***
Ранок у домі Бон Бон за дисциплінованістю не поступався королівським казармам. Октавія, крізь напівзаплющені очі, спостерігала, як власниця крамниці метушливо готується до нового дня. Ліру швидко усадила за кухонний стіл снідати, а щойно вона впоралася з їжею – відправила у ванну. Октавія задумалася, яку саме роль відігравала перевихована єдиноріжка у функціонуванні крамниці? Навряд чи їй доручали обслуговувати клієнтів. З того, що бачила Октавія, то Ліра справді добре просунулася в роботі над собою, але така відповідальність для неї поки що здавалася завеликою.
Вініл досі мирно сопіла на сусідньому дивані, та цілковито ігнорувала світ довкола неї, і, швидше за все, збиралася проспати так ще кілька годин. Октавія ледь стримала бажання перелягти до неї, аби вони були ближче одна до одної. Навіть попри дружбу з власницями квартири, їй не хотілося б порушувати межі пристойності. А спати обійнявшись з Вініл на очах у Бон Бон і Ліри виглядало саме таким порушенням.
Зрештою порив вщух, а Бон Бон разом із Лірою зникла внизу, зайняті жвавим обговоренням планів на день. Якщо судити з того, що вона почула, то під першим поверхом був підвал, де Бон Бон і варила свої легендарні солодощі. Кобилка аж світилася від бажання розпочати приготування нової партії.
Залишившись наодинці у вітальні, Октавія нарешті широко розплющила очі й сіла. Вітальня випромінювала тепло та затишок: кожна дрібниця здавалася підібраною не тому, що була модною, а тому, що Бон Бон вона подобалася. Цей підхід здавався Октавії набагато ціннішим за будь-який фен-шуй.
Тривалий час вона переймалася стилем і тенденціями, намагалася дотримуватися певного іміджу. Але коли з’явилася відстань між нею та матір’ю – стало очевидно, яким малозначущим все це було. Зовнішній вигляд може багато що приховати, але рано чи пізно сяйво серця знайде спосіб пробитися крізь нього. У цьому домі сяйво серця засліплювало.
Вона була у вкрай гарному настрої, коли зіслизнула з дивана й потяглася, аби розім’яти копита. Лише зараз вона помітила, наскільки ця вітальня нагадувала її кімнату в гуртожитку. Можливо, вся справа у дружніх відносинах із Лірою та Бон Бон – їхня присутність, як і присутність Вініл, робила це місце затишним. Тут вона почувалася безпечно й невимушено. Не треба про щось хвилюватися, бо не було жодних причин для цього. Лиш насолода тихим зимовим ранком.
Октавія запустила копито у гриву й виявила, що забула свій телефон вдома. Вона лише знизала плечима і пішла на кухню. “Не важливо. Не те щоб я ним часто користуюся”. Бон Бон залишила на столі декілька млинців, які лишалося тільки підігріти, що здивувало Октавію. Турбота цієї кобили не знала меж. Вона швидко знайшла пательню та взялася за готування. Десь на задвірках свідомості промайнуло застереження про кількість кілометрів, які треба пройти аби спалити ці калорії, але його одразу заглушив тихий голос у голові: “Забудь про це й просто насолоджуйся клятими млинцями”.
Вініл досі не прокинулась тому коли сніданок був готовий, Октавія накинулася на нього з таким шаленством, яке припустимо лише коли тебе ніхто не бачить. Закінчивши, вона задоволено зітхнула, на що живіт схвально булькнув у відповідь. Поснідавши, вона повернулася до диванів, цього разу підійшовши впритул до Вініл. Кинувши погляд на сходи – радше за звичкою, ніж через реальну необхідність, – вона нахилилася ближче й залишила на губах діджейки липкий поцілунок. Усміхнувшись, вона попрямувала у ванну. Цей день починався просто чудово.
***
Очі Вініл розплющилися від звуку зачинених дверей у ванну. “Чому мої губи такі солодкі?” – невпевнено розмірковувала діджейка, поки мружилась від сонячного світла, що лилося крізь вікно у передній частині будівлі. Інстинктивно кобилка глянула у бік Октавії, але, не знайшовши її поруч, зітхнула й знову зарилася обличчям у подушку. Прокидатися поряд із нею було єдиною причиною, яка робила ранок терпимим – без неї, все, що залишалося, лише біль у м’язах і очах.
Слабкий звук води, що падала у ванній, поступово пробився крізь туман її свідомості. Вініл кволо повела погляд до джерела звуку. Усвідомлення того, що Октавія зараз у душі, швидко розігнало залишки сонливості, змусивши її спину мимоволі вигнутися від приємного поколювання. Спокуса прослизнути всередину й приєднатися до коханої була надто сильною… але з кухні долинув запах млинців. Живіт голосно забурчав, чим заглушив будь-які інші частини тіла та їх бажання.
Купа млинців на тарілці виглядали ніби подарунок з небес. Без роздумів, діджейка накинулася на їжу і набивала її до рота стільки, скільки це взагалі було можливим. У неї ніколи не виходило нормально приготувати щось на кухні гуртожитку – половина техніки там була зламана. Тож цей ранок став приємним винятком серед буденних морозних походів до найближчого кафе. О, Селестіє, вона вже й забула, які смачні домашні млинчики!
Оговтавшись від смакового оргазму, вона витерла рота і, почувши як у ванній зупинилася вода, риссю кинулася крізь всю кімнату. З-під дверей просочувалася пара та здіймалася у повітря від рухів Октавії по той бік. Вініл двічі постукала й штовхнула двері.
– Ой! Ем… зайнято! – Октавія саме замотувала гриву рушником, який закривав їй очі, тож вона не могла побачити, хто увійшов. Вініл усміхнулася й, не вагаючись, прошмигнула всередину, тихо причинивши двері стегном, щоб не випускати тепло. – Бон Бон? – Октавія трохи напружилася, не почувши відповідь. Вініл не стала тягнути – нахилилася й поцілувала її, затягнувши момент на кілька хвилин заради задоволення. Коли їхні губи нарешті роз’єдналися, Октавія явно намагалася стримати усмішку. – Добре якщо це була ти, Вініл.
– Приємно знати, що ти думаєш про мене, коли тебе цілують дивні незнайомі кобилки, – діджейка м’яко тицьнулася носом у щоку подруги.
Октавія, нарешті, посунула рушник, відкривши свої великі фіолетові очі, що виблискували грайливістю:
– Здається, найдивніша з них вже закохана в мене, – вона хитро посміхнулася, залишила короткий поцілунок на губах Вініл і вийшла, залишивши діджейку в очікуванні продовження. Певний час потому, Вініл ніяково кашлянула, відчувши себе трохи дурнувато, й пішла вслід за коханою.
– Гарна квартира, правда? – промовила Октавія, зупинившись біля великого вікна з видом на вулицю.
– Так. Якщо чесно, я навіть трохи заздрю, – зізналася Вініл, з’явившись у полі зору сірої кобилки.
– Хоча нашу кімнатку я все одно люблю більше, – Октавія штовхнула Вініл стегном і тепло усміхнулася.
– Погоджуся, – Вініл хмикнула, а за секунду додала, – Але знаєш, я думаю, нам варто повернутися туди. В мене є шалене бажання трохи побавитись.
– Як завжди витончено, кохана, – зітхнула Октавія, похитавши головою. Вона розмотала рушник, поклала його до пральної машини й озирнулася на Вініл. – Думаю, час нам йти. Ми ж не хочемо зловживати гостинністю?
Разом вони вдягли зимовий одяг (Вініл навіть не пам’ятала, як у напівсонному стані його знімала) й хутко спустилися сходами. В крамниці було тихо: робочий день ще не почався. З підвалу долинали звуки напруженої роботи. Ліра стояла між дисплеями та налаштовувала їх за допомогою магії. Побачивши двох поні, вона кивнула:
– Вже йдете?
– Так, нам краще піти до того, як почнуть заходити клієнти. До речі, у вас чарівно грана крамниця, – промовила Октавія та спробувала захопити поглядом якмога більше прикрас навколо.
– Дякую. Краще не відволікати Бон Бон – їй потрібно зосередитися на роботі. Я передам, що ви пішли.
Пройшовши повз Ліру, Вініл раптово зупинилася й простягла їй копито. М’ятна поні вагалася лише мить, а тоді тицьнула у відповідь. Не було потреби казати щось ще, тож вони швидко вийшли з крамниці.
Ззовні повітря виявилося на диво теплим, хоча сніг усе ще вкривав землю. Декілька відважних поні тинялися вулицями – нещасні душі, яким довелося прокидатися так рано. Пара рушила в бік студмістечка, насолоджуючись тим, як чобітки рятували їх від холоду білої ковдри, що огорнула все довкола. Сонце, що сходило, своїм віддзеркаленням від засніжених дахів змушувало вулиці сяяти таким чином, як Вініл ніколи до того не бачила.
– Чому я не взяла свої окуляри… – пробурмотіла вона, мружачись від різких відблисків.
– Завжди цікавило дізнатися, як це – відчувати, що твої очі плавляться. Мабуть, я це скоро з’ясую, – підтримала Октавія, затуливши очі копитом.
– О, ми осліпнемо разом! Можемо зв’язати себе мотузкою й вести одна одну, – хихикнула Вініл.
– Сліпа веде сліпу? З моєю вдачею, ми кудись провалимося й звідти вже ніколи не виберемося.
– Принаймні, це буде в хорошій компанії.
На момент, коли вони дісталися студмістечка, сонце вже пройшло чверть шляху небосхилом, і місто нарешті, по-справжньому ожило. На щастя, вони підходили до університету з такого кута, що віддзеркалене світло вже не сліпило їх так сильно. Інші студенти теж виходили з корпусів та мружились від різких відблисків. Два жеребці стояли по обидва боки від входу, їхні очі червоніли й сльозилися, та вони стоїчно відмовлялися їх прикривати. Пройшовши повз, Вініл задумалася, чи здатні вони зараз хоч на чомусь сфокусуватися. Якщо судити за їх налитими кров’ю, змученим очам то навряд чи.
Підійшовши до центрального парку, вона не втрималася від коментаря:
– Ці охоронці діскорднутися які наполегливі, га?
– Наполегливість – лише один з варіантів опису їх поведінки. Інший – дурість, – Октавія захитала головою. – Серйозно, чому вони просто не вдягнуть сонцезахисні окуляри?
Зелений парк зараз був не сильно зеленим, адже у ці дні кожен сантиметр вулиці вкривав сніг. Коли вони вже збиралися піти стежкою до студентського містечка, Октавія задумалася і солодко протягнула:
– О-о, Вініл…
– Так-а-а? – діджейка насторожилася.
– А давай зайдемо до офісу Псайка, перш ніж повернемося в гуртожиток?
Плечі Вініл опустилися, а вона зробила найдраматичніший, найжалісливіший вираз мордочки, на який була здатна:
– А-а-ле… моя жага…
– У нас ще буде на це час. Будь ласка? Це ж мій день народження, – щойно ці слова зірвалися з її вуст, вона вже знала, що перемогла.
Вініл миттєво оживилася, взяла її під копито й, зобразивши найшляхетніший кантерлотський вираз обличчя, врочисто оголосила:
– Ну звісно! Леді отримає все, що забажає, з такої нагоди! – Ледве стримавши хихотіння, вони манірним кроком рушили до офісу психолога. Октавія відчула несподіваний укол смутку, коли Вініл відпустила її копито. Вона розуміла, що діджейка просто не хотіла привертати зайву увагу… але все одно це здавалося неправильним. Після стількох безтурботних місяців разом їм знову доводилося бути насторожі.
Секретарка скривилась в усмішці, щойно вони зайшли всередину. Здавалося, вона геть забула про жеребця, що стояв перед нею та намагався дізнатися, де знаходиться архів:
— О, Октавіє! Це ви. Проходьте одразу нагору! — Її обличчя сяяло від радості, однак очі говорили зовсім інше.
— Дякую? — Октавія переглянулася зі своєю подругою, перш ніж рушити до сходів. Раніше вони вже побіжно обговорювали дивну поведінку персоналу цього закладу. Октавія подумки відзначила для себе, що варто буде повернутися до цієї теми детальніше.
З кабінету Псайка долинали приглушені голоси, але поки нічого не можна було розібрати. Вона вже не вперше випадково втручалася в чиїсь приватні бесіди з психологом. Ну, технічно, це був лише другий раз, але не в тому річ. Цього разу говорив дорослий жіночий голос. Коли вони підійшли ближче до прочинених дверей, слова стали розбірливішими… від цього серце Октавії мало не вискочило з грудей.
— Я знаю, що вона приходила до тебе, Псайку. Навіть не думай брехати мені, — промовила її мати слизьким, мов олія, голосом.
Копита Октавії немов приросли до підлоги. Вона нахилилася вперед, прикусила хвіст Вініл і смикнула її назад саме тоді, коли біла ніжка ось-ось мала відчинити двері. Вініл була розгубленою, поки не побачила обличчя подруги.
— Ти впевнена? — прошепотіла вона. Октавія тільки кивнула. — Нам треба тікати, негайно, — Октавія знову кивнула.
«Тільки не зараз. Будь ласка, тільки не зараз».
Роздратованим голосом Псайк промовив:
— Секретарка, чи не так?
— Звісно ж. Просто, але ефективно, — озвався токсичний голос.
— Це завжди був ваш стиль. Без зайвих слів, без зволікань, аби здобич не встигла втекти. Ви завжди бачите наскрізь будь-які спроби зірвати ваші плани.
Октавія раптом усвідомила, що, можливо, Вініл на мить було видно у дверях. Двері були прочинені рівно настільки, щоб можна було помітити колір, а Псайк, безсумнівно, впізнав би їх. Чи можливо, що за частку секунди він зрозумів, хто збирався увійти, і хто, ймовірно, стоїть поруч, та вирішив тонко їх попередити? Але хто взагалі здатен думати так швидко?
«Стоп», — вона кліпнула. — «Я щойно змогла».
Не гаючи ані секунди, вона дозволила Вініл обережно відвести її назад коридором, без зайвого шуму. Та перш ніж вони встигли дістатися сходів, двері кабінету відчинилися, і небесно-блакитна ніжка ступила на поріг.
— Всі лестощі світу не зупинять мене, Псайку. Я дізнаюся, про що ти говорив із нею, навіть якщо доведеться забрати її особову справу собі.
Перш ніж вона встигла зробити ще крок, психолог швидко відповів:
— Ви маєте на увазі цю теку, що лежить просто тут? — Його зауваження змусило грізну кобилу зупинитися, давши втікачкам достатньо часу, аби дістатися сходової клітки, у відносну безпеку. Зупинившись на мить, у спробі зібратися перед втечею через вестибюль, вони почули роздратоване зітхання матері.
— Це просто аркуш паперу з написаним «ха-ха». Досить марнувати мій час.
Їх наздогнало тихе хихотіння психолога, коли вони бігли до виходу. Секретарка, з тою ж моторошною усмішкою, проводжала їх поглядом.
Коли вони знову опинилися на холоді, Октавія почувалася так, ніби її облили крижаною водою, що миттєво привело її до тями. Вініл швидко потягла її крізь парк у бік дому, але Октавія негайно зупинила її:
— Ми не можемо поки що повертатися в гуртожиток. Ти ж чула? Секретарка збирається повідомити мамі, що ми повернулися до гуртожитків!
Вініл зупинилася й прикусила губу, нервово озирнувшись довкола:
— То що ж нам робити?
— Я… Мені потрібно подумати. Нам треба знайти безпечне місце.
Вініл рішуче кивнула.
— Підемо до Бон Бон. Вона зрозуміє.
Виховання Октавії кричало, що буде вкрай неввічливо приходити зараз, так ще й без попередження, але вона відкинула ці думки. Йшлося не про манери, а про друзів. А якщо вона чогось навчилася про дружбу, так це того, що друзі завжди роблять усе можливе, аби допомогти одне одному.
Відчуття в животі підказувало їй, що зараз їй потрібна будь-яка допомога, яку вона тільки може отримати.
***
Псайк дивився у вікно свого кабінету, його мордочка бентежно насупилась. Вініл і Октавія з’явилися у найневідповідніший момент. Якби він мав кілька зайвих хвилин, то, можливо, зміг би відволікти цю кобилу від переслідування дочки, але замість цього лише запалив її ще більше. Зрештою, він «проговорився», що секретарка має доступ до архіву, що дало йому кілька хвилин фори.
— Псайк? — озвався жеребець, що стояв у дверях.
— А, Луш, це ти. Заходь, — Псайк повернувся від вікна до гостя.
— Я приніс тобі справу. Октавія, так? — Луш поклав теку на стіл.
— Так, саме вона. Чудова робота! Скажи, як відреагувала секретарка, коли ти говорив з нею?
— Вона сильно відволіклася. Дві студентки підійшли слідом за мною, і вона забула про мене.
— О, нам пощастило. Ти подарував мені кілька дорогоцінних хвилин, Луш. Дякую.
Жеребець зашарівся й потер потилицю:
— Е-е, дурниця, Псайк. Звертайся, якщо що, — ніяково хмикнувши, Луш вислизнув з кабінету.
«Цікаво, його дружина знає, що він гей?» — промайнуло в голові Псайка, але він одразу ж себе спинив. — «Зосередься!»
— Будь ласка, нехай це буде сьогодні, будь ласка, — пробурмотів він, поки відкривав теку. Дата народження Октавії, на самому початку світилася, немов маяк. Псайк усміхнувся, відчувши, як груди наповнює тепле полегшення, наче гарячий шоколад у зимову холоднечу.
Як за командою, у кабінет увірвалося чудовисько з темно-синьою гривою та блискавками в очах:
— Досить жартів, Псайк. Секретарка сказала, що лише в тебе є ключ від архіву і хтось щойно туди заходив. Бачу, ти наказав одному зі своїх телепнів забрати справу просто в мене з-під носа. Віддай її. — У її голосі не було жодного натяку на прохання.
— Ну… — Псайк недбало почухав підборіддя, оскільки знав, що це роздратує її ще сильніше. — Боюся, що я не можу цього зробити.
— Перепрошую? — Кобила аж закипіла: вона звикла отримувати все, чого хотіла!
— Бо з минулої півночі Октавія юридично стала повнолітньою. І ви більше не маєте права отримати доступ до її особової справи, — спокійним голосом пояснив Псайк. Не було потреби в провокаціях: його слова й так все зробили.
— Як її мати, я-
— Можете попросити в Октавії дозвіл на перегляд її справи. Але це може бути складно, бо її тут немає.
Кобила стиснула губи. Вочевидь, вона чекала іншої відповіді:
— Якщо дитину підозрюють у психічних відхиленнях, батьки мають право отримати доступ до її медичних записів. В Октавії точно негаразди з головою.
Псайк пирхнув:
— На мою думку, з нею все гаразд. Ви ж знаєте, я її психолог.
— Ти занадто упереджений, аби давати раціональну оцінку, — вона продовжувала тиснути, бо не бажала так просто відступити.
— Ви плутаєте конфіденційність з упередженістю. Я залюбки допоміг би, але мої копита зв’язані. Вибачте, мадам. Закон є закон.
Нарешті вона замовкла. Лише дивилася на нього поглядом, сповненим такої люті, що Псайк навіть відчув легкий холодок:
— Ти про це пошкодуєш, Псайк. Сподіваюся, тобі не подобалося тут працювати, — з цими словами вона розвернулася й зникла в коридорі.
Коли небезпека минула, Псайк обм’як у кріслі, дозволивши напрузі поступово вивітритися. Усмішка розтягнула його губи. Він знав, що пожалкує про кожне сказане слово, але стримати тихий сміх не зміг, відкинувшись на спинку крісла.
— О-о так, секс — ніщо, у порівнянні з цим!