***
– Октавіє, в мене є певна репутація і я маю її підтримувати, – буркотіла червона від сорому Вініл, поки намагалася натягти шапочку на очі.
– Та заспокойся ти, а то говориш прямо як Пс… – віолончелістка замовкла та застигла на місці.
– Як хто?
– Як… заївша платівка, кажу.
– Все одно це виглядає по-дурному, – Вініл зняла шапку та поклала назад на полицю.
На щастя, крамниця була напівпустою цього ранку. Лишень кілька поні були поруч, та й ті були надто захоплені стендом з шкарпетками та панчохами “Понімир”, щоб звернути увагу на подруг. Воно й на краще, бо сьогодні вони не надто переймалися приховуванням своєї дружби.
Діджейка була так одурманена тим фактом, що вони знову спали разом (звісно ж просто спали), що без роздумів погодилася з пропозицією Октавії прогулятися. Це був четвер, й у сірої кобилки було дві пари по полудню, тому вона хотіла встигти якмога більше за ранок.
Згадавши про проблеми, що виникли під час їх останнього побачення, Октавія вирішила, що теплий одяг вельми знадобився б, якщо вони знову вирішать кудись піти. Вона вже обрала собі пару чарівних блакитних чобітків, а також білий шарфик, й тепер намагалася знайти для діджейки щось схоже.
– Але це гарно! І личить до твоєї гриви! – наполягала Октавія, поки йшла до діджейки яка вже стала біля іншої стійки.
– Хмм… Ну, от ця мені здається кращою, – Вініл зняла сіру шапочку з гачка та вдягла на голову. Значна частина її синьої гриви продовжувала стирчати з-під неї шипованими пасмами, що виглядало доволі мило. Октавія, звісно, ніяково промовчала.
– Досить сексуально, чи не так? – Сказала Вініл.
Віолончелістка промовчала, посміхнувшись та закліпала віями. Вона лише почала досліджувати флірт, але вельми швидко вчилася, що у наступну мить підтвердилося приглушеним кашлем діджейки:
– Все добре, Вініл? – вона усміхнулася ще ширше.
Вирівнявши дихання, єдиноріжка підійшла ближче:
– Бляха, Октавіє! – Прошепотіла вона. – Це взагалі не чесно.
– Не розумію, про що ти кажеш, – невинно відповіла попеляста кобилка, після чого потягла подругу до відділу взуття. – Чому б тобі не придбати ще й взуття? На випадок, якщо ми знов підемо кудись увечері.
– Добре, добре, – Вініл оглянулася. – Як щодо цих? Сірі, з чорним краєм.
– Це вже занадто, не думаєш? До того ж чому б тобі не обрати щось яскравіше?
– Але сірий та чорний мої найулюбленіші кольори! – Відповіла діджейка.
– Я просто хотіла сказати, що це… ну… зайве… – Октавія притихла, й, коли Вініл озирнулася на подругу, та з розумінням посміхалася:
– Що не так? – насупилася Вініл.
– Це неймовірно мило, але я не буду проти, якщо ти обереш щось яскравіше. Справді, це тобі ліпше виглядатиме.
– Я… а?
Тепер черга Октавії здивовано насупитися:
– То ти це ненавмисно?
– Що ненавмисно? – діджейка відверто не розуміла дивну поведінку своєї сусідки.
Приголомшений погляд Октавії змінився на легку посмішку, й вона легенько змахнула копитом закривши цю тему:
– Ох, Вініл, ти миліша ніж взагалі можеш собі уявити. Не переймайся.
– Дообре… – Вініл повернулася до взуття. – Та грець з ним, я беру їх й не бажаю чути ані слова проти.
– Ані слова.
Підійшовши до каси, Октавії здалося, що вони стоять значно ближче, аніж це заведено робити подругами тому Вініл пересилила себе та відійшла. Пересилила, бо подібна близькість перед продавцем могла б наробити їм проблем.
Та все ж вона ненавиділа те, що перша думка у її розумі була про ставлення інших поні. Подібних обмежень вона не відчувала роками. Час проведений у школі підняв самовпевненість Вініл до тої міри, що вже мало що могло вибити кобилку з колії.
Але тепер в неї з’явилася слабкість. Чудесна, неймовірна, дивовижна, але все ж слабкість. Октавія була її ахіллесовим копитом, м’яким місцем у душі. Вона була одночасно найціннішою та найвразливішою її частинкою.
Тому тепер, заради Октавії, вона має звертати увагу на ставлення пересічних поні. До цього вона могла ігнорувати чужу думку, бо вважала що краще знає як буде краще для неї. Батьки давно полишили її, а братів чи сестер вона не мала. У цьому й був секрет такої самовпевненості, попри всі невдачі: світ нічого не очікував від неї, тому й вона нічого не очікувала від нього.
Вона зрозуміла, що ця слабкість стала невіддільною частиною того, що пов’язувало кобилку з Октавією. Вона була ключовою. Саме ця слабина у її захисті викликала почуття, що вона відчувала.
Вініл, занурена у свої думки, на автоматі заплатила за одяг. Вони вийшли з крамниці й на мить зупинилася, щоб пропустити натовп поні. Октавія швидко усвідомила, що щось не так, бо діджейка не сказала ані слова.
– Вініл? Ти в нормі? – запитала вона, не на жарт занепокоєна нехарактерним мовчанням.
– А? Ах, та, все ок, – єдиноріжка врешті-решт вийшла з роздумів та посміхнулася, чим й заспокоїла серце сусідки.
– Бажаєш ще кудись зайти шляхом до дому?
“Дім, наш дім, де ми разом, дім”.
– Ні, йдемо одразу додому. Мене задовбало ділитися тобою з усім світом, – відповіла діджейка, зрадівши почервонівшим щічкам Октавії. Зазвичай, це значило що на неї очікує крупний план неперевершених аметистових очей, щойно вони потраплять до їх кімнати. Це поволі ставало її улюбленим хобі, що підтверджував благоговійний трепет у грудях.
На щастя, віолончелістка повністю поділяла захват Вініл щодо їх взаємного хобі, бо її гранатові очі були не менш неперевершеними. А ще насолода від поцілунків. Прокинувшись рано в ранці, міцно обійнявши одна одну й нічого, крім звуку їх губ, не порушує їх спокій… Це чарівно. Чарівніше за справжні чари.
Поки вони йшли вулицями Мейнгеттену, Октавія, здається, зіштовхувалася стегнами з Вініл частіше, аніж зазвичай. Поштовхи не були сильними, але й цього вистачало, щоб спрямувати думки діджейки на слизьку стежку. Ця тема має бути обговорена, рано чи пізно, й вона з провиною визнала, що не може припинити про це думати. Якщо звичайні поцілунки такі приємні…
Але це були незвідані та небезпечні води. Вініл заховала ці думки у найтемніший куточок свідомості, до кращих часів. Її віолончелістка безтурботно скакала поруч, без найменшої підозри про хтиві думки, що виникали у діджейки поруч.
Коли парадна брама студмістечка залишилася позаду, Октавія тишком-нишком зиркнула на Вініл, яка продовжувала посміхатися без особливої на то причини. Загалом-то, віолончелістка знала, що тепер не обов’язково дивитися потайки. До того ж Вініл, швидше за все, була ані трохи не проти якщо вона зажадала б витратити залишок дня (року (усього життя (вічності))) на споглядання одна одної. Єдине що її зупиняло – постійний страх збентежити свою сусідку.
Звісно їй й так багато чого було дозволено, але нема жодної причини прискорити процес. Вініл не сказала ані слова, коли прокинувшись вранці, побачила як Октавія сором’язливо штовхає своє ліжко до ліжка сусідки, щоб в них було більше простору для… експериментів, як вона любила це називати.
Бо, якщо чесно, це ними й було. Вона хотіла зрозуміти, чи можливо поцілувати поні, поки думка не до кінця сформована. Згідно з першими практичними дослідами – можливо, але потребує подальших досліджень. А Октавія була хороша у дослідженнях майже так само, як була хороша у дослідженнях авторка “Польових досліджень з понівільского сексу”.
Настала черга віолончелістки осяятися в усмішці, подібно до єдиноріжки поруч з нею, яка була занурена у схожі думки.
Коли вони йшли шляхом до гуртожитків, дві поні помітили офіціантку, що зазвичай намагалася не показувати ким вона працює. Вона виходила з їх гуртожитку й щойно помітила парочку то одразу побігла у їх бік.
Вініл напружилася й підійшла ближче до Октавії. Зі свого боку, віолончелістка зробила теплу посмішку, водночас підготувавшись до словесної баталії.
– Октавіє, я шукала тебе, – сказала Бон Бон, зупинившись перед ними. – Й, ем, привіт, Вініл, – віолончелістка у розумі відзначила, що кобилка з трудом змушувала себе це проговорити.
“То їй чомусь зручніше розмовляти зі мною, аніж з Вініл… Цікаво”.
– Привіт, Бон Бон. Чим можу допомогти? – відповіла Октавія, у намаганні виглядати доброзичливішою.
– Ну, загалом-то ти вже допомогла. Я хотіла тобі віддячити.
– Я допомогла?
– Ем, ти ж розмовляла з Лірою нещодавно, чи не так?
Попеляста поні кивнула й здивований вираз мордочки білої поні змусив її відчути себе винною за те, що вона не розповіла їй про це раніше. Ліра була такою ж проблемою для Вініл, як й для віолончелістки:
– Мої слова якось на неї вплинули?
– Сильно, – Бон Бон підійшла ближче та озирнулася аби запевнитися, що більш їх ніхто не чує. – Вона прийшла до крамниці у якій я працюю. Обійдемося без подробиць, але вона була понура. Я вийшла до неї прийняти замовлення, геть забувши, що вона не знала де я підпрацьовую. Це… не найкращі миті мого життя, – кобилка почервоніла, але продовжила. – Ледь помітивши мене вона почала плакати. Я ніколи не бачила, щоб вона плакала через когось чи щось взагалі. Та, я її знаю лише семестр, та все ж… Вона не з тих, хто влаштовує істерики. О, й, будь ласка, нікому не розповідайте те, що я розповіла.
Вони швидко кивнули.
– Добре, тож, я взяла перерву та ми вийшли поговорити на задній двір. Вона не витримала й розповіла мені про те, що насправді вона відчуває. Про те, що я й не підозрювала раніше й точно не очікувала почути від Ліри. Врешті решт, я запитала, як вона прийшла до всіх цих думок. Вона відповіла, що поговорила з тобою, Октавія, й твої слова змусили її передивитися свої переконання.
Віолончелістка спробувала обмінятися недовірливим поглядом з діджейкою, але єдиноріжка була надто зайнята тим, що гордо та широко усміхалася.
– От тому, – продовжила Бон Бон, – Я хочу подякувати тобі. Чесно, я думаю, що ти врятувала найкращу подругу яку я коли-небудь мала. Я твоя довічна боржниця.
До Октавії почало приходити розуміння, що Вініл не єдина поні, яка виявляється набагато складнішою, аніж може здатися на перший погляд. Мабуть, у всіх є своя заплутана історія, й хай вона не до кінця розуміла історію Ліри, вона раділа, що спромоглася їй допомогти.
Але була одна проблемка.
– Я рада, що ви знову подружилися. Та все ж я маю в тебе запитати… ти казала їй, що ми з Вініл насправді не вороги?
Очі Бон Бон широко розплющилися:
– О, ні, звісно ж ні! У мене цього й у думках не було! – кілька секунд потому вона з цікавістю глянула на кобилок. – Я знаю, це не моя справа, але… ви… разом?
Октавія послабила захист, коли зрозуміла, що наміри Бон Бон не були злими, тому замість підготованої відповіді вона видавила з себе кілька беззмістовних звуків й замовкла. На щастя, Вініл відповіла за неї.
– Й чого ти так думаєш? – запитала вона у відповідь, зробивши максимально безтурботний вигляд.
Погляд кремової кобилки неквапливо пройшовся по кожній з вдягнутої подругами речі. Вініл також оглянула речі й нарешті зрозуміла про що Октавія казала їй у крамниці.
“ Сіро-чорне взуття з шапочкою. Як я одразу не зрозуміла?!”
Все ж вона відчула легке запаморочення, зрадівши, що віолончелістка вдягнута у її кольори. Це не поєднувалася й не було модним, але Октавія все ж обрала саме їх. Білий й блакитний на попелястому…
“ Я можу до цього звикнути”.
– О, ну, ми носимо одяг, який за неймовірним збігом обставин, збігається з кольорами шерстки та гриви одна одної. Це нічого не значить, – зухвало відповіла Вініл. Вона усвідомлювала, що це було непереконливо й що у них тепер проблеми.
– Ну, як скажеш. Хоча для мене все криштально зрозуміло, – Бон Бон усміхнулася, усім своїм видом сказавши: “Я не збираюся вірити у ваші виправдання”.
До Октавії повернулася можливість складати змістовні речення:
– Щ-щож, я впевнена, що ти не з тих поні, які люблять ділитися своїми теоріями з іншими.
Рожево-блактиногривій кобилці вистачило ввічливості аби не образитися:
– Звісно ні! Саме плітки ледь не зруйнували нашу з Лірою дружбу.
– Попри це, прошу, намагайся бути обережною.
– Я нікому не скажу, клянуся. Це найменше, що я можу для вас зробити.
– Для нас? – перепитала Вініл, повівши бровами.
– Ну, так. Тепер я бачу, що ти не така погана, як Ліра про тебе казала. Прошу, зрозумійте, вона важка поні, – протягла Бон Бон у відчайдушній спробі змусити Вініл поглянути на Ліру по-іншому. – Ми не бажали вас образити, коли жартували у класі, клянуся. Вона проблемна поні, і я… ну, я не виправдовуюся, це було й справді смішно. Хоча нам все одно соромно.
Вініл подумала кілька секунд, після чого широко посміхнулася. На ображенках к’ютімарка блякне, вирішила вона:
– Не парся.
Сіра поні поруч з нею також усміхнулася:
– Краще дружити, аніж сваритися.
Бон Бон засяяла:
– Чудово! Сказати чесно, було досить важко вам все це сказати. Але Псайк мав рацію, ви й справді кльові поні, – їх роти розкрилися, але щаслива кремова поні цього не помітила. – Ну, потім ще поговоримо, нові подруги! – вона хіхікнула та побігла у бік центральної площі студмістечка.
– Псайк… – Прохрипіла Вініл.
– Чи є хоч щось, що не пов’язано з цим поні? – сказала Октавія з підозрою.
Втративши подих від усвідомлення ситуації, єдиноріжка метушилася навколо віолончелістки:
– Що як він знає? Це він сказав їй порозмовляти з нами? Звідки він знає, що ми тут живемо?
– Ем, Вініл, мабуть, нам варто поговорити про це вдома, – Октавія розуміла, що не можна більше приховувати від Вініл правду про її розмову з Псайком. Провина переповнювала її розум, коли вона усвідомила, що це варто було зробити ще кілька днів тому.
Вони з поспіхом увійшли до будівлі та піднялися сходами, мимоволі відмітивши приємне тепло. Попри одяг, їм все одно було прохолодно. Увійшовши до кімнати, Октавія навмисно не поспішала зайнявшись зняттям взуття аби відтягти неприємну розмову.
Вініл зняла шапку, чим дозволила гриві прийняти її звичний вигляд. Вона вислизнула з взуття та обережно підійшла до сусідки. За інших обставин вона підійшла б для поцілунку, але зараз була надто схвильована, аби мати на це бажання.
– Ти знаєш щось, про що не знаю я? – раптом запитала Вініл.
Октавія ніяково вперлася поглядом у підлогу:
– Прошу, не злися.
Єдиноріжка відчула біль у грудях від самої лише думки. Вона швидко підійшла й, припіднявши мордочку віолончелістки, поглянула їй в очі:
– Я не буду злитися. Просто розкажи мені у чому справа, бо я відчуваю себе незручно.
Глибоко зітхнувши, Октавія наважилася сказати:
– Псайк – університетський психолог. Коли я прийшла по професіональну допомогу, там був він, – заплющивши очі, вона швидко продовжила. – Я все йому розповіла. Як ми брехали, як стали друзями, як… як я почувалася біля тебе… – її голос стих до шепотіння. – Все.
Вона не наважувалася розплющити очі, щоб побачити реакцію Вініл, бо боялася побачити ці гранатові очі сповненими розчарування, злості або образи. Це було б занадто:
– Вініл, пробач мені. Я-я була схвильована й не знала до кого ще…
Відчуття губ, що на мить доторкнулися до її губ, примусило замовчати. Це був швидкий поцілунок, що примушував до мовчання та водночас заспокоював.
– Що він сказав? – м’яко запитала Вініл.
– Він дав мені кілька порад. Він надав мені сміливості повернутися до тебе й… ну, далі ти знаєш.
– Він сказав “Я так й знав” чи типу того?
– Ні, нічого такого. Він поводився професіонально.
Вініл зітхнула з полегшенням:
– Я рада, що він не такий придурок, яким я його вважала, але мені трохи образливо від того, що ти не розповіла мені раніше, – вона одразу опинилася мордочкою до мордочки, про що мріяла цього ранку. – Мммф! – просто неможливо не пробачити віолончелістці. – Знаєш що, я переживу, – після цих слів єдиноріжка перейшла у контрнаступ.
Це було чимось, що вона проґавила під час роздумів у крамниці. Вона думала, що Октавія – слабкість, без якої вона не могла б жити, але все ж слабкість. Можливо, це й правда, але це не було мірою впливу Октавії на її життя.
Щойно вона відчула – її віолончелістка надала їй силу, яка не дозволяла незначним проблемам взяти над нею гору. Вона була її величною силою та водночас найвразливішим місцем. Не має значення, що Псайк знає, або що думає Бон Бон, або що інші поні можуть скоро дізнатися.
Значення має лише Октавія, яка глибоко дихала й намагалася наосліп притиснутися до Вініл дужче, ніж це фізично можливо. У кінці дня вона могла повернутися у кімнату до своєї віолончелістки. Все інше не має значення.