22 глава

    Далеко не це юний господин планував побачити в заброшеному склепі проклятої садиби. В одній з розкритих трун лежала дівчина. 

    Довге червоне волосся здавалось сягало колін, чолка падала на праву сторону. Біла шкіра, здавалось остаточно робила її схожую на порцелянову ляльку. 

    Незнайомка розплющила очі та сіла. 

    Чоловік зачарованно, одночасно збентежено дивився на неї.   Очі такі ж червоні як і волосся. Навіть здавалось, палали полум’ям, бо немов сяяли в пітьмі. 

— Де я? — прозвучав тендітний сопрано. 

    Господин геть розгубився від того чи не сон все це? Та і голс звучав занадто ніжним, в порівнянні зі зверхневим шляхетним поглядом. 

— Ви живі? — знайшов сили здивовано спитати. 

— Звичайно, і дещо… Декого шукаю… — чесно відповіла вона. 

     Чоловік зачаровано дивився на можливо ожившого мерця, і не міг відірвати погляду від прекрасної незнайомки. 

— Пані Ві Вільєн, я Ервінг Скелтон, дрібний дворянин, до ваших послуг, — несподівано навіть для себе мовив той, опустився на одне коліно. 

— Ві Вільєн? — спитала дівчина. Вони здивовано подивились одне на одного. — До моїх послуг, кажеш? – прервала тишу, лукаво питає. 

    Дівчина опустилась та лагідно торкнулась нігтем шиї чоловіка. Ервінг сипнув плечима, відчув різкий біль, наче встромили голку. 

— Тепер ти мій, — каже та, та несподівано по-дитячи посміхнулась. 

***

     Ервінг з того моменту оберігав її. Чоловік не зовсім розумів що за створіння Сілія, ким вона його зробила, але виконував те що вважала за потрібне його пані. 

     Чоловік цокнув язиком.

— Цей шкідник, корисним не став, — відмічає він.

— А мені здалось, від нього віяло мамою, значить він був близько, прикро що ми далеко, — защебетала Силія. Вона грайливо потягнула руку до Ервінга. Він обережно перехопив її, та ніжно торкнувся губами. 

— Досі лоскотно, — засміялась дівчина. 

    Ервінга це веселило. Він не знав і не здогадувався, та навіть не планував думати скільки їй років. Хіба що знав, що стільки жодна людина не проживе. 

—Зате я відчула квіточку Лотоса, я її зірву, з’їм, як проковтну і нарешті дістанусь до мами, яку вона знову від мене ховає, — мовила Сілія. Голос балансував між серйозністю та інфантильності. 

— А як ти розрізняєш серед усіх саме “маму”? — поцікавився Ервінг.

    Сілія покачала головою. 

— В матері золота аура, особлива, сильна, — чесно відповіла дівчина.

     Ервін мимоволі згадав жінку, яка упорно захищала так звану Квітку Лотоса. Ця золота аура прямо різала та обпікала. Він усміхнувся. В житті за межами все ще більш доленосно, ніж у смертних. 

***

     Коюкі стискав папірець та ледь стримувався від сліз. 

“Довбаний.. Довбаний борг”, — день в хлопця вже не задався з регулярних нагадувань та погроз. 

— Оце відчай, смачний, — дівчина немов з’явилась знізвідки та облизнула ніготь. — Бажаєш перетворити це в силу? 

     Коюкі протер очі. Дівчина не зникла, ні намить. 

— А так можно? — налякано питає він.

— Звичайно, — посміхнулась незнайомка та протягнула руку з довгими та гострими нігтями. 

“У мене буде богати моїх людей, які допоможуть нарешті не упустити маму”, — подумала Сілія, та стила руку парубка, колий той протягнув та обережно взяв за долоню.