41 глава

    Момотаро відчував себе абсолютним володарем Зламу. Як би не цікавила вся ця нечіткість і неясність дивовижного місця.  Проте ж необхідно повернутись до свого часу, до свого місця. 

― Ого, а ти знову і знову, ― Кіріхара повільно плескав у долоні. ― Аж заздрісно

― Кіріхара-сан, будь-ласка, зараз не час для образ, ― Момотаро звернувся на повному серйозі, інтонація межувала з суворістю. 

    Кіріхара зітхнув. 

― Я тобі допоможу. Звичайно. Але за двох умов, ― коли чоловік мовив, виставив пальці в жесті літери “V”*. 

― І яких? ― одразу спитав Момотаро. 

― Обов’язково знайти мене, це в нас “по-перше”, а, по-друге, забезпеч безпеку для Казеширо-чан до самої її старості

    Попри всю розважливість Кіріхари, в ту мить, чоловік звучав серйозно та переконливо. 

― Добре, я обов1язково виконаю Вашу волю, Момотаро мовив спокійно. Проте щось шляхетне відчувалось в чоловікові, як та ж непохитна впевненість. Він наче не просто погодився на невелике співробітництво, а немов давав обітницю. 

    Кіріхара по-доброму засміявся. 

― Використай спіраль. Це торнадо,яке хтозна звідки і хтозна нащо існує, але, може спрацювати, ― мовив Сео.

    Не встиг Момотаро вже з недовірою уточнити, як побачив. Те що наближалось до них і змінювало оточення довкола нагадувало не просте торнадо. Могутні потоки вітру сформувались немов в міцні мотузки і крутились, формуючи вилечну спираль без початку та кінця. 

― Не змінюйте те. що не треба змінювати. В Зламі зміни, нерідко просто пастка, ― додав Кіріхара, пройшовши за спину Момотаро. 

    Всі слова Сео продовжували звучати дивно. Так і залишились причини, бути обережнішим з його словами. Проте відчувалось, наче Кіріхара просто ділився власним досвідом, поки Спираль остаточно не наблизилась.

***

    Сонячний день. Листя грайливо тріпотало від прохолодного літнього вітру. 

― Ого, оче соковитий персик! ― вражено вигукнула Йоріко. 

Дівчина полізла вище.

“Йоріко…” ― Момотаро спостерігав і стис кулак. Втручатись не можна абсолютно. 

     Дівчина зірвав персик, втратила опору та зірвалась з дерева. Неможливо уникнути травм з тої висоти, навіть якщо амортизувати. Легка золотиста аура на мить оточила дівчину, поки та зажмурила очі. 

“Це…” ― Момотаро звернув увагу, що саме містична сила пом’якшила падіння. В  усіх сенсах - чудо. 

― Ого, ти це вже знав, судячи з не сильно выраженного вигляду, ― за спиною прозвучав голос Кіріхари. ― Я це тільки в першій   Спіралі побачив, коли потрапив у Злам 

***

    Йоріко присіла поряд з плачущою дитиною. Поступово сутеніло, світло від сонця, що поспішало ховатись за горизонт, нагадувало іржу, що охопила все довкола. 

    Дівчина погладила дитину лагідно по голові. 

― Все добре, тебе не кинули, ти не самотній, ― Йоріко промовляла це так ласкаво, наче це її молодший брат. 

― Мам, ― крізь ридання промовив хлопчик і притиснувся в обійми. 

― А?.. Скоріш старша сестричка, ― зніяковіло виправила Йоріко.

― А-а, ― заперечив хлопчик. ― Ти тепла як мама

    Казеширо надула щоки, але більше заперечувати не стала та попестила по голові з коротким темним волоссям. 

***

    Темна кімната. Їїї освітлює лампочка з передпокою. Йоріко лежить на татамі. Очі намокли. В погляді відчувався сум та образа. 

    Дівчина відкинула диск з ероге та прикрила обличчя долонями.

— Нашо я погодилась… жахливо… ― крізь рюмсання промовила та. 

    Момотаро схилився на коліно перед жінкою. Він вдихнул побільше повітря в груди. 

― Спробуй вберегти її, ― знову за спиною прозвучав голос Кіріхари. 

― Що ти ще знаєш? ― врешті-решт розвернувся Момотаро. 

Нікого не опинилось, крім білого безкрайнього простору. 

“Це… Кінець…”