{[НЕВІДОМИЙ НОМЕР]}
>Йо, це Вініл. Який план на вихідні?
Октавія зітхнула та додала номер до контактів, оскільки забула зробити це вчора.
>Пістолетна дуель?
Віолончелістка усміхнулась від своєї дотепності.
{[ВІНІЛ]}
>Назви час і місце, приколістка.
Вона закотила очі та швидко надрукувала.
>Блюз Таверн, о сьомій вечора.
***
Коли Мейнґеттенський годинник сповістив про настання сьомої години, Октавія вже сиділа за столиком в кутку і спостерігала за ненависною єдиноріжкою, яка з не менш злим виразом обличчя, прихованим за темно-фіолетовими окулярами, наближалася до неї.
Шуми веселого бару огортали їх, але кобилки були байдужі до загальної радості. Обидві очікували кількагодинну сварку, що ставатиме дедалі незрозумілішою під дією алкоголю, не більше.
Але, звісно ж, все піде всупереч їх очікуванням.
– Що ж, – сказала Вініл, зайнявши місце навпроти Октавії, наче намагалася відгородитися від неї столом. Ситуація, щонайменше, ніякова, тому діджейка почала розмову з класичного. – Як життя?
– Для тебе – взагалі ніяк, – сухо відповіла співрозмовниця.
На щастя, окуляри приховали закочені очі. Озирнувшись, Вініл левітувала до себе свіжоприготований коктейль з сусіднього столу, на якому мирно дрімав жеребець.
– От, пий. Може це допоможе налагодити контакт, або ти станеш менш нестерпною.
Заперечливо хитнувши головою, Октавія навіть не подивилась у бік бокала:
– Я ще не досягла повноліття.
– Ти жартуєш, еге ж? Як тебе взагалі сюди пропустили?
– Мене не питали, от я і не сказала. Чекай-но, – вона склала копита навхрест. – Ти не можеш бути набагато старшою за мене. Ми обидві вступили до університету одразу після школи, чи не так?
– Взагалі… Я кинула школу на рік раніше, – Вініл неохоче розповіла це.
– Це багато чого пояснює, – земнопоні посміхнулася.
– Ей! Я промовчала коли ти відмовилась пити відмазавшись віком, може відплатиш тим самим?
– Добре, – поступилася Октавія. – Але як ти вступила до університету з незакінченою середньою освітою?
– Весь минулий рік я працювала та вчилась за соціальною програмою. Мені не шкода за своє рішення, але я розумію що треба рухатись далі. Не хочу жити на виплати безробітнім, як деякі поні.
Октавія здивовано підняла брови:
– Тоді навіщо було кидати, якщо ти знала що це може зашкодити твоєму майбутньому?
Вініл стало незручно, вона відвела погляд:
– Був… привід, цього досить? Краще змінимо тему.
– Як на то є твоя воля…
– Хм, а коли в тебе повноліття?
– Через кілька тижнів.
– Круто.
– Угу.
Розмова зайшла в глухий кут, але Вініл не планувала здаватись, в неї був останній козир.
– Ну й безглузде завдання нам дали, – пробурчала Вініл. На подив, Октавія схвально заіржала. – Гей, я й не думала, що ти вмієш сміятись.
– Вкрай дотепно. Я не така нудна, як ти вважаєш.
– Хіба? – посміхнулась єдиноріжка. – А ти доведи. Випий.
– Я… Ні, я не можу.
– Октавія, не будь ти такою… такою собою!
– Вініл, я не жартую.
Діджейка сумно зітхнула:
– Я розумію, що не жартуєш. Ну, якщо хочеш бути непитущою задроткою, то їй і залишайся. Бачиш, мені байдуже.
Ці слова зачепили Октавію:
– Нерозумно вважати, що я не зможу підтримати розмову без алкоголю.
– Ти? Та я впевнена у цьому на сто двадцять відсотків, – Вініл сумно окинула поглядом бокал та левітувала його назад. Октавія кинула здивований погляд на діджейку. – Шо не так?
– Чому не випила? Ти ж повнолітня.
– Пити наодинці не весело, знаю як ніхто інша.
– Ти наче любиш пити, тому не стримуйся через мене. Може п’яною ти будеш приємніша у спілкуванні, принаймні я на це сподіваюсь.
– А так я божевільна… Так? – Вініл вперше задалась такою беззахисною, тому Октавія дала щиру відповідь:
– Ні, думаю, що ні. Сказати чесно, я судила про тебе крізь призму нашої запеклої суперечки в аудиторії. І твій образ був далеко не позитивним, – зупинившись на кілька секунд, Октавія продовжила. – Оскільки ми нарешті знайшли спільну мову, хотіла б дещо запитати… Я дійсно така занудна поні? Скажи чесно.
– Насправді ні, принаймні зараз. Щонайменше, з тобою цікаво сперечатись, – Вініл посміхнулася.
З легким смішком, віолончелістка підтримала нову подругу:
– Яка то була суперечка…
– Тааа, “клубна тварина”, жорстко, але звучить круто. Треба так новий трек назвати.
– Хіх, не дякуй, – мордочкою Октавії розповзлась усмішка. – Ти доречно аргументувала про технічну перевагу своєї музики, звівши нанівець мої тези про її примітивність.
– Сама не знаю як додумалася до цього.
Кобилки безтурботно розсміялись. Ніякова та неприємна атмосфера поступилась комфортній розмові, що буває при зустрічі давніх подруг.
– До речі, якщо не проти, то можемо удати наче жахливо провели цей вечір? – запитала Вініл, розпластавшись на спинці дивану.
– Для чого?
– Не хочу, щоб Псайк впевнився у своїх висновках. Я впевнена, що він скаже “От бачите, я казав що так і буде”.
– У такому разі повністю підтримую твою пропозицію. Тоді на парах сперечатимемось, ніби нічого й не змінилось, окі-докі?
– Згода. А як щодо вільного часу? – щоки Вініл трохи почервоніли – Я тут майже нікого не знаю, добре мати б хоч одну подругу.
Октавія тепло усміхнулася:
– Добре, що тут нема Псайка, мені він також не подобається. Дещо спільне у нас все ж є, він не помилився.
– А як щодо твоїх шкільних друзів? Ніхто не поступив разом з тобою?
Тепер була черга сірої поні почуватися ніяково:
– Ні, – вона сухо відповіла.
– Оуч. Кепсько. Кхм, а ти живеш в гуртожитку?
– Ага, в студмістечку. А ти?
– В бюджетній квартирі-студії у центрі міста. Добре-добре, приколююсь, у паскудній квартирі з тарганами недалеко від універу.
– Уф, тепер я розумію чому ти ночами тусуєшся, замість поспати вдома. Ще й цей шлях який доводиться пройти, щоб відвідати чергове заняття, думаю, це швидко набридне.
– Ага, лише тиждень навчання, а я мене вже кумарить.
– І? – з цікавістю запитала Октавія.
– Що і? – Вініл здивовано перепитала.
– Ти збираєшся з цим щось робити?
Її синьогрива подруга знизала плечима:
– Дупля не відбиваю. Спробую пошукати місце ближче до університету, але б’юсь об заклад, все вже зайнято.
– Рішення очевидне – поселись в гуртожитку, як і я.
Вініл задумливо почесала підборіддя:
– Думаєш спрацює?
– Безперечно. Зателефонуй тим, хто платить за твоє навчання, вони допоможуть знайти краще рішення.
– Дійсно? Ну що ж, наберу їх завтра, – вона усміхнулася. – Вмієш дати влучну пораду, Октавіє.
Віолончелістка перейняла її позитивний дух:
– Читання університетських флаєрів все ж має певний сенс.
– Мабуть, тобі подобається вчитися в університеті?
– Настільки помітно? Я довго мріяла про це: всі ці зайняття та нові поні, з якими я познайомлюся; всі ті друзі, з якими знайду спільну мову, всі вони будуть добрі та ввічливі у цьому дорослому світі, та й таке.
– Добрі та ввічливі? Схоже я все зіпсувала ще в перший тиждень.
Октавія легко хитнула головою:
– Не турбуйся, ти вже все виправила.
– Серйозно? Ми лише порозмовляли, – Вініл насупилась.
– Так, але… розповім пізніше. Це нудна тема, – віолончелістка прибрала чорні пасма з мордочки та відвела погляд.
– Я вже сумніваюся у твоєму понятті нудьги, так що можеш розповідати.
– Це особисте.
– Оу, – настала ніякова пауза. – Все добре, не хочеш розповідати то й не треба, я не наполягаю.
– Ні, ти все ж маєш це почути. Я почала цю тему, тож тепер зобов’язана все розповісти.
– Впевнена?
– Так, – Октавія зібралася з думками. – До університету, до наших занять, я була… самотня.
– Всім іноді буває самотньо.
– Сумніваюсь, що ти в змозі уявити той рівень самотності який я пережила.
– Добре-добре, вірю тобі. Але через що ти була самотня? В такої кобилки як ти, мала б бути купа друзів у школі.
Октавія почервоніла та відвела погляд у підлогу:
– Взагалі-то, ні.
– Оу, – Вініл не знала як реагувати на таку відвертість.
Кілька секунд потому Октавія продовжила:
– В мене не було купи друзів. Чи навіть десятку. У мене… не було жодного друга чи подруги, – від сорому, кобилка продовжувала поглядом пропалювати підлогу.
– Це… – Діджейка не знала як підтримати подругу.
– Так, – Октавія зробила глибокий подих і приклала копито до мордочки, наче у спробі витерти свій сором. – Вибач, – вона фальшиво хіхікнула. – Це було недоречно. Краще б я промовчала.
– Ні, все добре. Ну… в сенсі, все добре, крім частини про друзів …
– Будь ласка, змінімо тему.
– Що ж… – Вініл на мить замовчала, перш ніж продовжити. – Якщо ти поділилася зі мною чимось настільки особистим, значить і мені варто. Так тобі буде спокійніше і не буде страху, що я зраджу та розпатякаю твої таємниці.
Маленька, але щира посмішка осяяла губи віолончелістки:
– Дякую.
– Ти навряд скажеш те саме, коли я закінчу, – вона кілька секунд збиралась з думками, після чого продовжила. – Окей, це може прозвучати жалюгідно, але в мене були певні складнощі з навчанням. Я завалила ну-у… все. От чому мені так неприємно, коли мене називають недоучкою, – єдиноріжка поставила копита на стіл, та підперла ними підборіддя. – Кожен рік я докладала максимум зусиль, але так нічого й не досягла. Я пасла задніх в кожному класі. Мене рятувала лише музика, – її очі залишалися прихованими за окулярами, але тіло буквально сяяло енергією. – Я не вміла розбирати тексти чи розв’язувати рівняння, але коли до копит потрапляв діджейський пульт, мені не було рівних. Я була богинею музичного кабінету, баси корились моїй волі, – вона широко посміхнулась і підняла голову. – Я грала всюди, де тільки можна було, і так довго, скільки витримувала. Інші лошата могли отримувати високі оцінки, але все чого жадала я, все що було мені необхідно – моя музика.
Октавія ледь всміхнулася, помітивши ентузіазм діджейки. Вона також відчувала заспокійливу теплоту музики на тлі холодної реальності. Але віолончелістка промовчала, бо історія ще не закінчена.
– Проте… – посмішка зникла з мордочки Вініл. – Ніхто крім мене так не вважав. Потрібен гарний рекомендаційний лист для вступу до університету, про який я і мріяти не наважувалась. Навесні мені оголосили, що я залишаюсь на другий рік, бо нічого окрім музики не склала. Все що я могла зробити – кинути школу та самостійно шукати шляхи до університету. Власне так я і поступила.
Потягнувшись через стіл, Октавія доторкнулась копитом до копита діджейки:
– Дякую, що розповіла мені. З моменту нашої зустрічі я поводила себе грубо та зверхньо. Я здивована, що після всього цього, ти довіряєш мені такі секрети.
– Як я і казала, це лише гарантія, що я нікому не розповім твій секрет. Хоча… ти маєш рацію, довіра звучить набагато краще.
– Але моя історія навіть історією не була. Звичайний сумний факт. А в тебе… Я сильно помилялась щодо тебе.
Вона уважно подивилась на Вініл, що та аж почервоніла та відвела погляд:
– Ем, дякую.
Віолончелістка нарешті зрозуміла, як виглядає зі сторони, та відступила на свою частину столу, також рясно залившись червоним:
– Перепрошую. Мене захопила твоя історія.
– Все добре. Абсолютно нормально.
– Однак, це було нетактовно, ще раз перепрошую.
Вініл підступно усміхнулась:
– Ми у найдальшому куті бару. Повір, тут займались і гіршими речами, аніж триматися за копита.
– Що?! – Октавія зблідла та метушливо почала оглядати дивани, що викликало несамовите іржання в діджейки.
– Чілл, тут прибирають щовечора. Мабуть, – Вініл подобалося спостерігати як вертиться її подруга.
– Думаю мені вже час повертатись до гуртожитку. Я не маю порушувати режим, – вона сповзла зі свого місця, обережно ступивши на підлогу.
– Ну-у, – розчаровано протягнула Вініл не подумавши.
Октавія посміхнулася:
– Хто б міг подумати, що тобі так сподобається моя компанія.
– Уявимо, що цього не було. Тож, ми зустрінемось ще раз, у понеділок?
– Безумовно, – Октавія секунду вагалася, прикусивши губу у роздумах, але зрештою пішла нічого не зробивши.
Вініл кинула погляд вслід за нею, навіть підвелась на стіл, щоб прослідкувати як сіра поні зникає за дверима. Коли це сталося, вона розчаровано впала на диван.
– Безумовно, – пробуркотіла вона.