***
Фасад екзаменаційного центру мав чорний колір. Всі вікна були завішані щільними багряними шторами й тим самим не дозволяли натовпу ззовні побачити жахи, що чекають на них всередині. Біля входу стояла абстрактна скульптура кобилки, що скукобилася від невидимих ворогів. Здійнявся крижаний вітер, що наскрізь продував той незначний одяг на студентах. З верхівки будівлі суворо каркала ворона.
Октавія бентежно ковтнула, відчувши себе мікроскопічною на тлі моторошної будівлі:
– Н-не сприяє вірі в с-себе, еге ж?
– Так, – тихо відповіла Бон Бон. – Не сприяє.
– Ви дві такі лошатки, – пробелькотіла Вініл собі під носа, Ліра ж стримано підтримала її кивком. Відносини між ними все ще залишалися дещо натягнутими, але майбутні заліки дали їм спільну ціль. А саме, підтримати подруг у важкий період.
– А що як я все завалю, – пискнула Октавія.
– Ти впораєшся, – перебила її Вініл. – У разі чого, попросимо Псайка домовитися з викладачами за прохідний бал. Він же сказав тобі не вчитися.
– Сумніваюся, що навіть він зміг би з цим допомогти.
Двері відчинилися зі зловісним скрипом. На жаль, замість потвори з глибин Тартару залитої кров’ю невинних студентів, у дверному отворі з’явилося дещо набагато гірше. Немолодий жеребець в окулярах з товстою чорною оправою та у легкому кавового кольору пальто. Монотонним голосом він змусив натовп замовкнути:
– Всі студенти, що складатимуть залік з психології, прошу, слідуйте за мною. Жодних розмов. Після початку заліку не можна виходити поки ви не закінчите залік, або поки не закінчиться відведений на нього час, – він розвернувся та попрямував вглиб будівлі.
Передні ряди бентежно попленталися уперед: бажання входити першим у двері не було ні в кого. В Октавії перехопило подих, коли Вініл зробила крок уперед. Копита віолончелістки ж залишилися на місці, наче стовбури дерев що корінням чіпляються за ґрунт:
– Вініл! – вона спробувала гукнути подругу, але в неї вийшов лише приглушений писк. На щастя, та помітила, що Октавії нема поруч, та озирнулася.
– Що трапилося? Ну ж бо, ми маємо йти.
– Я не можу, – вона сподівалася, що широко розплющених очей вистачить аби передати весь її жах. Тим часом близько половини студентів вже зайшли до будівлі.
– Звісно ти можеш. Повір мені. В тебе всьо буде кльово, – Вініл хотіла скорчити зухвалий вискал, але, помітивши, як хвилюється її подруга, лише натягнуто усміхнулася.
Октавія поморщилася:
– Я погано почуваюся, – і це було правдою: її живіт крутило, що викликало нудоту.
Вініл насупилася та підняла копито, або поміряти температуру в Октавії. Зітхнувши, вона опустила копито на землю:
– Це через стрес. Обіцяю, що коли ти сядеш за завдання, то зрозумієш, що дарма хвилювалася. В тебе все вийде, крихітко, – єдиноріжка озирнулася на залишки натовпу. Залишилося не більше кількох поні. – І… у крайньому разі, подивися на мене та тричі кліпни, й я… зірву залік, аби ти могла перескласти.
– Ти справді це зробила б? – недовірливо запитала Октавія. Університетські заліки це не жарти, вони вирішують майбутнє багатьох студентів і якщо завалити навіть один з них, то це може призвести до тяжких наслідків.
– Для тебе? – Вініл нарешті скорчила впевнену усмішку. – Най мого туза гатять древововки, якщо збрешу!
Віолончелістка ледь подолала бажання накинутися на подружку з повними вдячності обіймами й лише ледь усміхнулася. Знання, що вона має вихід, навіть такий ризикований, послабило її бентежність:
– Дякую.
Діджейка випнула груди:
– Це мій обов’язок. А тепер пішли, час покінчити з цим.
***
– Я все завалила, – Октавія поклала голову на стіл й накрила її копитами. Шум університетської таверни не допомагав їй заспокоїтися. Довкола було повно студентів зі запалими очима й копитами що тремтіли, бо вони бачили справжнє пекло. Минула година після заліку.
– Мені доведеться всю ніч заспокоювати тебе? – пробурмотіла Вініл, яка нервувала не довше п’яти хвилин після закінчення заліку. – Якщо одна з нас й завалила залік, то це мож убути лише я. В тебе принаймні досить знань аби отримати гарний бал, – єдиноріжка ковтнула безалкогольного сидру й додала. – Насправді, я була б навіть не проти, якби ти вирішила використати план зі зривом. Принаймні, я б вже знала про свій хрєновий бал й не їхала дахом через це.
– Ох, досі принижувати себе, це починає втомлювати, – Октавія змусила її замовкнути.
Вініл подивилася на неї та вже збиралася щось відповісти, але зупинилася та глибоко зітхнула:
– Крихітко, ми перенервували. Нумо забудемо про навчання й заспокоїмося, окі докі?
– О Селестіє, о першій годині в нас залік з музичної теорії! – вигукнула віолончелістка й підскочила. – А потім, через годину, в мене залік з історії!
Перш ніж бентежність повністю охопила Октавію, Вініл посунула власні страхи вбік та спробувала заспокоїти подругу:
– Чіл. Попри те, що ми вивчаємо різні види музики, залік у нас в одній аудиторії. Я перевіряла. Тож план зі зривом все ще робочий.
– А як щодо історії?
– Мене не буде фізично поруч, але, е-е, я буду з тобою… морально? – заспокійливо закінчила вона.
– Я приречена, – приглушено відповіла Октавія, після того, як опустила голову на стіл.
Вініл зітхнула й подивилася крізь переповнену залу. За столиком у дальньому куті Бон Бон повільно гойдалася взад-вперед, поки Ліра обіймала її. Було важко приглушити бажання крикнути жарт щодо їх орієнтації, але після заліку вона вирішила не руйнувати їх мирну угоду. Якщо вони пара – кльово. Якщо ні – кльово. Врешті-решт, хіба не схожого ставлення бажала вона з Октавією.
– Але ж є й свої плюси: вже завтра це закінчиться, – Вініл заспокійливо посміхнулася, та потяглася крізь стіл аби торкнутися правого переднього копита Октавії. – Просто переживи цей день.
Віолончелістка підвела погляд та невпевнено посміхнулася у відповідь:
– Навряд чи ти маєш чари, які дозволять перенести нас в завтрашній ранок.
– Ні, – вона продовжила помітно тихіше, – Але, якщо ми повернемося до нашої кімнати, то я зроблю так, що час мине майже непомітно.
Октавія хіхікнула та кивнула:
– Добре.
Знадобився певний час аби діджейка усвідомила що саме зараз відбулося:
– Чекай-но, ти зараз серйозно? В сенсі, я по приколу запропонувала, але якщо ти справді хочеш…
Її подружка все з тією ж усмішкою підвелася з-за столу. Вініл ледь не перекинула його, коли поспішила приєднатися до Октавії.
***
Атмосфера перед будівлею, в якій їм належало складати залік з музичної теорії, була набагато затишнішою, аніж перед корпусом психології. Або так було насправді, або купа позитивних емоцій прикрасила дійсність. Втім, кобилки й без того почувалися неймовірно впевненими у своїх силах і з нетерпінням очікували коли відкриються двері.
– Ми зробимо це, – твердо заявила Октавія.
– Зробили, – прошепотіла Вініл і відвернулася аби приховати багряні щічки.
– М?
– “Зробили”. Ми зробили це.
– Давай не будемо про те, що ми “зробили”. Залік то, ми ще не- – Октавію перебив координатор заліку, який відчинив двері, махнув копитом та мовчки зайшов назад до будівлі.
Цього разу обидві кобилки без сумнівів рушили уперед. Проте, перш ніж зайти всередину, єдиноріжка тицьнула подругу:
– Скажи це.
– Я не хочу здатися самовпе…
– Та ну, кажи давай.
Октавія зітхнула і спробувала зробити роздратований вираз мордочки, але все ж не змогла стримати посмішку коли промовила:
– Ми зробили це, склали залік.
– Так тримати, крихітко.
Всередині їх зустрів лабіринт рівномірно розподілених великою залою столів. Як й минулого разу, на кожному з них лежав невеличкий буклет з питаннями. Без зайвих розмов, вони з’ясували, що столи з буклетами “класичної” та “сучасної” теорії йшли паралельно одне одному. Кобилки зайняли сусідні столи й споглядали, як їх колеги-музиканти розсаджуються по місцях.
Музика.
Якщо й був якийсь предмет до якого Октавія та Вініл мали стовідсоткову підготовку, то це була музика. Вініл точно знала, що розбирається в ній, і не соромилась постійно про це нагадувати. Значно скормніша Октавія також була впенена у своєму таланті. Хіба могло бути інакше після стількох років парктики та навчання, але їй все одно було ніяково підкреслювати це. Одна з небагатьох рис, яку не поділяла її подруга.
Усвідомлення власної майстерності дещо зняло напругу. Якщо й був надійний спосіб підтвердити їх впевненість у собі та одна одній, то їм був саме цей екзамен.
Вініл заплющила очі та подумки поринула у свій останній концерт, що відбувся напередодні почтаку навчання. Вогні в такт музики, стробоскоп, поні танцюють у щирому захваті, її мікшерський пульт з усіма перемикачами в ідеальних позиціях та всесвіт у її копитах. Жодні результати екзаменів неспроможні запенити її у зворотньому. Вона найкраща діджейка у всьому світі.
Октавія також заплющила очі та шукала спокій у далеких спогадах. Її перший вчитель з гри на віолончелі, його сльозливі від хвилювання очі, коли він дивився на її виступ перед матрію. Він витер сльози та проепотів надломленим голосом:
– Бездоганно, – попеляста лошатка усміхнулася, а її мати насупилась, після чого вчителя замінили. Втім, його слова, й те, що вони значили для Октавії, ніхто не взмозі забрати. Одну мить, багато років тому, вона була бездоганною.
Остаточно зібравшись з думками, пара відкрила буклети та час пішов.
Октавію осяяло першою, але вже через кілька секунд до неї приєдналася й Вініл
“Я це знаю!”
Питання здавалися недолугими, а відповіді на них – очевидними. Вініл майже захіхікала, коли закінчила перші дві сторінки менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Навіть не відчула! Залік з психології був важкий, але справедливий, і від музики вона очікувал того ж. Вперше за життя вона так легко складала залік!
Єдиноріжка весело огледилась лиш для того, аби помітити що інші поні не поділяють її радість. Вона побачила довкола себе насуплені брови та нервове ковтання застрягших у горлі комів. Одна кобилка ледь не плакала, поки листала сторінки буклету. Вініл не змогла змусити себе співчувати іншим; її переповнювало щасття.
Вона повільно озирнулася, аби перевірити свою віолончелістку, з надією, що та зберігає спокій. Вініл не хотіла втілювати план зі зривом заліку в життя, але якщо цього потребуватиме Октавія…
За столом поруч з нею нікого не було. Її попеляста поні зникла, як й буклет зі завданнями.
Серце Вініл забилося частіше. Вона мовчки огледіла приміщення, з відчуттям неприємної тяжкості у животі. Якщо Октавія втекла, не впоравшись зі заліком, Вініл має піти за нею. Але як вона могла піти так безшумно?
Потік її думок збився, коли вона помітила сіру кобилку в іншому кінці аудиторії, що прямувала до координаторки екзамену. Вона хоче вмовити відпустит її? Випросити більше часу на підготовку? Вініл відчула, що не впоралась, попри елементарність питань. Воне не допомгла Октавії почуватися впевненою. Вона мала пильнувати її та допомогти впоратися з усіма складнощами…
Усмішка вже встигла зникнути з мордочки діджейки, як аудиторією пронісся здивований голос координаторки:
– Вже?
Елегантний голос тихо відповів:
– Я здивована не менше ніж ви.
Губи Вініл мимоволі розплилися у широкій усмішці. Октавія не тікала, вона склала екзамен. Діджейка подумки кричала від радості.
“Це моя кобилка!”
У її грудях запалала почуття гордості. І трохи сорому, бо вона взагалі наважилась піддати сумніву здібності Октавії. Звісно ж віолончелістка впоралась: вона не мала б сумніватися в цьому. Вініл не повторить цю помилку.
Діджейка радісно повернулася до свого тесту. Настпні кілька сторінок були не набагато важчі від попередніх. Навіть найдовші питання здавалися елементарними. Вона могла писати наукові роботи з цих тем, тож навіть питання, обсягом у кілька абзаців, не стали проблемою. Минуло лишень десять хвилин, а широкоусміхненна єдиноріжка вже поспішала вийти з аудиторії.
Як вона й думала, Октавія чекала на неї. Вони побігли в обійми одна одної. КОбилки скакали на задніх копитах, взаємно підтримуючи себе у вертикальному положенні.
– Ти мала рацію! – віолончелістка забула про стриманість та щиро раділа. – Екзамен виявився таким простим!
– Я вірила в тебе, але Діскорд мене дери, ти писала менш ніж за півгодини! Ти, мабуть, й мокрого місця від того тесту не залишила! – Вініл посміхалася до болі в щоках, але їй було на це байдуже.
Вони перестали підстрибувати й притиснулись одна до одної:
– Дякую, Вініл, – прошепотіла Октавія. – Сказати чесно, я не думаю, що впоралася б без тебе.
М’яко посміхнувшись, діджейка поцілувала кобилку в щічку:
– Вважай це… платою за те, чим ми займалися, перш ніж прийти сюди. – Вона ледь не вдавилася словами, коли у пам’яті виринули спогади, що принесли масу емоцій, що заважали продовжувати говорити.
Дві темно-червоні плями розплилися під попелястою шерсткою щічок Октавії, поки вона уважно дивилася в очі Вініл:
– Ну, значить, варто займатися цим частіше.
Вініл ковтнула:
– Я… ем, цейво, я так зголодніла.
– Та? – Віолончелістка кокетливо усміхнулася.
– Їжа! Я мала на увазі їжу! – мордочка діджейки стала червонішою за хорсонські помідори.
– Я б з радістю склала тобі компанію, але в мене ще екзамен з історії о першій.
– Оу, точняк, я забула про це, – Вініл ніяково провела копитом по підлозі. – Ти… все ще хочеш, аби я чекала тебе ззовні?
– Лише якщо ти сама цього хочеш, – вона почувалася впевнінішою, але все одно була не проти додаткової підтримки.
Усмішка розквіла на вустах єдиноріжки:
– Так. Я хочу.
– Знаєте, – неподалік пропищав знайомий голос. – Як для тайной парочки ви поводитесь надто неприховано.
Кобилки усвідомили, що досі стоять на задніх копитах й обіймаються, тому спіщно розірвали обійми та опустилися на всі чотири.
Проігнорувавши коментар, Октавія усміхнулася:
– Привіт, Бон Бон! Як минув твій екзамен з психології?
Кремова кобилка знизала плечима та відсторонено поглянула на власну ліву ратицю:
– Він був не надто важким, хоча, якщо ви встигли побачити Ліру раніше, ніж мене, то у вас могло скластися враження, що це не так.
Вініл усміхнулася:
– Ну, знаєш, як воно в студентів буває – деякі прям бояться екзаменів. Оце прикол, еге ж? – вона відчула як Октавія кинула невдоволений погляд.
“Воно було варте того”.
Бон Бон схвально кивнула:
– Це нерозумно. В сенсі, я також хвилювалася, але ж не так сильно, – воно здригнулася, ніби згдала щось. – О, я прийшла, аби побажати вам вдачі на екзамені з музичної теорії. Він скоро почнеться?
Октавія, що досі сверлила поглядом єдиноріжку, гордо підняла голову:
– Насправді, ми щойно закінчили його.
– Серйозно? Так швидко?
– Ми доволі вправні в цьому, – Октавія хитро усміхнулася.
Очі Вініл розширилися. Звідколи вона почала вихвалятися? Аби підтвердити слова віолончелістки, єдиноріжка додала:
– Найкращі, насправді.
Кобилка з цукерками на боці розсміялася:
– Ти кажеш, як Ліра. Вона завжди розповідає, що могла б в суху розвалити більшість студентів-музикантів, хоча сама музику навіть не вивчає.
Октавія з цікавістю нахилила голову:
– Мені от цікаво: чому?
Зневажливо відмахнувшись копитом, Бон Бон почала відхдити:
– Довга історія. Цейво, пізніше побачимось. Мені ще треба з нею зустрітися в крамниці.
Недовга зустріч добігла кінця, і парочка вийшла блукати трав’янистими лугами студмістечка. Дерева посиріли від холоду, вчахла трава поволі в’янула, але, всинаженим від навчання студентам було на це абсолютно байдуже. Вони гуляли, спали, розмовляли чи просто насолоджувались рідкісними промінчиками сонця, яке деколи пробивалося крізь хмари.
На цій величезній території знайшлося навіть кілька викладачів. Схоже навчання виснажує не лише студентів. Помаранчевий психолог з кучерявою гривою лежав під деревом та читав один з тих дурнуватих романів, які продають у кіосках за ціною газети. Хоча перехожі поні хіхікали з нього, але жеребець не зважав. На мить Октавія схотіла підійти та поговрити з ним, але передумала. Все одно їм не вдасться багато чого розповісти йому коли поряд стільки поні.
Вініл, мабуть, подумала так само, бо вона озирнулася на вільний клаптик галявини та мовчки на нього присіла. Віолончелістка долучилася до подруги, сівши так близько щоб їх задні копита торкались одна одної. Переднє копито Вініл смикнулося, і Октавія, без питань, зрозуміла, що подруга боролася з бажанням її обійняти. Як би їй не хотілося відчути затишне тепло її тіла, вони були надто необережні останнім часом, тому не варто ризикувати.
Єдиними звуками що долунали до вушок віолончелістки був глухий гуркіт голосів та шелестіння копит у траві. Октавія відчула як її голова стає дедалі важче і навіть думки про екзамен з історії не могли збадьорити її. Таке відчуття, ніби цей день мав би скінчитися ще кілька годин тому. Накопичений стрес та бентежні думки (і це якщо не згадувати чим вона займалася між екзаменами) сильно виснажили її. Нічого поганого не стнеться, якщо вона зараз засне тут, поруч з Вініл, еге ж?
Діджейка щось запитала, але повіки Октавії вже заплющились, аголова поволі схилялася у бік, поближче до тепла білої кобилки. Вініл подивилася на кохану, окинула поглядом місцевість, та знов перевела погляд на попеляст поні поруч. Ніхто не звертав на них увагу.
Вініл виявилася непомітною навіть в оточенні десятків поні, тому, забувши про обережність, притулила свою голову до голови Октавії. Завдяки тому, що вони швидко вопрались з музичним екзаменом, було трохи часу на перепочинок і це не могло не радувати єдіноріжку. Її очі повільно заплющились.
***
Коли вона йшла коридором, то служниці маєтку миттю відходили з її шляху. Дзеркало, що займало всю стіну, відобразило лиш нечітку синю пляму, поли вона пройшла повз. Килим під її копитами був м’яким та лагідним, повна протилежність його власниці. Гості почуватимуться тут, як вдома, коли залишуться тут, у спокої. Від теплого сяйва вогнів до білдо-синіх стін – все було спроектовано так, аби створити спокійну та невимушену атмосферу.
У кінці коридору вона розкрила подвійні двері, що ведуть до її покоїв. Поняття “розкішний люкс” навіть близько не описувало цей простір, втім вона пройшла до комоду, ігноруючи безцінні прикраси та майстерно зробленее оздоблення. Комод був старовнинним, зроблений з рідкісних сортів деревени копитами першокласного майстра, втім її увага була прикута до предметів, що стояли на ньому.
Невелика, але щедро вкрашена коштовним камінням шкатулка з ювелирними прикрасами та три світлини в рамках, одна з яких лежала обличчям донизу. Вона подивилася на середній портрет, на якому була зоображена вона сама у небесно-блактиному пальто, та кинула погляд на світлину справа. З нього сором’язливо дивилася попеляста кобилка. Останню ж фотографію вона проігнорувала повністтю.
Одним копитом вона вічинила шкатулку, другим – вийняла її вміст: дивовижне срібне кольє з лазурним каменем. Кобила вдоволено усміхнулася застібнувши його на шиї зі звичною легкістю.
Невпевнений стук позаду одразу ж зруйнував її усмішку. Вона розвернулася, не звернувши увагу на гриву, що хитнулася у інший бік:
– Так? – вичікувально запитала вона.
Молода служниця з пісочним годинником на крупі нервово ковтнула, перш ніж відповісти:
– Панно, в-ваші речі спаковано, як вий просили.
– Добре.
Кобилка не спішила йти:
– Дозвольте дещо запитати?
– Дозволяю.
– Чому ви збираєтеся до Мейнґеттену саме зараз? Насуваються холода, і, якщо пам’ять мені не зраджує, у Мейнґеттені доволі неприємні зими. Чи не було б кращим рішенням дочекатися літа, аби поїхати туди?
Вона повела брів’ю:
– Ви вважаєте, що я не приїду на вісімнадцятиріччя своєї доньки?