35 глава

     Суцільна темрява. В ній тонули та зникали усі думки, поки зароджувались тривоги за тривогою. Пітьма відчувалась в’язкою, немов сипучі піски. 

— Матуся! — Лія кликала на допомогу та тягнула руку. Її невпинно поглинала темрява. азбираючи і те маленьке сяйво. 

— Лія! — Йоріко потягнула руку. Хотілось вберегти дівчинку, витягнути з темряви. 

    Йоріко розплющила очі і припіднялась. 

“То всього лише на всього сон”, — жінка зітхнула. Але дихання спокійніше не стало. Воно збите, немов стометровку змусили бігти. Тіло покрилось холодним потом. 

    Йоріко закрила обличчя руками і тихенько схлипнула. Хотілось задавити інше бажання -ридати. Не хотілось когось потурбувати своїм маревом. 

    Момотаро почув тихі схлипування і привідкрив очі. Звичайно ж без окулярів і в темряві нічого не видно. Чоловік обережно доторкнувся подушки навпроти, де зазвичай голова Йоріко. Відчув лише м’яку тканину. 

    Момотаро припіднявся. Дуже обережно протягнув руку та відчув шкіру дівчини, скользнув по піжамі і знову до шкіри. Він ледь зорієнтувався в темряві на суцільні дотики та обійняв за плечі.

— Йоріко?.. Що трапилось?… — пошепки запитав він. 

    Жінка мовчки притулилась до нього. 

“Невже Кіріхара.. повернувся”

***

     Робочі відчувались особливо дивно. 

     За Кіріхару дійсно давно нічого не чутно, немов і не існувало такого чоловіка. 

     Момотаро здавалось, що справа в геть іншому, але Йоріко мовчала за це. Та і інші ночі проходили більш спокійно, без зайвих курйозів. 

“Зрештою вона немов тигриця чи левиця… Вона старається захистити родину, ех…”

***

    Серед темряви з’явилось ть’ямне золоте світло. 

“Це сон…” — одразу ж спало на думку Момотаро, який пам’ятав як нещодавно заплющував очі, обійнявши кохану. 

    Перед ним постала Йоріко. Не зовсім вона. Щось було чужим, не до кінця властивим їй і до біса, неосяжно могутнім. 

    В очах ледь не вогники палали, а посмішка була дещо хижою.ю Голову прикрашав золотистий вінок з оливкових листків. 

“Йоріко…Ні.. це не вона” 

    Легка біла сукня нагадувала давньогрецький стиль, бретельки довкола шиї більше нагадували лозу із золота, через що здавалось сукня об’єднана з прикрасою. 

    Довге волосся немов плавало в сяйві та сягало колін. 

    Жінка розірвала мовчанку, гучно засміявшись. 

— Скоро. Скоро час пробудження. — мовила вона,як тільки припинила сміятись. Владний голос, звучав звідусіль. 

     Вона прильнула до чоловіка, який немов завмер, не міг поворухнутися. 

     В руках не відчувалось скутості чи краплі сором’язливості, властиві вихованню Йоріко. 

      Темряву розбавили дивні фрагменти, що нагадували трикутники, що з’являються, пролітали та зникали. 

“Мені необхідно прокинутись” — єдине про що думав Момотаро. 

     Чоловік різко розплющив очі. Боляче. Лоб покрився потом.

— Спи-спи… — тихенько прошепотіла Йоріко та погладила чоловіка по голові, щось тихо наспівав. 

— Я… — тихо мовив чоловік і прикрив очі. Її голос дійсно чарівний і заколисував миттєво.

***

— Я з тобою! — крикнула Йоріко і скрестила руки на грудях.

    Момотаро перебив бажання зітхнути. 

— Слухай, Це не всім цікаво, тому я зазвичай не тащу людей, коли це стосується придбання нових окулярів, — делікатно мовив Хачімія.

     Йоріко насупила брови та надула щоки з губами. Стало лише гірше.

— Якщо це твоє гобі, то і мені теж цікаво, — додала вона. — Ну. хоч разок…

— Добре, добре, — Момотаро стомлено зітхнув. Вже сенсу якось її відмовляти не бачив. 

    Жінка спокійно стояла біля вітрини. Йоріко пильно розглядала окуляри представлені там. Зацікавила її різноманітність оправ.

— Якби я ще пам’ятала які в тебе є, і не заплуталась, — пробурмотіла.

     Момотаро поправив окуляри. Жінка одяглась наче дійсно зібралась на побачення. Кремова блузка з рукавом на три чверті, відкривала бліді плечі, а комір та плечі прикрашені воланами, до цього ще і короткий джинсовий сарафан. Ще і доповнила свій образ панчохами з синьо-сірим геометричним візерунком та простих туфлях.

— Якщо що, я вже обрав, — мовив Момотаро.

— А які? — допитливо поцікавилась Йоріко. 

— Потім побачиш, — загадково відповіл чоловік.

    Йоріко нахилила голову вправо.

— Га? Це ще шо за ґача-окуляри, — іронізувала та, але приховала деяке обурення, на бажання чоловіка створити бодай якусь інтригу.

    Момотаро лишень посміхнувся на це.

***

— Та давай, а то пропустиш шось нове в грі, — мовив Момотаро.

     Йоріко щоразу ставало ніяково з подібного заохочення. Чоловік казав абсолютно щиро, без глумління. 

— Але… 

    Момотаро обережно торкнувся долонью її лба. 

— Температури немає.. Може ти занадто стомилась? — розхвилювався  Момотаро та схилився до жінки. Щоки Йоріко почервоніли.

“Який же він… Милий…”