12 глава

      Ранок слід назвати музичним. Йоріко весь час щось тихо наспівувала. Момотаро і приховувати не стал, що пісня геть не знайома.
Shooto sunzen mune ga hikisakane sou

Nandomo koe wo agete Break out!

It’s Not Over owaranai yoru wo kakenukete ike*

      Але в голосі що лунав майже з будь-якої частини квартири де знаходилась Йоріко,відчувалось якесь несамовите натхнення. Якось навіть хотілось гучніше увімкнути.  

Give Me Your xtc mou ichido kanji sasete yo

Kono karada atsuku naru kurayami de kimi no na wo sakebu

Give Me Your xtc itsuwari no ai wa iranai

Ukeireyou tsumi tobatsu shikumareta sadame wo kirisake yo Blade

      Щось було приємне і навіть тривожне в співі жінки. Чому саме тривожне, Момотаро гадки не мав, просто відчував.    Хоча, крім усього - це естетично приємно.
      Сніданок приготував чоловік. Жінка і не сперечалась.Здавалось саме в приготуванні їжі ладно визнати господарем. Все ж деякі моменти без думок про абсурдність, Хачімія і не збирався розглядати. 

       Після сніданку, залишалось лише збиратись та вирушати на роботу. Перед виходом, Йоріко затримала, схопив за футболку з довгим рукавом.
      Момотаро здивовано подивився. Відпустив, Казеширо розставила руки як для обійм, але піджала губи.
“Гм? Обійми… “ —  здивований, бо це здавалось чимось не зовсім реальним. Виникало навіть дежа вю, що  колись подібне відчував: наче вони вже певний час в романтичних стосунках.  Проте це не так.
      Момотаро ризикнул обійняти. Йоріко ніжно дозволила себе пригорнути. Здавалось на її обличчі з’явилась посмішка. 

***

      Після роботи Йоріко частіше звертала увагу на Ляньхуа. Момотаро спокійно сів читати книгу, яку почав буквально тиждень тому. Періодно відрив погляд та спостерігав як жінка возилась з малою. В такі моменти виникало враження, що Ляньхуа не приблизно десять років.
—  Вчиш грати в азартні ігри? —  зауважив Момотаро.   

—  Гей, ну знати комбінації треба, тим паче деяких однолітків подібні ігри тягнуть, а так є шанс не розгубитись, і це просто цікаво, —  спокійно відповіла Йоріко, демонстративно стистув між вказівним та середнім пальцем червового туза.
— Ти диви, не навчи так чомусь марному, —  чоловік хмикнув.
Йоріко ображено надула щоки та губи.

***

      Специфічний день в робочому плані виник. Отож Йоріко вирішила не залишати Лію вдома одну. Краще погуляти при можливості. Казеширо буквально ненадовго відійшла, на якусь телефону розмову. 

      Лія сиділа на гойдалці,та дивилась в сторону одного із будинків. Поряд там маленька дівчинка зверталась до жінки, яка пестливо погладила по голові.

— Мамочка, а у нас у школі таке було, не повіриш, —  вона була галасливою,а жінка уважно слухала та посміхалась.
На мить здалось що вона поводила себе майже як пані Йоріко.
“Мама…Мамочка…” —  крутилось в голові у Ляньхуа. Може і та золотиста тепла аура вказувала на це.

—  Лія-чан, Лія-ча-ан, —  ледь не проспівала Йоріко. – Ну що, пішли, —  підморгнула.
      Лія слухняна злізла з гойдали і під руку пішла з Казеширо. Тільки зараз дівчинка звернула на шепіт зі сторони геть незнайомих людей. Де не де але “Молода мамочка”, “Така мила, молода і вже з дитиною доволі дорослою”.
      Лія трохи злякалась, але, в чомусь вони мали рацію. Турботливість пані Йоріко нагадувала якусь незвичайну. Мимоволі виникало порівняння саме жінок із своєю дитиною, дорогоцінним малим життям. 

***

—  Мама, —  дзвінко пролунав голос Лії. Для Йоріко вперше подібне від неї, як грім серед ясного неба. 

—  Га?? Мама?? Де? Хто? —  Казеширо помітно розгубилась.

Лія надула щоки.

— Ти
Йоріко зазирнула в рожеві оченятка, і бачила в них дитячу щирість, разом із тим маленьку образу, мовляв: “Ну чого ти тупиш”.
—  Е?… Ну… Я не можу бути мамою… Вибач, я же ну, не народжувала і ну… Зачекай… У мене навіть чоловіка для цього немає, —  Йоріко зніяковіла. 

—  А хіба це необхідно… Ти моя мама, ти мене не даєш скривдити попри все, все, ти смілива і сильна, і мені з тобою добре, —  мовила Лія і посміхнулась. —  Люблю маму
Йоріко почервоніла. Хотілось крикнути від паніки.
“Що?Що?!Та як… Лія-чан мила,але ж я її не народжувала, навіть не удочерила офіційно, там опікунство…Ч-чому? Ні я розумію, що таке було і раніше, що поки бавлюсь з дітьми, деякі прив’язувались як домами, навіть кликали, але ж це інше… інше…” 

—  К-комфортно? —  видала Йоріко. 

—  Угу, бо так ніхто так не ставиться, тільки мама, ніхто так з любов’ю не ставився до мене, як ти, —  зізнається Лія. 

Йоріко зітхає, губи тремтять.
—  Добре, най буде… 

     Після цих слів Лія просяяла у посмішці.
— Тільки що мені робити з Хачімією-саном, бо таку дитину величезну ще й очевидно старшу за себе, я би точно не витягла, —  жартує Казеширо. 

“Точно братик Момотаро…Гм…” —  якби Йоріко вже не спробувала перевести розмову, дівчинка.

— А що ти до братика Момотаро відчуваєш? —  прямо спитала Лія.

     Йоріко здригнулась та поправила прядку волос. 

— Ну, на повагу, він доволі освічений, вихований чоловік, відповідальний, сильний, хоробрий, ще й готувати вміє, дивно що в нього жінки немає, —  задумалась.

“Ага, тільки падлюка, явно збоченець…Щей хитрий”
—  братик момотаро ще рятує  нас, а коли тобі не спиться приходить, і залишається поки ти не заснеш 

“Це кріпово…”
—  Тим паче ти його кличеш “Момо”, чому?
—  А?… Що?.. - Йоріко вкотре розгубилась. —  Він ще й приходить поки я сплю… Це моторошно

— Але ж ти потім засинаєш, братик Момотаро береже тебе
Йоріко замовкла. Не таку розмову очікувала з Лією. 

***

     Насправді, якби свідомо Момотаро не пручався тому що Йоріко не повинна бути в його домі, і взагалі їхня зустріч як чудо - неймовірний збіг та випадковість але… але не міг заперечити, що приходити нев  пусту квартиру, де тебе чекають живі розмови і смачно пахне вечері —  чарівно. Здавалось, про подібне залишалось мріяти.  

—   В цей раз ми з Лією-чан готували разом, Лія-чан мені сильно допомогла, —  з посмішкою відмітила Йоріко. 

—  Правда? —  Момотаро ласкаво поцікавився у Лії.

—  Т-так, мені мама допомагала, —  відповіла дівчинка.
Момотаро на мить замовчав.  Він здригнувся та інтуїтивно перевів погляд на Йоріко. Сумніву не було, що Ляньхуа казала про неї. 

— Та скоріше ти мені допомогла, але добре, а то не прослідкувати я вмію, —  з посмішкою відмітила Казеширо.
—  Ну, матуся, —  Лія надула щоки.
    Щось кольнуло в грудях. Остаточно нагадувало сюр.    Момотаро поправив окуляри. Смак страв загубився за цим. Не міг заперечити Ляньхуа, аби так не називала Йоріко. В додаток жінка усміхалась від подібного звернення. Як так сталось?
Здалось, якби він пам’ятав батьків. можливо так зі сторони і виглядав би. Але неможливо усвідомити дисонанс який відбувся прямо в той момент. 

***

     Момотаро дивився на нічне небо через вікно. Як взагалі усвідомити те що він побачив сьогодні. Ляньхуа не була згнайома з Йоріко як і він до рокової зустрічі. 

“Мамою… Мені самому вже не згадати.. “ —  відумок відволік дотик. На плече плавно опустилась жіноча рука. 

—  О, Казероширо-чан, Малу вже вклала спати? —  тихо питає чоловік.
— Так, спокійно спить… – спокійно відповіла Йоріко. —  Я більше хотіла запитати, чи.. Ну, як ти себе почуваєш? —  згодом додала. —  Просто за вечерею ти був сам не свій. 

“А ти уважна, Пані Йоріко”
— А? Це? Просто на роботі стомився, —  відповів Момотаро. Чистою брехнею це не було, але і вилити душу не знаходив сили, да і нахіба це все їй?
— От воно що… —  Йоріко поблажливо усміхнулась.    Здавалось, не зовсім вірила його словам. Раптово жінка притулилась до чоловіка та пригорнула в обійми.
      Ці почуття, Момотаро нез датем був описати. Наче жінка абсолютно без слів розуміла, більше, ніж могла вразити словами, ніж здатний був озвучити він.
      Обійняв у відповідь, не хотілось розірвати цю мить. Прикро, що в Світі не існує нічого вічного, особливо прекрасного.