Прокинувшись за таких незвичних обставин, поні, по типу Октавії, почали б, запинаючись, виправдовуватись та ніяково сміятись. Але якщо її сонний розум про щось зараз і піклувався, то це був лише відпочинок. Коли віолончелістка прокинулась у незнайомому ліжку, вона лише широко зівнула та спробувала знову заснути. Проте, час відпочинку давно минув, тому чим довше Октавія намагалась заснути, тим більше їй хотілось прокинутись. Почуття повільно повертались до норми. Було чутно звуки великого міста, кілька зім’ятих шерстинок, що потрапили до її рота, запах поту, бруду та алкоголю, відчуття живого тепла поруч…
Вона розплющила очі, та побачила білу єдинорожку. Вони обіймались.
Октавія назавжди запам’ятає цей момент. Наче вона побачила павука, що біжить підлогою і від якого миттю захотілось відскочити та заволати на всю квартиру. Однак правда була не такою страшною, як очікувала сіра поні.
– О, Селестія, – прошепотіла вона.
Окуляри Вініл були криво вдягнені, тим самим даючи побачити її заплющені очі. Лише вдруге на пам’яті Октавії.
“Пам’ять…”
Події минулої ночі миттю пронеслись перед очима віолончелістки, остаточно розбудивши кобилку.
Окинувши поглядом єдинорожку, що більше не ховалась за окулярами, Октавія не стрималась та тихо хіхікнула з розпатланого вигляду. Сівши поруч, вона протягнула копито й обережно змахнула пасмо синього волосся з мордочки діджейки. З абсолютно неупередженої та непідкупної точки зору Вініл була досить мила.
Зібравши волю у копито, Октавія зняла окуляри з кінчика її носа, тим самим залишивши обличчя білої поні повністю відкритим. Спокійно дихавши, Вініл створювала навколо себе атмосферу відкритості, чого віолончелістка раніше не помічала.
То була вона.
Справжня Вініл.
У власній квартирі, беззахисна, позбавлена масок та фіолетових окулярів, за якими можна було б сховатись.
Вініл Скретч.
У Октавії перехопило подих від цього виду. Якби вона лише вміла малювати, якби вона мала змогу закарбувати це на картині, раз та назавжди. Проте якась частина неї розуміла, що змалювавши цей момент, вона зруйнує все, що робить його таким особливим. Тому віолончелістка повністю віддалась цьому почуттю. Вона дозволила цьому відчуттю пройти крізь все її тіло, наситити повітря в кімнаті. Це був лише їх момент, який ніхто не в змозі заглушити чи забрати. Дивовижне й неповторне відчуття, яке-
Дззз-дззз.
– Заради сестер аликорнів…, – прошипіла Октавія, дістаючи телефон з сідлових сумок, що досі були на її боках.
Клік.
– Невже я не можу бодай трохи побути наодинці зі своїми думками? Хто це? Що вам треба?
– Це так в університеті тебе вчать з матір’ю розмовляти?
Щелепа земнопоні вмить відвисла, і кобила швидко зіскочила на підлогу. Цікаво, що діджейка навіть не колихнулась:
– М-матінко? Ох, ні, мам, прошу вибачення. Я-як справи? – вона нервово шукала поглядом свого метелика, перш ніж згадала, що він залишився вдома. Абсолютно гола, скуйовджена, щойно прийшовши до тями, вона відчувала себе максимально непідготованою до розмови з матір’ю.
– Вбережи мене від цих беззмістовних люб’язностей, Октавія. Ми обидві знаємо, чому я тобі телефоную, – голос по той бік слухавки звучав таким ж суворим та владним, яким кобилка його й запам’ятала.
Віолончелістка з сумом подивилась на сплячу подругу, але іншого виходу не було. Якщо Вініл прокинеться під час цієї розмови, нічим добрим це не скінчиться:
– Б-боюсь, що я не знаю. Щось не так?
– Ти права, щось не так. Я розмовляла зі своїм знайомим, який працює в університеті. Він садівник, сивий та гладкий жеребець.
Пройшовши крізь двері, Октавія тихо зачинила їх, та швидко спустилась сходами:
– Все це звучить дуже цікаво, мам, але яким чином твої знайомі стосуються мене?
– Коли ти наполягла на тому, щоб жити у гуртожитку, я знала, що маю прийняти певні заходи безпеки. Ти досі занадто наївна та довірлива, попри твій талант. Садовнику було доручено слідкувати за тим, щоб ти щоночі поверталась до кімнати.
Октавія відкрила вхідні двері дому та уперлась поглядом у першого пересічного поні, яким виявився школяр. Він поспішно змінив напрям руху:
– Ти шпигувала за мною?! – вигукнула вона, налякавши кобилку, що чекала віз на зупинці.
– Не роби з параспрайта Найтмер Мун. Кобилки твого віку часто можуть відволікатись на такі дурнуваті речі як кохання чи то дружба. Це мають бути лише інструменти, які ти використовуєш, щоб досягти мету, не більше.
Октавія прискорилась, треба вистигнути дійти до університету. До неї нарешті дійшло розуміння того, який важкий шлях Вініл долає шляхом до чергової пари, але ця швидкоминуча думка не заглушила її лють:
– Не можу повірити! Тобто та промова про самостійність та “життя на власних копитах”, яку ти мені оголосила в день мого від’їзду, складалась цілком і повністю з брехні, так?
– Знову ти драматизуєш, ще й дивуєшся чому я така пильна щодо тебе. Ти не така самостійна, якою хочеш здаватись, Октавія, і дзвінок від садівника тому підтвердження. Ти не повернулась додому після ранньої“екскурсії”.
Віолончелістка ледь стримувалась, щоб не почати кричати:
– Він слідкує за мною навіть коли я сплю?!
– Звісно ж ні, не кажи дурниць. Він просто передивляється записи з камер відеоспостереження щоранку. А тепер розповідай. Ти провела ніч у чужому ліжку? – Октавія живо уявляла пронизливий погляд по той бік телефону.
Її ніяковий сміх видавав прихований відчай:
– Я-я не розумію-
– Все ти чудово розумієш. Скажи мені правду.
– Я… так, провела, але це не те, про що ти-
– Октавія! Після всього чому я тебе вчила, ти вчиняєш дещо таке лише через п’ять тижнів!
– Клянусь, я не… вона лише моя подруга, я допомагала їй-
– Вона? – повисла напружена тиша. Приголомшене зітхання викривило голос матері. – Ти кажеш те, про що я думаю, юна леді?
– Вона напилась та загубилась у місті, я допомогла їй повернутись додому, і вона запропонувала переночувати в неї, але ми нічого такого не робили, клянусь! – промовила Октавія, під здивовані погляди пересічних поні.
– Ти впевнена?
– Так, я впевнена!
– Значить ти не…
– Н-ні, клянусь. Повір мені, я не така!
– Добре. Бодай чомусь та вдалось навчити. Проте, я все одно розчарована у тобі. Більше не ризикуй своєю безпекою, особливо заради затятих п’яниць, – з докором сказала мати.
– Вона не затята п’яниця. Вона моя подруга, – тихо відповіла Октавія побоюючись реакції матері. – Моя перша подруга.
Задоволення від тиші тривало недовго:
– Ха. Подивимось, скільки це триватиме. А зараз, будь слухняною кобилкою та йди на заняття.
{[ВИКЛИК ЗАВЕРШЕНО]}
Октавія закинула телефон назад до сумки, лиш би не кинути його з усієї люті об асфальт. Кожна розмова з цією нестерпною кобилою закінчувалась саме так! Постійні образи та докори. Навіть той клаптик волі, що був подарований їй півтора місяця тому, вона щойно спалила, виставивши Октавію дурнуватим лошатком.
Сльози вже проступали на її очах, як вона махнула копитом першому ліпшому візку. Не встигла вона зайти до нього, як одна зі сльозинок впала на підлогу, та кобилка спробувала змахнути їх.
Візник озирнувся, поглянувши всередину. Візок був маленький, двомісний та не мав даху:
– Куди їдемо, дорогенька? – запитав він.
– Західний Мейнгеттенський університет, будь ласка, – тихо схлипнула Октавія.
– Рушаймо. Перепрошую, у вас все добре? – турбота в його голосі розтопила серце кобилки. Вона має нагадувати собі час від часу, що не всі поні такі погані.
Октавія непереконливо посміхнулась йому:
– Зі мною все добре. Але дякую, що запитали.
Він кивнув та швидко рушив. Вони рухались дорогою великого міста і звідусіль було чутно його шуми. Теревені та вигуки, сміх та злість, й чим ретельніше Октавія вслухалася, тим швидше сум йшов від неї. Навкруги було стільки поні зі своїми проблемами та турботами, і всі вони, напевно, були значніші за сварку з матір’ю. Погляд на ситуацію збоку був саме тим, що привело Октавію до тями.
Глибоко зітхнувши, поні торкнулась своїх повік і спробувала зачесати гриву. Їй треба прийняти душ та привести себе до ладу, але поки що можна ходити й так. Раптово, Октавія зрозуміла, що не має при собі ані бітса:
– Сер? Перепрошую, але, здається, я забула взяти гроші, – промовила вона винувато.
Маленький візок не спинився ані на мить:
– Тоді вам пощастило, що я не байдужий до чужого горя. Поїздка безплатна.
А от це було дійсно неочікувано. Вона зустріла дуже доброго та благородного поні, але їй було незручно від того, що він витрачав свій час на неї, замість заробітку грошей:
– Ні, я не можу вам дозволити цього. Спиниться, решту шляху я пройду своїми копитами.
– Ні, ви насолодитесь поїздкою, і я не прийму від вас жодної монетки.
– Ви впевнені? Ви могли б підвезти когось іншого за цей час.
– Пані, якщо мій візок допоможе вберегти вас від причини ваших сліз, воно того вартує, – його брунатна шерсть заблищала від поту.
– Дякую, – це було все, що вона могла сказати. Такої раптової щедрості у її житті, до цієї миті не було. Жеребець нічого не отримає від допомоги їй, він не намагався підкупити, маніпулювати чи отримати якийсь зиск з цього. Він діяв через добрі наміри, від щирого серця.
От про це мама ніколи їй не розповідала.
***
Біль.
Великий, жахливий біль.
Промені світла пробивались крізь заплющені повіки, відбиваючи о кості черепа в такт ранковому похміллю.
– Треба зав’язувати з цим, – прохрипіла діджейка.
Вона просто лежала, загорнута у кокон страждань, благавши що завгодно, що було б в змозі зупинити її страждання. На жаль, богиня алкоголю, у чиї обов’язки входила допомога та підтримка поні напідпитку, була зайнята боротьбою з власним похміллям, і часу на якусь єдинорожку в неї не було.
Частина її свідомості хотіла сісти прямо та змусити тіло подолати біль, за допомогою однієї лише сили волі, та неприємне відчуття у горлі підказувало, що ідея приречена на провал. Схоже, що страждати далі було єдиним гідним варіантом.
Десь глибоко у свідомості, Вініл міркувала: чому вона досі не знайшла закляття, що було б в змозі заподіяти похміллю? Відповідь розчаровувала. Коли Вініл не страждала від похмілля, їх було байдуже.
Так вона стогнала, бекала, та молилась сонцю, поки поверталась з боку в бік, у спробі вдавити себе ще глибше у ліжко. Вічність потому, Вініл підняла голову. Після ще кількох вічностей, вона сіла на ліжко. Нарешті вона сповзла з нього та впала на підлогу.
В першу чергу, діджейка хотіла знайти окуляри. Врешті-решт, вони не просто так мали протисонцеве покриття, і коли єдиноріжка одягла їх, світ став помітно темнішим, а головний біль трошки зменшився. Наступним пунктом у списку був душ. Він змив з неї весь піт та бруд, що накопичилось протягом цієї ночі. Навіть фіолетові окуляри стали чистіше, тому, коли Вініл вийшла з душу, вони сяяли зловісним блиском, який вона так любила.
Світ поступово припиняв бути таким жахливим, та врешті до нього повернувся відповідний ступінь нормальності.
Вініл почула слабку вібрацію та окинула поглядом кімнату у пошуках свого телефона. Він був посеред паперів, що нав’язливо нагадували про себе.
[3 НОВИХ ПОВІДОМЛЕННЯ]
Важко бути популярною.
{[Октавія]}
>Вибачаюсь за те що пішла, мені зателефонувала мати, і я не бажала тебе розбудити.
>Прокидайся, сонько! :)
> Ти прогавиш другу лекцію, якщо не поквапишся!
“Коняче пір’ячко!”
Лекції! Університет! Все це нікуди не зникло, попри жахливий початок дня.
Чекайте, вона все одно не збиралась на заняття. У єдинорожки були важливіші справи…
Чекайте, Октавія була тут?!
“Забагато питань! Мозок, стулись!”
Діджейка намагалась зібрати події минулої ночі докупи.
Де вона була минулої ночі? Шейді! Вона пішла випити з Шейді! Вініл згадала, як прийшла до бару, як сміялась та танцювала левітуючи поруч напій і копита жеребця на її талії, але на цьому все. Після, були лише змазані образи, серед яких центровим був дивний, але тихий та безтурботний голос:
– Вініл, прокидайся. Нам треба йти.
Вона відкрила телефон, та подивилась історію дзвінків. Як і очікувалось: єдиний виклик був близько третьої ранку, телефонувала… Октавії.
– О, Селестія, сподіваюсь, я не зробила нічого тупого… – прошепотіла вона. Вініл згадала зміст повідомлень, прочитаних раніше.
Віолончелістка не виглядала сердитою… тим паче у другому повідомленні був смайлик. Щоб це мало значити? Невже сталось дещо… хороше?
“Наприклад?” – запитав її внутрішній голос.
“Нічого”.
Вона далі міркувала, втім вже над іншою проблемою.
Лекції! План! Якщо вона поквапиться, то може встигнути. Було трохи за полудень, зараз в Октавії має бути теорія музики. Тож у Вініл було трохи більше як година, щоб перенести всі речі до гуртожитку – до нової квартири.
Час небагато…
***
Перевірка вхідних повідомлень стала чимось на кшталт шкідливої звички. Ситуацію погіршувала прихворіла викладачка, невисока й гладка кобилка з кількома шарами макіяжу на обличчі, чию лекцію супроводжував сухий кашель, після кожного речення. Вперше віолончелістка пожалкувала, що сиділа на першому ряді. Вона не лише потрапляла у зону зараження мікробами, але і її звичка здавалась ганебнішою.
Напевно, подумала Октавія, її сприймали як безвідповідальну студентку, що безперервно дивилась у телефон. Безумовно, інші також так робили, але усі вони сиділи в глибині аудиторії, поза пильним наглядом викладачки.
Все, що вона жадала побачити, так це тьмяний спалах світла і великі літери, повідомлявши їй що-
Бззз.
Земнопоні миттю вихопила свій телефон.
{[Вініл]}
>Хей, я прокинулась. Пробач, якщо я зробила якусь дурість цієї ночі, я мало що пам’ятаю.
Лише одне повідомлення розвіяло бентежні думки віолончелістки.
>Нарешті! Ти проспала половину другої лекції. І не хвилюйся, ти нічого такого не робила, будучи напідпитку.
{[ПОВІДОМЛЕННЯ НАДІСЛАНО]}
“Нарешті я можу зосередитись на конспекті”
Взявши ручку до зубів, вона окинула поглядом приголомшливі, довжиною в параграф кожен, підтеми, що були винесені на екран. На цьому тижні вони, судячи з усього, вивчали одного з величніших, але не визнаних композиторів у історії. Принаймні так було до його смерті.
Октавії здавалось сумним, що вони не отримали гідного визнання прижиттєво, але з іншого боку це надихало, бо навіть якщо її музика не буде популярна за її життя, ще була надія, що хтось з майбутніх поціновувачів класичної музики помітить її талант.
Проте, якою б цікавою не була ця думка, писати все одно було до сказу нудно. Більшу частину цього Октавія відмінно пам’ятала, й те, що вона швидко записала, не знадобиться їй з тієї ж причини. Але вона все одно продовжувала писати, щоб відірватися від інших думок. Іноді підсвідомість може дуже дратувати.
Швидкий погляд на екран телефону дав зрозуміти, що лекція вже добігає кінця, тому кобилка завчасно почала збирати речі. Як і очікувалось, на останніх слайдах було те, про що вона й так знала. Так, його творчість отримала гідне визнання лише торік. Це очевидно. Так, він був публічно засуджений тогочасними музичними спілками. Всі це знають. Єдине, що не розуміла Октавія у цьому предметі, так це причину, через яку всі вважали, що вона лошатко, яке вперше у житті взяло до ратиці смичок. Серйозно, якщо поні взагалі спромігся поступити на цей курс, значить він бодай щось знав про музичну теорію та видатних постатей, які залишили слід в історії.
Зітхнувши з полегшенням, Октавія встала зі стільця та пішла, тільки но лекторка вийшла крізь бокові двері.
“Свобода!”
Посмішка, що осяювала її мордочку протягом дня, повернулась на її вуста. День був досить напруженим, особливо після тої жахливої телефонної розмови з матір’ю. Хоча доброта візника й зробила багато, для того, щоб полегшити її страждання, в голові земнопоні ще довго буде виринати відлуння тої бесіди.
На щастя, шлях додому не був довгим. Всі будівлі були зведені за зразком багатоквартирних новобудов: два поверхи, кожен має шість квартирок, у кожній по дві поні. Сумарно одна будівля максимально вміщувала двадцять чотири студенти, а у її будівлі було лише сімнадцять чи близько того.
Проте скоро це зміниться! Сусід по кімнаті може з’явитись щомиті.
Коли віолончелістка підіймалась сходами, вона почула приглушені голоси зверху. Перш ніж вона встигла підійнятись та глянути у чому справа, світло-синя пегаска встала перед нею, заважавши тим самим піднятись на другий поверх.
– Йойки! – вона була на диво привітна.
– Ну, п-привіт, – віолончелістка відчула себе трохи незручно, але через кілька секунд вона все зрозуміла. – О, ти, мабуть, моя нова сусідка?
– Нішечки! Я тут вже кілька років живу, – її світло-блакитні очі блиснули справжньою радістю.
– Перепрошую, не помічала раніше. Ем, ти не проти, якщо я пройду? Сьогодні був важкий день, – попеляста кобилка спробувала оминути пегаску, але миттєво була зупинена її кроком в бік.
– Зачекай! Спочатку я хотіла б задати тобі одненьке питаннячко.
Вушка Октавії смикнулись від гаркіту на другому поверсі. Останнє чим вона хотіла б займатись, так це допомагати іншим поні з домашнім завданням, але вона вирішила смиренно вислухати пегаску.
– Як по буквах буде “відволікати”? Весь день думаю над цим.
– В-і-д-в-о-л-і-к-а-т-и, може варто було у словнику глянути? – відповіла вона, зробивши крок вправо від світлогривої пегаски, яка знову підлетіла до неї.
– Щиро дякую! А як щодо “затримувати”? – її посмішка почала дратувати віолончелістку. Черговий стук, що донісся зверху, лише дужче розпалив полум’я цікавості земнопоні.
– З-а-т-р-и-м-у-в-а-т-и! Впрошу мене вибачити-
– А “перешкоджати”?
– П-е-р-е-ш-к-о-д-ж-а-т-и! Мені дійсно-
– А “заважати”?
– Не хочу здатись грубою, але ці питання ти легко можеш вирішити за допомогою книги, яка не потребує сну. Пропусти мене, – наказала вона, блискавично кинувшись уперед.
Двома помахами крил, кобилка підлетіла зі шляху, чим дозволила Октавії з люттю зробити останні кілька кроків. Врешті, вона перетнула хол та штовхнула двері до своєї кімнати, проігнорувавши заклики пегаски зупинитись.
Купа картонних коробок й електронного обладнання.
Комп’ютер, розташований над зв’язкою кабелів на столі.
Діджейський пульт, що стояв посеред кімнати.
Біла єдиноріжка, сором’язливо виглядала з-за розкритої картонної коробки.
– Гей, привіт, сусідко!