***
Перший тиждень відпочинку Октавії минув надто швидко.
Стара приказка: “Закохані годин не помічають” сплила у її пам’яті й вона як ніщо інше описувала цей тиждень. Він був найкращім за все її життя й це – завдяки Вініл.
Вони лише завершили свій черговий експеримент й зараз Вініл метушливо перебирала кнопки на комп’ютері. Нічого незвичного: у діджейки завжди з’являлося натхнення після поцілунків.
Октавія, у той час, все ще лежала у їх імпровізованому двомісному ліжку й споглядала за тим, як на столі від басів тремтить стакан з водою. На той момент кобилка встигла звикнути до розривних звуків музики діджейки. Вініл випробувала величезне розмаїття класичних інструментів на додаток до її звичного набору семплів. З моменту написання її першої пісні у той доленосний день, треки ставали все краще й краще, тому єдиноріжка з нетерпінням очікувала наступного виступу, аби продемонструвати їх широкому загалу.
– Це змінить світ, крихітко, – заявила Вініл кілька днів тому, коли одна з її композицій добігла кінця. – Викупаєш: ми не просто переписуємо правила, ні бляха, ми спалюємо їх, змішуємо з “Рево Деш” та залпом випиваємо.
Якими б дивними не здавалися її слова, Октавія не могла заперечити, що останні їх творіння у корні відрізняються від сучасних музичних течій. Вона потайки фантазувала як разом з Вініл, об’єднавши свої таланти воєдино, очолять неокласичну революцію, хоча вона й не була остаточно впевнена, як саме це можна було б зробити. Врешті, у неї й диплому то не було.
Ця думка повернула її до проблем сьогодення. Невдовзі будуть екзамени, а відпочинок від навчання дав моцний привід через це нервувати.
– На твою думку, Псайк не був би проти якщо я трохи повчуся? – гучно запитала вона, у намаганні перекричати музику.
Раптом, мелодія, з комічним скреготом, скінчилася, а винна у цьому повернулася на своєму кріслі:
– Ні, навіть не думай про це, – Вініл хотіла серйозно подивитися на Октавію, але крісло продовжило обертатися, тим самим змусивши її оглянути всю кімнату перш ніж знову побачити подругу. – Якщо він сказав не вчитися – значить не вчитися! Не змушуй мене забирати всі підручники.
– Але екзамени вже на наступному тижні! – віолончелістка насупилася, бо знала, що змінити думку сусідки їй не під силу.
Вініл пирхнула:
– Ти й так склала б на найвищій бал.
– Приємно, що ви всі такі впевнені у моїх здібностях, але я не поділяю вашого ентузіазму, – Октавія перекинулась на інший бік й роздратовано занурилася мордочкою у подушку.
– Ти мила, коли дуєшся, – не втримавшись, єдиноріжка дозволила собі насолодитися шикарним видом позаду.
Кобилка зі нотним ключем склалася у позу ембріона, мимоволі зробивши ще цікавіший вид для діджейки:
– Я не дуюсь, – донісся приглушений голос.
– Та-та, а ти милашка!
Октавія повернулася та кинула подушкою у подругу, щоправда, вона пролетіла у метрі від діджейки:
– Я не милашка!
Вініл захіхікала. Вона злізла зі крісла та підійшла до ліжка:
– Насупивши носик нічого не зміниш.
– Ти нестерпна! – вигукнула роздратована земнопоні. Вона підвелася з ліжка й попрямувала прямо на діджейку, з наміром зараз же висловити їй все. Та зрадницьке тіло знов вирішило, що набагато цікавіше було б охопити копитами шию Вініл та висловити все гнівним поцілунком.
Коли вони розірвали поцілунок, єдиноріжка зухвало усміхнулася, наче саме такої відповіді вона й очікувала. Це не на жарт роздратувало Октавію.
“А з чого це вона, раптом, стала така самовпевнена?”
Під час їх першого поцілунку Вініл поводилася так само невпевнено, як й Октавія, якщо не більше, але тепер впевнений вид діджейки став постійним явищем. Не те щоб Октавія була проти, навпаки – приємно знати, що принаймні одна з них повністю приймає те, чим вони займаються. Та все ж, така різка зміна у поведінці була достатнім приводом провести мінірозслідування.
Віолончелістка допитливо поглянула на сусідку й обережно запитала:
– Щось ти надто амурна сьогодні. На то є особлива причина?
– Крихітко, я завжди амурна, коли ти поруч, – Вініл на мить задумалася. – А що це слово значить?
Віолончелістка хіхікнула:
– Це почуття, від якого хочеться… бути ближчою до іншої поні.
– Оу, – усмішка на обличчі Вініл стала ширшою. – Ясненько.
Октавія прокашлялася, тим самим не давши собі відволіктися. Навіть можливість щодня бачити ці рубінові очі не захищала від їх гіпнотичного впливу:
– Останнім часом ти поводишся набагато, хм, сміливіше, аніж зазвичай.
Знизавши плечима, діджейка поправила блакитну прядку волосся:
– Ну, що сказати? Стосунки з такою кульовою поні не менш кульово підвищують самооцінку.
Чинити спротив її чарам ставало дедалі важче, особливо після таких солодких слів. Вініл вміла знаходити щоразу нові способи змусити її почервоніти. Це була одна з тих рис, що захоплювала Октавію: діджейка у будь-якій ситуації могла підібрати ідеальну фразу.
Ця риса сильно відрізняла їх. Щоразу як вона хотіла промовити щось романтичне або грайливе, якою б щирою не була віолончелістка, вона все одно виглядала дурненькою. Часом, Октавія не могла не заздрити вродженій харизмі сусідки, особливо тепер, коли проводити разом весь день стало для них звичним.
Це не означало, що поруч з Вініл вона почувалася незатишно. Навпаки, їй було так затишно, що вона безмежно жадала висловити це. Проте в неї ніколи не виходило знайти такі слова, щоб врешті не здатися дурепою.
“Я б віддала що завгодно, лише б мати змогу сказати тобі те, що я хочу…”
Як завжди, її думки забігли надто далеко, аби оминути цю склизьку стежку. Було зарано, це не мало сенсу, вони були замолоді – повторювала вона собі, у пошуках якмога більшої кількості виправдань, щоб приховати за ним очевидне.
– Вініл? – почала вона, як раптом думки стали розпорошуватись, у спробі збити її з пантелику. – Ти… В тебе були стосунки з кимось до мене? – серце на мить завмерло. – Наші… стосунки можна ж назвати стосунками, так?
Діджейка задалася трохи приголомшеною:
– Так… Думаю так, – вона нахилилася уперед та притислася щокою до Октавії. – Ми не розмовляли про це? Все просто… відбулося.
Попеляста кобилка прикрила очі, дозволивши собі насолодитися теплом на своєї сусідки:
– Ні, здається, не розмовляли.
– Тоді… – Вініл зробила крок назад та вирівнялася. – Ти будеш зі мною зустрічатися?
Серце Октавії прискорилося. Навіть після стількох днів, проведених разом, було незвично бачити, що для Вініл так важливо відкритися їй. Раптом фраза “метелики у животі” набула сенс.
Єдиноріжка кашлянула:
– Окті?
– Так! Вибач, так! – вона кинулася уперед, стиснувши подругу в обіймах. – Ще раз перепрошую! Я просто заміркувалася.
З полегшенням зітхнувши, Вініл провела копитом вздовж грудини, наче від болю:
– Крихітко, більше так не роби! – вона хрипло засміялася. – Це жорстоко!
– Пробач! – вона підкреслювала кожне вибачення поцілунком у білосніжну шию. Пробач, пробач, пробач, пробач!
М’який, різкий звук зірвався з уст Вініл. Віолончелістка миттю завмерла, притиснувшись губами до шерстки.
Вочевидь, Вініл задихалася, хоча й намагалася це приховати, бо глибоко дихала носом. Вона стала теплою, надто теплою, такої температури поні досягають лише в особливих випадках. Її серце билося сильніше, ніж в Октавії: вона буквально могла відчути пульс своєї сусідки губами.
– Октавіє… – тремтячим голосом прошепотіла Вініл. – тобі не варто цілувати там.
Віолончелістка поволі відвела голову, щоб знову поглянути в обличчя Вініл. Червоні очі уникали її й у них проглядалися нотки суму. Почуття провини нахлинуло на Октавію. Вона зробила крок назад, наче не гідна бути так близько до діджейки:
– Бажаєш… бажаєш поговорити про це? – запитала вона. Розмова обов’язково допоможе: вона завжди розв’язувала всі проблеми словами.
– Н-не впевнена. Може ти бажаєш про це поговорити? – вони на мить зустрілися поглядами.
– Я також не впевнена.
Вони стояли мовчки, кожна намагалася вгадати про що думає інша. Одначе, спроби у телепатію успіхів не мали, тож Октавія вирішила відступити. Врешті-решт, саме через неї почалося ніякове мовчання.
– Ми можемо поговорити про це пізніше… – запропонувала віолончелістка.
Як вона й сподівалася, Вініл продовжила:
– Так, в сенсі, ми ж нікуди не поспішаємо-
– -скоро екзамени-
– -мені варто було б зайнятися своєю музикою-
– -вже час писати наші шпаргалки-
– -новий альбом “Жадана і понях” сам себе не послухає-
– -відвідати концерт “Pianoпонь”-
– -влаштувати вечірку, щоб у всіх щелепи відвисли-
– -саме тому нам варто-
– -поговрити про це пізніше, – закінчила Вініл.
– Погоджуюся.
Після чергових обмінів поглядами, вони заржали, давши волю всій накопиченій ніяковості.
– Нда. Ми жахливі у цьому питанні, – усміхнулася Вініл.
– Так-так! – погодилася Октавія крізь сміх.
– Мабуть, ми надто довго просиділи у цих чотирьох стінах. Не бажаєш прогулятися?
Віолончелістка кивнула:
– Звісно!Свіже повітря піде нам на користь.
– До таверни! – радісно вигукнула діджейка, піднявши передні копита над головою.
– О ні…
***
Октавія роздивлялася синю речовину у маленькому стакані перед нею. Вона мерехтіла від магічного заряду й підсвічувала подряпини на лакованій дерев’яній барній стійці. За правильного освітлення, навіть найдоглянутіші будівлі кампусу показували свій вік.
На годиннику було ледь за полудень, тому в таверні вони були одні. Вініл посміхалася й кивала головою, в очікуванні, коли її подруга вип’є.
Віолончелістка ратицею посунула стакан від себе. Речовина в ньому закружилася в неприродному вирі:
– Я ж казала, що неповнолітня.
Єдиноріжка байдуже штовхнула напій назад:
– А я казала, що він безалкогольний.
– Це коктейль з магією! Ще гірше за алкоголь.
– Проте, це цілком й повністю легально, якщо ти старша шістнадцяти. Круто, чи не так? – Вініл, здавалося, була неймовірно горда своїми знаннями законодавства. – Мабуть, варто розслабитися й не думати про навчання, якщо ти не вчишся.
Октавія впала на стілець:
– О Селестіє, не нагадуй. Я збожеволію якщо продовжу думати про це.
– Ага. Тож як щодо… – єдиноріжка підсунула стакан ще ближче. – Давай, лише один ковток.
– Тож як щодо трохи повчитися? – засміялася Октавія.
– Не змінюй тему.
– Вініл, я просто не хочу пити нічого подібного, добре? Ми можемо розважитися й без цього?
Врешті, Вініл здалася й залишила стакан у спокої, після чого усміхнулася подрузі:
– Я думала ми потім це обговоримо.
– Я не це мала на увазі, – наполягала сіра кобилка, хоча вона й розуміла, що Вініл їй не повірить.
– Звісно ж, – зітхнула вона. – Пробач, я не мала б намагатися змусити тебе випити й все таке. Це ледь не єдине, чим ми займалися з друзями у школі: мабуть, це стало звичкою, пити щоразу коли нам нудно. В сенсі, у нас було чимало інших ідей, але, ем, я краще промовчу.
Октавія не надала увагу словам діджейки: її набагато більше хвилювала інша тема. Це було жахливо: чим більше вона намагалася не думати про це, тим сильніше воно лізло у думки. Зітхнувши, вона вирішила протистояти проблемі або принаймні відкласти її на конкретніший час, аніж “потім”.
– Вініл, нам й справді варто поговорити.
Біла кобилка зневажливо відмахнулася копитом:
– Тааа. Потім.
– Ні, нам треба обрати точну дату. Бо ми й надалі будемо відкладати цю розмову.
Вініл відкрила рота, аби вигадати іншу відмовку, та змогла видавити з себе лише стомлений стогін:
– Так. Так, ти маєш рацію. То коли ми займемося цим? – вона вдарила себе ратицею по обличчю. – В сенсі, поговоримо. Коли ми поговоримо?
Октавія прикусила губу:
– Може у… Середу? Тоді в нас буде кілька днів підготуватися, а якщо нічого путнього не вийде, то в нас залишитися ще кілька днів, аби прийти до тями перед екзаменами.
– Та годі, – Вініл присунулася ближче, охопивши копитом шию сірої поні, й заспокійливо пошепотіла. – Все буде чікі-пікі. У будь-якому разі, я… я завжди буду поруч. Ну, якось так, – вона здригнулася. – Я не така кльова у вираженні своїх думок, як ти. Просто повір, все буде нормально.
Вініл подумки ненавиділа себе. У такі миті, коли все вирішують слова, їй ніколи не вдавалося вибудувати їх у цілісне речення. Її сусідка завжди казала щось приємне. Солодкі дрібнички вилітали з її уст й зігрівали зсередини, але діджейці ніколи не вдавалося вигадати щось у відповідь. Та й взагалі, як можна порівнювати її думки з цими дорогоцінними словами.
Це ще без урахування її язика тіла, яким вона, беззаперечно, досконало володіє. У Вініл ледь не відвисала щелепа щоразу, як Октавія підморгувала чи красувалася таким невинним та водночас звабливим чином, а потім, наче забувала про дражливу природу своїх дій.
Іноді, пізно вночі, коли Октавія вже спала, Вініл згадувала все це та почувалася вкрай ніяково. Витончена попеляста поні наче грала з нею у важку та заплутану гру з залицянь, а Вініл навіть не пояснили як увімкнути діалогове віконце, з завчасно підготованими відповідями.
“ Можливо існують курси, яким вчать світських поні на кшталт Октавії? Цікаво, а мені дозволили б їх пройти?”
Жодних шансів – завершила вона, трохи роздратована зверхніми снобами у їх уявних аудиторіях. Вона їм покаже. Вана доб’ється Октавії й без їх допомоги. До Діскорда їх!
– Дякую, – відповіла Октавія, поцілувавши єдиноріжку у щічку. – Мабуть, ти права, все буде в нормі.
– Навіть краще, ніж в нормі, якщо ти розумієш про що я, – інстинктивно вирвалося у Вініл. Й знов копито з характерним звуком зустрілося з обличчям. – Наступного разу можеш вдарити мене.
– Нащо? В тебе й самої добре виходить, – сіра поні показала язика та хіхікнула.
Сонце поволі тьмяніло, майже непомітно для парочки у барі. Вони замовили лише два келихи води, між яким стояла так й не випита синя речовина. Хоча бармен й розумів, що вони навряд замовлять щось ще, він не наважився попросити їх замовити щось інше чи піти. Це було б доречно для загулявшої до пізньої ночі компанії й аж ніяк для кобилок, що відпочивали суботнього вечора.
Лиш коли дзвоник на вході почав дзвеніти кожні кілька хвилин, вони усвідомили, скільки часу минуло. Сонце сідало за небокрай, студенти й викладачі завершували черговий робочий день.
Затиснуті між двох здоровезних жеребців з факультету фізвиховання, кобилки одностайно вирішили, що саме час покинути приміщення. Врешті, єдина причина, через яку знаходитися у барі було б цілком терпимо – бути п’яною, як й решта поні. Дві ж тверезі кобилки, у такій компанії, просто напрошувалися на неприємності.
Пара штовхнула двері та вийшла. На вулиці було безхмарно та вельми прохолодно, та все ж приємно знову побачити сонце. Зірка Селестії зникла вже через кілька хвилин, змусивши їх з сумом згадати про новий теплий одяг, який вони залишили у квартирі.
Та перш ніж вони зробили бодай кілька кроків у напрямку дому, їх зупинив вид Псайка, що саме прямував у їх бік. Вініл молилася, щоб він не помітив їх та пройшов повз, хоча й розуміла, що ця надія марна.
– О, привіт вам обом! Чудовий вечір, чи не так? – весело промовив жеребець.
– Ага, швидше кажи вже, що хотів, й залиш нас одних, – жорстко відповіла діджейка, перебивши доброзичливішу репліку Октавії.
Псайк підняв брів, продовживши усміхатися:
– А чого б я міг хотіти?
– Сказати, що знав про все й так далі, – злісно відповіла Вініл.
– Знав про все?
– Про… ем… про… – єдиноріжка швидко зніяковіла, кинувши погляд на Октавію, яка ледве усміхалася, знизавши плечима.
– Вау! Класно порозмовляли, але, прошу пробачити – я облишу двох заклятих ворогів на поталу одна одній. У барі чекає келих повний сидру й на ньому, за дивовижним збігом, моє ім’я. – Псайк риссю проскакав між ними, призупинившись, аби шепнути Вініл на вухо. – Якщо бажаєш порозмовляти про те, як сильно ти ненавидиш Октавію, мій кабінет у великій будівлі поруч зі складами, – з цими словами він зник за дверми таверни.
– Я ж казала, що він не такий поганий, – віолончелістка легенько штовхнула здивовану сусідку.