***
Вініл вперше почувалася так бентежно. Або так схвильовано.
Вона стояла нерухомо з тої самої миті, як Октавія залишила її. Кобилка просто не могла зрушити з місця. Кожен м’яз неначе сковано льодом, а копита прибиті до підлоги безперервним потоком думок.
“Вона сказала, що їй сподобалось”.
Діджейка знову облизнула губи, як вона вже робить протягом останньої півгодини, але нічого крім власної шерсті не відчула.
“Ні, вона сказала, що їй не не сподобалось. Зовсім різні речі. Вона просто не хотіла мене ображати”.
Але ця обтяжлива думка була вщент спростована беззаперечним фактом.
“Октавія поцілувала мене перша”.
Посмішка нарешті осяяла її задумливе обличчя. Наче промені сонця, що пробились крізь хмари та освітлили темну кімнату крізь вікно, так й ця проста істина випалила всі її сумніви та бентежність. Неважливо, що станеться коли повернеться Октавія, але це єдиноріжка запам’ятає назавжди.
Вініл неохоче попленталась до комп’ютера. Діджейка була не в настрої писати музику, бо якщо до цього вона допомагала їй ненадовго зникнути з реальності, то зараз вона стала одним величезним нагадуванням про нещодавні події. Поні вирішила просто зберегти свої напрацювання та вимкнути обладнання.
Без звичного гудіння її комп’ютера кімната відчувалась незвично тихою. Суцільна тиша напружувала так само як й музика на повній гучності.
– Поквапся, крихітко… – промовила вона, відчувши себе дурепою, щойно ці слова пролунали вголос.
“Ага, поквапся з розв’язання емоційних проблем (провину за які несу я сама) й повертайся, щоб мені не було так самотньо”.
– Чому я така дурепа? – прошепотіла єдиноріжка, ляснувши себе ратицею по мордочці.
Перш ніж до неї прийшла бодай яка адекватна відповідь, задушливу тишу порушив легкий скрип дверної ручки. Діджейка затамувала подих, коли сіра кобилка, до якої тяжили усі її думки, увійшла до кімнати.
Віолончелістка широко усміхалась, але Вініл була занадто схвильована, щоб відповісти їй тим самим. Ковтнувши, вона дозволила подрузі почати розмову. Минуло кілька бентежних секунд, перш ніж Октавія зачинила двері та підійшла до неї.Кожна секунда відчувалась як вічність, кожен крок – як гуркіт грому.
Але слова так й не пролунали. Напроти, був лише різкий порив вітру та раптове відчуття затишного тепла. Вініл, без довгих роздумів, обійняла подругу у відповідь та нарешті усміхнулась.
– Схоже що тобі стало набагато краще? – діджейка сяйнисто посміхалася.
Октавія притислась ще дужче, уткнувшись мордочкою у білосніжну шерстку:
– Ммв-хмм.
Вініл мимоволі намагалась вдихнути якмога більше аромату віолончелістки, у спробі назавжди викарбувати його у пам’яті. Важко було відокремити щось одне й, як би кобилка не намагалась, навіть доречного слова не могла знайти. У думках було лише ім’я.
“Октавія”.
Воно описувало все, що значив для неї цей запах, всі почуття, що він викликав у діджейки, всю пристрасть та бажання, які вона заперечувала ці кілька тижнів, одним словом.
– Октавія, – сказала вона тремтячим голосом, заплющивши очі, щоб сильніше відчути тепло випромінюване кобилкою.
– Так, Вініл? – відповіла кобилка.
– Прошу, скажи, що це значить те, що, як я думаю, воно значить.
Вони одночасно посунулись одна від одної, щоб бачити обличчя одна одної. Діджейка повільно підняла голову, перетнувшись поглядом з віолончелісткою.
– А що, як ти думаєш, це значить? – запитала земна поні, поки Вініл докладала усі сили, щоб не потонути у безодні її фіолетових очей.
Серцебиття глухо відбивалося у вухах Вініл, поки вона збиралась промовити слова, що здавались такими простими кілька хвилин тому:
– Я т-тобі… подобаюсь…
– Ти мені подобаєшся.
Хвиля жару охопила єдинорожку з кінчиків вух й до ратиць, але вона мала остаточно запевнитися:
– Подобаюся-подобаюся?
– Подобаєшся-подобаєшся, – хіхікнула віолончелістка.
На цьому час розмов добіг кінця. Вініл відсвяткувала це, пристрасним поцілунком. Октавія пискнула від здивування, але й не думала чинити опір.
Тишу у кімнаті порушував лише звук палких поцілунків, глибоких зітхань та ледь помітні вигуки щастя. Ця мить запам’ятається кобилкам назавжди, як найприємніший спогад про взаємність їх почуттів.
У вікно, біля якого стояли подруги, крізь легку вечірню димку пробивалося проміння денного сонця, наче на честь початку нової сторінки у житті кожної з них.
І лише коли Октавія порушила тишу ледь помітним стогоном, обидві поні врешті роз’єдналися.
Віолончелістка легко покашляла, в той час, як її щоки дедалі більше червоніли:
–З-зробимо вигляд, що цього не було.
Вініл притиснулася до обличчя віолончелістки та почала пестити носиком її шерстку:
– Нізащо, – прошепотіла вона з хитрою усмішкою.
Октавія відійшла від діджейки та важко дихала:
– Я вважаю, що ми маємо зробити перерву. Я з самого ранку нічого не їла.
Протягом кількох секунд Вініл хотіла пройти уперед й продовжити. Щось у мові тіла подруги дало їй зрозуміти, що такі дії не зустрінуть багато заперечень. Та хіба не подібні дії стали приводом стресу Октавії? Цього разу вона вчинить правильно.
– Тоді як тобі ідея пройтись й взяти поїсти?
Вдячна за кілька секунд перерви, попеляста поні заінтриговано повела бровами:
– В тебе є куди піти?
– Можна прогулятись вздовж вулиці та обрати те місце, яке сподобається, – запропонувала Вініл, поки її ріг плавно обійняло сяйво магії. Зі столу піднялись її сонцезахисні окуляри.
– Звучить чудово, – але, коли єдиноріжка підійшла до виходу, віолончелістка загородила собою шлях. – М-м, чи не могла б ти залишити окуляри вдома?
– Хм? Нашо?
Земнопоні сором’язливо провела правим копитом по підлозі:
– Бо… в тебе гарні очі. Не ховай їх.
Вініл лише мовчки ганяла ротом повітря, так й не промовивши нічого змістовного. Протягом всіх вісімнадцяти років її життя ніхто, взагалі ніхто, й ніколи не звертав увагу на її очі. Принаймні у контексті комплементу. Їй, звісно вдавалося уникати знущання, однак кілька неприємних випадків все ж було.
Але, хай й лише на кілька секунд, Вініл спромоглася забути про тих поні з минулого. Прислухавшись до прохання, вона зняла окуляри та залишила їх на тумбочці. Раптово, кобилка відчула себе вкрай вразливою, згадавши, як виглядає світ без тьмяного скла.
– Справді? – запитала вона пошепки.
Земнопоні миттю вловила зміну настрою та підійшла ближче:
– Вініл, вони гарні, – торкнувшись її щоки, сказала віолончелістка. – Ти грана.
– Фраза, звісно, банальна, але… дякую, – вони синхронно посунулись уперед для легкого поцілунку, але намагались сильно не захоплюватись.
– Що ж, – Октавія вчергове поправила гриву. – Йдемо?
***
Очікувано, що на вулиці було так само холодно, мрячно, темно як було й до того. Крижаний вітер пробирав до кісток всіх, хто наважувався вийти на вулицю, розкидав газети та сплутував волосся у гривах перехожих. Більшість крамниць й не думали зачинятись, хіба літні столики кафе прибрали всередину, віконця передбачливо зачинені, а тепле світло, що вбачалося з-за вхідних дверей, вабило відвідувачів та випадкових перехожих.
Але Вініл цілком влаштовувало її становище: поруч з сірою поні, що відчайдушно намагалася врятувати зачіску на своїй голові.
– Це була жахлива ідея, – крізь вітер пробуркотіла Октавія.
– Та забий ти на цю зачіску! – весело відповіла діджейка.
– Але я виглядаю як дурепа!
– Навколо нікого, тому чи варто про це хвилюватися?
Після кількох секунд спротиву вітру, віолончелістка приречено зітхнула й опустила копито. Через лічені секунди грива вже вільно бовталася за спиною:
– Я почуваюся як дурепа, – надулася вона.
– Годі бурчати, в мене на голові також безлад.
Октавія скептично насупилась:
– На твоїй голові завжди безлад, незалежно від вітру. Різниця у тому, що тобі це личить.
єдиноріжка широко посміхнулась та штовхнула подругу крупом, отримавши у відповідь доволі кумедний писк:
– Ти можеш все виправити, коли ми дійдемо… куди б ми там не йшли. А до того, просто розслабся!
Хоча віолончелістка й усміхнулась у відповідь подрузі, невдовзі ця усмішка прийняла… підступний характер. Без довгих роздумів, Октавія посунулась впритул до діджейки та легенько вкусила її вушко. Це тривало менше секунди, але результат був миттєвий. Вініл перечепилася та впала на землю. Земнопоні задоволено хіхікнула, але миттю зупинилася, щойно вона усвідомила що сталося.
– Ох, пробач мені, будь ласка! Нічого не пошкодила? – вона допомогла подрузі підвестись на всі чотири. Білі щоки Вініл рясно почервоніли, мабуть, від удару о землю, але других ушкоджень помітно не було.
– Ти трохи не так… зрозуміла мене, – єдиноріжка намагалася виглядати розсердженою, але в неї не вийшло стримати дурнувату усмішку.
Якби віолончелістка була однією з тих, кому на думку легко могла прийти розпусна думка, вона б вирішила, що Вініл сподобався цей укус. Добре, що вона була з вихованої родини та навіть не розглядала такий варіант.
Вініл перевела погляд назад до дороги. З превеликим задоволенням, вона помітила привабливий ресторанчик на розі вулиці. Заклад, на перший погляд, був з епохи ретро (або просто зроблений у цьому стилі), а червоні лаковані диванчики, довга барна стійка та шахова підлога надавали йому певну атмосферу давнини. Й ця атмосфера, попри її любов до сучасних технологій, викликала у діджейки щиру зацікавленість.
“Ретро свіданка у ретро ресторані. Можу закластися, що Октавія буде у захваті!”
– Як щодо цього рестика? – наче ненароком запитала вона.
Октавія поглянула на будівлю та невдовзі її мордочку осяяла тепла посмішка:
– А він нічогенький.
Кобилки поквапились зайти всередину, що б сховатися від холодного вітру. Контраст температури був таким, наче вони замість кафе опинилися на одному з курортів Хорсонщини. Октавія негайно зайнялася своєю гривою, у спробі привести її до норми, поки Вініл пішла займати столик біля вікна.
Більшість місць вже були зайняті іншими поні, що так само ховалися від негоди. Сама їх присутність та невимушені бесіди наповнювали заклад затишком.
Вініл одразу сіла біля вікна, навмисно надавши віолончелістці право вибору: сісти прямо поруч з нею або ж навпроти. На радість єдиноріжці, Октавія сіла поруч з нею та й так близько, що якби вони одночасно повернулися одна до одної, миттю торкнулися б мордочками.
Щоб приховати посмішку до вух, єдиноріжка відвернулася до вікна та почала розглядати вулицю, що повільно занурювалася у темряву. Не очкувавши на таку реакцію, Октавія нервово покашляла та пошепки запитала:
– Я не надто близько до тебе?
Високі стінки, що відокремлювали кожен столик, надійно захищали від зайвих глядачів, тому Вініл різко повернулася, рішуче обійняла віолончелістку за талію й притягнула ще ближче для міцних обіймів:
– Крихітко, ти ніколи не будеш надто близько до мене.
Віолончелістка хіхікнула та наважилася залишити легкий поцілунок на білій щоці, що викликало в обох ледь втримні пориви сміху. Лише раптова поява офіціанта спромоглася припинити їх веселощі:
– Чи можу я прийняти ваше замовлення? – запитав він з усмішкою, що відверто казала: “Я все розумію, не хвилюйтеся”.
– Ну, я б замовила…знаєш, а я ж навіть не знаю, що є у меню. Може щось порадити? – Вініл прибрала копито з талії земнопоні та намагалася виглядати так, наче до цього нічого не відбувалося.
– У нас є все: від моркви-фрі до гарбузового супу. Втім, – змовницькі посміхнувшись додав він. – Можливо вас більше зацікавило б наше фірмове “блюдо на двох”, – вішка Октавії миттю почервоніли, а сама вона обережно почала озиратися, наче за ними могли б шпигувати. Вініл сердито глянула на офіціанта. Він з нерозумінням підняв брів, але одразу ж кліпнув, зрозумівши що до чого. – Ох, перепрошую. Ви все ще… мм… не публічні, так? Це звісно не моя справа, – жеребець понизив голос. – Але чи не бажаєте ви “блюдо на двох”?
Оскільки віолончелістка не могла навіть подивитися у бік жеребця, Вініл відповіла за неї легким кивком. Офіціант підморгнув та квапливо зник з їх поля зору.
– Пробач мені, Вініл, – з провиною у голосі схлипнула Октавія. – В мене ж все… все на лобі написано, так? – вона трохи посунулася, перервавши близькість з подругою.
– Та ну, я також не сильно ховаюся останнім часом. Просто будемо на стрьомі, – єдиноріжка здригнулася. – Уявляєш, що було б, якби Псайк раптом дізнався?
– Це було б жахливо, як я думаю, – Октавія приховала маленьку усмішку, виглянувши з-за столу наче у пошуках викладача.
– Ага, або та кобила з лірою на крупі. Яка ж вона су-
– Вініл! Тримай себе у копитах.
– Оу, звісно, – почесавши потилицю, Вініл сором’язливо посміхнулася. – Ти зрозуміла, про що я.
Віолончелістка лише знизала плечима, вирішивши не займати певного позиції, поки не дізнається чи є результат від розмови між нею та (загальновизнаною грубіянкою) м’ятно-зеленою кобилкою. Врешті-решт, кому як не Октавії знати як це, коли про тебе судять поверхнево. Єдине, що вона могла – припинити повторення циклу.
На момент, коли замовлення вже принесли, сонце остаточно сховалося за обрій й на вулицях запанувала всеосяжна темряву, крізь яку деінде пробивалося тьмяне світло ліхтарів. Однак це ніяк не турбувало парочку, вся їх увага була прикута до іншого.
Дві тарілки повільно опустилися перед ними. Аромат, приємний з нотками гостроти, розтікся їх відокремленим столиком. Октавія довго вагалася, але, спробувавши, запевнилася, що суп був ледь-ледь гострим. Розгублена від контрасту між запахом та смаком, вона не спромоглася розрізнити жодного інгредієнта. Смак був дивним, але не поганим, чимось нагадавши про перший поцілунок з Вініл. Однієї думки вистачило, щоб щоки Октавії почервоніли, що аж ніяк не оминуло уваги з боку діджейки.
– Перчик подіяв? Мій, на щастя, не гострий, – єдиноріжка піднесла чергову ложку до рота. – Й вельми непоганий.
– Ага, звісно. Перчик, – віолончелістка протерла рот серветкою. – Можливо він нас зігріє на шляху до дому.
Вініл здригнулася від одного погляду за вікно:
– Та ні, тут треба випити щось міцніше, – раптова думка осяяла єдинорожку й вона повернулася до своєї сусідки. – До речі, а коли в тебе ДН?
– Ну… скоро.
– Ну ж бо, кажи давай. Ти ще під час першої зустрічі казала, що він буде через декілька тижнів, а вже минуло, типу, три місяці.
– Ми ж тоді лише познайомилися, звісно я не планувала одразу казати тобі, коли в мене день народження, – обурено відповіла земнопоні, наче знання про цю дату було священне.
Вініл закотила очі:
– Мені здається, що ми вже досить близько знаємо одна одну.
Віолончелістка почервоніла, знову удавши наче це через суп:
– Що ж, добре, якщо ти так наполягаєш. Він буде через три тижні, одразу після екзаменів.
– Кльово! О-о-ох, я тобі таку вечірку влаштую! – Октавії стало ще незручніше обламувати ентузіазм єдиноріжки, особливо після того, як вона зраділа перспективі відсвяткувати день народження кращої подруги.
– Ем, Вініл… але кого я запрошу?
Секунду потому, ентузіазм її подруги помітно зменшився, та буквально за мить у її очах знову з’явився запал:
– Впораємося й удвох! Ми влаштуємо свою вечірку, з блекджеком та “Диким Пегасом”.
– Мене цілком влаштує й одна дика єдиноріжка, – попеляста кобилка прикрила рот ратицею, видавши жартівливий смішок.
– Ловлю на слові.
Закінчивши з вечерею, парочка вирішила повертатися до дому. Сіра поні приречено глянула у темряву та здригнулася:
– Ми обов’язково маємо придбати чоботи, – прошепотіла вона.
– Й шарфи, – погодилася Вініл.
Кілька хвилин вони йшли у повній тиші, що переривалася лише скреготом зубів та цоканням копит. Вініл не стримала посмішку від щойно народженого жарту:
– Якщо ми замерзнемо насмерть посеред Мейнгеттена, я цього точно не переживу, – Октавія не відповіла, лише посунулася ближче до подруги, щоб насолодитися теплом, яке та випромінювала. – Хей, а непогана ідея. Старе перевірене тілесне тепло. Завжди працює, з таким важко помилитися, – мова діджейки сплуталася та більше походила на малозмістовне белькотіння, а тіло поволі виходило з під контролю. Після того дивного супу до її розуму стали закрадатися вельми цікаві думки, й від того, що безпосередня учасниця тих думок зараз притискалася до її правого боку легше не ставало.
Схожі відчуття були й у другої кобилки, коли вона ненавмисно потерлася щокою о шию Вініл. Її очі були напівзаплющені, а дурнувата усмішка свідчила про щільний туман у думках.
“О, Селестіє, вона така м’якенька…”
– Ти там в нормі, Окті? – єдиноріжка ненавиділа переривати, але вона не аж так хотіла того… чим би воно не було.
До попелястої кобилки, повернувся чистий розум й вона одразу ж припинила зариватися носиком у шерстку єдиноріжки:
– А? Ой, вибач, будь ласка. Я… на мить втратила хід своїх думок.
– Ага, я також. Схоже, той жеребчик не жартував щодо “страви на двох”, – Вініл видавила з себе усмішку, щоб вберегтися від небажаних думок.
– Що ти маєш на увазі? – Октавія вирішила вдати з себе дурепу, у надії, що Вініл відволічеться та не помітить її червоні щоки.
– Ну… ти не відчуваєш себе… якось… – Вініл зробила паузу, щоб підібрати відповідне слово. – Грайливо?
– Я… думала що це через надзвичайну близькість до тебе, – визнала віолончелістка.
Тріумфальна посмішка осяяла вуста діджейки й вона гордо випнула груди уперед:
– Ага, поні часто на мене так реагують.
– Та йди ти, – Октавія легенько пхнула єдиноріжку у бік.
Територія університету була освітлена значно краще аніж іншої частини міста, за що подруги були безмежно вдячні. Єдині, хто також ще не спав цієї ночі, були поні на підпитку, що розходились від таверни. Октавія похитала головою та приречено зітхнула. Деякі студенти просто не знають, на що витратити вільний вечір.
Коли парочка таки прийшла до своєї кімнати, більша частина думок зникла зовсім. Все що залишилося – сонливе відчуття блаженства. Тому, вдруге повиснувши на Вініл, кобилка лише позіхнула та спробувала притиснутись ще дужче.
Діджейка хіхікнула:
– Ти така мила, – промовила вона з надзвичайною ніжністю у голосі та поклала кобилку на найближче ліжко. – Час спатоньки, я також кпц виснажилася.
Октавія вчинила так, як й просила подруга: заповзла під ковдру, з голови до задніх копит укутавшись у нього. Але навіть під ковдрою земнопоні ледь помітно тремтіла.
Вініл насупилася у роздумах, однак рішення виникло само. Спалахом змарнілої магії, єдиноріжка левітувала другу ковдру зі свого ліжка та вкрила віолончелістку другим шаром. Та вже земнопоні не була задоволена таким рішенням й вона запитально подивилася на співмешканку:
– Але ж ти будеш мерзнути, – тихо промовила вона.
Вініл знизала плечима:
– Пф, ти ж пам’ятаєш, що я одного разу спала прямо на вулиці. Всьо норм.
– Ні. Залізай до мене.
Рівно мить знадобилася єдиноріжці, щоб скоритися наказу віолончелістки:
– Ну, якщо наполягаєш, – вона щосили намагалася приховати посмішку, влаштувавшись під ковдрами поруч з Октавією, від чого кобилка отримувала невимовне задоволення від одночасного тепла тканини та кобилки.
Її сумнівні думки безслідно зникли, але ті що лишилися, були не менш сильними. Вже не у мріях, а насправді вона могла заритися носиком в шерстку поні, яка регулярно приходила до неї уві сні. Снах, що до найменших деталей відтворювали всі відчуття, але на ранок залишали діджейці лише сум самотності у холодному ліжку. Вона притислася ще дужче, бо не бажала відпускати цю мить. І якщо це був плід чергового сновидіння, то Вініл не бажала прокидатися.
– Знаєш, що в цьому найдивніше? – прошепотіла Октавія.
Єдинорожка здивовано хитнула головою:
– Що ж?
– Це зовсім не здається дивним.