***
– Як ти… – промимрила віолончелістка.
– Попросила адміністраторку, – відповіла діджейка, виринаючи з-за коробки.
– Але ж ти-
– Вмовила тебе не робити цього, сказавши, що ніхто не дозволить нам жити разом? – Вініл усміхнулась та підморгнула.
– Коли ти-
– Перенесла речі близько години тому. Я ще ніколи у житті не левітувала такий вантаж за раз! – вона стомлено усміхнулась, і Октавія помітила крихітні крапельки поту на її білій шерсті. – Вау, я почуваюсь офігенно! – єдиноріжка хотіла зробити кілька кроків вперед, але миттю перечепилась, й віолончелістка ринулась до неї, щоб упіймати.
Звук помахів крилами, що наближувався до кімнати, змінився глухим стуком у двері:
– Пробач, Вініл! – промимрила світло-синя пегаска. – Я стримувала її так довгенько, скільки… Йой, вибачте! Я краще піду звідсинькі, – вона соромливо потягла ручку на себе та зачинила двері, перш ніж кобилки встигли щось пояснити. Приглушені виправдання почулись з-за тонких дверей, ставали дедалі тихіше разом з тим, як пегаска йшла від них.
Врешті, Вініл прийняла той факт, що не може стояти на своїх чотирьох, тому радісно повисла на копитах Октавії:
– Це круто! Це ж круто, так?
– Ав-же-ж, я й не знала, що магічне перенавантаження погано впливає на глузд єдинорогів, – буркотіла віолончелістка, поки тягла свою подругу до затишного ліжка під вікном.
– Хей, взагалі-то я чудово почуваюся, – донесла до відома діджейка, поважно хитаючи головою з під м’якої ковдри.
– От і чудово, Вініл, – хіхікнула Октавія й відвернулась, зайнявшись розпакуванням інших коробок білої поні.
Сама ж кобилка стомлено посміхнулась, окинувши поглядом вид перед нею:
– Знаєш, тобі варто частіше повертатись до мене спиною.
– Спи давай, дурненька, бо я можу й почати записувати все що ти кажеш і колись нагадати про це.
Кілька хвилин потому кімната наповнилась умиротвореним сопінням. Октавія закотила очі й відкрила ближчу коробку. Не дивно, що вона побачила там купу обережно посортованих платівок у прозорих контейнерах.
Оглянувши ще кілька коробок, вона не знайшла у них нічого, окрім платівок. Це почало дратувати віолончелістку:
– Ти взагалі брала з собою одяг чи особисті речі? – роздратовано спитала вона. У відповідь долинуло лише гучне хропіння.
Вирішивши потрясти чергову коробку, перш ніж відкрити її, кобилка зраділа брязкоту невеликих речей, що бились об картонні стінки.
“Я ладна з’їсти свого метелика, якщо це не її особисті речі”.
Вочевидь, всередині було чимало маленьких пристроїв і різноманітних об’єктів. Увагу кобилки привернув телефон, досить невеликий, порівняно з тими, що використовує вона сама. Логічно, бо єдинороги не так часто фізично взаємодіють з ними, як це доводиться робити земнопоні.
Вона взяла його до копит та торкнулась екрану, на що той привітно увімкнувся. Октавія обережно поглянула на сплячу єдинорожку, після чого дозволила підступній посмішці розповзтись мордочкою.
“Нема нічого поганого у тому, щоб я подивилась яка кількість контактів вважається нормальною. А у повідомлення навіть заходити не буду, хіба якщо ненавмисно відкрию”.
Вона приголомшено витріщилась на кількість імен:
– Понівільські яблучка…
Їх були сотні! Навіть попри те, що деякі з них були підписані на кшталт “Оком відкрив сидр” чи “Кобила, що знає Поньтапа”, у телефоні було й багато контактів з нормальними іменами, набагато більше, аніж попеляста поні очікувала побачити. Порівнявши це зі своїм мізерним списком (Вініл, Мати, Швидка допомога), вона відчула себе недосвідченою гравчинею у цій важкій соціальній грі.
“О ні, я випадково відкрила повідомлення”.
Дивно, але окрім якогось “Секс-бімба Шейді”, вона була єдиною, кому Вініл писала протягом останніх тижнів.
“А де всі ті запрошення на вечірки? Чи вони дзвонять їй замість писання СМС-ок?”
Це було найімовірнішим поясненням, але віолончелістка встояла перед бажанням зазирнути у нещодавні виклики.
“А якщо, вона страждає від самотності та нудьги як і я? О, слава Селестії, за те, що ми знайшли спосіб оселитись разом”.
Справи налагоджуються.
Нарешті вгамувавши свою допитливість, Октавія взялась за обережне розставляння сувенірів, канцелярського приладдя та інших дрібничок на стіл Вініл. Попереду ще багато роботи, до того ж треба зробити перестановку меблів. Діджейський пульт точно не має стояти посеред кімнати…
***
Вініл прокинулась під м’які, глибокі звуки віолончелі десь справа від себе. Піднявши голову на кілька сантиметрів, єдиноріжка побачила чарівну картину перед собою.
На протилежному ліжку, напіввкрита помаранчевим сяйвом заходу сонця, проміння якого старанно пробивалось крізь дощ, сиділа Октавія. Очі заплющені, кобилка повністю занурена у роботу, вона ніжно ковзає смичком по струнах, щоб ідеально відіграти кожну ноту. У сонному розумі Вініл це виглядало по-справжньому дивовижно.
Раптом єдиноріжка згадала про необхідність дихати та гучно вдихнувши вона збентежила віолончелістку.
– А? – великі аметистові очі розплющились та повільно поглянули на Вініл. – О, ти прокинулась! Пробач, я завжди практикуюсь навзаході. Мабуть, мені варто було піти в інше міс-
– Ні – прохрипіла діджейка. Прокашлявшись, вона підвелась з ліжка та продовжила. – Це було круто. Ем, можеш зіграти ще раз? Я… маю дещо зробити.
Октавія насупилась, але з властивою їй майстерністю продовжила виконання композиції.
Вініл вислизнула з ліжка та безшумно перетнула кімнату, щоб не завадити віолончелістці. З купи навчального приладдя, що було обережно розставлено на її новому столі, єдиноріжка левітувала нотатник з олівцем.
Помітивши це, Октавія рясно почервоніла:
– Ем, Вініл, я не впевнена що-
– Тссс, – прошепотіла біла поні та сіла напроти подруги, по вуха занурившись у малювання.
Вона малювала, повністю відкрившись подрузі. Думки, мрії, спогади – все поступилось місцем перед непереборним бажанням творити.
Так вони сиділи в останніх променях сонця: одна репетувала давно вивчену композицію, а друга із захопленням вимальовувала лінії на папері.
Та як сильно не хотілось би прощатись з такими моментами, вони рано чи пізно добігають кінця. Сонце остаточно сховалось за небокраєм, чим вивело кобилок з взаємного трансу.
Октавія опустила смичок та випрямила заніміле копито, в той час, як Вініл здивовано озиралась.
– Чому я сиджу тут? – пробуркотіла вона, поки вставала на копита та розминала шию.
– Ти малювала, – віолончелістка вказала на нотатник, що був відкритий на портреті поні з… – Ти малювала мене?
– Ну… так. А ти в цей час грала для мене, – подруги насупились.
Після хвилини тиші, Вініл пирхнула та розсміялась:
– Якого діскорда ми зараз робимо, – вона засміялась ще гучніше.
– Дупля не відбиваю! – ржання Октавії все більше походило на істерику. Абсурдність ситуації лише підсилювала їх веселий настрій. – В мене стріха такими темпами поїде, а я навіть день з тобою не прожила.
– Нема шляху назад, крихітко! – діджейка закинула нотатник до інших речей і заповзла на ліжко до подруги.
– О, Селестія, ну й чому я погодилась?
– А ти й не погоджувалась. От чому це так круто, – вона грайливо штовхнула бік Октавії, що викликало у тої гучний писк. – Хм? Значить ти боїшся… – її губи розповзлись у садистській посмішці.
– Н-не боюсь, не роби так більше, – діджейка сприйняла це як запрошення й рішуче видерлась на сіру поні. Вона підняла копита та почала несамовито лоскотати живіт віолончелістки. – А-ха! Ні! Чекай - ні - благаю!
– Що-що? Не чую, – Вініл стала ще дужче лоскотати подругу, попри смикання та істеричний сміх під собою.
– Вініл - Я - Тебе - Вб’ю! – забувши про віолончель, Октавія моцно смикнулась, скинувши себе й Вініл з ліжка. Вони глухо впали на килим.
Так вони лежали на підлозі, глибоко дихали та дивились одна одній в очі, аж так, що ледь не торкались мордочками. Одна дурнувато посміхалась, в той час, як інша намагалась опанувати “вбивчий погляд”. Вочевидь невдало, бо діджейка лише ледаче підняла копито та тицьнула їм у ніс земнопоні.
– Бух, – пошепки сказала Вініл.
– Я вб’ю тебе власноратиць, – шикнула віолончелістка у марній спробі прибрати посмішку з обличчя.
– Ти ж вихована маленька кобилка, хіба не так?
– Я була такою. Поки ти не зіпсувала мене, – Вініл тихо хіхікнула, але промовчала. Замість цього, вона змовницьки посміхнулась. – Що? – Октавія поглянула на подругу.
– Нічого.
“Міркую над тим, як ще тебе зіпсувати”
– Розповідай. Чого сміялась?
– Тобі навряд здасться це кумедним, – мозок скажено вигадував варіанти, бо знав, що кобилка так просто не відчепиться.
– Є лише один спосіб з’ясувати. Розповідай.
– Ех, добре… я просто подумала… ти вважаєш, що я зіпсувала тебе, але зачекай. Це лише початок, – вона скорчила найпідступнішу посмішку, на яку була спроможня.
– Та годі тобі. Я впевнена, що ти не така погана, якою хочеш здатись.
Вініл посунулась ближче, сховавши млосний погляд за фіолетовим склом:
– Дозволь мені показати, яка я погана, – м’яко промовила вона, поки серце шалено билось у грудях. Здавалось, що воно от-от лусне.
Октавія так само наблизилась, сприйнявши цей жест як змовницький, аніж… якийсь інший:
– Як саме? Ти знову утнеш якусь дурницю? – вона хіхікнула від цієї думки.
– О… так, ще й яку.
“ Що я роблю? Невже я намагаюсь… “
– Спробуй, бодай в цей раз, не залучати мене до неї. Я збираюсь не потрапляти до університетського чорного списку так довго, наскільки це взагалі можливо. Проте, якщо ти моя подруга, то я приречена на фіаско, – вона засміялась і підняла копито, що б доторкнутись їм до носа Вініл. – Бум!
Діджейка кволо посміхнулась, поки намагалась позбутись якихось думок:
– Ага, так і є.
– Ну, якщо твої дурниці зможуть почекати, можна піти поїсти. Усі ці “лоскатування” пробудили у мені кінський голод, – Октавія підвелась та допомогла з цим подрузі.
– Хороша ідея. Куди підемо? – Вініл намагалась поводитись так, наче нічогісінько не сталось, особливо у її яскравій уяві.
– Може до Блюз Таверн? Задля ностальгічного настрою.
Подруги тепло посміхнулись одна одній.
– Звучить як план.
***
На відміну від сірих вулиць ззовні, бар зустрічав своїх гостей теплом та затишком. Поні раділи та сміялись, дозволивши проблемам та поганому настрою залишитись глибоко на дні кружки. Натовп жеребців-будівельників у жовтих касках зайняв аж три столи, разом з тим, за яким минулого разу сиділа парочка, тому Вініл повела подругу до менш понньої частини бару.
– Ніколи не подумала б, що тут ще й їжу готують, – сказала єдиноріжка, левітувавши до себе меню.
– Нічого надзвичайного, але, думаю, нам підійде. Моя… мати приводила мене сюди одного разу, коли ми прийшли оглянути територію університету.
– Справді? Схоже, що у вас теплі стосунки.
– Ну… певною мірою, мабуть, що так, – Октавія взяла одне з меню, щоб приховати їм гримасу на обличчі. – А які в тебе стосунки з батьками?
Повільно проглядавши список блюд, Вініл знизала плечима:
– Та, нічого особливого. Вигнали з хати, щойно мені виповнилось вісімнадцять.
Віолончелістка приголомшено зітхнула, миттю забувши про власні проблеми:
– Вони що?! Як вони посміли?
– Просто й без докорів совісті, як бачиш.
– Це жахливо!
– Та ну, кому вони потрібні. До того ж якби мене не чкурнули з хати, було б не легко переїхати до тебе.
– Так… але…
Розмову перервав високий, світлогривий жеребець:
– Що будете замовляти? – протягнув він з властивим офіціантам акцентом.
– Велику порцію сіна фрі та кебаб з нарцисів, – оголосила єдиноріжка, приклавши меню до столу трохи сильніше, ніж варто було.
– Чудовий вибір. А чого бажає ваша супутниця?
Вініл ледь відкрила рота, що б поправити його, але Октавія виявилась швидшою:
– Салат зі стокротки, будь ласка.
– Для вас, лише найсвіжіші. Очікуйте, – пішовши назад, жеребець почав насвистувати, ані трохи не переймавшись за власні дії.
– Ем, Октавіє… ти ж знаєш, що значить “супутниця”, чи не так?
Віолончелістка знизала плечима:
– Сленговий варіант “подруги”?
– Ну, майже. Хоча ні, ніфіга не майже. Навіть близько не поруч, – біла кобилка не стримала усмішку.
– Ну й що ж це тоді значить?
– Типу партнерка. Типу, моя-кобилка. А ще точніше – пасія.
– Оу, – як й очікувалось, щоки Октавії запалали червоним від сорому. – Тобто він тепер думає…
– Ага.
– О Селестія. Пробач мені, Вініл. Може, є якийсь словник з усіма такими словами? Схоже, я не вперше так ганьблюсь.
– Не кіпішуй, з часом запам’ятаєш.
– Може мені піти до нього та все пояснити?
Діджейка миттю підскочила:
– Ні! В сенсі, ну, це не так важливо, що б через це перейматись. Окей?
– Добре, я просто запропонувала.
У повітрі на кілька хвилин повисла атмосфера ніяковості. Обидві кобилки мовчали. Октавія почувалась жахливо й кожна думка була наче ментальний копняк.
“Вініл точно соромиться моєї присутності! Чому я постійно втрапляю у ніякові ситуації?!”
На щастя, Вініл поводилась досить тактовно та ввічливо, що б не підколювати подругу. Скільки б добрих справ не зробила земнопоні, що б заслужити таку толерантну сусідку, їх явно було недостатньо. Маленька, вдячна посмішка з’явилась на її мордочці. Про кращу подругу годі і мріяти.
Вініл, своєю чергою, була зайнята розгляданням столу. Лише тому, що її справді цікавили якісні меблі й аж не як бажання втримати бурхливу уяву, що встигла вигадати багато різного.
Приємна знемога розтікалась її тілом щоразу, як кобилка згадувала наданий офіціантом титул “супутниці”.
“Серйозно мозок, стули пельку”
Їх взаємні страждання суттєво полегшали, коли замовлення, нарешті, принесли. Подруги прийнялись завзято поглинати їжу, без перерв на розмови.
Щойно діджейка доїла, як її настрій значно покращав. От чому до голови лізли дивні думки: мозок довгий час був без їжі. Це багато чого пояснює.
– Відчуваю себе кульово. Не бажаєш піти до якогось клубу? – спитала вона, проігнорувавши погляди з-за сусідніх столиків.
– Після вечері? Ми там лише проблеми знайдемо, – Октавія делікатно відсунула тарілку та витерла губи серветкою.
Вініл пирхнула:
– Ти з’їла лише половину. Нічого з нами не трапиться. До того ж ми не питимемо, як не схочеш.
Прикусивши нижню губу, віолончелістка задумливо перебирала своє волосся. Проте, вона досить швидко сколихнула головою, відігнавши нав’язливі думки:
– Не вірю, що кажу це, але звучить досить спокусливо. На жаль, в мене завтра пара з історії, яку не варто пропускати.
– Схоже, я помилилась. Ти й досі вихована маленька кобилка, – Вініл грайливо показала язика, чим заслужила скептичний погляд подруги. – о ні, вже майже восьма! Ми негайно маємо зайнятись домашнім завданням!
– О, ха-ха… Якщо без жартів, мені справді варто було б ним зайнятись.
Вони підвелись з-за свого столика й під дружнє хіхікання підійшли до барної стійки. Октавія уважно відраховувала кожен біт, в той час, як Вініл кинула жменю монет на прилавок та з широко посміхнувшись потягла подругу до виходу.
– Вражає, еге ж? – діджейка окинула подругу натхненним поглядом, коли вони вийшли на вулицю.
– В сенсі?
– Платити так багато за їжу. Ну, я виглядала крутою, так?
– Ну, мабуть. Хоча це більш схоже на марнотратство. Могла б приберегти їх для наступного разу.
Діджейка дзвінко ляснула себе копитом по обличчю:
– Сенс був не в цьому.
– А у чому ж тоді?
Просте запитання повисло у прохолодному нічному повітрі. Вініл занурила погляд у землю та уважно досліджувала кожен свій крок.
– Я не знаю, – задумлива промимрила вона з опущеною головою.
Разом вони занурились у затишну темряву, що так добре приховувала накопичені за день емоції.