***
Октавія почувалася більш ніж безглуздо у фірмовому сідлі з емблемою університету. Вона дозволила зробити з себе рекламний щит лише з поваги до Вініл. З якоїсь причини єдиноріжка наполегливо просила, щоб вона вдягла його.
Проблема була навіть не у стилі, адже це була доволі мила дрібничка, що чудово сиділа на крупі, справа була у величезному написі «ЗМУ» на боці. Октавія намагалася не бути такою вибагливою щодо моди, якою була її мати, але серйозно, хто захоче ходити з написами на своїх речах? Весь сенс носіння одягу полягав у створенні привабливого образу, і букви тут були явно зайвими.
Незважаючи на свої справжні почуття, віолончелістка намагалась налаштуватися на позитив, перш ніж пройти в порожній клас разом із Вініл.
– Що саме я маю робити?
– Ну, – діджейка почухала потилицю. - Мабуть, стояти на одному місці. Як думаєш, вийде?
– Ти невиправна.
Першою поні, яка долучилася до парочки, була викладачка, кобилка з блідо-зеленою шерстю та сірою екстравагантною гривою. Вона привітно посміхнулася двом подругам:
– Добрий ранок, Вініл. А ви, мабуть, і є та кобилка, про яку ми так багато чули?
– Схоже, що так, – Октавія подивилася на Вініл, цікавлячись що саме малось на увазі під «так багато».
Викладачка помітила до чого веде сіра поні:
– Я жартую, люба. Вініл мало про вас казала. Але попри це, я впевнена, що ви чудово нам підійдете. Минуло досить багато часу відтоді, як ми малювали натурниць, що відповідають своєму званню.
Віолончелістка посміхнулася і вдячно схилила голову:
– Ви мені лестите. Я просто допомагаю подрузі.
– Ви нагадуєте мою племінницю. Така ввічлива кобилка. І так, я маю наполягти на тому, щоб ви зняли сідло. Ми вивчаємо тіло, а не одяг.
Подумки зітхнувши від полегшення, Октавія стягнула з себе сідло і поклала на найближчий стіл. Вініл відкрила рота, щоб заперечити, але перш ніж вона встигла щось сказати, інша частина групи дружно ввалилася в аудиторію. Діджейка всілась за парту якомога далі від сірої кобилки й почала діставати своє художнє приладдя.
Було доволі ніяково стояти поруч з викладачкою перед усім класом. На коротку, абсурдну мить Октавії здалося, що вона знову в школі, де мала виступити з промовою, до якої взагалі не була готова. Витрусивши ці дурні думки, вона трохи посміхнулась. Не готова до промови? Ось це вже справді абсурдно.
– Отож, клас, як я й обіцяла минулого тижня, сьогодні ми практикуватимемося в малюванні пропорційно-коректних поні, – кобилка вказала копитом на віолончелістку. – І в цьому нам допоможе прекрасна міс… прошу вибачення, я не впевнена, що запам’ятала ваше ім’я?
– Моя провина: я не представилася. Мене звати Октавія.
Клас миттєво наповнився жвавим шепотом, більшість жеребців випрямилися, виявивши надзвичайну увагу до головної теми заняття. Вініл закотила очі, коли Шейді наслідував їхній приклад:
– Обережно, а то очі випадуть, якщо будеш так витріщатися, – прошепотіла вона, із задоволенням спостерігаючи за жеребцем, що совався на місці.
– Гей, я не владний над своїми очима. Вони дивляться куди хочуть і зараз вони хочуть трохи цього крупа, врубаєшся, про що я? - прошипів він у відповідь, з божевільною посмішкою.
«О, ти не уявляєш наскільки».
– Яка ж ти хтива тварина.
– Яка ж ти зануда.
Вініл пирхнула, але незабаром вони разом давились від сміху. То були приємні кілька хвилин, перш ніж вони усвідомили, що весь клас почав малювати, і поспішно взялись до роботи. Октавії було трохи незручно стояти на самоті, після того, як викладачка сіла за свій стіл, однак їй вдавалось залишатись абсолютно нерухомою.
Настільки глибоко в роботу Вініл ще ніколи не занурювалась. Одночасно три олівці малювали на її аркуші, кожен під своїм кутом і натиском, висікаючи монохромну копію віолончелістки. Освітлена променем світла, що осяювало і підносило її, немов хмаринка на небосхилі, її маленька Октавія виглядала реальнішою, ніж все навколо.
Сама ж кобилка помітила, як одногрупники повільно, один за одним, поверталися до діджейки, яка несамовито водила по паперу кількома, оповитими білим сяйвом, олівцями. Октавія ще ніколи не бачила Вініл настільки захопленою чим-небудь. Вона пізнала єдинорожку з абсолютно нового боку.
Врешті-решт, навіть викладачка підійшла до столу білої поні, щоб поглянути на її малюнок. І, як би нетактовно то не було, вона мала зупинити художницю:
– Ем, Вініл, вибач, люба, але малюнок має бути реалістичним.
Біла єдиноріжка насупилася, а олівці зупинилися. Вона підняла аркуш вище, порівнюючи малюнок з оригіналом:
– Про що ви? Точнісінько як вона.
Октавія відчайдушно хотіла покинути свій пост і вихопити аркуш, щоб самій подивитись, але вона придушила це бажання і сконцентрувалася на позуванні.
– Відчувається легкий, ем, імпресіонізм.
– Що? Як це? - беззахисно запитала Вініл.
– Ну… - вчителька нахилилася до єдинорожки, щоб не бути почутою рештою. – На мій погляд, Октавія зовсім не світиться зсередини. Схоже в тебе художня версія… обмовки за Фрейдом.
Віолончелістка побачила, як Вініл широко розплющила очі у відповідь на шепіт кобилки, а її білі щоки найчарівнішим чином вкрилися рясним рум’янцем.
«Що, в ім’я Селестії, могло її так збентежити?» Може, вона припустилась помилки?
Діджейка зачинила свій блокнот і почала збирати речі під хор розчарованих стогонів, бо решті класу не вдалося поспостерігати за її роботою. Вчителька не намагалася з’ясувати причину відходу чи зупинити її. Навпаки, вона встала перед класом і відвернула увагу від Вініл, розповіддю, як правильно розташувати кьютімарку.
Октавія намагалася зловити єдинорожку поглядом, але вона, схоже, намагалася дивитися куди завгодно, тільки не на неї. За кілька секунд вона вже вислизнула за двері, на прощання махнувши синім хвостом.
Бувши в пастці під поглядом дюжини студентів, Октавія не могла зрушити з місця до кінця заняття.
– Зверніть увагу, як кьютімарка розташовується по центру кожного стегна, і будьте уважні під час малювання скрипкового ключа. Тим, хто не вивчає музику, може бути-
– О! - вигукнув жеребець, що сидів поруч із Вініл. Він миттю опинився в центрі уваги, і, запинаючись, спробував виправдатись. – Ем, я щойно зрозумів, у чому була моя помилка, – кілька смішків стала усім соціальним покаранням, яке він отримав, перебивши вчителя, і Шейді швидко повернувся до роздивляння кьютімарки віолончелістки.
Усе виявилося трохи принизливішим, ніж вона собі уявляла. Мабуть, тому Вініл намагалася змусити її вдягнути сідло: воно чудово закривало ту саму область.
Так багато запитань! Вона сподівалася, що діджейка була готова до довгої телефонної розмови цього вечора. Хоча Вініл найімовірніше буде втомленою, адже в неї теорія музики одразу після малювання. Ну, завтра вони точно знайдуть час поговорити. П’ятниця була днем Псайка, а отже, настане час випробувати їхню нову тактику у справі.
І після всього цього Вініл точно буде нікуди дітись.
***
Псайк ходив взад вперед, а його грива і хвіст енергійно смикалися з боку в бік.
– Вау! – вигукнув він.
Минуло кілька секунд, перш ніж викладач продовжив.
– Вау! – вимовив він знову. – У сенсі, ви можете в це повірити? Пішов уже п’ятий тиждень! Я не знаю про вас багато чого, але мені здається, що ми прив’язалися одне до одного за ці кілька занять. Особливо наша улюблена парочка!
Миттєво всі повернулися до кобилок, що сиділи, як завжди, у протилежних частинах класу. Вони ніяк не відреагували, навіть ротів не розкрили.
Псайк підняв брову і спробував ще раз:
– Як до кіно сходили? – знову мовчання, його наче взагалі не чули. – Добре, давайте просто продовжимо. Нова тема, – він підняв аркуш із наміченим на сьогодні матеріалом, і поні швидко взялися записувати, забувши про двох кобилок. Вініл хотіла підморгнути або посміхнутися Октавії через увесь клас на честь їх спільної перемоги, але ризик бути побаченою іншими могла їм багато чого коштувати.
Попри те, що більша частина студентів була сфокусована на письмі, одна конкретна єдиноріжка (так вже склалось, що на її боці красувалась ліра) не зводила з діджея погляду ані на секунду. Її ліве око було прикрашене великим синцем, надаючи обличчю доволі моторошний вигляд. Примітно те, що Бон Бон сьогодні сиділа за іншим столом і морщилася щоразу, коли її ліве переднє копитце чогось торкалося.
Без довгих сварок, які зазвичай розтягували заняття, минуло всього 20 хвилин, перш ніж Псайк вирішив усіх відпустити.
– Поні, прошу у вас вибачення! Мабуть, я занадто багато всього запланував, пов’язаного з цими перепалками, і ці змовниці вирішили зірвати мені заняття, – він швидко обвів кобилок поглядом. – Ні? Що ж, добре, побачимося наступного тижня, – дивно, але він виглядав злегка розгубленим від їхньої нової тактики.
Коли всі почали розходитися, Вініл пішла своєю звичною дорогою, вгору по пагорбу. Октавія ледве придушила бажання наздогнати діджея і тут же влаштувати їй допит. Вона чекала цього весь день, зможе почекати й ще кілька хвилин.
На жаль, ця нестерпна зелена єдиноріжка йшла тією ж дорогою, що й Вініл, ні на секунду не зводячи з неї очей. З нею по дорозі, не було жодного шансу, що Октавії вдасться поговорити з Вініл наодинці. Ліра явно не збиралася випускати діджея зі свого поля зору.
Через брак інших варіантів, Октавія вирішила спробувати нічну розмову телефоном. Її дратували обставини, що постійно заважали дізнатися правду, але вона залишалася спокійною і змінила маршрут, попрямувавши до себе додому.
Хай допоможе їй Селестія, якщо Вініл не візьме слухавку…
***
{[ВИХІДНИЙ ВИКЛИК: Вініл]}
Була тільки північ, але Октавія не могла більше чекати. Вона ніколи не розуміла, наскільки нудно бути самій. Було так тихо! Уже не вперше вона хотіла почути Вініл, яка пирхає від сміху або голосно базікає і хихикає через слово, як вона робила, коли була в піднесеному настрої. Іноді вона жваво підіймала догори копита, якщо їй спадало на думку геніальна ідея або якщо Октавія зізнавалася, що не знайома з творчістю чергового виконавця.
– Ти ж жартуєш, правда? – говорила вона, широко розплющивши очі за темними лінзами, на що вказували її підняті брови.
– Ні крапельки. Кажу ж, я не слухаю цей твій… дабстеп, – відповіла б Октавія, викликаючи ще більше нерозуміння з боку Вініл.
– Але ж це найкрутіший жанр музики на світі…
– Алло? Ау? Гей, Октавіє, ти там чи як?
Розвіявши пелену думок, що оточували її, сіра поні постаралася включитися в розмову.
– О, привіт Вініл. Вибач, я відволіклась.
– Усе в нормі. Як справи?
На мить її голова спорожніла. Що ж таке важливе вона хотіла запитати? З іншого кінця дроту лунав приглушений хрускіт, який означав, що у Вініл у самому розпалі був опівнічний перекус. Вона завжди їла як свиня, і тим часом примудрялася залишатися в прекрасній формі. Може, варто дізнатися, як їй це вдається?
– Чому ти не товстієш?
Пауза.
– Ем, що?
Октавія почервоніла й подумки штовхнула себе:
– Прошу вибачення, забудь це. Я ніяк не можу зібратися з думками!
За секунду, протягом якої Вініл шукала чого б ще пожувати, хрумкання продовжилося:
– Та без образ, напевно.
– Так от, про що я справді хотіла поговорити, так це про заняття з малювання.
Хрускіт злегка сповільнився:
– Так-а? - з побоюванням пролунав голос діджея.
– Мене цікавить, чому ти втекла з половини заняття.
– Я просто… закінчила.
– Закінчила?
– Закінчила. Домалювала, і препод мене відпустила.
– Оу, – і це все? Вона всього лише раніше за всіх закінчила? Але це не пояснює, чому вона уникала віолончелістку. Хоча, а чи справді вона уникала? «Чи це моя вина, і я вимагаю до себе надто багато уваги?»
– Агась, – земнопоні злегка здригнулася, перш ніж зрозуміла, що Вініл, найімовірніше, не вміє читати думки й лише продовжувала бесіду.
- Раз уже з цим ми розібралися, які в тебе плани на завтра?
– Ох, у мене ціла купа всього запланована на ці вихідні. Не думаю, що ми зможемо затусити раніше понеділка.
Октавія нічого не могла вдіяти з почуттям легкої образи, але зробила все можливе, щоб придушити його:
– Усе гаразд. Сподіваюся, ти не забула що в нас обох по дві лекції в понеділок. Ми ніяк не зможемо… поговорити й зайнятися тим, чим ми зазвичай займаємося, – викрутилася вона.
– Гей, це не зовсім в тему, але ти в курсі, що лекції не обов’язкові? Вони записуються, щоб студенти могли прослухати їх пізніше.
– Я… я знаю про це, так, але, враховуючи, що я живу на кампусі, у мене немає вагомої причини їх пропускати.
Вініл злегка усміхнулася:
– Рада чути. Отже, до кінця другої лекції, це буде близько полудня, так?
Віолончелістка не була впевнена в доречності сказаного:
– Так, правильно.
– А твоя перша починається о восьмій-тридцятій?
– Так…
– А що ти робиш у перерві між ними?
– Не впевнена, що тобі це щось дасть, але зазвичай я беру в їдальні перекусити і йду в бібліотеку, – тепер вона була абсолютно розгублена.
– А-гаа… добре, це ідеально нам підійде! Обіцяю Октавія, ми знайдемо час затусити в понеділок, – Вініл переможно хихикнула, але намагалася тримати себе в копитах.
- Ти поводишся дуже дивно зараз. Невже… невже ти пила? – з побоюванням запитала віолончелістка.
– Що? Ні! Але ти подала мені гарну ідею… Вибач, крихітко, мені пора. Пізніше! – почулося клацання, і Октавія знову залишилася наодинці із самою собою.
Без сумнівів, Вініл попрямувала до бару, щоб як слід напитися без видимої на те причини. Цю особливість вони ніколи не розділять. Поки що Октавії вдається ховатися за своїм віком, але це зміниться за кілька тижнів. А потім… ну, вона розбереться з цим, щойно настане час. Це буде нелегко-
«Стоп, Вініл щойно назвала мене крихіткою?»
Октавія ледь не завищала як маленька кобилка.
Моє перше прізвисько!