***
Погода за вікном накликала тугу та прохолоду на душу будь-якого поні, але лише не кобилки, що радісно уткнулась у свою подушку. Найтепліші думки підтримували у ній чудовий настрій.
Її подруга, її краща подруга лежала у ліжку в лічених метрах від неї та з під її ковдри долинав тихий сміх. Октавія краєм вуха почула приглушені гудки та через кілька секунд, що було очікувано, задзвонив її телефон. То був вже третій раз протягом ранку: перший розбудив віолончелістку, а другий дозволив зрозуміти особу таємничої порушниці спокою.
Земнопоні простягла копито до тумбочки та підняла слухавку.
– Ало?
Ледь чутний смішок одночасно долинув як з телефону, так й у кімнаті. Вона терпляче зачекала, поки загадкова незнайомка прокашляється та почне розмовляти кумедним басом:
– Добрий ранок, вас турбує майорка Кіньбаєва.
– …Невже ти справді цим займаєшся?
– Міс, я телефоную вам з важливого приводу, бо саме вам випала честь нести службу в армії Еквестрії! Прошу протягом тижня прийти до найближчого ТЦК.
– Хіба ви не знаєте, що в мене є відстрочка від служби через навчання? Тим паче еквестрійська армія була розформована ще століття тому, й залишилась лише у форматі королівської гвардії, куди набирають виключно добровільно.
– Ем… тоді ви… ну, – голос затих одночасно у телефоні та у кімнаті, поки Вініл намагалась вигадати як продовжити розіграш. – Ну добре, а чи не бажаєте ви тоді записатись до… ем, військового оркестру?
– В нас є військовий оркестр?
Діджейка скинула з себе ковдру:
– Ну блін, Октавіє!
Показавши язика, кобилка сповзла з ліжка й підійшла до подруги:
– От саме тому треба вчити історію, а не намагатись розіграти когось так само як це робить відомий пранкер.
– Звідки ти взагалі знаєш про Кіньбаєва? – Вініл невимушено поплескала копитом біля себе. Її подруга зрозуміла натяк та залізла до неї, лігши поруч з єдиноріжкою.
– Як я вже казала: відомий пранкер. Його розіграші стали такими популярними, що навіть окремі їх збірки друкують. Поки я, перед вступом, чекала на співбесіду, то одна з таких збірок якраз лежала на приймальній.
– Не думала, що тебе таке може зацікавити. – Вініл добродушно посміхнулась.
Октавія подумки відмітила те, яка в її подруги гарна посмішка. Не те щоб вона її не помічала раніше, але зараз вона була по-справжньому щирою, без нотки сарказму чи іронії.
– Насправді, я читала це лише щоб вбити час.
– Ти взагалі пробувала нормально розважатись? – простягнувши копитце, единорожка почала легко проводити їм по розпатланій гриві подруги.
Віолончелістка насупилась:
– Наприклад?
– Проїхали. Я це, типу, просто запитала, – голос діджейки ледь помітно надломився.
– Іноді ти поводишся так дивно, Вініл, – поні хіхікнула. – До речі, навіщо ти торкаєшся моєї гриви?
На мить зупинившись, єдиноріжка відчайдушно вигадувала виправдання:
– Бо, так… бо, так заведено серед кращих подруг. Принаймні у більшості. Розумієш, типу, гратись з гривою одна одної.
– Дійсно? А що ще роблять кращі подруги? Я маю негайно це дослідити, – Октавія прикусила нижню губу та різко засунула копито у гриву своєї сусідки, від чого та здригнулась.
– Гей, обережніше! Зовсім не обов’язково відривати моє волосся. І взагалі, досить все самостійно досліджувати. Для того й потрібні подруги! Я розповім про все, що тобі може знадобитись.
– Безмежно дякую, Вініл. Щоб я без тебе робила, – вона нахилилась ближче та з вдячністю цмокнула подругу у білу щічку, після чого обережно зістрибнула з ліжка. – На жаль, доведеться зачекати з дослідженням дружби, бо мені вже час збиратись на лекцію.
Повз Октавію з шаленою швидкістю промайнула біла єдиноріжка та на мить зупинилась поруч з дверми до ванної:
– Я перша до душу! – вигукнула вона надломившимся голосом, та увірвалась до вкладеної синьою пліткою кімнати.
– Га-а-разд? – секунду потому попеляста поні забула про цю витівку Вініл – вона зосередилась на підготовці до сьогоднішніх занять.
Спершу, вона має зібрати сумки. Після йде ранкова руханка. І нарешті душ. Вона точно спітніє та й загалом треба привести зовнішній вид до норми. Ніщо не має завадити її чіткому розкладу.
***
Сором.
Відвертий, неприхований сором.
Вони спустились сходами, оминаючи поглядом одна одну.
– Ми збираємось обговорити це? – наважилась запитати Октавія.
– Ні, – сухо відповіла Вініл.
– Але ж ми завжди без одягу, яка різниця-
– Я була у душі!
– Це була прикра випадковість! Я надто захопилась й забула, що ти там!
– Ти не почула воду?
– Я… була по вуха занурена у буденну рутину.
– Еге ж, це точно.
Діджейка штовхнула вхідні двері та притримала їх, щоб подруга також могла пройти, Октавія нервово посміхнулась:
– Ми… ми ж все одно подруги?
Це питання приголомшило Вініл, тим самим змусивши забути про гнів:
– Що? Так! Звісно ми подруги. Просто… забудьмо про цей випадок, окі-докі?
Тепер вже щиро посміхнувшись віолончелістка кивнула:
– Окі-докі.
– Круто. А тепер обійми мене та поквапся, в тебе мало часу, – момент взаємної близькості тривав недовго. Октавія випустила подругу з обіймів та підтюпцем поскакала у напрямку університету.
Вініл повернулась до будівлі та миттю піднялась сходами на останній поверх. Сьогодні вихідний, а значить треба себе чимось зайняти до повернення Октавії. Університет міг запропонувати чимало способів вбити час: більярд, кружок кінематографістів, що цього тижня почали дивитись “Понімавпу ДжеБока”, можливість зависнути у барі, але жодний з цих варіантів не зацікавив єдинорожку.
Навіть навпаки, вона неквапливо повернулась до кімнати та зачинила двері. Спалах магії увімкнув діджейський пульт (що вже знаходився на столі білої поні). Він радісно замурчав, наче улюбленець, що вітає господарку. Трохи потому увімкнувся й комп’ютер, підсвітивши стіл м’яким синім світлом.
Посунувши окуляри на лоб, Вініл помітила, як мимоволі почала усміхатись. Вона давно не знаходила ані часу, ані сил для створення музики, а тут в неї аж кілька вільних годин з купою натхнення, було б нерозумно проґавити таку можливість.
“Сподіваюсь тут міцні стіни”.
Вже через кілька хвилин активної творчості вікно вібрувало від наднизьких, ледь чутних басів, що глибоким гудінням заполонили кімнату. Вініл відчула як шерстка підійнялась на її спині. Вона починала так кожну пісню, лише щоб зарядити тіло енергією та розігнати кров. Цей звук наповнював кімнату спокійною та водночас жвавою атмосферою, чим змушував Вініл рухатись у такт музиці та думати про музику.
Проте сьогодні щось пішло не так. Вона змінила звичну палітру звуків, у роздумах над тим, як би додати їй трекам нового звучання, аж допоки один конкретний інструмент не спав їй на думку.
“Можливо… варто спробувати…”
Вініл магією натисла кнопку, після чого з динаміків долинув глибокий, загрозливий звук. Віолончель, що грала одну безперервну ноту. Якість звуку була ледь не бездоганна: кожен рух віртуального смичка по струнах було записано з неймовірною чіткістю.
І… це було кульово.
Віолончель надавала басам зовсім інше звучання, таке темне й моторошне, наче попереджавши про небезпеку що насувається, та водночас у них зберігалась енергія, яку вони мали до цього.
Вініл ухопилась за це раптове відкриття та взялась експериментувати з іншими нотами: кілька простих поєднань, нічого важкого. Але коли її музика зациклилась та заграла разом з попередніми напрацюваннями, єдиноріжка захоплено крикнула. Це було щось, про що вона навіть й не думала раніше. Хто б міг подумати, що такий старий інструмент чудово поєднується з сучасними тонами?
Наступні півтори години минули у захопливих експериментах, коли діджейка додала до композиції кілька інших струнних інструментів. Незвіданий світ класичної музики був весь цей час прямо у неї під носом, але вона була засліпа, що б помітити його раніше.
Та це змінилось завдяки Октавії.
Наче їй потрібні ще якісь причини, щоб-
Раптом музика стала такою гучною, що з голови діджейки вилетіли усі інші думки. Вона стисла зуби, у спробі зосередитись на екрані, проте за такого шуму безнадійно навіть пробувати сконцентрувати увагу бодай на чомусь.
Зітхнувши, вона збавила гучність до норми. Ці підступні думки підкрадались обережно та непомітно, вони показували перспективи та можливості до яких вона не була готова, або навіть схильна. Попри це, вони продовжували шепотіти з темних кутків її свідомості, не зважаючи на те готова вона чи ні.
“А якщо…”
“Можливо…”
– Бляха, та відчепіться від мене! – вигукнула вона, моцно вдаривши копитом по столу. Але її думкам було байдуже. єдиноріжка безпорадно сховала мордочку за копитами.
Коли ж це скінчиться?
***
Прохолодний вітер миттєво розпатлав її гриву, щойно Октавія покинула будівлю університету. Глибоко вдихнувши, віолончелістка марно намагалась відновити порядок в голові, але вже через кілька секунд вона здалась та попленталась у бік гуртожитків.
Попереду, близько початку стежки, що веде до дому, неквапливо йшли дві кобилки. Однією з них виявилась м’ятна єдиноріжка, що підняла голову, щойно помітила Октавію.
Серцебиття прискорилось від неприємних спогадів пов’язаних з нею. Віолончелістка вирішила ввічливо проігнорувати парочку.
– Хей, – покликала Ліра. Друга кобилка, з помаранчевою гривою якої грався вітер, озирнулась на дорогу. Октавія продовжила йти, поки до неї не долинув другий крик. – Та зачекай ти хвилинку!
– Мені терміново треба додому- – відповіла вона через плече, зовсім трохи сповільнившись.
– Розмова справді лише на хвилинку. Селестії заради, ти поводишся так, наче я кусаюсь, – зелена єдиноріжка підійшла ближче й привітно усміхнулась. Синець під оком зменшився, але його досі було легко розгледіти на зеленій шерстці.
Сіра поні фальшиво хихикнула:
– Так, це було б абсурдно.
– Власне, ем, тобі також не подобається ця Вініл Скретч, еге ж?
“ О ні, ні, ні, ми й не сильно переймались вдаванням ворожнечі останнім часом, так? Невже вона бачила нас разом? А може вже й знає, що ми живемо в одній кімнаті?”
Не отримавши жодної відповіді на ці питання від мозку, віолончелістка вирішила дотримуватись плану:
– Так… звісно. Вона, е-ем, бісить мене.
– Мене також. Вона багато кому не подобається, як я знаю, – зловісна посмішка розтеклась мордочкою Ліри. – Як щодо помсти?
Холодна лють потрохи пробуджувалась у серці віолончелістки:
– Помста? – сухо спитала вона. – За що?
Усмішка на мить скривилась:
– За… ну, все те, що вона каже про тебе на лекціях.
– Ти про лаяння та кволі образи?
– Та-ак. Невже вона не дратує тебе?
– Буває іноді, але лише до тої миті, поки я не йду з аудиторії. На відміну від пар з психології, у будь-який інший час я її майже не помічаю. Я вважаю інфантильним лошатством мститись за щось настільки банальне.
– Б’юсь об заклад, наодинці вона просто нестерпна? Так? – єдиноріжка стрімко втрачала контроль над ситуацією, ніяк не очікувавши такої відповіді.
– Буває часом. Але повторюю: коли ми розходимось, я миттю забуваю про неї. Я ні за що не дозволю негативним почуттям опанувати мною аж настільки, щоб мститись кобилі яку ледве знаю, – Октавія зробила крок уперед. – Схоже, що ти зробила все навпаки, Ліра. Замість того, щоб забути про незначну суперечку з Вініл, ти шукаєш поні, що готові оповчитись супроти неї. Ба більше, ти не лише дозволяєш ненависті до Вініл контролювати твої дії, а й залишаєш жирну пляму на всій своїй особистості. Коли начальниця критикує твою роботу, або пересічний поні каже тобі кілька “ласкавих”, ти щоразу будеш збирати гнівний натовп та влаштовувати вінгбардійську вендету? Скажи мені, невже це зробить тебе щасливіше?
Зелена єдиноріжка відчайдушно глотала повітря, а широко розплющені очі шалено кліпати, наче у спробі відбити словесний випад:
– Я-я не- чому-
– Тобі варто замислитись, якою поні ти стаєш. Добре поміркуй, бо якщо ти невдовзі не змінишся, Бон Бон стане не першою подругою, що залишить тобі синець під оком, – це була лише здогадка, але вона влучила у самісеньке яблучко. Хоча, саме на це єдиноріжка спромоглась відповісти.
– Е-ей! Ти й гадки не маєш, що сталось між мною та Бон, тому навіть не намагайся втягнути її у це!
Октавія схилила голову:
– Дійсно. Прошу вибачення. Але мої слова правдиві й ти знаєш це.
Вираз мордочки Ліри був досить суперечливим, на ній боролись незгода та визнання правоти земнопоні:
– Ти… тобі вже час йти, Октавія.
Віолончелістка обернулась у напрямку дому, зупинившись лише щоб запитати:
– Ти поміркуєш про це?
– Я… можливо.
Кивнувши, Октавія попрямувала до гуртожитків. Тим часом позаду неї, почалась набагато відвертіша розмова.
– Саме час підтримати мене, Кер-Топ, – буркотіла пригнічена єдиноріжка.
– Саме час надерти твій круп, Лі-Лі.
– Чому ти не вступилась за мене?
– Бо вона права.
– Ані трохи вона не права, я ж не така… правда?
Навіть на відстані було чутно, як голос “Кер-Топ” сповнився злістю:
– Ти тричі за сьогодні наказувала мені стулити пельку. Діскорд зна, чому я ще спілкуюсь з тобою.
Останнє, що розчула Октавія, було коротке, але таке важливе слово.
– … Пробач.
Вона переможно посміхнулась, коли помітила силуети гуртожитків.
“ Я, мабуть, поставила рекорд за кількістю брехні на одну бесіду, але воно було варто того”.
Тонкі стіни не були спроможні заглушити незвичне жужання, яке вловила земнопоні, увійшовши до будівлі. Схоже, джерело звуку знаходиться десь зверху, близько десятої кімнати…
– О ні, – Октавія ширше розплющила очі, згадавши кількість її музичних інструментів у кімнаті… що лишились на поталу нудьгувавшої єдинорожки. – О-о-о-о нііііі.
Вона пробігла сходами повз знайому пегаску, так швидко та обережно як то було можливо. На пів шляху вгору, прояснились деякі інші звуки. Скрипки, альти… віолончелі?!
– Вона ж раритетна, дурна ти єдиноріжка! – прошипіла Октавія крізь важке дихання.
Як Вініл наважилась чіпати її найдорожчі речі! Як вона наважилась грати на її віолончелі! Та… як вона спромоглась досягти такої майстерності!
Пролетівши коридор, справжня віолончелістка досягла дверей кімнати та різко відчинила їх без будь-якого попередження, щоб упіймати злодюжку на гарячому.
Краєм зору вона помітила футляр від віолончелі на тому ж місці, де вона його й лишила. Тепер увага земнопоні була повністю зосереджена на другому столі, за яким й сиділа єдиноріжка.
Музика… вона долинала з комп’ютера Вініл. Цілком та повністю, від віолончелі до скрипки зіграна на комп’ютері. Звідки вона взагалі знає, як так майстерно їх поєднувати? Можна зі стодвадцятивідсотковою впевненістю стверджувати, що Вініл ніколи у житті не вивчала класичну музику, й, попри це, прямо зараз вона грала її. Звідки в неї таке натхнення?
Сідлові сумки сповзли зі спини Октавії, тихо впавши на килим, в той час, як сама віолончелістка обережно закрила двері, щоб не відривати музикантку від роботи.
Малювання могло бути чимось більшим аніж захоплення, бо вона досить майстерно поралась з олівцем, але саме музика була тим, що Грифоній Скоровода назвав “сродною працею”. Тут все було просто: її поза, розслаблена, але сконцентрована, її рухи, що поєднували зухвалість таланту та досвід майстрині, її творчість, чиста та натхненна, все це як ніколи до цього підтверджувало її к’ютімарку.
Музика продовжувалась, зациклювалась та змінювалась, набувавши все нові й нові деталі з кожним циклом, в той час, як Вініл була чимось занепокоєна. Час від часу вона трусила головою, наче відганяла думки, або ледь чутно шепотіла.
Неочікувано, діджейка посилила гучність до межі, сколихнувши тим самим всю будівлю. Октавія мимоволі підстрибнула на місці, та навряд її почули у канонаді басів.
Музика була загучною, щоб нею насолоджуватись, й, схоже, що єдиноріжка поділяла цю думку, швидко збавивши гучність. Але вона здавалась такою ж розгубленою, як й до цього. Вініл бентежно м’ялась за своїм місцем. Октавія спостерігала за синім хвостом, що майже гіпнотично колихався підлогою з боку в бік, ненавмисно наслідувавши ритм музики.
Раптом, Вініл щосили вдарила по столу, крикнувши:
– Дай мені спокій! – після чого вона занурила мордочку у копита.
Крижаний жах скував серце Октавії. Діджейка, мабуть, помітила подругу у віддзеркаленні й не витримала вторгнення у її приватний простір. Це неначе бути пійманою під час підглядання миті інтимної близькості між закоханими, бо, попри ваші справжні наміри, подумають про найгірше.
– Пробач мені, – м’яко перепросила вона. – Я… не хотіла заважати, – вимкнувши музику кволим завитком магії, Вініл обернулась до подруги. За здивованим обличчям подруги, Октавія з полегшенням зрозуміла, що перша здогадка була хибною.
Здавалося, що сам всесвіт затамував подих від тієї картини, яку побачила кобилка:
– Червоні… – ледь чутно прошепотіла вона.
– Ні! Ох, вибач. Я, ну цей, не тобі кричала, – біла кобилка спробувала видавити смішок, але її голос зрадницькі надломився, вщент зруйнувавши будь-яку спробу зменшити напругу.
Октавія наблизилась на кілька кроків:
– Я почула… твою музику, – промовила вона, щоб оживити розмову, та думки її були далекі від цього.
Червоні.
Ну звісно ж вони були червоними.
Якщо у когось й могли бути червоні очі, то лише у Вініл.
Діджейка почувалась ніяково під пильним, неморгаючим поглядом, але сіра поні не могла зупинитись. Вона тижнями мріяла побачити їх, намагалась упіймати поглядом. Ці дві бездонні перлини, що так довго ховались від неї, нарешті проявили себе у всій своїй красі.
Вони були бездоганні.
– Для чого ти вдягаєш окуляри? – долинув здалеку її власний голос, коли кобилка підійшла ближче до єдинорожки.
– Я-я… е-е… – тепер вже Вініл не могла відвести погляд, загнана у кут під натиском такої близькості.
На відстані простягнутої ратиці два сяйнистих рубіни виблискували багряними переливами в аметистових очах. Біла кобилка здавалась майже наляканою: без окулярів, за якими можна було б сховатись, між ними не було перешкод. Октавія притулилась до неї та тендітно торкнулась її алебастрової щоки.
Діджейка відчула як жар підступив до її шиї, а звуки стали м’якше. Шерстка Октавії була такою м’якою… як і її копито, що ніжно тримало Вініл на місці, наче вона хотіла піти, наче взагалі колись захотіла б звідси піти…
Так вони стояли, поки кімната навколо розчинялась, як ранковий сон. Бентежність та сумніви заполонили глухо бились у розумі синьогривої кобилки, але це смутні, огорнуті туманом страхи, були розвіяні сяйвом очей Октавії.
Сама ж віолончелістка була налаштована так рішуче, як ніколи за все життя до того. Це було майже безглуздо, поки що, але відчувалось таким правильним. Після довіри лише сліпи фактам та настановам шкільних вчителів Октавія вирішила, що з неї досить, бодай зараз.
Всім, що має значення, були лише останні, повільні кроки, що звели їх обличчям до обличчя.
Всім, що має значення, було лише переривистий подих Вініл, що лоскотав її підборіддя.
Всім, що має значення, було наближення на останні… кілька… сантиметрів…
Всім, що має значення, був поцілунок.