***
Октавію поглинали хвилювання. Вона нервово ходила по вітальні Бон Бон, і вже протирала доріжку на килимі. Власниця крамниці люб’язно дозволила їм залишатися стільки, скільки потрібно, сказавши, що обличчя віолончелістки переконало її в необхідності цього. Стривожений погляд Бон Бон трохи заспокоїв її. Нова зустріч з матір’ю принесла багато того, що вона так старанно намагалася поховати, зокрема почуття – самотності. Нагадування про те, що у неї є вірні друзі, було саме тим, що їй зараз було потрібно.
Вініл стояла поруч та спостерегала за болем у погляді Октавії. Вочевидь, діджейка не знала, як допомогти. Після їх стрімкої втечі з території університету Вініл висловила всі можливі рішення, які тільки могла вигадати, у сподіванні, що хоча б якесь із них підійде.
– Ми покинемо місто, – твердо сказала вона.
– Ти знаєш, що ми не можемо, – відповіла сіра кобила.
– Ми перейдемо на заочне навчання й будемо складати сесії дистанційно.
– Твій комп’ютер досі в нашій кімнаті.
– Інсценуємо нашу смерть?
– Це нічого не вирішить.
Минуло кілька годин, і вони, згорнувшись калачиком, лежали на одному з диванів, а розпач і тривога малювали в їхніх головах жахливі картини. Вініл бачила, як мати тягне Октавію до якогось далекого маєтку, знову занурює її в самотність та ізоляцію. Думка про те, що її мила, творча, дотепна кохана поні знову опиниться у в’язниці, була нестерпною. Через це діджейка тремтіла від безсилого гніву. Яке чудовисько стане так поводитися з власною донькою?
Октавія бачила холодного, беземоційного психолога, який монотонно пояснює їй, що вона не любить Вініл, і бездоганно пояснює, чому саме. Поруч сиділа її мати та схвально кивала кожній тезі. Вона бачила Вініл, самотню, у провулку за баром, серед нічного снігопаду, яка телефонує їй, але не отримує відповіді. Вона бачила своїх подруг, які перші місяць-два питатимуть, куди вона зникла, а потім повільно забувають, що вона взагалі існувала. Через ці жахливі фантазії вона навіть не могла зібратися з силами, щоб заплакати.
Але найяскравіше вона бачила решту свого життя, а також минуле й теперішнє, що простягалися по обидва боки від неї. Її минуле – підпорядковане і контрольоване, ніби вона була експериментом зі створення бездоганної доньки. Вихована, слухняна, повністю залежна, розумна, але не настільки, щоб думати самостійно… невже це мати й намагалася зробити? Чи взагалі вона її любила, чи відчувала до бодай якусь доброту?
«Навіщо я народилася, якщо мені не дозволяють жити?»
Дивно, але ця думка почала розгорятися, немов перші іскри у багатті. Чому їй не дозволяли жити? Це точно було не заради її безпеки – вона у цьому переконалася! За останні пів року її життя не сталося нічого поганого! Вона пізнала смак життя, кохання та дружби і це не мало жодних жахливих наслідків. Але найсолодшою частиною нового життя була незалежність. Вона пережила все це з власної волі, своїм шляхом. Полум’я всередині неї розгоралося і більшало разом з усвідомленням ситуації.
Тепер, коли вона пізнала смак життя… шляху назад не було. Її життя до університету не дозволяло їй дихати, а ці місяці, проведені з Вініл, були ковтками повітря, що наповнили її легені й прояснили розум. Вогонище, яке панувало всередині неї, повністю вийшло з-під контролю, і їй це подобалося. Октавія знала, що мусить зараз зробити. Це був єдиний вихід.
– Вініл, – голосно сказала вона. – Я збираюся поговорити з матір’ю. Одна.
Її кохана, така мила й добра, завжди готова підтримати, подивилася на неї широко розплющеними очима:
– Шо?! Це поки що найгірша ідея з усіх!
Третій стривожений голос пролунав з боку сходів:
– Яка ідея? – запитала Бон Бон.
Віолончелістка жестом попросила Вініл не відповідати, але було надто пізно:
– Октавія хоче зустрітися зі своєю матір’ю! Після всього того, що ми зробили, аби від неї сховатися!
Бон Бон закусила губу:
– Справді, не думаю, що це хороша ідея.
– Бачиш? – Вініл махнула копитом у бік кремової кобилки, аби підтвердити свою позицію.
– А я думаю, що вона має це зробити, – тихо сказала Ліра, увійшовши до кімнати. Від неї з Бон Бон пахло цукром та солодощами. Октавія кивнула їй на знак подяки. – Її мати є джерело буквально всіх ваших проблем. Що раніше ти з нею розберешся, то швидше повернешся до нормального життя.
– Вона увезе тебе звідси! – у розпачі вигукнула біла поні.
Сіра кобилка похитала головою:
– Тільки якщо я їй дозволю. А я точно цього не планую.
– Тоді я піду з тобою. Я-я битимусь з нею!
– От це точно нічого не вирішить, – Октавія простягнула копито і ніжно торкнулася щоки Вініл. – Я кохаю тебе, але маю поговорити з нею наодинці. Ти завжди і з усім допомагала мені навіть більше, ніж можеш уявити. Без тебе я б ніколи не змогла цього зробити. Тож, будь ласка, просто повір мені.
Її слова були настільки щирими, що єдиноріжка відчула, ніби її очі запалали:
– Я теж тебе кохаю, крихітко. Я досі вважаю цю ідею жахливою, але все одно кохаю тебе, – хрипко промовила вона.
Ліра прочистила горло:
– Я знаю дещо, Вініл, що допоможе тобі все зрозуміти, – її вуха насторожилися, а Бон Бон розкрила рота, ніби збиралася заперечити, але передумала, глянувши на Ліру. – Кілька місяців тому, коли я лише поступила до університету, то була повним стервом. Ви, мабуть, знаєте це краще за всіх, ну, може, за винятком Бон. Але це неважливо. Я гидко поводилася з іншими поні без особливої на то причини, просто аби тішити своє огидне почуття гумору. Коротше, я була жахливою.
– Я поступово відштовхувала поні, яка намагалася стати моєю подругою, і що найгірше – навіть не знаю, чому так робила. На щастя для мене, Бон Бон так і не навчилася триматися подалі від поганих поні, – Бон Бон скривилася у жартівливій гримасі, але невдовзі тепло усміхнулася, коли Ліра продовжила. – Вона дала мені сили визнати, що я була жахливою, а потім допомогла змінитися. Не знаю, чи це помітно для інших, але я вже не та поні, що приїхала сюди на початку навчального року. І… Я думаю, що Октавія теж…
Вініл поглянула на кохану, і правда в словах колишньої халамидниці стала очевидною:
– Так… Це вона, але водночас не вона…
– Саме так, – кивнула Ліра. – Я не знаю всієї вашої історії, і, якщо чесно, ви з’явилися в нашому житті так раптово, що це навіть дивно, але готова вкласти парі: ти допомогла Октавії стати тією, ким вона є зараз. Тому те, що ти маєш зробити зараз – повірити, що вона достатньо сильна, аби впоратися з цим. Повірити так само, як Бон повірила, що я не стану стервом знову.
– Я вірю в неї, – почала Вініл, але швидко повернулася до коханої. – Я вірю в тебе. Я знаю, що ти зможеш поговорити з матір’ю. Але я не вірю в себе, – вона підійшла ближче. – Ти, мабуть, помітила, що я трохи тойво, оберігаю тебе.
– Справді? – з усмішкою прошепотіла Октавія.
– Так. До того ж, можливо, у мене були фантазії, як я вибиваю всю дурь з твоєї матері.
– Ах. То ти хочеш піти зі мною й зустрітися з нею?
– Ну, ні, я б воліла ніколи її не бачити. Просто я… блін, я навіть не знаю, чого хочу, – діджейка розгублено тупнула копитом. – Просто я не хочу, щоб тобі було боляче, і розумію, що це суперечить тому, що я щойно сказала про віру в тебе-.
Віолончелістка зупинила її швидким поцілунком:
– Я розумію, що ти маєш на увазі. Але все одно повинна зробити це сама.
– Просто скажи мені одну річ, – тихо промовила Вініл, трохи заспокоєна поцілунком. – Чому вона таке стерво?
Усі в очікуванні подивилися на Октавію; зітхнувши, вона заговорила:
– Гадаю, мені треба поділитися тим, що я знаю, – вона почала ходити кімнатою, у спробах напружити пам’ять. – Я дізналася кілька речей зі пліток покоївок і служ… Ей! – вигукнула вона, коли Ліра та Бон Бон обмінялися поглядами. – Не я наймала їх!
– Ми нічого і не кажемо, – пробурмотіла Ліра, і в ту ж мить Бон Бон додала:
– Ми розуміємо.
– Як би там не було, – Октавія прикусила губу. – Тоді я була ще маленькою кобилкою, але пам’ятаю, як підслухала розмову двох дворецьких.
Маленька сіра пони кралася коридором, м’який килим заглушав її кроки. Вона ненавиділа, коли уроки починалися так рано! Їй хотілося вибігти надвір і подивитися, як пегаси розганяють хмари. Це було так несправедливо. Вона підкралася до прочинених дверей і заглянула всередину. Якби хтось з персоналу впіймав її на прогулах, про це одразу б дізналася її мати. Нікому з них не можна довіряти – вона переконалася у цьому на власному досвіді. За дверима сиділи два жеребця, пили чай і спокійно теревенили. Вона впізнала в них нову зміну дворецьких. Попередню парочку було «звільнено» за погане виконання обов’язків чи щось таке. Октавія причаїлася біля дверей та слухала.
– Можеш бути певен, це найдивніша вакансія, яку я коли-небудь бачив, – усміхнувся один із них. – Але якщо інших варіантів немає, вібирати не доводиться.
– І не кажи, – озвався другий, він звучав набагато схвильованіше за колегу. – Знаєш, я трохи розпитав, перш ніж прийняти пропозицію. Вона холодна, як крига. Колись була кобилкою з чудовим характером. Хотіла стати акторкою чи мисткинею, не пам’ятаю, але точно прагнула займатися творчістю. А потім щось сталося, і ось вона вже в бізнесі, заводить могутніх друзів і з шаленою рішучістю позбувається конкурентів.
– Хєрасє. Що ж сталося?
– Якби ж то знати. Що б це не було, але це зіпсувало її, – він зробив нервовий ковток.
Вініл присвиснула:
– Звучить так, ніби в когось будуть проблеми.
Ліра та Бон Бон ввічливо промовчали. Октавія з втомленою усмішкою сказала:
– Але тут немає нічого нового. Не думаю, що це нам допоможе.
– Ну… можливо, допоможе, – сказала біла єдиноріжка, задумливо почухавши підборіддя. – Вона звикла все тримати під контролем, так? Ну, з того, що я про неї знаю, це непогано описує її особистість. Вона сама ніколи тобі не розповідала про своє минуле? – віолончелістка заперечно похитала головою. – Тоді вона не чекатиме, що ти знатимеш якісь болісні дрібниці. Можливо, ти зможеш нагадати їй про часи, коли вона ще не була такою владною. Це може послабити її захист.
Октавія відкрила рота, оскільки збиралася заперечити, але за мить передумала:
– Це… справді хороша ідея, кохана, – вона була трохи здивована тим, що Вініл почервоніла від її слів.
– Я пригадала пораду, яку дав мені Псайк давним-давно. Тоді, коли ми ще вдавали ворогів і сперечалися, він сказав, що ти чутлива щодо своєї гриви і, якщо я хочу тебе розізлити, то маю сфокусуватися саме на ній.
– …І замість цього ти зробила мені комплімент. Я все думала, навіщо, – сіра пони відчула сповнений ніжності приплив почуттів до Вініл, що в неї аж защеміло в грудях. Вона прокашлялася. – Ну, здається, я зустрінуся з нею не зовсім беззбройною. – Пара обмінялася нервовими усмішками.
Бон Бон нервово облизнула губи:
– Не хочу псувати момент, але є ще одна проблема: твоя мати оплачує твоє навчання, харчування і все інше.
– О, вона, безперечно, припинить це робити, і, думаю, уникнути цього не вийде. І я точно не зможу залишитися жити на території студмістечка.
Ліра та Бон Бон швидко перекинулися серією жестів, і, зрештою, Бон Бон зітхнула:
– Я б запропонувала вам пожити тут, але в нас лише дві спальні… – було видно, що їй трохи незручно про це говорити.
– Я розумію, не хвилюйся. Я не стану тягарем. Я знайду вихід.
– Нам треба знайти інше джерело доходу, – пробурмотіла діджей. Тепер настала її черга бентежно намотувати кола по кімнаті.
Після кількох хвилин мовчання вуха Октавії піднялися:
– Є дещо, що я можу зробити… – повільно почала вона. Вініл зупинилася й з надією поглянула їй в очі. – Я можу взяти перерву в навчанні на шість місяців.
– Перерву? – перепитала єдиноріжка.
– Візьму академвідпустку на семестр і продовжу навчання наступного року.
– І як це допоможе? У тебе ж досі не буде де жити.
Бон Бон, здається, зрозуміла:
– О! Ти можеш влаштуватися на повний робочий день і за пів року назбирати достатньо, щоб усе оплатити!
– Для оплати семестру цього має вистачити, – сказала Ліра, схвально кивнувши.
– Так, чудово, – сухо сказала Вініл. – І в цей час ти житимеш на вулиці? А що буде, коли ти повернешся в університет і не зможеш працювати повний день? Як ти оплачуватимеш усе?
– Мені потрібно знайти квартиру. Маленьку, лише на кілька наступних місяців. Але все одно доведеться платити за їжу і… рахунки… – Октавія відчула, що її впевненість у плані починає розвіюватися, і біла поні помітила це.
– Я зможу допомогти, – швидко сказала вона, поки думала, як саме це зробити. – Раніше я влаштовувала концерти: думаю, час повертатися на сцену. Я заробляла небагато, але цього точно вистачить, щоб платити за їжу й рахунки одної поні, – подумавши, вона додала. – Взагалі-то, я була доволі популярною, перш ніж взяла паузу. Думаю, зможу заробляти навіть більше, ніж потрібно для оплати житла й харчування.
– Ти б це зробила? Просто віддала всі свої доходи? – Октавія була вражена. Емоційна підтримка – це одне, але зовсім інше – віддавати кожен зароблений бітс.
Вініл виглядала розгубленою:
– Ну так, а чому б і ні? – її мало не збили з копит гарячі обійми віолончелістки.
– Ти така неймовірна, коли не помічаєш цього, – прошепотіла вона, залишивши величезний поцілунок на щоці коханої.
– Це багато говорить про тебе, – тихо сказала Ліра. – І це гідно поваги.
Бон Бон засяяла й кинулася обіймати Ліру:
– О-о! Це так мило!
Поки їхні друзі розмовляли, діджейка стурбовано прошепотіла на вухо Октавії:
– Через це ми не зможемо жити разом.
– Я знаю. Це лише на шість місяців, але ми обидві будемо зайняті роботою… це буде складно, кохана, – віолончелістка відчула важкість на серці, але це не могло загасити полум’я її рішучості. – Це не бездоганне рішення, але таке в нас життя. І ми пройдемо через це. У нас все вийде, – Вініл сильніше притиснула її до себе на знак згоди. Коли єдиноріжка випустила її з обіймів, Октавія тяжко дихала, але все ж знайшла в собі сили усміхнутися:
– Гадаю, мені варто навчитися писати резюме.
Усміхнувшись, Бон Бон похитала головою:
– Я впевнена, що тобі це не знадобиться. Як тобі робота в невеликій, але перспективній кондитерській? У нас мало працівників, і мені б не завадила поні з хорошою головою та організаторськими здібностями.
Ліра хмикнула. Це виглядало трохи недоречно на її обличчі, проте її погляд залишався вдячним:
– Як це я одразу не здогадалася? – вона повернулася до Бон Бон. – Пам’ятаєш, я якось пропонувала тобі організувати виїзний сервіс?
– Ту ідею, від якої ми відмовилися через брак персоналу? – невинно перепитала Бон Бон, її очі хитро виблискували.
– Ти ідеальна бізнес-партнерка, ти ж знаєш це? – Ліра була близька до того, щоб почати стрибати від радості, і ледве стримувалася. Бон Бон просто насолоджувалася похвалою.
Октавія відчула, як її дух підбадьорюється. Робота на повний день разом із друзями – це непогано. Їхня радість була заразливою, і, глянувши на Вініл, вона побачила, що та все ще глибоко замислена, однак незабаром усмішка почала з’являтися на її губах:
– Гей, – сказала вона й замовкла на кілька секунд, ніби прораховуючи деталі в голові. – Понянки,ви плануєте обслуговувати якісь заходи?
— Чому б і ні? — життєрадісно відповіла Бон Бон. — Поні люблять наші ласощі, і ми вже отримували кілька замовлень. Єдине, що нас стримувало — це пошуки відповідної поні, яка могла б допомогти все організувати.
— Знаєте, на мої концерти зазвичай постачають лише стандартні жахливі закуски. Як гадаєте, може, ми могли б… співпрацювати? «Приходьте за музикою, залишайтеся перекусити»?
Октавія ледь не заверещала від захвату:
— Спільний бізнес! Якщо я буду посередницею, то зможу постійно бачити Вініл і водночас працювати повний день!
— Думаю, ми наймаємо саме ту поні, яка нам потрібна, — прошепотіла Ліра. Бон Бон ствердно кивнула. — Гадаю, ми в справі.
Все вирішилося. Майбутньому Октавії більше нічого не загрожувало, і напруга в кімнаті розтанула за ці кілька хвилин. Вона відчувала величезну любов до друзів, які допомогли їй подолати деякі зі своїх страхів. Мати більше не зможе контролювати її життя, і настав час повідомити їй про це особисто.
— Давайте обговоримо деталі пізніше. Кхм, зараз хтось може позичити мені телефон?
Усмішка білої єдинорожки зникла, коли вона дістала мобільний із гриви та передала Октавії:
— Ти збираєшся їй подзвонити?
— Так. Думаю, я попрошу її про зустріч у Блюз Таверн. На нейтральній території, — вона набрала номер (з певними труднощами, адже телефон був розрахований на єдинорогів) і глибоко зітхнула. Інші підійшли ближче, щоб краще чути. Вініл притулилася вухом до іншого боку телефону й виглядала стривожено. Це вираз зовсім їй не пасував — Октавія подумала, що після цього дня зробить усе, аби більше ніколи не бачити його на обличчі коханої.
Пролунало два гудки, після чого по той бік слухавки відповіли:
— Лапіс Лазур. Говоріть, — долинуло сухе привітання.
— Привіт, мамо, — впевнено відповіла Октавія. Вініл запитально подивилася на неї й одними губами промовила: «Лапіс?». Віолончелістка похитала головою й прошепотіла:
— Потім.
— Октавіє. Де ти? — її тон був абсолютно нейтральним, у ньому неможливо було розчути жодної емоції.
— Я чекатиму тебе в Блюз Таверн, у місті. До побачення.
— Ні, ти маєш—, — віолончелістка завершила виклик. Її копита анітрохи не тремтіли, коли вона повертала телефон Вініл, яка дивилася на неї… зі захопленням?
— Ти навіть не уявляєш, наскільки сексуальною виглядаєш, коли така рішуча, — видихнула діджей. Ліра та Бон Бон, відчувши зміну настрою, вибачилися й пішли вниз.
— Я достатньо чітко висловилася? Може, вона мене не зрозуміла? — Октавія обвила копитами шию єдинорожки.
— Вона тебе зрозуміла, крихітко. І зараз, мабуть, тремтить у своїх чоботях із драконячої шкіри, — вони не відпускали одна одну кілька хвилин, обіймаючись так довго, як могли. Сіра поні прибрала копита, але Вініл її не відпускала.
— Я маю йти до неї, Вініл.
Єдинорожка притулилася обличчям до шиї подруги:
— Ти впевнена, що у нас не залишилося часу? — прошепотіла вона.
Октавія з усмішкою трохи відсторонилася від коханої:
— Для тебе, можливо, залишилося.
— Оу, — Вініл теж усміхнулася, і вони попрямували до сходів. Помовчавши мить, вони пристрасно поцілувалися. Усе, що вони могли сказати, вже було сказано.
***
Октавія мовчки прослизнула у двері. Таверна була досить тихою в цю годину: лише завсідники та вона сама. Сіра кобилка замовила вина, перш ніж сісти за столик, хоча не була впевнена: для неї це чи для її матері. Жеребець на барі навіть не запитав у неї документів. Вона глибоко вдихнула й спробувала зосередитися, але безрезультатно. Вогонь у її душі мерехтів уже не так упевнено. Минуло багато часу з того моменту, як віолончелістка востаннє бачила свою матір, і вона не знала, як та відреагує на неї. Вона могла зроситися холодним потом, почати неконтрольовано заїкатися або могло статися ще щось, що зруйнувало б її впевненість. Все, що їй залишалося, – це не забувати, ким вона стала, й сподіватися, що це знання надасть їй сил.
Двері таверни відкрилися, й увійшла її мати, виблискуючи очима, гострими, мов леза. На ній було срібне намисто з блакитним каменем. Октавія змусила себе продовжувати дихати, коли їхні погляди зустрілися. Вона з усіх сил утримувала нейтральний вираз обличчя, хоча її серце пришвидшувало свій ритм із кожною секундою.
Лапіс підійшла до неї, схилила голову, ніби оцінювала, і лише тоді сіла. Сіра поні не змогла стримати обличчя – на ньому промайнуло здивування. Вона очікувала, що Лапіс відмовиться сидіти тут і попросить Октавію негайно йти за нею. На материному обличчі з’явилася легка усмішка: як і слід було очікувати, вона вирішила діяти так, щоб вибити віолончелістку з рівноваги й змусити її захищатися.
“Стоп”.
— Ніяких ігор, мамо. Ми повинні поговорити як родина, — тихо сказала Октавія.
Вираз обличчя Лапіс не змінився:
— Ти подорослішала, — відповіла вона, і Октавія знала, що мова не про зріст.
— Так, саме так. Мамо, я—
— Я чула історії, — Лапіс плавно обірвала її. — Переважно чутки. Кажуть, що ти знайшла якусь клубну відчайдуху собі за партнерку. Я щиро сподіваюся, що в цих чутках немає ані краплі правди.
Спокуса перебити її й закричати миттю підскочила, але віолончелістка боролася, щоб узяти себе у копита. Це тільки довело б матері, що вона зовсім не подорослішала. Натомість вона тепло усміхнулася:
— Добре, що ти сидиш, бо—
Лапіс знову її перебила:
— Ти також деякий час не поверталася до своєї кімнати. Навіть страшно уявити, що змусило тебе так вчинити.
Октавія зберігала приємний тон:
— Жахливі й огидні речі, безперечно, майже такі ж погані, як шпигування за власною дочкою, — нарешті, вона домоглася реакції! Ліва брова матері ледь помітно смикнулася. Вона не очікувала, що Октавія зможе дати відсіч. Усередині кобилка радісно тріумфувала.
— Не вкладається в голові, що турбота про свою єдину дочку, в яку я вклала стільки часу й грошей, — це те саме, що загрузнути у вигрібних ямах, які твоя нерозбірлива подружка постійно відвідує.
— Вона не—
— Та й справді, якби ти хотіла змінити мою думку про неї, ти могла б запросити мене в респектабельніше місце, га? Цей заклад точно не прикрашає картину твого життя за останні місяці.
Октавія мовчала. Треба було щось змінювати. Якщо вони й далі рухатимуться в цьому напрямку, їй ніколи не вдасться розповісти свою частину історії, і нічого не вирішиться. Вона спокійно чекала, як тільки могла, слухала, як кохання усього її життя двічі ображають, і коли її мати замовкла, відповіла:
— Ти закінчила?
А тоді хихикнула.
Це було лише короткий смішок, але реакція в материнських очах була безцінною. Віолончелістка продовжила усміхатися й заговорила:
— Сказати чесно, мамо, постійно перебивати мене — це так по-лошатськи. Ти ганьбиш мене.
— Справді? — насторожилася Лапіс. — Тоді ти можеш зрозуміти моє невдоволення твоїми рішеннями. Сором через родину — це вкрай неприємно, чи не так? Що саме творилося в твоїй голові, коли ти вирішила зганьбити нашу репутацію?
— Любов, переважно. Можеш уявити, як вона застала мене зненацька, адже я ніколи раніше її не отримувала.
Октавія відчула, як повітря між ними наелектризувалося. Шляху назад не було.
– Любов? – виплюнула Лапіс: вона більше не грала. – Я віддала найкращі роки свого життя на те, щоб піднести тебе, дати тобі всі можливості для успіху. Ти мала стати досконалою, аби перейняти мою спадщину.
Віолончелістка трохи помовчала, а потім сказала:
– Ти думаєш, це і є любов? – м’яко запитала вона. Вона відчувала, як найтонші зв’язки з матір’ю тріщать, ніби струни віолончелі які от-от порвуться. – Я була для тебе просто проєктом? Спадкоємицею, яку треба навчати, а не донькою, яку треба любити?
– Донька, спадкоємиця – сперечатися про терміни дріб’язково, Октавіє. Ти бачиш, що сталося за той час, який ти провела без мене? Ти вже забула дисципліну і манери. Скоро я заберу тебе з цього божевілля. Завтра ми їдемо.
З жалем похитавши головою, Октавія відчувала страх, що мати вислизає від неї:
– Ти помиляєшся. Я залишаюся тут, мамо.
Лапіс усміхнулася:
– А як ти платитимеш за навчання і житло?
– Мене найняли півтори години тому на повний робочий день.
Це явно було не те, чого вона очікувала:
– І ти думаєш, що зможеш одночасно навчатися і працювати повний день? – вона всміхнулася, але не змогла приховати нотку занепокоєння.
– Ні, це буде майже неможливо. Я візьму академвідпустку на семестр, щоб накопичити грошей, а коли повернуся до навчання – перейду на часткову зайнятість.
– Ти гадаєш, що все добре продумала, так? – сказала Лапіс крізь стиснуті зуби. Октавія, бачачи, що її слова справили очікуваний ефект, не почувалася так, як очікувала. Вона не відчувала нічого, крім суму за свою матір, за ті події в її минулому, що довели її до одержимості вихованням ідеальної спадкоємиці. Але було надто пізно, надто пізно для неї. Якщо вона не полюбила доньку за вісімнадцять років, то вже ніколи не полюбить. Це було жорстоко, але Октавія не хотіла обманювати себе. – Де ти житимеш, поки зароблятимеш гроші, м? – продовжила Лапіс.
– Моя подруга допоможе мені платити за житло, на гроші від роботи з нашими друзями, між якими я буду посередницею, – просто відповіла вона.
Лапіс Лазурит – акула ділового світу з залізним серцем і, безсумнівно, найгірша мати з нині живих – здавалася абсолютно розгубленою. Октавія замислилася: чи доводилося їй коли-небудь зазнавати поразки? Бо зараз вона виглядала саме так.
– Що з тобою сталося, Лапіс? – м’яко запитала віолончелістка. Зараз був час довести, що вона подорослішала настільки, щоб наполягти на своєму, не насміхатися з поразки суперниці й проявити співчуття. – Я чула про твоє минуле. Я знаю, що ти не завжди була такою одержимою контролем і маніпуляціями. Що ж тебе змінило? – Октавія нахилилася через стіл, з наміром взяти матір за копито, але старша кобила різко відсахнулася, досі виглядаючи так, наче не зробила жодної помилки і ще не все втрачено.
Нарешті, чи то через залишки співчуття, чи через щось зовсім інше, але Лапіс розкрилася. Можливо, сам факт того, що вона витратила так багато часу на Октавію, дозволив тій так спритно проникнути в її голову, але як би там не було, опір і ретельно вибудуваний фасад за мить розсипалися:
– Я була недостатньо хороша, – сказала вона.
– Для кого?
– Для Троттенґемської музичної академії. Я грала на віолончелі, як і ти. Це не було моїм особливим даром, але я любила грати. Я марила вступом до цього закладу. Навіть після того, як зустріла твого батька, вступ лишався для мене на першому місці. Але я була самоучкою й не могла конкурувати з іншими абітурієнтами. Вони ледь чи не сміялися з мене на прослуховуванні.
Приголомшена почутим, Октавія продовжила тиснути:
– Є й інші музичні школи. Навіть кращі.
– Ти не розумієш. Це мав бути Троттенґем. Це була найкраща академія у мої часи. Я ідеалізувала її в своїх мріях про вступ і майбутнє. Коли вони мені відмовили, я була розбита.
– І це зробило тебе…
– Це було початком. Я злилася на себе й академію. З часом мій гнів поєднався зі смутком і виріс у безжальне прагнення забрати те, що мало належати мені. Жоден із моїх конкурентів не заслуговував вступу. Вони мали талант, але не мали пристрасті. Я заслуговувала цього більше, – її голос був майже благанням, немов вона просила Октавію поглянути на ситуацію її очима. Вона шукала підтримки. Це трохи запаморочило віолончелістці голову.
– Що сталося після цього? – запитала Октавія, хоча в неї вже було кілька припущень.
– Твій батько покинув мене ще до того як дізнався, що я вагітна. Він сказав, що повернеться, якщо я коли-небудь зможу прийняти свої невдачі. Це було давно, – вона замовкла, втупившись у стіл. – Я… вирішила виховати тебе сама і зробити все, щоб ти ніколи не стикалася з тими самими проблемами, що були в мене.
– Ти просто хотіла, щоб я прожила твоє життя? Ось справжня причина всієї цієї дисципліни та ізоляції? І що тоді за дурниці про “спадщину”?
Лапіс втомлено всміхнулася:
– “Спадкоємиця моєї спадщини” звучить трохи респектабельніше, ніж “вмістище для проживання мого минулого”, хіба ні?
– Ти неймовірна! Ти взагалі чуєш, що говориш? – віолончелістка не могла дозволити їй просто вислизнути. – Я знала, що ти погана мати, але це просто монструозно.
– Твій вибір епітетів не має значення. Ти змусила мене розповісти речі, про які я не говорила десятиліттями. Ти йдеш моїм шляхом, подобається тобі це чи ні.
Це було дивовижно, як багато відрази вселяла Октавії ця думка:
– Це не допит, Лапіс. Це твоє зізнання у провині.
– Провині? Я винна в тому, що ти отримала найкращу освіту з можливих? Винна, що дозволила тобі розвинути свої музичні здібності та відточити їх до досконалості? О, я певна, що це було для тебе жахливе випробування, – Лапіс похмуро усміхнулася. – Ти знаєш, ти точнісінько як ті інші абітурієнти. Розриваєш усе на шмаття, перш ніж я досягну своєї мрії.
– Винна в тому, що ізолювала мене від інших поні. Винна в тому, що за допомогою психологів позбавила мене будь-якого особистого життя. Винна в тому, що вбила мені в голову настільки глибокий комплекс самостеження, що він навіть затіняє всі проблеми з самооцінкою, які я від тебе отримала. Ти наскрізь гнила, повністю. Мені соромно бути твоєю донькою.
Лапіс різко підхопилася, зачепивши стіл:
– Соромно? Що ти можеш знати про сором, утікши з якоюсь розпусницею?
– Вона в тисячу разів чистіша від тебе. Вона навчається в університеті на музичній стипендії, якої ти так і не змогла досягти. Вона завалила всі предмети в школі, крім музики, і покинула її на рік раніше. Хочеш знати, чому вона досягла успіху там, де ти зазнала невдачі? Тому що вона не переставала намагатися. Вона не здалася, не повернулася додому і, звісно ж, не народила дитину, щоб потім виховувати її вісімнадцять років, лише щоб пережити свої невдачі через чужі досягнення! – Октавія трохи задихалася під кінець, але все ж змогла утримати тон і, хоч і насилу, стримала бажання закричати.
Вони довго дивилися одна на одну в цю напружену мить, нарешті висловивши все, що хотіли. Віолончелістка більше не відчувала жалю до матері. Якщо більшу частину свого життя вона була жахливою поні, нічого з того, що скаже Октавія зараз, її не змінить. Лапіс повернулася, щоб піти:
– Все, що в тебе є зараз… Пам’ятай, хто тобі це дав, – зухвало сказала вона.
– Пам’ятаю, – відповіла Октавія. – Її звати Вініл Скретч, – її мати на мить зупинилася, але продовжила йти.
У тиші, що настала, голосно грюкнули двері таверни, і сіра кобилка усвідомила, що кілька відвідувачів дивилися на неї. Один за одним вони підняли свої кухлі. Бармен нервово підійшов із замовленим келихом вина і поставив перед нею:
– Я б приніс його раніше, мем, але ви, здається, були зайняті.
Октавія взяла келих і підняла його в бік глядачів та бармена, перш ніж зробити маленький ковток.
– Це найкраще вино, яке я коли-небудь куштувала, – чесно сказала вона йому.
***
Вініл була близька до того, щоб протоптати траншею у вітальні. Тисячі тривожних думок проносилися в її голові, в очікуванні її уваги. Ліра й Бон Бон якийсь час намагалися відволікти її беззмістовними балачками, але зрештою мусили повернутися до роботи. Вона вже до крові закусила губу. Спершу вона порівнювала свій стан із нервозністю перед іспитами, але іспити не намагалися назавжди забрати поні, яку вона кохала понад усе.
«Вона сказала, що хоче впоратися самостійно, але що як це був сигнал: «сховайся на горищі з вогнегасником і з’явися в останню мить, щоб врятувати мене»?»
Це було абсурдно, і це була одна з тих речей, яких Октавія очікувала б від Вініл. Чи мала вона рацію цього разу, зробивши так, як їй сказали? Діджейка застогнала й рушила до сходів, але зупинилася, коли майже їх досягла. Вона вже кілька разів намагалася піти, та щоразу, коли майже наважувалася, згадувала м’яке прохання Октавії: «Будь ласка, просто повір мені».
— Ти вбиваєш мене, люба, — хрипко прошепотіла Вініл.
Вона змусила себе думати про щасливіші часи, коли вони обидві лише робили перші кроки у своїх стосунках, коли не було жодної загрози їхньому щастю, коли вони щодня обіймалися й говорили про все на світі. Але кожен спогад тільки посилював усвідомлення того, що Октавії зараз нема поруч.
Двері на сходах відчинилися, і біла єдиноріжка ледь не впала, різко повернувшись. Ліра знічено глянула на неї:
— Вибач, що даю хибну надію. Як ти?
— А ти як думаєш? — процідила Вініл, піднявшись.
— Твоє хвилювання за неї нічого не змінить: то навіщо хвилюватися? — Ліра прослизнула на кухню й випила склянку води.
— Ти, здається, не дуже добре розумієш цю тему з «коханням».
Ліра усміхнулася й повернулася до вітальні:
— Я думаю, що розумію достатньо. Просто не варто турбуватися про те, чого не можеш змінити.
Біла поні важко опустилася на диван:
— Судиш з власного досвіду, так?
— Ну ж бо, Вініл. Ти ж бачила, як змінилася Октавія. Вона б могла одним лише поглядом зупинити лавину й повернути її назад у гори.
— Ага, вона буває досить жорсткою, коли хоче, — з гордістю відповіла Вініл.
— То нехай буде жорсткою. Я думаю, ти надто довго була «крутою» у ваших стосунках, — у голосі Ліри виразно звучала усмішка, але діджей була надто зайнята тим, що рахувала нитки у подушці, щоб це помітити.
— Вона завжди була крутішою за мене. Подивися на нас: я сиджу вдома й нервую, поки вона там бореться. Хіба це не жалюгідно?
— Ну, якщо тобі від цього стане легше, — долинув задоволений, але трохи приголомшений голос. — Можемо нервувати вдома разом.
Вініл різко підняла голову, її зіниці розширилися, щоб поглинати в себе якнайбільше Октавії. Кожна волосинка сірої поні була на місці, та попри це вона виглядала виснаженою. Діджейка миттєво зіскочила з дивана й за долю секунди обхопила Октавію. Вони без жодної грації чи крутості покотилися м’яким килимом. Ліра не переставала сміятися, поки спускалася на перший поверх.
Сіра кобилка з втомленою усмішкою глянула на кохану:
— Це так безцеремонно.
Вініл мовчки поцілувала її, закривши її від усіх тривог і страхів величезним щитом кохання. Вони не відривалися одна від одної кілька хвилин, використовували час, щоб спопелити весь накопичений стрес у ревучому вогні почуттів. Коли поцілунок нарешті обірвався, Вініл поставила найлегше питання:
— Ми в безпеці?
— Так, — відповіла Октавія, стиснувши її ще міцніше. — Тепер так.