***
– Чесно, я жодного разу не була у цьому кінотеатрі, – підмітила Октавія.
Фоє було чимале, але витримане у кращих традиціях малого бізнесу: тепле й затишне, ще не вкрите байдужою кригою комерції, як це зазвичай буває. Октавія зраділа цьому чарівному відкриттю.
– Проте, мій гаманець в змозі його потягнути, – посміхнулася діджейка, левітувавши до себе два відерця попкорну.
Віолончелістка грайливо штовхнула її у бік:
– Сподіваюся ти зрозуміла, що я пожартувала на парі. Ти не маєш за все платити. Тому я придбаю квитки, якщо ти вже вирішила заплатити за їжу?
Щойно Вініл хотіла настояти на своєму рішенні заплатити за подругу, як у її свідомості виринув жарт м’ятної єдиноріжки:
– Окі-докі, звучить справедливо, – відповіла вона, з легким почуттям образи.
Октавія посміхнулася їй та пройшла до каси:
– Два квитки на… ем, Вініл, а на що підемо?
– Е-е-е, – біла поні глянула на розклад сеансів. – Крупорвач Три, – відповіла вона, на що отримала осудливий погляд подруги. – Ну а що? Це ж фільм Квінтена Куцика! Він як викине коника, то ти ржатимеш хвилин п’ять.
Зітхнувши, сіра кобилка звернулася до помітно знуднілого касира:
– Два квитки на… це, будь ласка.
Тепер, озброєні двома сяйнистими папірцями, парочка без проблем минула контролерку та зайшла до темного коридору. Вийшовши у велику залу, вони швидко піднялися та зайняли два місця посередині останнього ряду.
Оскільки поруч з ними нікого не було, Октавія вирішила поставити подрузі кілька питань, яка вже почала промисловими темпами поглинати попкорн:
– Крупорвач? Ти серйозно?
Вініл подавилася, виплюнула кілька зерен на нижні ряди, та, болісно проковтнувши інші, відповіла:
– Маєш щось проти розривання крупів?
– Я маю щось проти поганих фільмів. Вініл, він зняв “Скажене весілля по-кантерлотські”, про що ще розмовляти?!
– Ти цей фільм ще навіть не бачила! Зустрічають за одягом, а проводжають за… крупом…?
Віолончелістка іронічно посміхнулася, після чого делікатно поклала шматочок попкорну до рота:
– Здається, ти під кінець щось наплутала.
– Хех, приказки ніколи не були моїм коником. Та все ж, не критикуй фільми передчасно.
– Важко не критикувати фільм з такою назвою.
Вініл заплющила очі та потерла скроні:
– Відкрий свій розум, о юна падаванко.
– Я молодша за тебе лише на кілька місяців!
– Тихо, фільм починається.
Так почалися сто сорок чотири хвилини поганої режисури та насилля, здебільшого над глядачами.
Посеред гучної екшен-сцени, у якій єдинороги, верхи на пегасах, пускали по землі розпечені магічні кулі, а величезна Робо-Луна намагалася зірвати Кантерлотський палац з його гірського постаменту, Октавія подивилася на свою подругу. Відблиск грав у її синьому волоссі, чим змушував блакитні пасма сяяти на світлі та надавав іншим глибокий темний колір. Її очі все ще були приховані за темними окулярами, але можна впевнено сказати – вони жадібно поглинали все що відбувалося на екрані.
Жахливий скрегіт металу змусив віолончелістку підскочити на місці та звернути увагу на екран, де титанічний робот принцеси ночі вже перетворився на купу брухту та полум’я. Забруднені брудом та сажею солдати радісно кричали, на що Вініл у знак солідарності підняла ратицю в повітря, в той час, як іншою закинула до рота чергову порцію попкорну.
Сіра поні не стрималася та тихо хіхікнула над ентузіазмом діджейки. Вініл помітила це та посміхнулася у відповідь, оскільки подумала, що Октавії також сподобався фільм:
– Я ж казала, як викине коника то ржати будеш! – Сказала вона, нахилившись ближче до подруги.
– Так, є у цьому щось кумедне, – відповіла Октавія, щойно подолала бажання розповісти єдиноріжці справжню причину свого сміху.
Пізніше, під час романтичної сцени між Дешинг Старом та Станінг Б’юті на заваленому уламками схилі вулкана, віолончелістка помітила, що вся енергія випарувалась з Вініл, бо та поклала голову на копита Октавії й розляглася на два місця.
– З таким тілом вона мала б рухатись набагато пругкіше, – буркотіла діджейка. Вона повільно глянула на сіру кобилку, – Ти згідна?
– Мабуть, так. Не те щоб я задивлялась на її тіло.
Вініл миттєво повернулася до екрана:
– Ага, також. Я мала на увазі, ну… загалом рухатись, типу того.
Раптом високий та пронизливий голос Станінг Б’юті прорвався крізь роздуми білої поні:
– О, Дешингу! Ти не маєш битися зі справжньою Лунадзилою! Я кохаю тебе!
Жеребець одним копитом змахнув гриву з обличчя:
– Не варто хвилюватися, люба. Я влаштую їй, – він подивився у камеру. – Справжній крупорвач.
Подруги синхронно простогнали, після чого дзвінко розсміялися. На щастя, їх сміх заглушила неймовірно драматична мелодія, тому вони не завадили нікому з сімох глядачів, що залишилися до кінця сеансу.
Коли увімкнулося світло, а екраном побігли титри, подруги у доброму гуморі покинула свої місця. Вони ще довго сміялися, перш ніж заспокоїтися.
– О, Селестіє, – видихнула Октавія. – Це був одночасно і кращий, і гірший фільм, що я колись дивилася.
– Ага, погоджуюся, – єдиноріжка потерла ребра, що заболілі від сміху. – Давно я так не ржала.
– Що зараз будемо робити?
– Є якісь ідеї?
– Може… просто пройдемося?
Губи Вініл повільно розповзлись у посмішці:
– Звучить непогано.
Так кобилки весело пішли сонячними вулицями, якомога далі від кінотеатру. Попри тривалість фільму, на вулиці все ще був день, за що діджейка була неймовірно вдячна, оскільки вона могла провести більше часу з новою подругою.
Під теплим промінням зірки Селестії, вони спокійно блукали жвавими вулицями, дивились на архітектуру та прислухались до мелодій чудового мейнґеттенського дня.Повз них пробігла група лошат з безтурботним сміхом. Три літніх кобили сиділи на лавці та обмінювались досить невинними плітками про всіх навколо. Крамарі всяко привертали до себе увагу покупців, наче у якомусь провінційному місті, але замість овочів й фруктів на прилавках були обережно викладені телефони та диски з фільмами.
Повз подруг проїхав віз зі старим мулом в упряжці. Він був доверху набитий квітками усіх видів та відтінків, тому на кожній вибоїні дві-три з них падали на дорогу. Почекавши зручної миті, Вініл кинулась уперед і схопила зубами, смачний на вигляд, соняшник. Тримаючи його за стебло, вона повернулась до Октавії, яка з подивом споглядала за діями подруги.
– Диви, – промимрила єдиноріжка зі своєю здобиччю у роті. – Безплатний обід!
– Він валявся на землі, – посміхнулась віолончелістка.
– Це ж квітка, вони ростуть з землі. Бажаєш спробувати?
Октавія зам’ялась, але вирішила підтримати грайливий настрій подруги. Врешті решт, нічого поганого не має статись. Нахилившись ближче, вона тендітно відкусила дві пелюстки та повільно відправила їх до рота плавним рухом язичка.
Раптом стебло розломилось на три частини, одна з яких залишилась в роті діджейки. Вона виплюнула його на землю, почервонівши:
– Упс. Я, ем, мабуть, занадто стисла його.
– Все добре. Він був не дуже смачним. Пелюстки прісні, як папір.
– Тоді, може придбати тобі попити, щоб позбутись неприємного посмаку, – запропонувала Вініл, вказавши підборіддям на маленьке кафе, щойно рум’янець зійшов з її обличчя.
– Я й сама можу за себе заплатити, – заперечила Октавія, але через мить додала. – Але, ем, дякую за пропозицію. Я не хотіла образити тебе.
– Ну ж бо, Октавіє. Напій моїм коштом, – голос єдинорожки був рішучим, але посмішка викривала те, що вона жартує.
Парочка зайняла столик в глибині закладу, сховавшись від зайвих поглядів. Після кількох хвилин пильного вдивляння у меню, вони звернули увагу на кремову поні, підійшовши зробити замовлення.
– Ви вже щось обра… Дискорд мене прокляни, – вимовила Бон Бон.
Ніякова тиша огорнула всіх трьох кобилок з вушок до копит. Як би Вініл не бажала перервати її, вона вперше у житті вирішила діяти обережно. Раптом, неочікувано для віолончелістки та самої Вініл, саме Бон Бон почала нервово оглядатись та перейшла на шепіт.
– Будь ласка, не кажіть про це нікому, добре? Якщо Ліра та Кер-Топ дізнаються, що я тут працюю, вони до сивих років будуть іржати з мене.
– Ти - чекай - працюєш - шо? – вкрай красномовно перепитала Вініл.
– Мені потрібна ця робота, щоб сплачувати за навчання. З крамницею все добре, чесно. Там і без мене можуть впоратись. Просто прошу, не кажіть… Чекайте но, а хіба ви не мали разом піти до кіно?
Октавія вже збиралась ображати єдинорожку, що сиділа поруч з нею, але вигадала дещо інше. Вочевидь, їх обман було викрито, але не все ще було втрачено.
– Так, фільм вже скінчився.
“Цього має вистачити, щоб вона зрозуміла натяк”.
– Тоді чому ви такі товариські одн… оу… – вона широко розплющила очі. – Значить ми мали рацію! Псайк був-
– Про що це ти? Ми ненавидимо одна одну, – Октавія нахилилась до Бон Бон. – Ми ненавидимо одна одну, а ти не працюєш у цьому кафе.
– Оу… – Бон Бон перевела погляд на стіл. – Дивно. Я думала цей столик було заброньовано.
“Чудово”.
Давно забувши про будь-який напій, Вініл увела свою подругу геть з кафе. На виході вона намагалась не перетинатись поглядами з Бон Бон.
– Це було… дивно, – промимрила діджейка, коли парочка остаточно змішалась з натовпом.
– Погоджуюсь. Але у будь-якому разі, все минуло значно краще, аніж могло б бути.
– Агась. Ти нас врятувала. Я сиділа стуливши пельку, поки ти щосили використовувала “сексі-переконливість”.
– Я… щосили що, вибач? – схоже, Октавія не розчула свою подругу.
– Використовувала суперпереконливість. Це було крути, – схоже, діджейка нічого не помітила та спокійно пішла далі.
– Дякую, мабуть. Однак наші заняття з психології вже не будуть такими як раніше.
– Сама здогадалась. І чим займемось зараз?
Віолончелістка ненавиділа казати очевидні речі, але іншого виходу не було:
– Мабуть, краще нам розійтись, поки хтось ще з однокурсників нас не помітив.
– Оу,– Вініл сповільнилась, трохи засумувавши. Окей. Круто. Мені є чим зайнятись, до того ж я сьогодні увечері виступаю на одній вечірці.
Віолончелістка посміхнулась:
– Схоже в тебе справ й без мене вистачає. Лише не забувай про навчання.
– Пффф, вчитись легко. Й мені стане ще легше, коли я переїду до гуртожитку.
Зойкнувши, Октавія прикрила рот копитом:
– Я й забула про це! Все минуло добре?
– Агась, – Вініл гордо задерла голову. – Про все попіклуються, навіть сусідку знайдуть, що забажає ділити зі мною кімнату. Не можу дочекатись зустрічі з нею.
Недовго думавши, Октавія обійняла шию Вініл своїми копитами:
– Ох, я така рада за тебе!
Рясно почервонівши, діджейка ніяково приобійняла кобилку у відповідь:
– Хіх, це лише кімната. Сподіваюсь, вона спростить мені життя.
Відійшовши, ентузіазму в Октавії не поменшало:
– О, а уяви, якщо тебе підселять до мене! Я вже кілька тижнів мрію про сусідку!
Вініл підвела брови:
– Чекай, реально?
– Так! Ох, це було б неймовірно! – Вона посміхалась від вуха до вуха лише від одної думки про це.
– Та… дуже круто. Що ж, мені вже час. Усі ті справи, про які я казала, самі себе не зроблять.
– Пробач, що затримую. Ми ж скоро…. побачимось?
– Я подзвоню тобі вночі, в наш звичний час, – обидві хіхікнули. “Звичним часом” вони звали ранній ранок, коли обидві не могли заснути. Діджейка рефлекторно посунулась трохи уперед, те ж зробила й віолончелістка. Вони здивовано переглянулись та миттєво зупинились. – Ем, ну, бувай.
Октавія залишилась наодинці зі своїми думками, коли єдиноріжка покинула її. На мить у її голові зародилась одна вельми цікава думка. Вона була легкою та невимушеною, тому миттю зникла щойно кобилка пішла додому.
***
– Чим можу допомогти, місіс Скретч? – ввічливо запитала бліда кобилка. Пасмо сірого волосся у гриві надавало їй образ поважної поні, але й не приховувала її щирої привітності.
– Ем, чи можливо обрати до кого мене підселять? – запитала єдиноріжка, нервово потираючи копитом о копито. Кабінет нагадував її про шкільні роки та занурював у неприємні спогади.
М’яка посмішка заграла на вустах старшої поні. Вона зняла окуляри, поклала їх на стіл та лягла на спинку крісла:
– В мене часто це питають. Бажаєте оселитись з подругою?
Вініл ствердно кивнула, відчуваючи легкий сором, через таке банальне прохання:
– Але вона не має дізнатись про це раніше запланованого часу. Я хочу, ну, типу, сюрприз їй зробити.
– Зрозуміло. Й хто ж ця щасливиця?
– Октавія. Ем, сіра поні, що вивчає-
Адміністраторка хитнулась у відповідь:
– Теорію музики, психологію та історію, так, я згадала. Нам пощастило, що вона вступила саме до нас. Кожен університет від Тротінгему до Кантерлоту мріяв побачити заяву на вступ від цієї юної кобилки.
– Вау, правда? – діджейка здивовано нахилилась вперед.
– Б’юсь об заклад. Вона один з найяскравіших юних розумів Еквестрії.
Вінінл звісно знала, що Октавія добре вчилась у школі, але щоб аж так! Нова подруга з дивовижним сміхом та кепською соціалізацією була набагато розумніша за неї. Дивна суміш почуттів вирувала у єдиноржоці в ту мить: обурення, ревнощі, заздрість, але найсильнішою була гордість. Одна з найталановитіших поні Еквестрії, та ще – її краща подруга.
Діджейка була не в змозі стримати посмішку:
– А вона не така проста, якою може здатись на перший погляд.
Адміністраторка нахилилась до неї:
– Ти здаєшся хорошою поні, і, якщо ти впевнена, що Октавія забажає ділити з тобою кімнату, я просто зобов’язана вам з цим допомогти.
– Забажає. Але вона розраховує лише на вдалий збіг, в той час, як я вирішила вчинити… практичніше.
– Розумно. Що ж, якщо Октавія цього бажає, значить вона це отримає. Ми не можемо собі дозволити засмучувати її, – кобила суворо подивилась на Вініл. – Тільки нікому про це не розповідай. Якщо інші студенти дізнаються, що я дозволила тобі обрати сусідку, то вони влаштують мені революцію, – єдиноріжка розсміялась, але миттю замовкла помітивши дорікання у погляді адміністраторки. – Я серйозно. Таке раніше траплялось.
Нервово зглитнувши, Вініл протягла кобилі переднє копито для копитостискання:
– О, не переймайтесь. Я нікому не скажу. Дякую, що допомогли.
Поні радісно посміхнулась:
– Звертайтесь, як ще щось буде треба. Доброго вам дня!
Кілька секунд потому єдиноріжка вже спустилась сходами, що ведуть до будівлі адміністрації та ступила копитами у теплу траву. Центральний парк ставав дедалі непомітнішим на тлі близьких сутінок. Легкий вітерець приніс аромати квітучих соняшників.
Вініл з задоволенням подивилась у бік гуртожитків і почала безтурботно насвистувати.