13 глава

      Йоріко поступово поводила як у себе вдома. Лише, як помічав Момотаро, інколи перепитувала та уточнювала за речі, чи могла порадитись. Крім претензій,майже щодня слухав ознайомлення зі сценаріями та навіть підготовку. Останнє дійсно здавалось цікавим.
      У Момотаро же стояло з другом нове замлення. Попередній івент був закрит. Здавалось недостатньо вклали, і це попри те що клієнт був цілком задоволений. І в цей можливо вийде з самого початку більше відпочити. 

“Івент з сейю, давно в нас такого не було, та і в цілому чомусь не часто, в порівнянні з айдолами, — Момотаро задумливо подивився на Йоріко, яка знову читала репліки. — Ну.в цілому зараз забути як працювати з сейю я не зможу”

***

       Йоріко попри чергову зміну приміщення для роботи, була спокійна. Взагалі, одночасно любила та ненавиділа цю частину роботи сейю - необхідність бути мобільною, банально регулярна зміна студії де прийдеться проводити записи. Але зараз впевнена що дорога додому буде безпечною.
      Цього разу недалеко знаходився майданчик. Приємно спостерігати за безтурботними дітьми. Трохи лише серце щемило через те що це діти з притулку.
“Ненавиджу вж итті те що багатьом дітям або недбалість батьків або або… Да багато чого може не дати нормальне дитинство та життя, — журилась Йоріко. — Діти завжди заслуговують на краще, аби стати гідними людьми в майбутньому” 

      Звільнившись від записів звукових доріжок. Якісь обходи вигадувати не хотіла та пішла через майданчик. Навіть додатково набирати не прийшлось — Момотаро бавився з дітьми. Один із хлопчиків сидів у нього на спині та щокою терся об його щоку. 

       Йоріко спинилась і мовчки спостерігала. На душі стало легше, від щасливого дитячого сміху. Та зникли сумніви з мотивами Момотаро. Він поводив себе з дітьми бо звик, це виглядало як найпримейніша звичка та навичка. Вони йому довіряли, а чоловік був відвертим і посміхався. 

“Я і не думала що він настільки добре… Це не блюзнірство переді мною, чи просто випадковість та особливість доброї Лії-чан, яка відчуває безпеку… Він просто такий”, – подумала Йоріко та наважилась підійти. До нього діти звертались як до “Братика Момо”. 

      Поки Казеширо наблизилась, Момотаро вже прощався з дітьми, які крокували в притулок. Здавалось дівчинка точно помітила її. 

— Чи довго ти так спостерігала? — піднявся чоловік. 

— І тобі добрий вечір, — з посмішкою відповіла Йоріко, але не забула надати іронічності інтонації.
    Якось сама дорога додому здалась занадто мовчазною. Момотаро задумливо посміхався,в той момент як Йоріко просто не знаходила сміливості для банальних питань.  Проте відчувала, що не здатна вже витримати ураган думан, який вирував у голові.
—  Я і не здогадувалась що з тебе може вийти чудовий батько,— мовила Йоріко, хоча самій стало соромно від деякого зухвальства в словах. 

     Момотаро спинився і здивовано подивився на жінку. 

— Я? — Момотаро трохи розсміявся. — Мені би самому усвідомити якими повинні бути батьки, — вже ці слова відчувались сповненими прихованої журби. 

“Зачекайте… Стривайте.. Не може бути.. Чи..”, — здавалось що всі частини пазлу склались в цілісну картину. 

— Момо… Ти хочеш сказати що… — зупинилась бо не могла сказати.

— М? — Хачімія уважно подивився на жінку, вона виглядала дуже стурбованою, опустила погляд. — Про те що я ріс в притулку для сиріт, — спокійно мовив він… — Тільки не переймайся, я той час не вважаю поганим, тим паче в мене чудові брати та сестри

     У Йоріко задрижали губи та куточки очей запекло. Стала ще більш соромно що чоловік був вимушен відповідати та підіймати цю тему. Соромно за батьків які не змогли бути з ним по невідомим причинам. Хотілось розплакатись просто за жахливий прорахунок та неуважність.
— Йоріко-чан, прошу, не переймайся, все добре, – Момотаро попри всі можливі сумніви, наважився та опустив долонь аби обережно погладити жінку по голові. — Ще й давно не було часу заходити до братів та сестр, а  сьогодні такі збіг

Момотаро замовк та зазирнув в очі Йоріко, коли та підняла голову. Жінка дивилась так наче ще трохи та заплаче. 

“Ой леле, когось мені це нагадує”, — подумав Хачімія. а в голові чітко вимальовувався образ братана. 

Йоріко  обережно взяла його за свободну руку. 

— Може підемо… — тихо мовила та. — Вибач, що 

— Не переймайся, все йде лише на краще, — мовив Момотаро, прибрав руку з голови жінки, але не став звільняти іншу руку з ніжних та теплих долоней Йоріко. 

“А-а-а, я ще регулярно згадую власних батьків… Жахливо… Ти жахлива жінка… Щей й лія-чан мене мамою називає Як, як він тільки зберігає такий оптимізм?” — подумала Казеширо, покрокував з Момотаро, як тільки він відновив рух. 

     Йоріко роздивлялась мужню статуру. Хачімія тепер як ніколи виглядав сильним. Сяйво душі затьмарювало будь-яку зірку, можливо і саме Сонце. 

— Тепер я впевнена… Я впевнена що з тебе вийшов би чудовий батько… — зізналась Йоріко.

— Голосно сказано, — відповідає чоловік. Жінка ображено надула губи. 

     Момотаро посміхнувся. Так дивно чути подібне в свій адрес. Відчував, що не від кого не хотів би почути ті слова, крім неї.