***
Ніч без сновидінь.
Сама такою була єдина думка, що заполонила розум Вініл після пробудження.
Цього разу їй нічого не снилося й вона знала чому. От вже кілька тижнів поспіль щоночі її розум був у полоні одного й того ж образу: скрипкові ключі, що блукають у темряві… й поні, що невід’ємно з ними пов’язана.
Сіра. Земного виду.
Цієї ночі єдиноріжка спала як ніколи міцно, з посмішкою по вуха у передчутті теплих обіймів, які чекали на неї з ранку. Але, коли її копита не намацали нічого, крім ковдри, очі діджейки миттю розплющилися та вона не побачила лише порожнє ліжко.
Серце Вініл миттєво завмерло, а секунду потому її охопив невимовний смуток, коли свідомість поставила під сумнів справжність вчорашніх подій:
– Ні, – на очах білої поні проступили сльози. – Прошу, лише не знову…
Але тут двері з душевої відчинилися й з них вилетіла невеличка хмарина пару та поволі розтеклася по підлозі. Назовні неквапливо вийшла Октавія з прилиплою до вологої шерсті гривою. Вона спокійно щось наспівувала та зовсім не очікувала пари червоних очей, що слідкували за нею з дальнього ліжка.
Так було рівно до тієї миті, поки їх власниця одним стрибком не подолала пів кімнати та не обхопила земнопоні у міцні обійми.
Октавії, що зовсім не чекала нападу, довелося подужати напір щасливої єдинорожки, що лежала на ній. Вініл зовсім не переймалася тим, що вона могла намокнути від обіймів зі щойно вимитою кобилкою, або те, що лежання на підлозі звело на нівець всю роботу її подруги. Вона думала лише про те, що Октавія була справжньою, спогади про вечір були справжніми й те, що її мрія нарешті втілилась у дійсність.
Віолончелістка ж нічого з цього не знала, а тому була вкрай спантеличена, коли Вініл трохи посунулася й поглянула їй в очі:
– То ж, я можу розраховувати на такі напади щодня? – сказала вона у жартівливому тоні.
Нервово хіхікнувши, Вініл остаточно прокинулася та усвідомила свої останні дії:
– А, пробач. Я, типу… запанікувала, коли прокинулась одна у ліжку, – вже не сонна діджейка вважала це досить дурним, на відміну від Октавії.
Вона притягнула Вініл до себе та тепло поцілувала її, з наміром розвіяти усі страхи білої поні. І це спрацювало. Вініл з полегшенням видихнула й одразу ж зникла напруга у тілі. Момент близькості між ними тривав декілька довгих секунд, але, як й все приємне, скінчився надто швидко. Проте, цього разу причина була поважна.
Октавія повільно розірвала поцілунок, миттю відчувши жар на своїх щоках:
– Ем, Вініл, не хочу здатися грубою чи типу того, але чи не могла б ти спершу почистити зуби?
– Ой! Так, перепрошую, – відповіла Вініл, повністю готова провалитися у Тартар.
“Про що я тільки думала? Я ж не героїня фільму, врешті решт! Від мене зранку далеко не розами пахне”.
Єдиноріжка звільнила земнопоні від обіймів та попленталася у ванну кімнату. Поки вона активно відчищала зуби то помітила у дзеркалі, як Октавія підвелася та привела до ладу гриву. А після, на радість Вініл, вона кинула погляд у бік подруги, зафіксувавши його на одній точці. Крізь піну з пасти хотілося з’язвити щодо мальовничості виду, але діджейка пересилила себе. Досить ніякових моментів для одного ранку.
Закінчивши, вона вилетіла з ванни з широченною усмішкою:
– На чому ми скінчили? – замість відповіді Октавія підійшла до ліжка Вініл та стягла з нього ковдру. – Ей, нашо ти то робиш?
– Забираю свою ковдру. Не звикла залишати ліжко не застеленим.
Розгубивши весь ентузіазм, Вініл розчаровано провела копитом по підлозі:
– То ж… сьогодні ти спатимеш у своєму ліжку?
– Маєш щось проти? – Октавія припідняла брів поглянувши на сусідку.
– Та ні… не те щоб… Я просто думала, ну знаєш, чому б нам не… ну… – фраза залишилася незавершеною, а діджейка щосили намагалася уникнути погляду подруги.
– Спати разом? – тихо запитала Октавія.
Вініл кивнула, але, помітивши рум’янець на щоках віолончелістки, швидко додала:
– В сенсі просто спати! Я не мала на увазі нічого такого. Хіба якщо ти сама того жадатимеш. Але якщо ні, то все нормально! Я якось пропонувала подвійний відли… ну цей… ТИ ЗРОЗУМІЛА. Вони відмовилися й ми досі нормально спілкувалися ще певний час, – ситуація стрімко виходила з під контролю, коли розмова зайшла за цю тему. Вже не вперше вона дивувалася, чому саме у такі миті всі її навички спілкування кудись зникають.
– Знаєш, давай краще обговоримо це ввечері. Поки ще надто рано щоб розмовляти про… подібні речі, – вислухавши свою кобилку, Вініл з полегшенням зрозуміла, що вона не єдина кому ніяково про це розмовляти. Октавія прикусила губу. – До речі… мені сподобалося спати разом з тобою, – вона посміхнулася від промайнувши спогадів. – Ти посміхалася та стискала мене ратицями уві сні. У мене пішло понад півгодини на те, щоб звільнитися від твоїх обіймів.
Діджейка посміхнулася та знизала плечима:
– Я робила б те саме й не уві сні, – промовила вона.
Хіхікнувши, Октавія залишила ковдру у спокої, потім з ним розбереться. Вона підійшла до Вініл та поцілувала її у щоку:
– Як щодо сніданку?
Пригнітивши бажання вкрити мордочку віолончелістки поцілунками, Вініл лише тепло всміхнулася:
– Було б непогано.
***
Близько о півдні, коли сніданок залишився давно позаду, Вініл неохоче залишила подругу, що б не проґавити пару з малювання. Октавія знову запропонувала виступити у якості моделі, але з’ясувала, що навчальна програма вже давно пішла далі. Проте, це не завадило єдинорожці з підступною усмішкою підколоти подруги, запропонувавши тій попозувати ближче до ночі.
Октавія щосили намагалася стримати широку посмішку, від якої вже помітно боліли щоки. З боку вона відверто нагадувала дурочку, але зупинитися була не в змозі. Поки вона блукала зеленим парком у глибинах університетської території, земнопоні сяяла від щастя, що заповнювало кожну клітину її тіла.
Можливо, всесвіт нарешті вирішив помилувати її, вперше за все життя. Після багатьох років самотності та постійного контролю з боку матері вона подолала цей шлях й світло у кінці засліплювало своєю близькістю. Більш не буде тої дурної думки на узбіччі свідомості, яка щоночі бентежила Октавію. Не буде більше сліз у подушку та обідів у гордій самотності.
Це скінчилося.
І це тільки почалося.
Перевівши мрійливий погляд від хмар, Октавія помітила перед собою адміністративний корпус, у якому працює Псайк. У повній згоді зі своєю підсвідомістю вона зайшла всередину й попрямувала до секретарки. Псайк допоміг кобилці розібратися у собі та став не менш вагомою причиною її радості, ніж Вініл. Ну може трохи меншою, але все ж, Октавії було надзвичайно важливо виказати свою вдячність психологу.
– Вітаю, міс Октавіє! Чим можу допомогти? – жваво запитала секретарка.
– Доброго дня, мене цікавить чи не знайдеться у Псайка вільна хвилинка?
– Звісно знайдеться! Просто підійміться нагору, а я повідомлю про ваш візит! – кобилка усміхнулася так широко, наче навмисно демонструвала білосніжні зуби.
– Д-дякую, – Октавія поквапилася зникнути з її поля зору та попрямувала до кабінету.
Як й минулого разу, офісні працівники ввічливо пропускали її. Віолончелістка й гадки не мала чому це здавалося моторошним. Так, зазвичай саме студенти мали поступитися дорогою для старших з поваги до якоїсь неписаної соціальної ієрархії, але можливо що Мейнгеттенський Університет був одним з прогресивних закладів, де намагалися викорінити подібну поведінку? Можливо, персонал поводився згідно з загальноприйнятою у закладі ідеї “поступатися шляхом” для молодих, перспективніших поні?
Октавія раптом усвідомила, що дивиться на вхідні двері дивно довго, чим затримує усіх інших. Ніяково озирнувшись у коридор, вона прийшла до висновку, що часу в них більші ніж достатньо. Ніхто навіть й не збирався просити її пришвидшитися.
Пробелькотівши якесь вибачення, віолончелістка увійшла до кабінету. Помаранчевогривий жеребець, що сидів за столом, радісно привітався з нею.
– Вітаю, Октавіє! Радий, що ти прийшла. У певному сенсі. Якщо в тебе якісь проблеми, то я не радий, що ти прийшла. Звісно ж мені приємно, що ти обрала саме мене, що б розібратися з ними. Але ще приємніше було б якби в тебе… нема жодних… проблем? – жеребець заміркувався на секунду, після чого зробив копитом круговий рух у повітрі, наче відмотує час назад. – Вітаю, Октавіє! – привітався він, цього разу без роз’яснень.
– Вітаю, Псайк, – відповіла кобилка. Було незвичним звертатися до викладача за іменем, але вона з цим впоралася. На порядку денному були важливіші питання.
Коли поні всілася з протилежного боку стола, Псайк зайнявся пошуками її особової справи:
– Власне, чим можу допомогти? – запитав він, поклавши на стіл теку з паперами. Цієї миті на його обличчі застигла суміш звичної енергійності та непохитності досвідченого психолога, що бачив не одну сотню щемливих історій.
– На щастя, нічим, – вона мрійливо посміхнулася, тим самим остаточно збивши викладача з пантелику. – Я зробила все так, як вий казали, – кобилка занурилася у спогади, якими й вирішила поділитися. – Я повернулася до Вініл й обійняла її, після чого вона запитала, чи значить це те, про що вона думає, а я запитала, що, як вона думає, це значить, хоча я й так знала відповідь, вона почала белькотіти: “я тобі подобаюся”, але це тривало так довго, а я була схвильована, що просто відповіла “ти мені подобаєшся”, а вона запитала: “подобаюся-подобаюся”, а я відповіла: “подобаєшся-подобаєшся” й ми нарешті нормально поцілувалися, й це було так класно! – вона трохи підстрибнула у кріслі, з посмішкою від вуха до вуха. Віолончелістку жодним чином не бентежило, як дурнувато це могло виглядати збоку.
– Чудова новина! Я щиро радий за вас обох! – Псайк нервово усміхнувся. – Я завжди боюся дати хибну пораду, й мені приємно чути, що все змінилося на краще.
– Не те слово, ваша порада була просто неймовірною. Саме тому я тут. Я… – вона глибоко вдихнула. – Ще ніколи за своє життя я не була такою щасливою, як зараз, – ця проста істина викликала змішані почуття. З одного боку, її сір спогади про минуле нікуди не зникли. А з іншого, про них можна було спокійно забути й ніколи більше не згадувати. – Ти допоміг мені у цьому, Псайк.
Кобилка злізла зі стільця й підійшла до жеребця. Псайк на мить зіщулився, але, коли поні обійняла його, одразу розслабився, приобійнявши її у відповідь.
Звісно Вініл вважала б, що обійми з викладачем – це дурнувато чи ненормально, але навіть гучний сміх діджейки не спромігся б збити її позитивний настрій.
– Дякую тобі, – прошепотіла Октавія, закінчивши обійми та повернувшись на всі чотири копита. На її подив, у оці жеребця забриніла сльоза, яку він поспішив зкліпнути.
– Це моя робота, нічого більше, – відповів Псайк з теплою усмішкою. Щойно Октавія повернулася на свій стілець, його сентиментальність одразу ж зникла. – Що ж… я так розумію, що ти не отримувала звістки від…
– Матері? – кобилка заперечливо хитнула головою. – Ні. Та й мені ні до чого рахувати дні до її дзвінка.
Радий це чути. Трохи вдачі, й, можливо, вона не турбуватиме тебе аж до самого Дня Родинного Вогнища.
– Чомусь, в мене є сумніви щодо цього… але я з усім впораюся, коли прийде час, – поні рішуче кивнула. З її матір’ю було небезпечно стикатися обличчям до обличчя, але забивати цим голову зараз явно не варто.
– Ти впевнено почала змінюватися й мені подобаються ці зміни! – вигукнув Псайк й ляснув копитами. – Схоже, тобі вельми до вподоби проводити час у компанії Вініл, якщо ти можеш так швидко змінювати пріоритети.
Октавія почервоніла від ніяковості, але хитнула у відповідь:
– Так і є. Я відчуваю себе нормальною поруч з нею, – кобилка одразу ж поквапилася виправитися. – Ні, вона зовсім не божевільна чи типу того! Я мала на увазі, що… не відчуваю себе вигнанкою. Вона щиро приймає мене такою, якою я є. По-справжньому приємно бути з тією, хто знає мене, справді знає, а не просто прибитися до купки поні, яких викладач у надії допомогти приставив до мене, – Псайк прокашлявся. – Пам’ятаю, як дивилася на інших поні у школі, на їх дурні компанії та думала, що могла б змінитися й увійти до однієї з них. Але так цього й не зробила.
– Не схотіла приносити в жертву залишки своєї особистості заради загального схвалення, – з розумінням підсумував жеребець.
Октавія знову кивнула:
– Так. Я обрала самотність замість пригнічення власної індивідуальності. Але з Вініл все інакше. Я можу залишатися собою й дружити з кимось, кому я небайдужа. Мрії й справді здійснюються.
– Я пишаюся тобою, Октавіє. У твоїй особовій справі йдеться про жахливі речі, які мати змусила тебе пережити, речі, про які лише ти маєш право знати. Але навіть після всіх тих страждань ти знайшла сили та не втратила себе. Я бачив поні, що ламалися й від набагато простіших проблем, але от ти тут, щаслива – це… це гідно поваги.
Кілька довгих митей потому, Псайк енергійно тряхнув головою й кілька разів зкліпнув:
– Ого, вперше у житті я такий серйозний, – він усміхнувся. – Такими темпами ти мені всю репутацію згубиш.
– Щиро перепрошую, – посміхнулася у відповідь віолончелістка. – І дякую вам за добрі слова, – кобилка підвелася зі стільця. – І тепер, я мабуть піду, поки ми не стали засипати один одну взаємними компліментами.
– Мудре рішення.
Махнувши копитом на прощання, Октавія вийшла з кабінету й пішла на вихід з будівлі. Секретарка проводила її нещирою усмішкою, на яку віолончелістка нервово відповіла тим же. Вийшовши на вулицю, кобилка, сама того не помітивши, пішла малознайомим шляхом. Він вів до схилу до не таких жвавих вулиць, що ховали у собі входи до складів та службових приміщень.
Без певних причин, крім нудьги (у додаток до розвиненої через Вініл допитливості) вона спустилася стежкою, де її увагу привернули приглушені звуки. З-за рогу долинала чиясь розмова й інтонації підказували що вона була досить напруженою.
Октавія сповільнилася та намагалася рухатися безшумно, поки одноосібний діалог двох поні не став чутним.
– Ні, прошу, не йди… – схлипнула знайома кобилка.
“Ліра! А що вона тут робить?”
– Прошу, Бон, просто вислухай мене. Клянуся, я змінилася.
Серце Октавії почало швидше битися й вона поспішила якмога далі та якмога тихіше піти звідти. Їй точно не варто чути цю розмову.
Особисте життя Вініл було єдиним, у яке кобилка вирішила втрутитися. Ба навіть так, фактично, нічого поганого вона не зробила.У телефоні діджейки не було буквально нічого персонального або ганебного.
Вже на вершині схилу, у кількох метрах від виходу до головної площі, Октавія краєм вуха почула стукіт копит позаду себе. Удавши наче вона весь час була тут, віолончелістка притулилася до стіни та почесала копитом підборіддя, наче у глибоких роздумах.
З цього ракурсу вона побачила Ліру, яка протирала очі копитом. Досягши вершини, замість того, щоб побігти у будь-який з сотень можливих напрямків, м’ятна єдиноріжка вперлась поглядом саме в Октавію.
– Ей, а що ти тут робиш? – запитала вона. Очі кобилки все ще були червоними від сліз, через що земнопоні мимоволі стало жаль її.
– Просто міркую про велич музики Поньцарта, – вона сильніше почала чесати підборіддя, що б продемонструвати всю серйозність своїх слів.
– Біля технічного корпуса?
– … Так, – Октавія опустила копито на землю й зробила схвильовану мордочку. – Ого, Ліра, з тобою все добре?
Єдиноріжка насупилася:
– Просто чудово. Я… все добре, – вона спробувала піти, але Октавія одразу ж пішла слідом.
– Ти добре обміркувала нашу останню розмову? – почала віолончелістка.
– Так… можливо.
– І?
Ліра зупинилася й озирнулася, що б запевнитися що поруч нема зайвих слухачів:
– Слухай, я розумію що ти намагаєшся мені допомогти, але якою б не була причина, не варто набиватися мені у подруги, зрозуміла? Повір, краще не треба.
“А що як вона більше злиться на себе, аніж на когось іншого?”
– Чому ти так вважаєш?
– Просто залиш мене одну, окей? Я намагаюся зберегти тих друзів які в мене ще залишилися, а піклуватися про ще одну мені взагалі не вперлося, – Ліра продовжила йти, цього разу сама.
Не в змозі зрушити з місця, Октавія провела поглядом стомлену єдиноріжку, а її серце дедалі сильніше наповнилося почуттям провини. От вона, насолоджується своїм щастям, в той час як інші поні, так й залишилися з невирішеними проблемами. Щастя ніколи не буває всеохопним, лише не у світі з такою кількістю складних життів.
Весь шлях до класу малювання віолончелістка відчувала себе безсердечною через тиск цієї думки.
“ У чому сенс щастя, якщо не кожен поні може його отримати?”
Біла єдиноріжка вийшла з аудиторії разом з натовпом інших студентів та стомлено позіхнула. Її очі уважно просканували місцевість, поки не помітили Октавію. У ту ж секунду вушка Вініл встали дибки й кобилка з усмішкою підійшла до віолончелістки.
– Привіт, крихітко, рада тебе бачити! – енергійно привіталася вона.
Октавія лише посміхнулася. Це й було відповіддю на її сумне питання.
Сенс щастя в тому, що їм можна поділитися з іншими.