***
З усіх місць, де вона бажала б провести недільну ніч, це точно було не з першої десятки.
Вона човгала темними вулицями Менйгеттена і її єдиною опорою був Шейді Оак.
Добре, мабуть, що й не з п’ятдесяти місць.
– Не знав, що ти так швидко п’янієш, – усміхнувся жеребець, охопивши шию діджейки. Він намагався тримати її на копитах.
– Чувак, ти весь вечір мене споював. Відвали, – сердито відповіла єдиноріжка.
Парочка продовжила незграбну прогулянку тротуарами, які вже ледь проглядались під шаром жуйок та опалків. Брунатний жеребець повільно провів вздовж спини Вініл, та спускався все нижче й нижче до крупа. Він почав делікатно маленькі кола на її шерстці.
– Ее, ти шо робиш?! – діджейка відштовхнула його, але втративши опору вона миттю впала.
Шейді усміхнувся та допоміг їй піднятись:
– Нумо, тут недалеко.
– Нагадай-но, куди ми взагалі йдемо?
– До мене, як ти й просила.
Вона насупилась:
– Щось я такого не пригадую.
– А я от пригадую, – Шейді знову обхопив її навколо шиї та протягнув на кілька кроків вперед.
– Воу-воу, мачо, зачекай. Не знаю на що ти розраховував, але тобі це точно не світить, – сказала біла поні найсуворішим тоном, який лише могла видати у такому стані.
Жеребець припинив спроби допомогти єдинорожці:
– Ти зараз серйозно?
– Ну… так.
– Тобто… купа бітсів на бухло… все це було даремним?
П’яний мозок диктував абсурдне почуття провини за те що сталось, і вона поклала копито на плече земнопоні (хоча це була радше потреба в опорі, ніж симпатія)
– Вибач, Шейдсе. Коли ти запропонував накидатись, я думала, ну, типу, по-дружньому накидатись.
Жеребець помітно посумнішав:
– Ти просто динаміш мене, Вініл.
– Не правда!
Він пирхнув:
– Тулилась до мене весь вечір, терлась об мене під час танців, пила текілу з моєї спини, а тепер святошу з себе корчиш.
– Я реально все це робила?
– Ну, щось типу цього.
– Бляха, вибач. Я стаю надто доброзичливою після кількох чарок.
– Забий. Зможеш звідси знайти шлях додому?
– Ну… – вона окинула поглядом високі чорні будівлі й нічим не примітну дорогу. – Звісно, не хвилюйся.
Шейді вислизнув з-під її копитця й без зайвих слів пішов геть.
Залишившись наодинці, єдиноріжка відчула, кров у її венах повільно стигне під натиском холодного нічного повітря. Яким би милим не був Мейнгеттен у сонячному світлі, вночі він виглядав по-справжньому моторошно. Звісно що кожні кілька метрів стояли ліхтарі, але їх світло було таким слабким та кволим на тлі крижаної темряви, що Вініл мимоволі вкрилась гусячою шкірою. Хоча можливо це було через холод?
«Я передумала!»
– Шейді? – діджейка повернулась у той бік, куди пішов її «друг», та помітила лише хвіст, що зник за рогом. – Шейді! – прохрипіла вона. Пів ночі в караоке позначилось на її голосі в найгірший момент для цього. Діджейка хотіла побігти за ним, але вже через кілька метрів вона втратила рівновагу та покотилась бруківкою. Зображення попливло перед очима. – Зупинить це, благаю… Я просто хочу додому…
Її голова відчувалась неймовірно важкою, здавалось, що лише тротуар тримає її від падіння у підземну безодню. Відчуття не з приємних, але бувало й гірше. Щоправда, тоді вона не валялась посеред дороги.
У житті кожного алкоголіка настає ніч, коли він змушений визнати, що самотужки шлях додому йому вже не подолати.
Єдиноріжка зробила кілька глибоких подихів і змусила мозок працювати.
«Не можу дістатись додому».
«Потрібна допомога».
» Хтось, хто може подбати про мене».
Сконцентровано заплющивши очі, вона левітувала телефон з сумки.
{[ВИХІДНИЙ ВИКЛИК: Октавія]}
Коли пішли довгі гудки, біла поні поклала телефон на вухо, випустивши його з магічного поля.
Клац.
– Вініл, це занадто навіть за нашими мірками, я серйозно, – позіхнув божественний голос по той бік слухавки.
– Сорян.
– Все добре? В тебе голос якийсь захриплий.
– Та я в нормі. Ти там як? – і навіщо ж вона зателефонувала Октавії?
– Не рахуючи те, що ти мене розбудила, то також все нормально.
– Так, звісно. В тебе завжди все нормально, – Вініл посміхнулась, подряпавши щоку асфальтом
– Гей, я хочу сказати тобі те, що не наважилась би сказати особисто – ти страшенно класна. І… і я думаю, ми маємо частіше разом час проводити… бо… так. Ти приголомшлива.
Пауза.
– О, Селестія милостива, ти що, пиячила з нашої п’ятничної бесіди? – Октавія повністю проігнорувала слова Вініл.
– Ні! Лише сьогодні. Але ти це, послухай. Я повністю відкрита… ну, типу. Мені сняться ці сни, розумієш? І там купа скрипкових ключів, наче з твоєї к’ютімарки. А іноді мені ти снишся. Як у тому вірші Франконика: Чого являєшся мені у сні… Чого звертаєш… Очі-
– Вініл, – перебила віолончелістка, яка здавалась радше задоволеною, аніж сердитою. – Тобі треба поспати. П’яні нічні дзвінки цікавлять мене найменше з того, про що ми могли б поговорити.
– Не можу, я не знаю де я. Але ш-ш-ш, Габі Дюбуа й не з такого виходив. Що справді важливо… я думаю. Коли я думаю про тебе-
– В сенсі, ти не знаєш, де знаходишся?! – вигукнула Октавія. – Що це значить? Ти просто блукаєш вулицями?!
– Ну так, типу того.
– Це дуже небезпечно! Ти бачиш щось знайоме? Я скоро прийду за тобою.
– Було б добре. Ем, знайомого нічого не бачу, але я наче на «Чорничному Бульварі», хоча я дуже хочу їсти, тож можу… Гей, зможеш принести мені чорниці, трохи?
– Зачекай, в мене десь була мапа Мейнгеттена.
– Й збитих вершків. О, й кілька батончиків, шоколадних.
– Чорничний Проспект знаходиться поруч з головним клубним районом міста. Ти була сьогодні у якомусь з клубів?
Вініл пирхнула:
– Ти маєш якісь сумніви? Я сьогодні в усіх клубах була.
– Звісно ж була. Здається, я приблизно вирахувала де ти знаходишся. Просто будь там, поки я не знайду тебе, добре? – віолончелістка звучала настільки переконливо, що їй вдалось прорватись крізь алкогольний делірій, що майже заполонив свідомість білої поні.
– Не переймайся. Я нікуди не поспішаю.
***
Щойно діалог скінчився, Октавія жбурнула телефон у маленьку сідельну сумку і вибігла зі своєї кімнати в коридор. Яскраве світло ламп сліпило її, але вона продовжувала бігти.
Віолончелістка вилетіла на сходи, перестрибнула перший проліт і стрімко з’їхала з другого на бильцях. Її грива була розпатлана, шерстка скуйовджена, і, крім того, вона забула свого метелика, але все це не бентежило її.
Подруга в небезпеці.
Октавія читала про обов’язки подруг, і найкращих подруг, та навіть найкращих подруг назавжди. У поточній ситуації, за законами дружби, вона мала допомогти Вініл дістатись додому. І не має значення, що єдиноріжка сама винна, й що Октавія мала зранку йти на дві лекції. Такими були правила дружби, а ця кобилка завжди дотримувалась правил.
Як не дивно, сьогодні трапився перший випадок, коли віолончелістці справді знаходились ці правила. Добре знати кодекс поведінки з друзями, проте якщо їх нема, то й сенс від нього небагато.
Що ж, тепер все змінилось!
Октавія рішуче пробігла коридором та залишивши позаду двері, увірвалась в обійми ночі. Було холодно, дуже холодно, але вона не зупинялась.
Гуртожитки розташовувались на території університету, приховані у найвіддаленішому куті. Задум був у тому, щоб знаходитись досить близько до головного корпусу, щоб студентам можна було швидше дістатись аудиторій, але й досить далеко, щоб вони мали змогу вести зручний їм стиль життя, без впливу викладачів.
Довга, продувана вітром дорога крізь штучно створений ліс вела Октавію до головної площі. Вперше гігантський розмір цього місця був не по душі віолончелістці: їй стало дурно, лише від одного погляду на те, скільки ще доведеться пробігти.
Думка про найманий віз промайнула у голові Октавії, й земнопоні міцно вчепилась у неї. Вона ніяк не зможе одужати весь цей шлях до центра міста. Віз був чудовим рішенням. Вона не лише збереже час та сили, але й точно дістанеться куди треба, бо тягловий має достеменно знати де знаходиться Чорничний Проспект.
Пуста зупинка стала величезним розчаруванням для сірої поні. Там, де вдень стояли екіпажі, в очікуванні твоїх вказівок (та бітсів), зараз була лише розмокла газета, яку тріпав вітерець.
“У такому разі, доведеться бігти крізь пів міста”
Октавія продовжила рухатись розміреним підбігцем, розумно розділивши сили. У врешті-решт, існує велика ймовірність того, що доведеться тягти єдинорожку весь шлях додому.
В цю пізню годину на вулиці було не так багато поні, а тих, що траплялись її, вона вміло уникала. Уроки з основ здоров`я та кілька курсів для молодих кобилок не минули даремно. Не дивись в очі підозрілим поні. Переходь вулицю, щоб уникнути їх, якщо це можливо. Пам`ятай, краще бути не ввічливою, аніж пограбованою. І заради Селестії, Октавія, не ходи крізь темні провулки.
На щастя, клубний район не був захований десь глибоко в місті. До нього без проблем можна дістатись йдучи центральними вулицями, без провулків. Сумнівний плюс цього великого та холодного міста, але й це радувало Октавію.
Минуло лише п`ятнадцять хвилин, перш ніж в неї збилося дихання. Хоча віолончелістка й робила руханку та ранкову пробіжку, щоб підтримувати себе у гарній фізичній формі, але то було лише навколо гуртожитків, нічого такого, що сильно покращило б її витривалість. Повільно копита почали боліти, від бігу по жорсткому (й не завжди рівному) асфальту.
“Вініл”.
Кожен крок відгукувався пекельним болем в копитах, який ставав додатковим стимулом рухатись далі. Кожен подих холодного нічного повітря бадьорив та надавав нових сил. У віолончелістки була мета, та не було ані хвилини на фізіологічних перешкод.
Зайшовши за ріг, Октавія побачила табличку, що так довго не траплялась їй.
Чорничний Бульвар
Посміхнувшись, вона забула про біль в копитах та понеслась бульваром вниз.
“Не дивно, що Вініл не була впевнена де знаходиться. На перший погляд, бульвар виглядає так само як десятки інших у Мейнгеттені”.
Темні контури стали проглядатись вдалині, і серце Октавії комом підступило до горла.
Її маленька затишна кімната так далеко звідси…
Октавія сповільнилась, у спробі розгледіти невелику групку поні. Два молодих жеребці, швидше за все, школярі. Вони не викликали довіру, але те, навколо чого вони стояли, змусило серце кобилки битись швидше.
Біла єдиноріжка з електрично-синьою гривою.
– Гей! – вигукнула вона. – Що ви тут робите?
Жеребці озирнулись та злякано подивились на неї, хороший знак. Схоже, підлітки не були впевнені, хто сильніше: значить перевага на боці Октавії.
– Попереджую вперше та востаннє, відійшли від неї! – вона побігла швидше, сподівавшись що це налякає школярів.
Один з них дійсно злякався, та другий не поспішав здаватись:
– Або що? – крикнув він тремтячим голосом.
– Я володію пілатесом! Я тобі кадик вирву, паскуднику! – вона ніколи в житті не кричала так гучно й люто, особливо таку відчайдушну брехню.
Останньої погрози вистачило, щоб жеребці накивали копитами, коли Октавія наблизилась до Вініл.
Оглянувши сплячу подругу, віолончелістка почала потроху заспокоюватись. Діджейка була ціла й неушкоджена, якщо не враховувати кілька подряпин, отримані, швидше за все, під час падіння. Жеребці просто штрикали копитами у несвідому поні, як іноді роблять не виховані лошата.
Фірмові фіолетові окуляри лежали поруч з головою Вініл. Октавія раптом зрозуміла, що ще ніколи до цього не бачила подругу без них. Як би ж вона була у свідомості…
– Вініл, прокидайся. Нам треба йти, – гучно шепнула кобилка, ніжно торкнувшись її білих щік.
“У Вініл така м’яка шерстка”.
Нарешті вона якось відреагувала:
– Агх, просто дай мені вмерти, – з заплющеними очима, простогнала єдиноріжка.
– Нізащо! Я подолала весь цей шлях від гуртожитку до тебе, бо якраз не хочу, щоб ти померла. Підіймайся, шкапа невдячна.
Її очі трохи розплющились, але через кволе світло ліхтарів Октавія не була впевнена чи дивиться Вініл на неї.
– А? Октавія? – що ж, принаймні це вирішили.
– Так, це я. Ти мені зателефонувала і от я тут. А тепер поквапся, нам треба йти! – земнопоні трохи дратувала сповільнена реакція подруги.
Вініл навпомацки знайшла окуляри та ледь одягнувши їх гордовито задерла голову:
– Йоу.
Віолончелістка сердито глянула на неї.
– А, точно. Встаю, – з лайкою ( багато з якої Октавія почула вперше), вона піднялась з дороги та, хитаючись, встала на всі чотири копита. Її грива розпатлана навіть більше звичного, а обличчя було сповнено агонії похмілля та безвиході.
Віолончелістка не стримала посмішку:
– Вініл, ти виглядаєш безглуздо.
– А ще, мене легко може знудити як буду багато балакати.
Земнопоні зробила крок назад:
– Ти зможеш сама йти? – запитала вона з надією.
– Можу спробувати, але якщо впаду – знову засну.
Октавія намагалась не уявляти можливі наслідки, особливо якщо Вініл все ж знудить. Вона підійшла збоку до Вініл обхопивши її шию:
– Тоді, я допоможу тобі.
Так почався їх незграбний, напівп’яний похід додому. Раніше Октавія навіть уявити була не в змозі, що їй колись доведеться таким займатись. Чесно кажучи, незвично бачити, що у життях інших, відкритіших поні, також бувають важкі випробування, щоправда, з їхньої ж вини.
Врешті-решт, це була єдина тема, про яку могла міркувати Октавія, під час довгого, виснажливого шляху вулицями Мейнгеттену. Коли контури вулиць почали зливатись, а копита німіти, Октавія відчула, що сил стає дедалі менше. Тепер, коли адреналін зник і Вініл нічого не загрожувало, пізня година далась взнаки найгіршим чином.
Чи то вже рання година, судячи з посвітлілого обрію.
– О Селестія, востаннє я не спала всю ніч… ніколи! – бурмотіла вона, вже сама спираючись на Вініл.
– Все стається вперше, якось звикнеш, – хрипко відповіла єдиноріжка.
– Сподіваюсь, що не доведеться. З такою швидкістю я не встигну дістатись дому, щоб виспатись.
Вініл пирхнула:
– Залишайся на ніч в мене. Все одно ми вже близько.
– Я-я не впевнена, можу я доїду до дому, вже ранок-
– Октавія. Чілл. Ти залишаєшся ночувати в мене. Ранкувати. Неважливо.
– Якщо ти не проти…
– Не проти. Будинок прямо за рогом, тож давай швидше. Якщо я не ляжу спати у ближчу годину, мені стане ще гірше.
Октавія була щиро вдячна, за те, що “прямо за рогом” було фактом, а не простим виразом. Квартира Вініл й справді була за рогом, піднятись ліфтом та пройтись коридором. Будівля була не у кращому стані, та й мешканці були специфічні, але Октавія стрималась від недоречної критики.
Увійшовши до квартири Вініл, вона остаточно усвідомила, чому та бажала якмога швидше з’їхати. Маленька квартира-студія, де все знаходилось в одній кімнаті, добре хоча б душ був у окремій кімнаті. Більшість простору займали картонні коробки з різноманітним вмістом.
– Не вибачайся за нерозпаковані речі. Мені теж не було б до вподоби мешкати тут довше місяця, – ляпнула земпнопоні не думавши, та миттю прикрила копитом рот.
На щастя, стомлена кобилка навіть не почула її. Вона вислизнула з копит подруги та впала на ліжко.
– Ем… а де я буду спати? – віолончелістка трохи почервоніла, бо відповідь була очевидна.
Як і очікувалось, біла ратиця ліниво поплескала по матрацу.
– Можеш трохи посунутись?
У відповідь донеслось лише пихтіння. Вініл рушила з реальності, наступна зупинка – країна снів.
Октавія невпевнено заповзла на ліжко та лягла так, щоб випадково не торкнутись діджейки. Але це було марно, бо ліжко розраховано на одну поні. Повільними рухами, вкрай обережно, вона лягла та затримала дихання, коли їх животи притиснулись один до одного.
“Це досить приємно, після нічного холоду”
Вініл швидко заснула, її подих був глибоким та повільним. Кожен раз коли її груди наповнювались повітрям, вона ніжно притискалась до грудей віолончелістки.
Тепло, що випромінювала синьогрива кобилка, манило Октавія притиснутись щільніше, та вона ледь встигла одуматись.
“ Ти маєш залишатись пильною! Я вперше ночую поза домом і не маю поводитись як дурепа”.
Але коли її тіло усвідомило, що нарешті настав час для відпочинку, керувати рухами ставало дедалі важче.
“ Так затишно та тепло… “
Віолончелістка уткнулась мордочкою у білу хмаринку, мимоволі посміхнувшись від приємного тепла. Тут було безпечно, м’яко та спокійно, тут був затишок. Тут не треба ні про що думати. Її очі заплющились та вона занурилась у сон.
Коли пара вже спала, ненавмисно обійнявшись, сонце пробилось крізь хмари та осяяло місто своїм м’яким світлом.