20 глава

   Чим ближче весілля подруги, тим більш нервовою виглядала Йоріко. Момотаро зрештою все це списував на стандартні хвилювання, які вітають при такси святах. Але ще не знав, що не в усьому був правим.

   Йоріко уложила Лію спати, та по стандарту лягла на свою половину. Кожен раз, коли вже лягала поряд, чоловік не бачив, поки не примруже очі. 

    Жінка тихо наблизилась, обережно скоротив дистанцію між ними. Момотаро готов поклястись, відчував її тремтячий подих. 

― Йоріко-чан, як ти? ― обережно цікавиться Хачімія. 

“Просте питання… чому…”, ― подумала, та відчула як очі почервоніли, в носі засвербіло. Складно пояснити ті сльози, що не з однієї події і думки стримувались в собі. 

― Я… ― крізь сльози спробувала мовити жінка. Трохи  перевів подих, не хотілось плакати перед чоловіком. Вона навіть не здогадувалась, як Момотаро занервував,як злякався що трапилось прямо зараз щось, що недогледів.  ―  боюсь що все в житті просто марне…

    Жінка тихо, ледь не пошепки мовила це, але серце різало. Ця невпевненість у майбутньому що її охоплювала, ці суцільні невдачі на прослуховуваннях, і  постійна відсутність вагомих ролей пригнічувала.

― Можливо я дійсно пустоцвіт, і нічим більше не можу видалитись як гарним личком… ― і тут вона знову ще дуще заплакала. прикрив рот. 

    Момотаро пригонур до себе в обіймах. В голові не вкладалось, що весь час її бентежили більш важкі думи. Що саме такі прожигали душу зсередини.

— Ти здатна на багато речей…І дуже сильна..  ― Хачімія не міг бути байдужим до її стану. Обережно пальцями ледь торкався під оком та провів до щоки, витираючи гарячу сльозу.

    Він не бачив чітко, але впевнено відчував розгублений погляд жінки. 

― Не думаю…

― Будь впевнена, в тобі достатньо сил будувати своє життя, ― мовив чоловік, провів вже під другим оком. Здавалось, вона заспокоїлась. 

“Я би хотів приймати участь та допомогти будувати це життя…Будувати разом”, ― від цих слів Хачімія утримався. Тільки темрява врятувала, аби ніхто не бачив наскільки щоки його почервоніли. 

― Дякую… Сподіваюсь ти правий, ― молвила Йоріко. Момотаро впевнений, що ці слова пролунали з посмішкою.    

― Твоя посмішка зігріває моє серце… ― мовив чоловік. 

    Щоки Йоріко здавалось запалали, а в душі все перевернулось. 

“Чому він каже саме ці слова..Чому?” ― подумала жінка, навмисно прикривши обличчя ковдрою. Бо перевернутись не було змоги, не хотілось вириватись з його обіймів. 

***

    Йоріко обійняла Момотаро і попросила вберегти Лію.

― Чуєш, а ти точно на дівочвечір йдеш? ― жартома уточнив Хачімія. 

― Точно, ― іронічно відповідає Йоріко. 

    Просто ніхто не став виказувати ці переживання, які виникали.

***

    Який дівочвечір без того щоб пообніматись при зустрічі та почати метушитись. Хоч і самої весільної церемонії не відбулось, Йоріко вже відчувала як подруга змінилась. 

    Класика для них ― світле пиво та рамена. Ситний початок завжди обіцяє бути хорошим.

     Коли вони вже в своїй скромній компанії йшли до Няруко, Йоріко зупинилась біля якогось кіоску. 

“Наклейки з черепашками… Які милі, ― подумала та, згадав слова Момотаро. що той любе черепах. ― Куплю”
    Прийняв рішення ввічливо попросила у продавця наклейки з черепашками і з квіточками. 

     Для них було достатньо двох пляшок міцного алкоголю і суші з піцами. Яка компанія, які хобі такі вже в них розваги.  Скромні та душевні. 

    Хоча Йоріко нервово посміхнулась на слові “скромний”, згадуючи ціни на алкоголь. Так з Няруко вони раніше мріяли проводити час. 

***

    Момотаро погладив по голові Лію. 

― Мама відпочине і повернеться, ― додав він. 

Лія радісно посміхнулась.

― Мама останнім часом була сама не своя, ― щиро мовила дівчинка

“А  дон… вона більш уважна”, ― подумав Момотаро. Проте ніяк не міг уникнути того, що навіть подумки, ледь не назвал “Донькою”. 

    Вплив Йоріко відчувався йому настільки сильним. Хачімія відвадив від себе гірку посмішку. Не міг стверджувати як це працює, як повинна виглядати родина. Складно сказати, коли не пам’ятав навіть облич батьків. 

***

    Цієї ночі Момотаро вкладав Лію спати. А сам перебивався короткими короткими снами, ненадолго прикриваючи очі.     Одного разу доволі вчасно прокинувся аби подивитись на час.

    Почулась метушня біля замку з дверима. 

   Хачімія підійшов до дверей, та обережно відчинив. йоріко позіхнула та прикрила долонею рот. Навіть сонна, та однозначно не твереза,  зберігала дивовижну чемність. 

    Чоловік допоміг пройти, тихо зачинив двері. 

    Цього разу спокійніше розулась. Йоріко випрямилась і прильнула до Хачімії.

― Момо, з Лією все добре? ― тихо питає Казеширо. Лише здогадувалась, що скоріш за все дівчинка спала.

― Так, Лія-чан спить, ― відповів Момотаро, ласкаво обійняв жінку. 

― Стривай!.. ― раптом смикнула плечима та полізла до сумки. Трохи пошукавши дістала папірець з наклейками. 

― Тримай, я пам’ятаю ти казав що любиш черепах, а Ліє квіточки, ― тихо мовила Йоріко. Вона виглядала настільки щиро радісною, немов в руках тримала справжні скарби. 

    А чому немов. Момотаро відчув це хвилювання,яке ніхто не викликав крім неї.

― Так,― погодився чоловік. 

“Моє серце в її руках”, ― подумав Момотаро та ніжно усміхнувся.