***
– Хей, – м’яко прошепотіла Вініл. Імпровізоване двоспальне ліжко скрипнуло, коли Октавія озирнулася й осяяла подругу сонною усмішкою.
– Раночку, – привіталася вона. Її голос ще був трохи хриплим після сну.
– Тобі хто-небудь казав, як сексуально ти виглядаєш з розпатланою гривою?
Тихо усміхнувшись, Октавія притислася ближче до Вініл та обійняла її, мов подушку:
– Принаймні я тепер знаю про що ти думаєш зранку.
– Ей, я думаю не лише про це, – захистилася діджейка.
– Твоє прискорене серцебиття свідчить про зворотне.
Вініл почервоніла та відвела погляд:
– Це нечесно, – через мить вона повільно повернулася. – Який сьогодні день?
Хватка Октавії ледь помітно посилалася:
– Середа, якщо не помиляюся.
– А-гась.
Знадобилася щонайменше хвилина, перш ніж вони змогли продовжити розмову. Вініл обережно відсунула подружку від себе, бо збиралася вставати:
– В мене сьогодні зайняття з малювання й музична теорія, вже час збиратися.
– Але ти така тепла, – заперечила віолончелістка, лігши на місце, де до того була Вініл. – Може ще трохи полежимо?
Поглянувши на сіру бездоганність, напіввкриту покривалом, Вініл упіймала себе на думці, що вона все ж могла б залишитися ще ненадовго. Лише останні залишки самоконтролю утримали її від бажання стрибнути назад у ліжко:
– Нуууу, ти ж знаєш, що нам треба дещо обговорити. Мені потрібно декілька годин, щоб все обміркувати.
– З якого часу ти стала такою раціональною? – пробуркотіла Октавія, ніжно запустивши копито у гриву сусідки.
– Мабуть, успадкувала всі твої риси крізь поцілунки. Слина, ДНК та й таке, – Вініл знизала плечима, турботливо тикнувшись носиком у подружку. Вона очікувала, що Октавія зануриться обличчям у подушку чи почервоніє, але замість цього земнопоні усміхнулася та невинно підморгнула Вініл.
– Не всі риси, як мені здається, – прошепотіла вона.
Спокійна та непохитна, як думала сама єдиноріжка, Вініл поперхнулася та відчула, що її язик надто сухий, аби сказати бодай щось. Октавія швидко позбулася грайливого погляду та турботливо піднялася:
– Пробач, все добре? Я зробила щось не так? Ох, так й знала, що спершу треба попрактикуватися перед дзеркалом.
– Все добре, – заспокоїла Вініл, надломленим голосом. – У тебе… У тебе діскорднутися як добре виходить. Повір. Через це, на парах я буду зосереджена ніфіга не на навчанні.
– Та ну, не кажи так. Просто… Малюй, як тоді, коли я грала на віолончелі, – вони посміхнулися, поринувши у спогади. Їх сумісні заняття були нечастими, але це робило їх лише особливішими. Октавію захоплював творчий раж, у який поринала діджейка. Віолончелістка ж, після кожної такої сесії, ретельно складала замальовки до шафи, на випадок, якщо Вініл загубить альбом.
Одного разу, після їх занять, Октавія запитала Вініл про ці малюнки, особливо про ті, де моделлю була сама земнопоні. Вони лежали на підлозі, альбом – між ними.
– Вініл, те, як ти мене малюєш… Ти й справді бачиш мене такою? – вона відчувала себе дещо пихатою задавши це питання, наче зробила це заради компліменту.
– Я… Я не просто бачу тебе такою… Це те, що я відчуваю. Хз, як пояснити, – Вініл знизала плечима та відвернулася, але Октавія встигла помітити рум’янець на її щічках.
Це була одна з тих митей, які вона щиро обожнювала: коли жарти та приколи поступалися місцем для щирих, неприхованих, почуттів. Віолончелістка відсунула альбом й, підійшовши ближче, притислася до діджейки. Не проронивши ані слова, Вініл відреагувала взаємністю.
Октавія мрійливо зітхнула, але швидко прийшла до тями. Лише інфантильні лошатка думають про романтику. Її носик відразливо скривився, коли вона згадала хто дав їй цю пораду. Вона ще раз мрійливо зітхнула, на зло цій кобилі.
– Крихітко, все ок? – запитала Вініл, поки сушила щойно вимиту гриву. Здається, під час… марення Октавії, вона встигла чимало зробити.
– Чому ти називаєш мене крихіткою? – швидко запитала Октавія, ухильнувшись від відповіді на її питання.
– А? Нууу, це типу як називати знайомих “кентами”, якось так.
Задоволена цією відповіддю, Октавія раптом зрозуміла те питання, що сформувалося під час роздумів:
– Вініл, коли ми тільки познайомилися, в нас була розмова щодо прізвиськ. Пам’ятаєш?
– Мені здається, чи ти попросила удати наче цього не було? – з усмішкою заперечила діджейка.
З легким сміхом Октавія зістрибнула з ліжка та підійшла до подруги. Від тої віяло милом та квітами, а також іншим, незнайомим ароматом, який нагадував солодкий мускус:
– З того часу багато чого змінилося, еге ж?
Очікувано, Вініл нахилилася для поцілунку:
– Може.
– Просто я подумала, що ми так й не вигадали одна одній прізвиська.
Єдиноріжка насупилася:
– А вони нам потрібні? Мені до вподоби “Октавія”, й чути, як ти промовляєш моє ім’я, звучить майже як ідеальний саб-бас.
Октавія підняла брів. Вона багато дізналася про музику Вініл, й закладений сенс цього компліменту був їй зрозумілим:
– Ти це… серйозно?
– Та. До речі, – Вініл виглядала серйозною, тож Октавія замовчала. – Я намагаюся бути романтичною, розумієш? Просто скажи мені, якщо я навалю якогось крінжу. От й добре, – здавалося, що вона подумки підтримує сама себе. – Я не вигадала тобі прізвисько… бо вважаю, що це було б неправильно. Є лише одне ім’я яке пасує тобі, розумієш? Лиш одне слово, що все описує: те, яка ти чудова, витончена і турботлива. Називати тебе якось інакше, було б неправильно тою ж мірою як називати величного дракона ящіркою чи типу того. Не знаю. У голові все це зву… ммфгх!
Октавія не дозволила своїй неперевершеній красномовній кобилці відчути невпевненість в собі. Бентежне почуття у грудях, що виникає щоразу як вони були разом, стало набагато сильнішим після цих слів. Вигляд зазвичай нахабної Вініл, яка намагалася бути виключно романтичною з нею, затуманив її свідомість від щастя.
Вона губами відчувала, як Вініл посміхається під час поцілунку, втім не могла відповісти їй тим самим. Коли вони відлинули одна від одної, Октавія притислася щокою до білосніжної щоки своєї подруги:
– Ти не перестаєш мене дивувати, – прошепотіла вона.
– Я ніколи й не перестану, – пообіцяла її подруга.
***
Жаль що їй довелося залишити Октавію в гуртожитку. Вініл легко забула що вся ця університетська буденність також вимагає певної уваги. Тепер, коли вона має неймовірну, дивовижну, гарну та загалом ідеальну кобилку, інші аспекти життя, здавалося, не такі вже й потрібні. Нащо вчитися або сидіти на лекціях, якщо можна провести цей час з Октавією?
На щастя, усвідомлення того, що відрахування аж ніяк не посприяє міцності їх стосунків тримало Вініл в тонусі… Поки що.
Сьогодні Вініл вирішила пропустити пару з малювання, нічого не сказавши своїй віолончелістці. Безумовно, вона все ж зібрала все необхідне для малювання, втім її шлях лежав зовсім не до мистецького корпуса.
Насправді замість відвідування цієї мальовничої частини університету, вона зробила широке коло територією студмістечка, обійшла головну площу… та підійшла до окремої будівлі неподалік.
“Не вірю, що справді роблю це”.
“Це тупо”
“Нахєра мені його порада? Він же знущався з нас по приколу!”
“Окей, може він трохи й допоміг, але…”
Вініл засмучено простогнала й, зібравши сили, увійшла до приймальної. Вона підійшла до стійки й зробила максимально безтурботний вид. Кобилка, що нудьгувала за стійкою, гордовито зиркнула на неї:
– Зачекайте трохи
Попри “доброзичливе” привітання кобилки, Вініл поставитися з розумінням. Мабуть, щоденна робота в офісі вбиває всю радість. Якщо поміркувати, то кобилку було навіть трохи шкода.
Через п’ятнадцять хвилин співчуття Вініл стало значно меншим.
– Е-е, перепрошую, ви ще довго? – запитала Вініл, після чого розім’яла копита, які почали боліти від довгого стояння на одному місці.
– Я вже казала, зачекайте, – грубо відповіла кобилка.
Вініл відійшла й спробувала захиститися:
– Ей, чого ви так грубо, я ж лише запитала. Я просто… Зачекаю тут, – вона підійшла до стільця та всілася на нього.
“Б’юся об заклад, Октавія цього просто так не залишила б. Вона б сказала щось розумне й змусила цю тупу канцелярську пацюківну заїкатися та просити пробачення”.
Занурившись у мстиві фантазії, що з кожною хвилиною ставали дедалі жорстокішими, Вініл зовсім не помітила як кобилка махнула їй.
“Махнула! Як псяці якийсь!”
Вискаливши зуби у чомусь на кшталт посмішки, Вініл підійшла до стійки.
– Чим можу допомогти? – монотонно запитала секретарка.
– Е-е, я хочу записатися на консультацію до Псайка. Ну, знаєте, університетського психолога.
– Зараз, перевірю його графік сеансів, – витягши величезну теку з паперами, секретарка почала нестерпно повільно передивлятися її. – О, вам пощастило, він саме зараз має вільний час, – пробелькотів біоробот без жодної зміни в голосі, після чого повернувся до роботи.
Вініл окинула поглядом двері без номерів чи табличок:
– Е-е, а де він?
– У своєму кабінеті.
– А це де?
Роздратовано зітхнувши, секретарка вказала на сходи:
– Нагору, останні двері справа.
– … Дякую, – діджейка зціпила зуби, йдучи коридором. Яка поні працюватиме там, де іншим поні потрібна допомога, й при цьому всім своїм виглядом казатиме “я ненавиджу своє життя”? Ех, чому вона не Октавія? Вона знає, як поводитися з недоброзичливими поні.
Як того разу, коли вони зустріли Бон Бон в кафе. Її віолончелістка без проблем розрулила ситуацію! І Вініл досі не віддячила їй. Ну, якщо все мине добре, то вона може так її віддячити, що сподобається обом…
Всі негативні думки миттю полишили діджейку: їх витіснило зворушливе запаморочення. Вони сьогодні розмовлятимуть про це! І, можливо… Може навіть…
– Ти так й стоятимеш там? – запитав Псайк піднявши брів.
Вініл зрозуміла, що весь це час стояла у дверях:
– Ой, сорян. Задумалася.
“ Якою ж я часом буваю дурою”.
– Без проблем. Мені здається, що твої роздуми не мають нічого спільного з одною цілком конкретною поні, чи не так? – він усміхнувся.
– Ей, не стєбісь! Куди зник твій професіоналізм? – вона парирувала питання психолога, втім рум’янець на щоках сказав все за неї.
– Я цілком професійно стєбусь, – коли вона глянула на нього, Псайк продовжив, з розумінням хмикнувши. – То ти тут не через Октавію?
Вініл відкрила рота, аби відповісти полум’яною промовою, але з її вуст зірвався лиш стомлений стогін:
– Окей. Ти переміг. Радий? – вона закрила двері та попленталася до стільця.
Псайк насупився помітивши вираз її мордочки:
– Ні, тепер вже точно. Що трапилося?
– Це… ем… особисте.
“Селестіє, нащо я взагалі прийшла? Тепер доведеться з ним про це розмовляти!”
Він хмикнув:
– Вініл, я психолог. Одного разу дорослий жеребець мені розповідав, у деталях, про своє захоплення мультсеріалом для маленьких лошаток. Він навіть еротичні фанфіки писав на основі цього мультсеріалу. Є чимало дивних, дещо божевільних поні, й я вельми сумніваюся, що ти змусиш мене подумати що ти належиш до них, щоб ти не сказала. Чесно кажу.
Відчувши себе впевненіше від того, що вона не попаяна, Вініл глибоко вдихнула, але не змогла поглянути Псайку в очі:
– Ми з Октавією… сьогодні… розмовлятимемо про… секс.
– Розумію, – він відкинувся у кріслі та багатозначно почесав підборіддя.
– Ага…
– Що ти відчуваєш?
– Я… Я не знаю. Нервую, – вона ще більше опустила очі. – Я хвилююся, – прошепотіла вона.
– Чого ти соромишся? – тихо запитав Псайк.
Вініл не стала запитувати звідки він знає це. Бляха, та за її обличчям все зрозуміло, мабуть:і
– Я невпевнена. Це доволі важко, і я не знаю, раптом я…
– Раптом ти що? – Псайк поступово нахилявся уперед, наче хижак перед стрибком.
– Досить хороша, – закінчила вона, здивувавши саму себе. – Мені здається, що я не досить хороша для Октавії.
Щойно вона усвідомила. Звісно, іноді вона так думала, але… ну, може навіть частіше, аніж іноді… добре, набагато більше, аніж іноді. Але все ж. Усвідомлення цього було жахливим.
Вона стомлено потерла мордочку:
– В мене будуть комплекси, чи не так?
Псайк втішно посміхнувся:
– Не думаю, що варто хвилюватися. Ти вважаєш, що недостатньо хороша для Октавії, бо вважаєш, що вона краща за тебе?
– Ага, чувак, вона просто ідеальна.
– А чи знаєш ти, що такі почуття у нових стосунках є взаємними? Особливо у напередодні першого статевого акту. Будь ласка, скажи мені що ви не фліртуєте весь час одна з одною. Це лише загострило б проблему.
– Ну…Е… – вона почервоніла ще сильніше. – Фліртувати з нею надто спокусливо, зрозуміло?! Не засуджуй мене, вона надто мила!
– Я й не засуджую, але ти, можливо, сама прищепила собі це почуття неповноцінності. Скажи, вона колись фліртувала з тобою?
– Так.
– Вона вправна в цьому?
Вініл нервово ковтнула:
– Дуже.
– Ти вважаєш, що вона вправніша за тебе?
– Набагато, набагато вправніша.
– Ти вже зрозуміла, до чого я веду?
– А?
Псайк окинув її серйозним поглядом:
– Через те, що в постійно фліртуєте, ви обидві починаєте шукати все нові й нові способи підтримати гру й “зробити все добре”. Ставки збільшуються до небес, й згодом ти усвідомлюєш, що тобі дедалі важче справити на неї враження чи спокусити її, а вона, як тобі здається, робить це без найменшого зусилля.
– В неї так природно це виходить, – пробелькотіла Вініл.
– Ти знаєш її, знаєш яке в неї було життя. Як думаєш, чи була в неї можливість з кимось позагравати?
– Ну… Мабуть, ні…
– Ти розумієш, що це значить?
– Вона… Докладає зусилля, так само як і я.
– Бінго, – жеребець посміхнувся.
Вініл нарешті підняла очі. Невже всі ті чарівні й спокусливі штучки, які робила Октавія, були лише спробами якмога краще загравати з першою поні, з якою в неї взагалі вийшло загравати? Її природна впевненість та сила… Біла неприродною? Вона змусила Октавію так поводитися. Так?
– Тож я контролюю її? – діджейка відчула, як провина охоплює її. – Яка ж я подруга в такому разі?
– Не переймайся, це цілком нормально. Вона також контролює тебе, але ваш вплив одна на одну далекий від критичної точки. Це відбувається підсвідомо, постійне зростання сексуально-орієнтованого змагання є нормальним для нових стосунків.
Ці слова дещо приглушили в діджейці відчуття провини:
– Тож… А що мені їй сказати? Ми тижнями поводилася так одна з одною.
Псайк почав вагатися, але вже через кілька секунд прокашлявся та понизив голос:
– Буду відвертим, Вініл. Іноді це кращий варіант аби дістатися до серця та розуму… й іноді він шокує аж тою мірою, що може поранити. Проте, я думаю що ти впораєшся.
– Ем, окей. Розповідай.
– Чи бажаєш ти зайнятися сексом з Октавією? – її щелепа відвисла, й він поквапився додати. – Ти можеш не відповідати, якщо не бажаєш. Селестія свідок, мені все ще незручно розмовляти з підлітками про… чекай, тобі ж є вісімнадцять, так? – Вініл ледь-ледь хитнула, й він радісно плеснув копитами. – Забудь, мені цілком зручно розмовляти з дорослими про це.
– Так.
– Хм?
– Так, – повторила Вініл, не в змозі зупинити усмішку, яка розтягувалася її мордочкою.
– О. Ти впевнена?
– Цілком.
– А якщо Октавія не готова, що ти робитимеш?
Вона знизала плечима:
– Чекатиму.
Псайк ненавидів розкривати всі карти, але він розумів, що Вініл має бути готова до будь-якого результату розмови:
– А якщо вона ніколи не буде готова?
Вініл Скретч впевнено подивилася на нього та посміхнулася:
– Я чекатиму вічність.
***
Октавія затамувала подих, коли її подруга увійшла, обережно зачинивши за собою двері. Вона дивилася, як Вініл скинула сумки на підлогу та підбігла прямо до неї.
Октавія поплескала по матрацу, на якому вона лежала, на знак запрошення діджейки долучитися, й та без роздумів впала поруч.
– Як минули пари? – запитала вона в єдиноріжки.
– Цього разу цікаво. Насправді я дещо дізналася, – Вініл усміхнулася. Її мова тіла свідчила про спокій та впевненість. Вона не здавалася зухвалою, просто… задоволеною. Вона була щаслива знаходитися поруч з Октавією, в незалежності від обставин. Це наповнило її груди теплом.
– Рада це чути.
– Бажаєш поговорити? – спокійно запитала Вініл.
– Мабуть, варто було б, – Октавія сподівалася, що як й мільйон разів до того, що це буде просто. Вініл, здавалося, бажала взяти ініціативу на себе, так що вона, мабуть, промовчить. Все одно вона не знає що казати.
– Ти… Ти колись хотіла зробити це? Зі мною? – Вініл замовкла. Може це буде не так просто, як думала Октавія.
– Т-та, – тихо відповіла віолончелістка. Побачивши, як гранатові очі розпалюються від її слів, вона продовжила. – Ем, досить часто. Я… Я не можу зупинитися…
– Я також.
Вони подивилися одна на одну, по-справжньому подивилися. Кожна була вражена тим, що інша носить маску спокою, у намаганні приховати справжні почуття. Цей погляд сказав все, що не могли сказати слова. Вони посміхнулися та нахилилися одна до одної задля легкого поцілунку.
– Це не обов’язково має бути сьогодні, – сказала Вініл. – Я не хочу тебе квапити.
– Я не хочу планувати це, – додала Октавія. – Зачекаймо, аби все минуло природно.
– Ага.
– Чудово.
Віолончелістка та її діджейка оглянули кімнату, але не зосереджували погляд на чомусь конкретному. Октавія рахувала секунди, п’ять, й думала, що, заради Еквестрії, вони будуть робити, одинадцять, зі залишком цього чудового, шістнадцять, абсолютно вільного дня.
– Можливо, зараз? – запитала вона.