Територія Західного Мейнґеттенського університету щонайменше вражала. Це диво інженерної думки, збудоване прямо за містом на вкритому травою плоскогір’ї, сміливо можна назвати витвором мистецтва. Одними з перших в очі впадали небесні аудиторії та лабораторії пегасів; густий парк у центрі, рясно всіяний деревами та невеликими струмками, від якого вздовж двох доріг ширилася решта університетського комплексу; ну й звісно що незліченні абстрактні картини, скульптури, та інші витвори мистецтв, розміщені територією без видимого порядку.
То був початок навчального року, туди-сюди бентежно бігали першокурсники, дивилися у мапу й лише зрідка наважувалися запитати шлях в старшокурсників. Всі першокурсники, крім двох.
Першою була земнопоні з блідо-попелястою шерстю і прямою, вугільного кольору, гривою. З рожевим метеликом, що білим комірцем щільно прилягав до шиї. Він був єдиним елементом одягу на кобилці, але для неї цього було досить. Кожен її крок був впевненим і точним, тому, попри порівняно молодий вік, неозброєним оком було помітно, що вона набагато, набагато, доросліша та розумніша, більшості поні навколо.
Не те щоб вона поводилася зарозуміло, навпаки: була надміру ввічлива та добра до всіх, хто наважувався заговорити з нею. Попеляста поні вказувала першокурсникам напрямок до їх апартаментів, бо давно вивчила на пам’ять путівник університетом. Зокрема, допомагала іншим відчути себе впевненіше у такій відмінній від школи атмосфері, до якої звикли ще вчорашні випускники.
Її звали Октавія, вона була віолончелісткою, що вивчала теорію музики (класичну), історію та, як не дивно, психологію.
Другою поні була білошерста єдиноріжка з електрично-синьою гривою. Вона теревенила про тисячі минулих вечірок й про мільйони майбутніх. Прикривавши пів обличчя, на ній були темно-фіолетові окуляри. Вони ховали все і не розкривали нічого. Кобилка ступала впевнено, але доволі безтурботно, хитавши головою в ритм музики нечутної для інших. Вона посміхалася поні, які до неї підходили, та привітно давала братице, інші ж мовчки дивилися, як їй вдавалося виділятися з натовпу не проронивши жодного слова.
Не те щоб вона поводилась зверхньо, навпаки, вона була відкрита у спілкуванні з іншими. Частенько обговорювала різноманітні гурти й виконавців з іншими любителями музики, мигцем ознайомленими з її творчістю. Проте, ніколи не затримувалася надовго. Навіть кинувши школу, вона змогла поступити на навчання до університету, так що коли розмова заходила про сучасну музику — їй не було рівних.
Її звали Вініл, вона була діджейкою, що вивчала теорію музики (сучасну), малювання та, як не дивно, психологію.
Вперше вони зустрілись на виході з аудиторії, зіштовхнувшись плечима у проході. Однак обидві промовчали та назавжди забули про ту першу зустріч кілька хвилин потому.
Детальніше враження одна об одній в них склалося пізніше, під дверми до аудиторії, де вони й ще двадцять один студент у ніяковій тиші чекали викладача.
Не мавши бажання бути частиною чергового натовпу, Октавія повернула голову до поні поруч, якою виявилася Вініл.
– Вітаю, мене звати Октавія, щиро рада зустрічі, – сказала вона, люб’язно простягнувши копито.
Замість копитостискання, єдиноріжка з розмаху ляснула по ратиці та посміхнулася:
– Йо. Я Вініл Скретч, і ти полюбому чула про мене.
Обережно поставивши вдарене копито на підлогу, Октавія заперечливо хитнула:
– Ні, боюся, що не чула.
– Я ніпоні не нагадую? Діджей Пон-3 тобі ні про що не каже? – уточнила Вініл, підігравши собі бровами.
– Ні.
– У такому разі, тобі варто хоч кілька разів відірватися у клубі. Моя музика гарантує веселощі!
– У моєму розумінні “відриватись у клубі” вкрай рідко межує з позитивними емоціями та приємним досвідом.
Діджейка здивовано підняла голову:
– Ти завжди так дивно розмовляєш? Звучить якось по-дебільному.
Октавія насупилась:
– По-дебільному? Це мій звичайний стиль спілкування.
Вініл розсміялася, але швидко зрозуміла що це був не жарт:
– Оу. Сорян. Ти з Кантерлота чи типу того?
– Ні, я народилась у Мейнґеттені, але дякую за комплімент, – Октавії лестило, що хтось сприйняв її за мешканку Кантерлоту.
– Ага, нема за що – діджейка зрозуміла що їх уявлення того, як «бути кантерлотською», відрізняється докорінно.
Вініл врятувала раптова поява викладача. Їм виявився високий помаранчевий жеребець з червоною кучерявою гривою. Він ступав так, що ледь не підстрибував на кожному кроці, а хвіст несамовито крутився у різні боки. Ніби кожна клітинка його тіла кричала: “Нумо вчитися!”
Поні ввалилися в аудиторію та зайняли місця за трьома довгими столами, що своїм положенням складали невідому абстрактну мозаїку. Октавія вирішила сісти зі своєю новою знайомою, діставши нотатник з ручкою. Вініл з досадою зітхнула і просто закинула свої сумки на парту.
– Ну що ж, поняшки, нумо знайомитися. Мене звуть Псайк. Так, знаю, про що лише думали мої батьки, – він розсміявся. Один. – Схоже у них була чудова інтуїція, бо зараз семінар з психології і я – ваш викладач! – Його радісний дух знову не знайшов відгуку в аудиторії. Ніхто навіть не посміхнувся. – А ви сором’язливі, чи не так? Ну нічого, зараз ми це виправимо, бо як ще краще можна дізнатись одне одного, як не у формі гри?
Студенти нарешті відреагували: аудиторією в унісон пронісся голосний та змучений стогін. Октавія лише закотила очі, у відповідь на їхню лошатську поведінку, і вирішила висловити свою позицію:
– Як дошкільнята, чесне слово. Ми ж на першому зайнятті.
Псайк знизав плечима:
– Вона має рацію. Знайомство – доволі буденна процедура.
– Але вона зовсім не має нам подобатись, – пробубніла Вініл під схвальне бурмотіння інших студентів.
– Я впевнений, що ви це переживете. Однак, – він вказав на парочку. – Я помітив як ви розмовляли біля входу. Схоже, що мені доведеться вас розсадити. Нема сенсу знову знайомитись з тою, хто вже твоя подруга.
Лишень віолончелістка збиралася заперечити, що вони лише познайомилися, як Вініл швидко левітувала сумки до парти на протилежній стороні класу:
– Бувай, Октобіє.
– Я Октавія.
– Та байдуже, – єдиноріжка перейшла до свого нового місця.
Псайк дивився за перестановкою з щирою цікавістю і ледь помітною посмішкою. Відігнавши зайві думки, він знову привернув увагу до себе:
– Я хочу, щоб за десять хвилин ви дізнались про сусіда якомога більше і, у двох словах, розповіли про нього.
Псайк з превеликим задоволенням прислухався до кожної бесіди, і не помітив як минуло набагато більше за десять хвилин. Нарешті, він зупинив розмови й перейшов до головної частини. Більшість поні доволі точно описували своїх сусідів, проте найбільшою проблемою були імена.
– Це… ем… В-Вініл Хетч, – невпевнено промимрила маленька кобилка.
– Скретч! Вініл Скретч!Запам’ятай нарешті! - крикнула діджейка.
– П-пробач - пискнула та. – Це Вініл Скретч і вона… ем… вона п-пише електронну музику та іноді виступає у клубах.
Псайк схвально гупнув:
– Молодець, Лілікап! – Розхвильована поні під схвальні вигуки першокурсників сіла на місце.
– Як щодо тебе, Октавіє, чи не могла б ти познайомити нас зі своєю новою подругою?
– Без проблем, – сіра кобилка встала. – Це Бон Бон. Її особливий талант – готувати різноманітні кондитерські вироби. Вона обрала курс психології, щоб детальніше дослідити вподобання клієнтів. До прикладу, який колір краще привертає їх увагу, а який гірше.
– Чудова робота, Октавіє! Стисло і по справі, – посміхнувшись у відповідь на схвальний коментар, кобилка знову зайняла своє місце. – Бон Бон, будь ласка, розкажи класу про Октавію.
Бувши поні з темно-синьою гривою, поцяткованою рожевими пасмами, Бон Бон виглядала як типова студентка. Типу тих, що з великих плакатів розповідають про важливість освіти.
– Це Октавія, вона вивчає теорію музики, історію… та грає на… скрипці? - спитала вона з надією.
– Взагалі-то на віолончелі.
– Ох, вибач.
Вініл заговорила з іншого кінця аудиторії:
– Ей, – перервала бесіду діджейка. – Я також ходжу на теорію музики, але тебе на жодному зайняті не бачила!
– Селестія Свята та Всемогутня, навіщо ти відвідуєш теорію музики? – недовірливо запитала витончена поні.
– Я діджейка. Хіба ти не чула маленьку міс сором’язливість?
– Професія діджея навряд чи потребує поглибленого навча-
– Якого сіна ти зараз сказала?!
Викладач методично перервав сварку:
– Спокійніше, обидві. Існує дві гілки музичної теорії: класична та сучасна. Впевнений, що у вас є хоч щось спільне, врешті решт – ви обидві любите музику.
– Та-ак, ми обидві любимо сучасну музику. Ох, ні! Тобі ж подобається класична, чи не так, Октавіє? Жаль. Як це, знати, що навіть мавпу можна навчити грати на віолончелі? Я бачила одну в цирку, – діджейка показала язика.
– Сучасну?! Весь цей брязкіт та скрегіт подібний до постукування екведопонеків по камінню. У тебе більше спільного з мавпою, аніж зі мною, приматка! – Темногрива поні не збиралася просто так терпіти образи у бік своєї музики.
Вініл підскочила зі свого місця:
– Як ти мене назвала, снобка?
Також підскочивши, Октавія не здавала позицій:
– Я назвала тебе мавпою!
– Мавпи хоча б знають, як розважатись, ханжа!
– О так, ти знаєш все про веселощі, клубна тварина!
Синхронне охання акомпанувало відвислій щелепі діджейки, але єдиноріжка швидко прийшла до тями й зло примруживши очі, пішла на свого ворога:
– І це я приматка? Ти лише водиш палицею по струнах, а я творю завдяки передовим технологіям! Мою музику ти навіть зрозуміти не зможеш, не те що насолодитись нею!
Октавія зробила крок вперед, скрививши мордочку:
– Ти пройдисвіт! Музика потребує майстерності.
Вініл також зробила крок до об’єкта своєї ненависті, чинячи опір абсурдному бажанню розсміятись, що часто виникало, коли хтось кричав на неї. До речі, ця її особливість нерідко впливала на взаємини з директором школи.
– Ти назвала мене пройдисвітом? - загрозливо запитала діджейка.
Вигляду нервово ковтнувши сірої кобилки було цілком достатньо. Проте діджейка збиралась дотиснути її.
– Я… я не хотіла тебе образити, просто констатувала факт, що навички, необхідні для гри твоєї “музики” не вартують і половини необхідних для гри на моїй віолончелі, – Не мавши бажання поступитися, віолончелістка зробила ще один крок вперед, опинившись обличчям до обличчя з розлюченою єдиноріжкою.
З полум’яними від крику щоками та зморщеним носом, Октавія здавалась радше кумедною, аніж злою. Вініл відкрила рота, аби висловити все що думає про віолончелістку, як Псайк знову втрутився, цього разу з твердим наміром припинити сварку:
– Добре, кобилки, вам час трохи заспокоїтися. Як би мені не подобалось дивитись на суперечку двох протилежностей, а повірте, я у захваті від цього; я вважаю, що саме час припинити, поки все не зайшло надто далеко.
Тепер, коли напруга різко знизилася, обидві кобилки озирнулись, та помітили, що за ними спостерігає вся аудиторія. Вініл ніяково посміхнулась та почухавши копитом потилицю пішла до свого місця, Октавія ж поправила зачіску та витончено сіла за стіл.
Псайк ляснув копитами, взявши ситуацію під контроль:
– Неймовірно, чудова демонстрація міжособового конфлікту! Сподіваюсь ви робили нотатки? – Поні спішно взялися занотовувати все, що могли згадати. – Вашому потоку випала унікальна можливість. Дослідити психологію цілком та повністю з книг неможливо, до вашого відома, – він замовчав на кілька секунд, подивився на годинник і, нарешті зібрався з думками. – Що ж, часу на обговорення майже не залишилося, але у мене є завдання на наступний тиждень, – коли поні почали збиратись, він нарешті відкрив свій підступний план. – Октавіє, я хочу аби ви з Вініл провели вихідні разом.
– Що?! – заволали вони в унісон, під іржання інших першокурсників.
– Ви хочете, щоб я провела час з… нею?! – вигукнула Октавія.
– Так, я взагалі-то хотіла відірватись на цих вихідних! – додала Вініл, за що була нагороджена злісним поглядом від віолончелістки.
– Оскільки, – спокійно пояснив Псайк, – це чудова можливість зрозуміти як можуть змінюватись стосунки з часом, на краще чи на гірше. Ми переглянемо сьогоднішні нотатки та порівняємо з вашою поведінкою у понеділок, зробимо висновки та прогнози на майбутнє. Можливо, мені доведеться попросити вас частіше проводити час разом, щоб в нас був матеріал для обговорення. Хай ми трохи відходимо від програми, але я вважаю, що це буде цікавий додатковий проєкт.
– Психологію обирай, казали мені. Препод кльовий, предмет ізічний – бурмотіла Вініл, поки закидала речі до сумок.
Псайк посміхнувся:
– Я впевнений, що все мине терпимо. Хто знає, може ви знайдете щось спільне.
– Маю сумніви стосовно цього, – Октавія застібнула сумки та повісила їх на спину. – І чим ми маємо займатися?
Помаранчевий поні знизав плечима:
– Сходить до бару, у кіно, прогуляйтесь містом. Поки ви разом, це не має значення.
– Нап’ємося! – Запропонувала діджейка.
– Алкоголь зробить тебе або нормальною, або нестерпною. Мабуть, я ризикну, – розсудила Октавія шляхом до виходу. – Але я обираю місце! – Сказала вона, озирнувшись.
Вініл зітхнула і попленталась за нею. Коли поні вийшли під палюче сонце і почали підійматись на пагорб до центральної площі, єдиноріжка змусила себе йти на одній дистанції з Октавією:
– Що ж, одразу дещо з’ясуємо: я дам тобі свій номер телефону, але ти, за жодних умов, не будеш писати чи дзвонити мені, крім як щодо нашого завдання, зроз? – вслід за листом паперу до неї підлетіла ручка та почала шалено писати.
– Погоджуюся. Те саме з моїм номером, – єдиноріжка закінчила, поклавши листок до сумки сірої поні. Парочка зупинилась, поки віолончелістка, поралась з двома предметами копитами і ротом, каліграфічним почерком наводила кожну цифру. – От і добре. Тільки постарайся не розголошувати його своїм друзям, – з легкою зарозумілістю в голосі сказала вона та продовжила йти.
– Ага. Я наберу завтра, тоді вирішимо.
– Спробуй обрати належний час, добре? Не всі з нас звикли, як ти кажеш, «відриватись» до четвертої ранку, та заливати сон алкоголем.
– Рухала б ти крупом, Октавіє.
Завершивши бесіду, поні розійшлись у різні боки. Октавія пішла на чергове заняття, а Вініл додому.
Кобилки ще цього не знали, але їх життя вже почало змінюватися. Воно танцювало у ритмі конфлікту та невпинно йшло до того, про що жодна з них не могла й мріяти.