***
Вініл прокинулась, коли холодний вітерець полоскотав її щоку. Вона здригнулась та спробувала зануритися глибше в ковдру, але її рухи лиш більше відкрили її тіло перед холодним повітрям. З сердитим буркотінням вона відкинула ковдру та сіла, аби з’ясувати де знаходиться джерело холоду. Це було неважко: ним виявилось вікно, що було єдиним джерелом світла у кімнаті, а тому погляд сам тягнувся до нього мов метелик до вогню.
Вікно було відкрито настіж, чим і сприяло охолодженню кімнати. Перед ним стояла Октавія та її обличчя не було видно, вона була повернута у бік вулиці та споглядала краєвиди студмістечка. Її вугільно-чорна грива та хвіст м’яко колихалися від протягу, та це її сильно не бентежило.
Охоплена цікавістю, Вініл вислизнула з саморобного двомісного ліжка та тихо підбігла до подруги. Тут вона помітила, що Октавія широко розплющила очі, аби поглинати якмога більше світла.
– Крихітко? – прошепотіла Вініл, поклавши ратицю на плече віолончелістки.
Кобилка хіхікнула, а на її мордочці засяяла усмішка:
– Поглянь на місто, Вініл. Хіба він не чарівний?
Вініл вперше за цей ранок виглянула у вікно. Діджейці знадобилося трохи часу, аби помітити зміни і, коли вона усвідомила, що ж змінилося, їй відчула себе дурненькою, бо не помітила цього одразу.
– Блін, як багато снігу.
Все, від дерев до дахів, вкрив свіжий кришталево білий сніг. Навіть будівлі пегасів, що височили в небесах, вкривав сніг, що випав з хмар над ними. Кілька поні вже штовхали вулицями великі плуги, щоб розчистити дороги до початку робочого дня.
Поза студмістечка, Мейнґеттен скреготав та стогнав, поки земнопоні та єдинороги бралися за прибирання товстого шару снігу, ніби стягували ковдру з ледачого студента перед насиченим навчальним днем. Декілька грайливих пегасок наздоганяли одна одну в небі над студмістечком, їх далекий сміх надавав бадьорості та розвіював неприємні відчуття від холоду. Ця картина підняла з глибин пам’яті Вініл кілька яскравих образів з минулого. Вона згадала, як бавилася на вулиці з сусідськими лошатами та за допомогою магії ліпила кумедні фігури. Вініл мимоволі здригнулася, усвідомивши що це було більше ніж десять років тому.
Пригнітивши неприємне усвідомлення, вона спробувала повернутися до сучасності.
“А й справді, хіба мені нема чим зайнятися? Хмм, ну, для початку можна посні-. О святі алікорниці, в Октавії завтра день народження, а я досі не маю подарунок!”
Паніка охопила її тіло, і вона застигла з широко розплющеними очима. Майже одразу раціональна частина її свідомості (яка останнім часом дедалі частіше проявляла себе) нагадала їй, що вона досі має цілий день, аби знайти подарунок. Напруга відпустила її ноги і вона, розслабившись, ледь не опустилася на підлогу. Так, подарунок ще знайти треба, та хіба це важко?
Вініл поглянула на Октавію, аби дізнатися, чи помітила вона її легкий приступ паніки. Відповідь єдиноріжка не отримала, бо сірої кобилки більше не було поруч. Звуки води, що падає на кахель, долинули вух діджейки і відповіли на її питання. Схоже, Октавія залишила Вініл насолоджуватися краєвидом, а сама пішла готуватися до нового дня.
Діджейка усміхнулася: здається, сьогодні вдача на її боці. Вона підбігла до робочого столу аби взяти папірець та ручку. Після недовгих роздумів, вона написала записку з приблизним поясненням, чому їй треба відлучитися на певний час. Цього було достатньо, аби отримати кілька годин на пошуки.
Залишивши записку посеред ліжка, Вініл вдягла свої сіро-фіолетові чобітки та шапочку й вискочила за двері. Поки вона бігла коридорами, уява малювала те, як Октавія виходить з ванної та читає записку. Паніка знов простягла свої лапи до неї, змусивши Вініл стрибнути вниз одразу на цілий сходовий проліт, навіть не глянувши уперед. На щастя цього разу тут нікого не було. Крута втеча з-під нагляду її Спокусливої Віолончелістки скінчилася.
Вона подумки подякувала будівельникам, що вікна їх кімнати не виходять на центральну дорогу студмістечка, куди вона й прямувала. Чобітки трохи зігрівали, та ніщо не могло повністю захистити від Мейнґетіннської погоди. Поки вона йшла, холод повільно пронизав її, навіть попри те, що тепло її тіла досі лишалося бодай в копитах.
Тим часом шапочка додавала їй лише чарівності. Голова не мерзла завдяки об’ємній пухнастій гриві, через що Вініл навіть мимоволі всміхнулася. Та посмішка надовго не затрималася, бо вона згадала що мала б обрати подарунок ще тиждень тому.
“Октавія моя подруга! Я не маю забувати про такі речі!”
Вініл ніколи собі не пробачить, якщо їх стосунки постраждають через щось настільки тупе, як її забудькуватість. Аби не впасти, вона пригальмувала поруч з головним входом до університету. Навіть думки про те, що вона може зробити Октавії боляче, аби змусити її почуватися недобре. Десь у глибині її свідомості, слова “туга за коханою” зараз набули сенсу. Хоча це була лише коротка думка, але вона заділа Вініл за живе. А точніше, друге слово.
Щосили затрясши головою, Вініл спробувала відволіктись. Десь у місті на неї чекав бездоганний подарунок. І все, що вона мала зробити – перші кроки уперед.
***
Потяг моторошно скреготав. Витончена кобила здригнулася з відразою на мордочці від самої лише думки, що її дорогоцінний багаж піддається такій трясці. Вона везла декілька вкрай коштовних ювелірних виробів. Звісно, там не було нічого з її основної колекції (привід був важливим, але ж не настільки), та навіть цих прикрас їй вистачило б за потреби. Зараз на її шиї висіло розписане срібне кольє зі яскраво-блакитним каменем та вкрапленнями золота.
Черговий сильний поштовх змусив її стиснути зуби. Основна колекція чи ні, її багаж все одно коштував чимало. До того ж там було кілька бездоганних суконь та шарфів. Подарунків, звісно ж, не було. Спершу вона оцінить, чого досягла донька, а вже після думатиме про винагороду.
Зітхнувши з полегшенням, коли тряска скінчилася, вона звернула увагу на вид за вікном. Через снігопад світла ставало дедалі менше, а пейзаж ставав більшим. Вона задоволено кивнула. Мейнґетенн наближається.
***
Зневірена Вініл вийшла з крамниці. Протягом останніх кількох годин це була вже п’ята. Кожна крамниця була доверху заповнена тисячами різноманітного мотлоху та сталіонградських підробок, але єдиноріжка не могла знайти нічого цікавого. Навіть вища цінова категорія подарунків не була в змозі запропонувати щось цікаве. Врешті решт, Октавія, мабуть, завжди була оточена прикрасами та іграшками, з інкрустованими дорогоцінностями. А те, що Вініл бачила зараз більше нагадувало дешеві скляні підробки.
Вона у відчаї потерла лоб. Як обрати подарунок поні, в якої з дитинства було все? Та й бітсів у неї було не сказати що багато. Вона майже жалкувала через всі ті вечори, коли вони виходили кудись повечеряти. Майже.
Поруч почулось здивоване дитяче зітхання. Вініл озирнулася і побачила маленьку кобилку, що вказувала копитцем на смугасті жовто-рожеві стрічки мішури, огорнуті довкола стовба. При ретельнішому розгляді, вона помітила, що стрічки йдуть до лавки поруч, а далі до іншого стовбу. Поруч з нею стояли ще кілька поні, які обмінювались здогадками про їх призначення.
Вініл риссю побігла до другого стовбу, вслід за мішурою. Стрічки вимальовували шлях вулицею, обвивши ліхтарі, розтяжки та будь-які інші об’єкти, які могли б їх тримати. Вона пройшла за ними (разом з іншими зацікавленими поні, яких ставало дедалі більше), ніби кішка слідує за ниткою, яку тягнуть по підлозі. Кілька хвилин потому вона дорікнула собі за лошатську поведінку. Вона має займатися пошуками подарунка, а не за стрічками слідувати!
Але… Бажання дізнатися до чого вони ведуть, було ані трохи не слабшим за бажання повернутися до пошуків. Тому вона вирішила пробігтись до кінця стрічки й, задовільнивши цікавість, повернутися до пошуків.
Стрічка скінчилася на святково прикрашеному ліхтарному стовпі. Мішура та маленькі помпони, розвішані довкола, купались у м’якому м’ятно-зеленому світлі. Кілька інших перехожих зупинились аби насолодитися цим видовищем.
– Сьогодні якесь свято, про яке я забула? – запитала літня кобила, з трьома сумками на спині.
– Я також нічого особливого не пригадую, – відповім жеребець у костюмі.
Синьошерста кобилка запищала від хвилювання:
– Погляньте туди! – Усі повернулися вслід за її поглядом та помітили ще один прикрашений стовп. Одразу ж всі, незалежно від віку, ринулись до нього.
На додаток до нового стовпу знайшлась й друга стрічка, що вела вниз по вулиці. Схвильовані, від того, що вони знайшли вірний шлях, група рушила у цьому напрямку. Вініл всміхнулась, без сорому насолоджуючись цим маленьким полюванням. Воно нагадувало їй старі піратські історії про пошук скарбів та спеціальні мапи.
Група швидко попрямувала вслід за стрічками, при цьому якщо старші поні розривалися між цікавістю та бажанням зберегти гідність, то лошата з неприхованим захопленням бігли уперед, на пошуки нових вказівників. Вініл долучилась до них, досягши наступного яскраво прикрашеного стовпа лише кількома секундами пізніше від лошат.
Цього разу стрічка була закріплена на самісінькій верхівці стовпа, простягалася через дорогу і кріпилася до верхньої частини двоповерхової будівлі на розі вулиці. Перед нею вже зібрався великий натовп, Вініл помітила кілька інших стрічок, які тягнулися іншими вулицями, вказуючи поні шлях у бік цієї будівлі. Вони, мабуть, по всьому Мейнґеттену!
Діджейка пройшла крізь натовп (а вона це добре вміла) і досягла перших рядів. Подвійні двері, що займали більшу частину передньої стіни будівлі, постійно відчинялися нескінченним потоком поні. Стіни були пофарбовані в ті самі кольори, що стрічки-розтяжки і стовпи, вкриті яскравими візерунками та прикрасами. Вивіска над дверима гордо сповіщала: «Кондитерська Бон Бон»!
Вініл здивовано роззявила рота. Такий ажіотаж лише через кондитерську? Це здавалося смішним. Проте вона бачила все на власні очі. Поні зі зацікавленими обличчями входили всередину і виходили з сумками, наповненими цукерками по вінця, і шоколадною усмішкою від вуха до вуха. Що б не робили Бон Бон і Ліра, вони робили це правильно. Знизавши плечима, Вініл дозволила натовпу клієнтів затягнути себе всередину.
Інтер’єр першого поверху виявився ще яскравішим, ніж вона очікувала: блідо-кремові із зеленим стіни й екстравагантні кулінарні творіння. Не було жодних сумнівів: Бон Бон генійка світу кондитерських виробів. Лошата верещали від захвату, а дорослі відчайдушно намагалися зберегти самовладання перед напором майже забутих емоцій — бажанням знову стати дитиною у кондитерській. Магічні дисплеї плавали у повітрі, барвисті обгортки кружляли довкола, і все було огорнуте ледь помітним м’ятним сяйвом.
Його джерело було неважко знайти. Ліра обходила периметр, її ріг іноді спалахував, щоб підправити чи змінити одне зі заклять. Вініл, звісно, ніколи б цього не визнала, але її вразило скільки різних чар було накладено тут, не кажучи вже про ті, що використовувалися на вулиці. Ліра не виявляла жодних ознак напруження, лиш легко посміхалася, що пасувало навіть більше, ніж звична їй глузлива усмішка.
Озирнувшись до прилавка, Вініл довелося встати на задні ноги, аби глянути поверх натовпу. Хоча вона й почувалася мов сурикат, але це спрацьовувало. Як не дивно, Бон Бон не було видно за жодною з кас. За ними стояли кілька підлітків, які, ніби, щойно закінчили старшу школу, та Керрот Топ, котра керувала ними.
Оскільки Бон Бон ніде не було, Вініл неохоче вирушила до Ліри крізь натовп. М’ятно-зелена єдиноріжка помітила її наближення та кивнула на знак привітання.
– Привіт! – прокричала Вініл, щоб її було крізь завісу шуму. – Ти ж знаєш, де зараз Бон Бон, так? Я хотіла б її привітати.
Ліра кивнула.
– Вона нагорі. Ходімо, я тебе проведу.
Без зайвих слів діджейка пішла за нею до сходів за прилавком. Вони швидко піднялися, але шум анітрохи не вщух, проскочили в двері нагорі й зачинили їх за собою. Навіть після цього, звуки з першого поверху лишалися так само гучними.
Верхній поверх виглядав значно менш екстравагантним, ніж крамниця внизу, і більше нагадував звичайну квартиру. Тут було набагато просторіше, ніж у старій квартирі Вініл: вітальня мала кілька дверей, що вели до спалень, а також повністю обладнану кухню. Підлогу вкривав звичайний м’який килим, а меблі виглядали доволі пристойно. Можна було з впевненістю сказати, що Бон Бон і Ліра жили зовсім інакше, ніж більшість студенток університету.
Бон Бон напівлежала на дивані й читала, її вуха закривали навушники. Від магічного дотику Ліри вона підвелася й зняла навушники, зморщившись від шуму, що зненацька увірвався в її світ.
– Привіт, Вініл! – сказала вона гучніше, ніж потрібно. – Я рада тебе бачити, але не впевнена, що зараз ми зможемо нормально поговорити!
Кремова кобилка безпорадно глянула на Ліру, яка лише знизала плечима, ніби відповівши: «Чого ти від мене чекаєш?»
Геніальна думка осяйнула голову Вініл.
– Зачекайте, у мене є ідея.
Вона повернулася до дверей, що вели вниз, і зосереджено заплющила очі.
«Що б зараз сказала Лісті?»
Вона спрямувала магію в ріг, дозволивши їй безформно дрейфувати довкола, а потім відкрила очі й сфокусувалася на дверях. Чари набули форми, ковзали повітрям, заповнювали не лише щілини по краях дверей, а й мікротріщини в деревині, обволікши стіни. Вона оглянула кімнату — закляття вже просочилося в стіни й підлогу, закривши простір від небажаних звуків.
Ця кімната була значно більшою, ніж її з Октавією кімната, тому до кінця закляття Вініл вже ледве переводила подих. Але те, що діджейка знову чула власне дихання, свідчив що вона впоралася.
– Краще? – усміхнулася вона двом приголомшеним поні.
– Набагато, – хрипко прошепотіла Бон Бон.
Ліра насупилася:
– Ти добре володієш магією. Я й не думала пошукати закляття, яке допомогло б усунути шум.
Вініл знизала плечима, вирішивши сьогодні не грубити:
– Так, непогано, але накласти його, зберігши всі ті інші чудернацькі чари внизу й на вулиці, було б важкувато. Вони, ем, вражають, до речі.
– …Дякую, – Ліра трохи завагалася, її губи на мить склалися в легку усмішку, перш ніж вона продовжила. – Як гадаєш, ти могла б навчити мене цього закляття? Це може дуже допомогти в збереженні здорового глузду Бон Бон.
Бон Бон закотила очі:
– Займемося цим пізніше, Ліро. Вініл явно прийшла сюди не для того, щоб рятувати нас від шуму, – бізнеспоні відклала книгу й підійшла до решти. – Отже, що привело тебе до нас? Я знаю, що запрошувала тебе з Октавією заходити будь-коли, але, судячи з твого стурбованого вигляду, це не випадковий візит.
– Не випадковий, – Вініл трохи завагалася через необхідність розповідати це при Лірі. Знадобиться певний час аби звикнути до цього. – Окей… Завтра день народження Октавії, а в мене немає подарунка. Я прийшла до міста в пошуках, але не знайшла нічого цікавого. Тоді мене відволікли стрічки, і я натрапила на ваш магазин. Спочатку думала просто привітати вас з успіхом, але тепер, коли я тут… У вас є ідеї, що мені варто подарувати?
Бон Бон розмірковувала, а Ліра тихо хіхікала:
– Ти чекала останнього дня, щоб почати пошуки подарунка?
Діджейка сором’язливо почухала потилицю:
– Я була… зайнята.
– Ага, тримаю парі, ви були зайняті.
Вініл лише відкрила рота, як її перебили слова Бон Бон:
– Ох, не починайте. Ви ж так добре поводились. Думаю, нічого з моєї крамниці не підійде, так?
– Ну… так, не підійде. Без образ.
– Я розумію. А ти думала про те, що найкращі подарунки – не завжди ті, які можна купити?
– Ти говориш, як дитячі психологи.
Ліра фиркнула, почавши сміятися, але швидко вгамувалася від безжального погляду Бон Бон.
– Ну, вони подекуди мають рацію. Ліра знає, про що я, тож чому б вам не пройтися й не обговорити це? – Тепер кремова кобилка виглядала цілком задоволеною.
М’ятна єдиноріжка виглядала так, ніби збирається заперечити, перш ніж хитнула головою у бік дверей:
– Давай, можна й прогулятися.
Вініл не була впевнена, що це добре закінчиться, поки спускалася вниз за іншою єдиноріжкою. Але будь-який прогрес – це добре… Чи не так?
Коли вони вийшли з-під дії закляття, шум повернувся, наче ураган, чим змусив їх постійно здригатися, поки вони протискалися крізь натовп до виходу. Лише коли вони відійшли на квартал, звуки магазину вщухли достатньо, щоб вони могли спокійно говорити.
– Клянусь, коли я тільки прийшла, було не так голосно, – вигукнула Вініл, потираючи вуха, поки вони йшли.
– Мабуть, це на контрасті так здається. Ми вийшли з мертвої тиші у повну какофонію, – відповіла Ліра.
«Хто взагалі зараз каже “какофонія”?»
– Е-е, ага, мабуть, ти права.
Якийсь час вони просто йшли холодними вулицями та провулками, яких Вініл ніколи раніше не бачила. Це не було ніяковим мовчанням, радше просто дивним. Вона припускала, що скоро вони повернуться до крамниці і Ліра збреше щось на кшталт “мали гарну бесіду” чи щось таке.
Перш ніж вона встигла озвучити свої думки, вони підійшли до парку. Снігу було ще не багато, тому більша частина землі залишалася відкритою, лиш доріжки припорошило. Дерева вкрили білосніжні вбрання, а кілька тихих пар поні обрали цей вечір для прогулянки засніженим пейзажем. Саме зараз Вініл усвідомила, як швидко час вислизає від неї.
– Бляха, всі магазини закриваються! – Помаранчеве сонце, ніби, глузувало з неї за втрачений час.
– Чілл. Ти пам’ятаєш, що сказала Бон Бон? Деякі речі неможливо купити, – Ліра, схоже, почувалася цілком комфортно навіть без теплого одягу. Коли вони знайшли місце, вільне від поні, вона раптом зупинилася під великим білим дубом і повернулася до діджейки. – Отже, що ти бачиш, коли дивишся на неї?
– М-м? – Вініл вигнула брів.
– Октавія. Що ти бачиш у ній?
– Та ну, ти справді хочеш, щоб я розповідала тобі ці сентиментальності?
Ліра випросталася:
– Просто скажи, що відчуваєш. Я потерплю.
– Гаразд… Отже… – порив вітру пронісся повз, принісши запахи лісу. – Я не… не бачу нічого в ній. Я не схожу з розуму через якусь одну її рису чи звичку. Це як з окремими нотами в пісні: самі по собі вони не мають сенсу. Проте разом вони можуть скласти досконалу мелодію. Тож суть не в тому, щоб бачити у ній щось конкретне, а в тому, щоб просто… бачити її, – Вініл почервоніла.
Після кількох секунд тиші Ліра нахилила голову:
– Гадаю, її красномовність уже притерлася до тебе.
Вініл гордо всміхнулася, поки її щоки палали від ніяковості:
– Ну, там багато чого терлося.
Нарешті Ліра зухвало усміхнулася:
– Готова посперечатися, – але її робота ще не була завершена, тож вона взяла себе в копита. – Тепер я впевнена. Я знаю, що ти можеш подарувати Октавії. Я хвилювалася, що ти вже це зробила, але тепер знаю, що ні.
– Про що ти?
– Ти ж кохаєш її, чи не так?
– Я… – свідомість Вініл запнулася на мить, перш ніж стрімко повернутися до життя. – Я кохаю, – вона знала, що її обличчя мало дурнуватий вираз, як у “оленя засліпленого фарами”, коли удару вже не уникнути. Слова, які вона намагалася знайти весь день, нарешті проявилися.
– Ти казала їй про це? – з усмішкою натякнула Ліра.
– Ще ні, – Вініл усміхалася так широко, що аж щоки боліли. Вона страшенно хотіла побігти назад до студмістечка, але лишалася ще одна справа. – Знаєш, Ліро, думаю, ти нормальна.
– Ти теж не така й погана, Вініл.
Ось і все. Не було потреби в чомусь більшому. Вініл ще раз кивнула і побігла.
Вітер розвівав її гриву, усмішка не зникала з губ, а ідеальне зізнання в коханні поступово формувалося в голові.
«Таке не купиш у кондитерській».
***
Елегантна кобила високо тримала голову, попри пронизливий вітер. На залізничному вокзалі було не надто тепло, але все ж краще, ніж бути на вулиці у такий день. Її багаж уже завантажили й відправили в готель, залишивши її чекати на одну зі загальновідомо ненадійних мейнґеттенських карет. Вона замовила її майже годину тому, а жодного натяку на прибуття й досі не було. Їй варто серйозно поговорити з головою Транспортного Комітету.
Після вічності очікування карета нарешті під’їхала до тротуару. Це була жалюгідна двомісна модель зі запряженим у неї кремезним гнідим жеребцем. Здавалося, що він збирався шанобливо кивнути їй, але раптом у його очах промайнула іскра усвідомлення, і він просто відвернувся до дороги, не промовивши ані слова.
Її верхня губа сіпнулася від огиди. Таке зухвальство від простого поні було неприпустимим. Вочевидь, Мейнґеттен не славився вихованістю. Після миті роздумів вона роздратовано сіла на одне з місць:
– Західний Мейнґеттенський університет. І швидше.
Він пирхнув і рушив з місця. Темп був нестерпно повільним навіть для екскурсійних прогулянок. Здавалося, візник не квапиться, попри її наказ. Сонце зайшло, а вона все ще повзла в якійсь крихітній жалюгідній кареті, яку тягнув через центр міста якийсь блазень. Жеребець не проронив жодного слова, але вона знала, про що він думає. Напевно, ненавидів її за охайність чи ще за щось, що в цьому місті було не до вподоби. Свята Селестіє, вона навіть відчувала як від нього тхне потом!
Єдине, за що її тішило: вона наказала відвезти її одразу в університет, а не в готель. Університет був значно ближче до вокзалу, навіть попри те, що візник обрав «мальовничий» маршрут. План був простий: забрати доньку й одразу вирушити в готель, щоб «нагородити» її за таку «гарну» роботу. Насправді ж будь-яка реальна нагорода мала зачекати, поки вона зустрінеться зі своїми знайомими в університеті та вирішить, чи заслуговує взагалі Октавія винагороди. Але це буде завтра. Сьогодні вона лише трохи розпитає доньку – нічого серйозного, на випадок, якщо донька все робила добре.
Так буде, якщо клята карета прибуде до місця раніше завтрашнього ранку. Вона витягла телефон із гриви – дитячий, але зручний спосіб зберігання. Зітхнувши, вирішила переконатися, що Октавія не зможе провести вечір зі своїм «другом». Декільком контактам у гуртожитку варто трохи попрацювати…
***
Октавія почувалася розгубленою. Вона провела весь день у їхній кімнаті в гуртожитку: відпочивала, гортала книжки та займалася навчанням. Вініл досі не повернулася. Вона перевірила новини на її комп’ютері діджейки — раптом сталося щось жахливе…
«Стій, замовкни, досить!»
Лише коли Вініл не було поряд, Октавія усвідомила, наскільки сильно залежить у повсякденному житті від неї. Це був перший день за тиждень, коли вони не були разом. Вона просто не знала, чим себе зайняти.
Сонце зайшло кілька годин тому. Октавія подумала про те, щоб лягти в ліжко, але знала, що не зможе заснути. Все ж, це було краще, ніж просто стояти й чекати поки відчиняться двері.
Вона сердилася на себе. Відчувала жалість. «Один день. Я не можу провести без неї навіть один день. Що це говорить про мою силу волі?»
Її задні копита дриґались в повітрі, вона сіла. Чи є назва для повної емоційної залежності від іншого поні? Може я паразитую?
З вулиці долинув гуркіт. Вона нашорошила вушка й глянула на вкриту морозними візерунками шибку: цікаво, чи це те, про що вона подумала? Другий удар викликав у неї нерішучу усмішку, коли вона підвелася, щоб подивитися, що там коїться. Доклавши трохи зусиль, вона відчинила вікно й побачила, як дрібні крижинки обсипаються вниз на сніг. Холодний вітер увірвався до кімнати, миттю витягши з неї все тепло.
Так було до того, щойно вона побачила внизу єдиноріжку в сіро-фіолетовій шапці. Її серце забилося швидше при одному лише погляді на Вініл, а тепло швидко повернулося до тіла:
— Що ти там робиш? — хихикнула вона. Думки, що донедавна гнітили її, миттєво зникли та все знову стало на свої місця. Або принаймні стало таким, яким зазвичай було поруч з Вініл.
— Тсс! — діджейка швидко перебила її. — Взувайся, бери шарф і решту теплих речей! Швидше! — Вініл виглядала доволі схвильованою — постійно озиралася довкола, ніби її хтось переслідував.
Октавія спантеличено насупилася, але все ж виконала її вказівки: натягла чобітки, замотала шарф і знову виглянула у вікно.
— Що відбувається? — спитала вона якомога тихіше, щоб тільки Вініл могла її почути.
— У входу до гуртожитку стоять якісь поні, які нікого не впускають та не випускають. Напевно, зі служби охорони чи щось таке. Але я тебе витягну! — Єдиноріжка усміхнулася.
Октавія подумала, чи не про одне й те саме вони зараз говорять.
— Гм, а навіщо?
— У мене для тебе подарунок. Уже майже північ, тож треба поспішати!
“Північ? Що має статися о пів…”
Вона раптово розслабилася. Мій день народження. О, моя мила Вініл.
— Що мені треба робити? — спитала вона, повністю готова підтримати божевільний план подруги.
— Ну, е-е… я типу хочу аби ти вистрибнула у вікно.
Ну добре, може, не повністю готова:
— Ти це серйозно? — вона напружилась, аби не підвищити голос.
— Не сци, я впіймаю! Я не можу вивести тебе через парадні двері, тож лишається цей варіант. Це просто і швидко!
«О, Селестія, вона серйозно!»
— Це… Я не знаю, Вініл, це вже занадто. Я розумію, у тебе є якийсь план… Але я… Я не впевнена…
— Ти мені довіряєш?
Вона глянула вниз, у маленькі рубінові очі, які дивилися прямо на неї. Октавія прикусила губу й нервово ковтнула.
«У цих дурнуватих книжках про побудову стосунків не було нічого про стрибки з вікна!»
Її ноги напружилися.
— Абсолютно.
Вона заплющила очі й зробила крок уперед, в очікуванні, що гравітація безжально вдарить її о землю, переламавши всі кістки… М? Чому цього не сталося?
Вона на міліметр розплющила одне око й зустрілася поглядом із рубіновими очима Вініл, які примружилися від задоволення. Октавія зрозуміла, що вже стоїть на землі під вікном — ціла й неушкоджена.
— Ну ж бо, крихітко. Ти справді думала, що я попрошу тебе про таке, якби був бодай мінімальний ризик що ти травмуєшся?
Октавія обхопила копитами шию коханої й поцілувала її в щоку:
— Чому ти була такою впевненою?
— У день, коли я переїжджала до тебе, то за раз тягала всі речі зі старої квартири через пів Мейнґеттена, пам’ятаєш? Порівняно з цим, ти — пушинка, — Вініл щасливо обійняла її у відповідь.
Октавія раптом відчула себе мов дурненьке лоша:
— Ну… Я про це забула, — зізналася вона. — Якщо чесно, ти мене здивувала.
— Іноді я й сама себе дивую. У будь-якому разі, це не останній сюрприз цієї ночі. Принаймні, я сподіваюся, що це буде сюрпризом. Хоча, не здивуюся, якщо станеться навпаки, — Вініл замовкла й почухала підборіддя. — Зараз я навіть не знаю, на що більше сподіватися.
— Я сподіваюся, що цей сюрприз закінчиться для нас обох перед великим каміном або під мільйоном ковдр, — віолончелістка здригнулася.
— Крихітко, заради тебе — і те, і інше.
— Це пожежонебезпечно.
— Та хіба не приємно? — Вініл взяла її за копито й повела крізь студмістечко.
До того часу, як подруги дісталися вулиць Мейнґеттена, вони вже ледь пересувалися та опирались одна на одну, аби ділитися теплом своїх тіл. Вініл, здавалося, точно знала, куди вони прямують, навіть якщо і не поспішала ділитися цим знанням.
— Це зіпсує сюрприз. Ну, точніше це не стосується сюрпризу. Так, чисто для настрою, — пояснила вона.
— Якщо це не зіпсує сюрприз, то чому ти не можеш сказати?
— Бо це частина цілого. Як окремі ноти в пісні, — сказавши це, єдиноріжка без пояснень ще кілька хвилин хіхікала.
Вони минули кілька дивно оздоблених ліхтарних стовпів, але Вініл відмовилася це пояснювати:
— Це для іншого вечора. Хоча, повір, історія цікава.
Коли Октавія вже почала сумніватися, чи варте все це того, щоб вибиратися з теплого ліжка, Вініл підштовхнула її, чим вивела з роздумів.
— Ей, люба. Ми на місці.
Вона підвела погляд і побачила перед собою гігантський білий дуб. Засніжена трава вкривала землю навколо, а весь ландшафт був усіяний деревами. Вона протерла очі.
— Як ми тут опинилися?
— Ми йшли, пам’ятаєш? Звичайне студентське заняття. Цей парк десь на іншому кінці міста. Доволі круто, еге ж?
Октавія озирнулася й неохоче визнала, що це доволі далеко.
— Так, це дуже мило, але хіба ми не могли зранку просто викликати карету в “Ukoni”?
— Мені знадобилося трохи часу, аби зрозуміти, що тобі подарувати. Власне, саме тут я нарешті це усвідомила, тому й вирішила, що це буде найкращим місцем, аби віддати тобі подарунок.
— Що ти зрозуміла? — спокійно запитала віолончелістка, підійшовши ближче до діджейки. Відбувалося щось важливе, вона була в цьому впевнена.
— Я… — Вініл опустила погляд, ніби не хотіла зустрічатися очима. — У мене в голові був цілий план. Грандіозна промова. Можливо, я б отримала за неї нагороду.
Октавія усміхнулася.
— Тобі не потрібно нічого казати, просто дай мені подарунок, Вініл.
Єдиноріжка захитала головою.
— Промова була про подарунок. І він мав бути після неї, — тихо хихикнула вона. — Але, коли ми йшли сюди, я зрозуміла, що сам подарунок скаже все за мене. — Вініл наблизилася ще ближче. — Він недорогий.
— Мені байдуже, — прошепотіла Октавія.
Вініл повільно нахилилася до неї.
— Він не незвичайний.
— Це неважливо, — зараз вона була повністю зачарована.
— Це просто слова.
— Твої слова.
Вініл зустріла її погляд, глибоко вдихнула:
— Октавіє… Я тебе кохаю.
Віолончелістка відчула, що її серце ось-ось вибухне. З якоїсь причини очі раптом сльозилися, а рот безглуздо відкривався й закривався. Вініл нахилилася ближче й торкнулася її носом.
— Ти не мусиш одразу щось відповідати, якщо не хочеш… — прошепотіла єдиноріжка.
Октавія нарешті відновила контроль над своїм ротом:
— Ятежкохаютебетеперпоцілуйменетидурнапоні! — випалила вона, подолавши останні міліметри між ними.
***
— В сенсі, її тут немає? — елегантна кобила виглядала вкрай незадоволеною.
Жеребець перед нею нервово ковтнув.
— М-ми перевірили кімнату — вона порожня.
Він був лиш працівником середньої ланки, якого вона найняла для зручності. Багато хто вважав, що для керування компанією чи, у цьому випадку, університетом достатньо контролювати лише вищі щаблі влади. Це було обмежене мислення. Завжди корисно мати напоготові кілька службовців середнього класу для виконання брудної роботи. Такі поні звикли бачити успіх поні вищої ланки, але самі ніколи його не досягали — їх легко було спокусити попрацювати понаднормово.
— Куди вона пішла? — холодно запитала кобила. Десь у темряві почувся звук карети, що від’їжджала. Вона ж наказала клятому візнику чекати на неї!
— Я-я не знаю, можливо, на вечерю? — припустив він, досі вкритий холодним потом.
— У таку ніч? Після півночі?
— Ну… е-е…
— Йди й замов мені інший віз. Скажи решті, щоб патрулювали всі входи та виходи студмістечка. Повідомте мені, коли вона повернеться і з ким. Я не стану терпіти жодних витівок.
***
— Це був сюрприз, Вініл, чесно! — хихикнула Октавія, коли вони прогулювалися вулицею.
— Справді? Ти впевнена? Бо мені здалося, що ти очікувала почути це чи щось схоже від мене.
— Я була здивована. Повір. Це найкращий початок дня народження з усіх, що в мене були. Від цього тобі стало краще?
Вініл йшла поруч та випромінювала радість, коли вони вийшли з парку:
— Ага!
— О, Селестіє, тепер нам доведеться вертатися цим ж шляхом назад, так? — віолончелістка відчула, як її м’язи ниють від самої думки про це.
Її подруга пирхнула:
— Знаєш що, давай просто завалимося до Бон Бон.
— Ти впевнена, що вона не буде проти?
— Ей, ми ж тепер близькі подруги, хіба ні? Вона буде не проти.
Не вперше Октавія пошкодувала, що не поділяє оптимізму своєї коханої:
— Якщо ти так вважаєш…
Вініл знову повела їх, проявивши своє загадково точне відчуття напряму. За двадцять хвилин вони дісталися до величезної темної крамниці. Чим ближче вони підходили, тим більше ставало прикрашених ліхтарів, і Октавії захотілося побачити магазин удень, аби якмога краще його роздивитися. Та навіть вночі він виглядав неймовірно.
Діджейка голосно постукала у двері, поки буркотіла щось про «дурну магію». Потім зробила крок назад, підняла камінець з тротуару й почала піднімати його до димаря на даху. Октавія з цікавістю спостерігала як Вініл, зосередившись, кумедно насупила мордочку. Нарешті вікно на другому поверсі відчинилося, і дуже втомлена Бон Бон висунула голову.
— Хто б там знизу не жбурнув камінь у мою кімнату, забирайтеся, або я викличу поліцію!
— Привіт, Бон Бон! — весело привіталася Вініл.
Кремова кобилка розширила очі, коли трохи прийшла до тями:
— Вініл? Що ти тут робиш так пізно? Так, і привіт, Октавіє, — віолончелістка лише винувато усміхнулася.
— Ми трохи засиділися і-і-і… схоже, що нам не завадило б місце, де можна переночувати, бо до універу так далеко, — Вініл зобразила свою найчарівнішу усмішку.
Бон Бон закотила очі й зачинила вікно.
Октавія втомлено зітхнула. Недосип явно не йшов їй на користь:
— Молодець, Вініл.
— Ей, я думала, вона впустить нас. Почекай, зараз знайду ще один камінь — Перш ніж вона встигла почати пошуки, головні двері магазину прочинилися.
Бон Бон позіхнула й махнула їм копитом:
— Рухаємо дупцями, рухаємо, тепло виходить.
Коли вони проходили повз неї, Октавія коротко її обійняла:
— Дякую тобі. Сподіваюся, ми не завдали багато клопоту.
Власниця крамниці знову зачинила двері:
— Не переймайтеся, я висплюся, коли помру… — вона зупинилася й пробурмотіла. — …від хронічного недосипу.
На першому поверсі темрява приховувала багато цікавого, і Октавії кортіло все роздивитися, але вона вирішила, що зараз не час. Бон Бон повела їх нагору, до тьмяно освітленої вітальні.
Ще раз позіхнувши, кобилка вказала на два дивани:
— Можете спати окремо або разом. Кухня там, ванна десь ще, я ж вертаюся у ліжко.
Октавія не могла її засуджувати. Вона сама ледь опиралася невблаганному поклику дивана, і, схоже, те саме було й з Вініл, яка вже гепнулася на один із них. Вона, звісно, воліла б провести таку важливу ніч в одному ліжку, але її виснажений мозок не міг визначити, наскільки це справді важливо.
Вона вмостилася на м’якому, з приємним запахом, дивані, її дихання сповільнилося.
З темряви долинув голос Вініл:
— Кохаю тебе. На добраніч.
Октавія заплющила очі й усміхнулася:
— І я тебе кохаю.