***
Нічна прохолода сколихнула тіло Вініл, але її увага була прикута до іншого. Окутаний білим сяйвом магії, перед її обличчям завис телефон, поки десь у темряві годинник відбивав чергову годину.
Її ліжко було м’яким, хоча і доволі бюджетним, при тому займало близько половини квартири. Однак думки діджейки були далекі від квартири.
{[ДО КОГО:Октавія]}
>Йо
Вона стисла зуби, але невдовзі зітхнула та торкнулася екрана.
[ЧЕРНЕТКУ ВИДАЛЕНО]
Вініл лягла на живіт і зі стогоном занурилась мордочкою у подушку. Телефон терпляче висів у повітрі, доки кобилка не наважилась на другу спробу.
{[ДО КОГО: Октавія]}
>Як справи?
– Зараз третя ранку, Вініл, я давно сплю. Ти ідіотка, – буркотіла єдиноріжка, імітуючи голос Октавії. Магічний завиток потягнувся до кнопки видалення.
[ПОВІДОМЛЕННЯ НАДІСЛАНО]
Її серце закалатало, наче від удару струмом, і вона підскочила на ліжку: — Ні-ні-ні-ні-ні, – шепотіла вона. – Лише не зараз, ні, ще зарано! Діскорд мене дери!
Протягом декількох довгих секунд Вініл не втрачала надії, що, можливо, Октавія не спала поруч з телефоном та зараз нічого не почула. Коли минула хвилина, на лобі з’явились перші крапельки поту. І щойно діджейка почала заспокоюватися, як кімната осяялася світлом телефону в супроводі знайомої мелодії.
“Бляха”.
{[ВХІДНИЙ ВИКЛИК: Октавія]}
“О, Селестіє, врятуй та збережи”.
Виходу нема; Октавія знає, що Вініл сидить з телефоном. Вона має відповісти. Сонний розум запропонував не брати слухавку та швидко втекти з міста, аби ніколи знову не зустрітися з віолончелісткою. Проте раціональне мислення було сильніше.
Клац
– Хей, – обережно промовила Вініл.
– Заради сестер алікорниць, нащо ти пишеш мені о чверть на п’яту? – спитав приємний, але трохи обурений голос.
– Ем, не можу заснути.
– Тому ти вирішила поділитись зі мною своїм нещастям?
Вініл зойкнула:
– Сорян.
– Заспокойся, я жартую. Якщо чесно – також не можу заснути.
– Чому? – Вініл лягла на бік, зігнулася по-котячому, а перелякана мордочка змінилася на скромну усмішку.
– Не можу зупинити вир думок.
– Ага, знайоме відчуття. І про що ти думаєш?
– Нічого серйозного. Не хочу навантажувати тебе, а то ще заснеш.
– Взагалі-то, було б непогано, – кобилки хіхікнули. – Комон, розповідай.
–Ну-у… скажу чесно, я думала про тебе, Вініл.
Серце єдиноріжки забилось трохи швидше:
– Справді? – спитала вона ледь хрипуватим голосом.
– Я… Пам’ятаєш про що я розповідала у таверні? Щодо… відсутності друзів?
– Так, а що?
– Якщо коротко, я неймовірно вдячна, що нас силою змусили краще пізнати одна одну. Дивне почуття… бути комусь… – ледь помітне схлипування, що почулося з того боку слухавки, вразило Вініл у самісіньке серце. – Вибач, безсоння робить мене більш… відвертою.
– Все добре. Я тебе розумію, в самої те саме, – діджейка підтримала її, пошепки додавши. – Лише не плач, будь ласка.
– Я в нормі. Чому б мені плакати, коли все добре. Я просто хотіла сказати тобі… дякую.
– Хей, я також тобі вдячна. Ні до кого з друзів я ще не відчувала такої довіри – добре, що у моєму житті з’явилась ти.
Октавія посміхнулася:
– І нікуди не зникну, це вже точно. Мені ще довчитися треба.
– Та й мені також. Але ми надеремо чимало крупів та отримаємо свою славу. Ти і я, зрозуміла? – Вона не хотіла здатися такою жорстокою, та думки про час, який вона може провести з подругою, запаморочили голову діджейки.
– Безумовно. Подруги навік! – Не менш збуджено вигукнула Октавія.
Вініл посміхнулась у темряву:
– Це було якось по-лошатські.
–Та годі. Завжди мріяла це сказати. Тепер і ти кажи, що б все було офіційно.
Після кількох секунд роздумів, єдиноріжка вирішила приборкати свою пихатість:
– Подруги навік.
***
– Ти й суббас не зможеш налаштувати, навіть якби твоє життя залежало від цього! – кричала Вініл.
– А ти й звичайну віолончель не налаштувала б згідно з оркестровими стандартами! – видала у відповідь Октавія.
Псайк зацікавлено почесав підборіддя:
– Насправді, я був впевнений, що ви швидко потоваришуєте. Ех, втрачаю хватку, – на мить парочка примовкла, відчувши провину перед викладачем, бо змусили його засумніватися у собі. – Або нам варто повторити експеримент ще кілька разів! – Почуття провини миттю зникло.
– Я вважаю, що це порушує мої громадянські права. А саме, заборону на необґрунтовані покарання та жорстокі катування.
Вініл подумки залишила примітку похвалити віолончелістку за цю фразу після пари:
– Ах так? Вчора ти так захопилася розповіддю про себе, що піди я з таверни, ти й уваги не звернула! – Посередня відповідь, Вініл відчула, що її аргументи слабшають.
На щастя, Псайк вирішив особисто закінчити цю суперечку:
– Досить, сідайте вже, обидві, – обурені вигуки пролунали крізь всю аудиторію, але невдовзі вони змінилися брязкотом бітсів: схоже, що учні робили ставки. – Повернемось до теми заняття. Я пояснив вам всі особливості курсової роботи, але до офіційного закінчення зайняття ще півгодини. Тому як вам ідея, обрати гідне заняття на цей тиждень нашій улюбленій парочці?
Бон Бон з усмішкою підняла копито:
– Може романтична вечеря? – Вона захіхікала разом з м’ятною кобилою, на крупі якої виднілась ліра. Ще кілька поні підтримали їх, побачивши жарт там, де це не вийшло у Вініл.
Октавія ж вперлась поглядом у Бон Бон, зі сподіванням, що її червоні щоки сприймуть за лють. Віолончелістку могли образити, назвати мавпою, але ж вона розуміла що до чого.
– Може, обійдемося чимось, що з меншою ймовірністю скінчиться вбивством? – Запропонував Псайк, однак посмішка на його мордочці викривала що жарт йому сподобався. – Як щодо кіно? Там вам і розмовляти багато не доведеться.
Вініл ледь стрималась від того, що б миттєво погодитися, натомість вона похмуро глянула на Псайка, після чого кивнула:
– Окей. В темряві хоча б її обличчя не видно.
– Чудово! Що вважаєш ти, Октавіє?
Віолончелістка тяжко зітхнула, наче похід до кіно у компанії єдиноріжки тотожній тортурам.
– Що ж, добре, якщо ви наполягаєте на цьому дурнуватому завданні. Але Вініл платить.
Не втримавши сміх, м’ятна єдиноріжка, що сиділа навпроти Бон Бон, гучно прошепотіла тій:
– Все логічно, жеребець має платити за свою кобилку, – кілька секунд потому аудиторія вибухнула гучним сміхом студентів, що тицяли копитами у бік почервонівших кобилок.
Цього разу Псайк не оцінив жарт:
– Ліра, от це було зайвим. Я люблю добрі жарти, але збавимо оберти, добре?
– Слухаюсь, сер, – відповіла вона, віддавши честь, чим ще сильніше розсмішила Бон Бон.
– Отож, клас, забудьмо про це, як про сніг після зимового прибирання! Впевнений, вам вже час йти на інші заняття.
Вийшовши на вулицю, діджейка ледь втрималась, аби не піти одразу на зустріч подрузі. Вона лише повільно продовжила плентатись уперед. Те саме зробила й Октавія, але з більшою грацією. Лише дійшовши до набитого студентами парку, вони наважились заговорити. У їх одногрупників вистачало власних турбот, тому за парочкою ніхто не мав слідкувати.
– А прикольно ти вигадала про ті “необґрунтовані покарання” та “жорстокі катування”. Звучало моцно, – з усмішкою від щоки до щоки, сказала діджейка.
– Так, цим я особливо пишаюся. Вигадала під час лекції з історії, коли розповідали про покарання сивої давнини. Навіть не думала, що горохом можна катувати, бррр, – хіхікнула Октавія, після чого перевела погляд на Вініл. Єдиноріжка безтурботно оглядалася, без тіні страху, що хтось може в цей час спостерігати за нею. Її електрично-синя грива з блакитними пасмами, навіть бувши такою хаотичною, личила своїй власниці. Наче суміш краси та веселощів. Віолончелістка майже заздрила.
– Знаєш, а файно звучить. Може мені варто перевестись з малювання на історію?
– На одну пару про катування припадає десятки пар про політику, дати та постатей. Сумніваюсь, що тобі буде цікаво, млинчику.
Вініл раптом зупинилася та поглянула на подругу:
– Млинчик? – перепитала вона, звівши брови від здивування.
– Нам ще рано вигадувати прізвиська? Пробач, в мене ще погано виходить, – Октавія почала нервово водити копитом по землі.
– Розумієш, “млинчик” це не зовсім доречне прізвисько для подруги… – вона прочистила горло та пошепки додала. – Це ближче до прізвиська домашнього улюбленця.
– Йой, – щоки Октавії миттєво запалали, що викликало у Вініл легку усмішку.
Щоб уникнути ніякової тиші, єдиноріжка продовжила йти наче нічого й не було. Безтурботне хитання хвостом, закликало Октавію йти за нею:
– Удати, що нічого не було?
– Так, будь ласка.
– Не хвилюйся, у всіх бувають промахи. Тим паче призвістка не можна просто вигадати, це випадковість. Тому поки що зви мене Вініл, окєйк?
– Добре. Тож, повернемося до попередньої теми: чому б тобі не відмовитись від одного зі своїх предметів? У твоїй компанії лекції минатимуть набагато цікавіше.
– Насправді, мені нема від чого відмовлятись. Дивись, теорія музики залишається, зрозуміло чому, а малювання мені насправді подобається, – Вініл раптом зупинилась, наче не бажала називати останній предмет.
– А чому б не кинути психологію? Я бачила тебе поза університетом, і ти була доволі стомлена.
– Бо… – прошепотіла Вініл.
– Що, вибач?
– Бо лише на ній ми проводимо час разом, – протараторила вона вмить почервонівши, та озирнувшись у пошуках небажаних слухачів.
– Мені також подобається проводити час з тобою, Вініл, – коли діджейка озирнулася, взаємна посмішка осяяла їх мордочки.
Зовсім скоро, стало зрозуміло, що вони намагаються увести одна одну в різні боки.
– Ем, Октавіє, може підемо в їдальню?
– В мене лекція з історії починається через кілька хвилин. Я думала ти мене проводжаєш.
Вініл ніяково посміхнулась:
– Оуч, дійсно. Мій косяк. А де це?
Зітхнувши, віолончелістка копитом вказала шлях.
***
Вініл не мала стояти біля кабінету в очікуванні Октавії, на то було чимало причин. Аж дві.
По-перше, було б ніяково, якби попеляста поні помітила єдиноріжку, що чекає на неї.
По-друге, у неї стовідсотково є чим зайнятися. Вона не така самотня, щоб чекати подругу до кінця пари. У діджейки є багато інших друзів та справ, що потребували її уваги. Безумовно.
Півгодини потому, її друзі та справи дивилися на неї з дна кружки. Університетська таверна була не така занепала, як інші бари, де Вініл доводилося “займатися друзями та справами”, але років будівлі точно чимало. У табличці над дверима написано, що будівля стала однією з перших відкритих після зведення університету. Та яким дивовижним не був факт, що шинок став однією з найпріоритетніших споруд, він не міг відірвати кобилку від роздумів.
– Ну ж бо, Вініл. Зберися, – пробурчала вона, перш ніж злизати останню краплю міцного сидру з краю кружки. – В тебе купа друзів, з якими можна затусити. Ти не маєш зациклюватися на одній.
Слова луною досягли її вух. З безодні свідомості донеслося шепотіння.
“Але вона така цікава!”
– Ні! Мені нудно, а вона допомагає вбити час.
“Тому ти дослухаєшся кожного її слова?”
– Дай мені спокій, – вона штовхнула кружку та занурилась мордочкою у копита.
Позаду хтось пирхнув:
– Я навіть слова не проронив, – промовив Псайк, присівши поруч з Вініл.
Вона миттєво піднялася на дивані, подивившись на вчителя широко розплющеними очима:
– Ем… Привіт…
– Розслабся. Я тут не для того, щоб катувати тебе. Просто іноді заходжу мекнути після робочого дня.
– Кльово, – було ніяково розмовляти з викладачем поза парами, наче два шари її життя почали змішуватися.
Вчитель зітхнув та зажурився:
– Ти ж розумієш, що я лише намагаюся урізноманітнити наші заняття, так? Я й не думав, що через мене ти можеш закінчити цей день у компанії кружки сидру.
– А? – раптом Вініл зрозуміла, як це виглядало з боку та прочистила горло. – Я п’ю не через це… але вам навряд стане легше від цього.
Мордочкою Псайка розповзлася посмішка, після чого він розвів копитами:
– Насправді, буття викладача може бути досить нудним. Думаю, мені пощастило, що ви з Октавією обрали один й той самий предмет. Не має значення, скільки клятої паперової роботи на моєму столі, я чекаю кожен ваш новий виступ. Хоча, схоже що сьогодні Октавія здобула перемогу.
– Смійся, смійся, – Вініл пожаліла, що відштовхнула кружку й не може плеснути кілька крапель в обличчя Псайку.
– Ай, та годі тобі. Я впевнений, що наступного разу в тебе все вийде. Вигадай щось про її гриву, вона наче як чутлива щодо цього, – запропонував жеребець.
Єдиноріжка звела брови:
– Ти серйозно?
– Стовідсотково. Або, якщо бажаєш пізнати її з кращого боку, спробуй замість цього зробити їй комплімент.
– У неї є кращий бік? – Автоматично видала Вініл, поки її думки були зовсім далекі від знущань.
Вчитель тихо гикнув:
– Непогано. Здається, шанси на вашу дружбу з неймовірною швидкістю наближаються до нуля?
– Будь-яка надія на дружбу зникла після її слів про діджеїв-пройдисвітів, – голос Вініл був максимально твердим та переконливим.
– Нд-а, я приблизно так і подумав. Веселощі все одно не можуть тривати вічно.
Біла єдиноріжка встала зі свого місця та розім’яла копита:
– Дякую за бесіду, але мені саме час йти. Влаштовувати вечірки там, крутити платівки. До зустрічі.
Псайк хитнув головою та підняв копито на знак прощання, після чого дав вже інший жест адресований бармену, щоб той почав змішувати коктейль.
Щойно Вініл вийшла на вулицю, вона витягла телефон зі своїх сідлових сумок і левітувала його перед собою. Швидко написавши повідомлення, вона повернула його на місце та радісна пішла далі.
***
Октавія почула тиху вібрацію у своїй сумці та потягнулася до неї. Пояснення вчителя відійшли на другий план, коли віолончелістка витягла телефон і почала тицяти на кнопки під столом.
{[Вініл]}
>В тебе гарна грива :)