Том 1. Розділ 9

«Поранені люди небезпечні. Вони знають, що можуть вижити».
Жозефіна Гарт

 

День 8. Надія

Він не міг щезнути з кінцями. Це неможливо. Йому вкрай потрібні ті повідомлення. Він просто злий, просто сердиться на мене, але він повернеться. Мусить повернутися, бо ж не може він ось так все покинути. Гаразд, ми пропустили один день, одне повідомлення. Ми це переживемо. Я попрошу вибачення, він мене простить. Він просто гнівається, але ж не може він зараз узяти й усе так залишити. Йому це потрібно так само, як і мені. Він повернеться. Він повинен повернутися. 

 

День 7. Очікування

Два дні. Цілих два дні я не вилажу зі своєї кімнати й тільки те й роблю що вдивляюся в екран свого ноутбука. Не хочу нікого бачити. Ліаму написав, що захворів. Гадаю, я дійсно хворий. У мене постійно болить живіт. Ймовірно, він сердиться сильніше, ніж я думав. Бляха, не дуркуй… Повернися. Ми пропустили три дні, три повідомлення, проте він усе ще може повернутися. Йому просто потрібен час. Час, аби перестати на мене гніватися. От тільки часу у нас обмаль. Залишилось тільки сім днів. Бляха, Аноніме, вертайся, будь ласка…

 

День 6. Нестача

Три дні. Минуло три дні, відколи він мов крізь землю провалився. Я відмовляюся визнати той факт, що він уже не повернеться. Я сумую за ним. За всі ці дев’яносто чотири дні були часи, коли я й довше не отримував від нього жодної звістки. Коли він не відповідав, бо не хотів розмовляти. Проте цього разу все інакше. Інакше, бо він зник. Раніше, навіть якщо він не відповідав мені, він був десь там. Його профіль був десь там. Я знав, що він читає мої повідомлення. Я знав, що бодай хвилинку він дивиться на свій екран і думає про мене. Щодня, щоби прочитати повідомлення від мене, йому доводилося заходити на мій профіль і дивитися на моє фото. Мені ж щодня, щоби написати йому, доводилося заходити на його профіль і дивитися на чорний квадрат замість його фото. Це було тим невидимим зв’язком, що єднав нас. Навіть якщо він не розмовляв зі мною, я знав, що кожного дня принаймні хвилина його часу належить мені. Навіть попри відсутність спілкування я знав, що кожного дня хоча б хвилину він про мене думає. Але чи тепер, коли він щез, він усе ще згадує про мене? У ті дні, коли він не хотів зі мною говорити, варто мені було тільки зайти на його профіль як я заспокоювався. І хоча там не було абсолютно нічого, мені треба було тільки поглянути на його нікнейм, щоб почуватися краще. Шість букв, написаних великими чорними літерами.

АНОНІМ.

Шість букв, котрі нагадували мені, що він справжній. Я ніколи нікому про нього не розповідав, навіть Ліаму. Він був такою собі таємницею, котру мені подобалося берегти, проте коли він не розмовляв зі мною цілими днями, його нікнейм та аккаунт були єдиними речами, які нагадували мені, що він справді є. Що будь-який студент може бачити його профіль. А тепер, коли його немає, у мене таке відчуття, наче його й ніколи не існувало. Три дні життя — це ніщо, проте коли ти дев’яносто чотири дні живеш зі звичкою, то три дні без неї — це збіса багато, і коли вона зникає, ти почуваєшся розгубленим. Ось так і зараз. Без Аноніма, без тих повідомлень, що я їх йому насилав щодня, я почуваюся розгубленим. В голові постійно прокручується та срана фраза.

Ми усвідомлює цінність речей тільки тоді, коли їх втрачаємо. Довбане кліше ляпасом врізається в моє обличчя. Я сумую за ним. Я дуже за ним сумую. І навіть якщо я вже давно десь глибоко всередині це розумію, навіть якщо я просто боюся це визнати  — найболючіше тут те, що я втратив їх обох.

 

День 5. Потреба

— Де Стайлс?

— Ого, дивіться, привид, ловіть його.

— Бляха, Ліаме, перестань корчити з себе дурня. Відповідай, ти бачив його чи ні?

Тільки-но я зайшов у їдальню, як одразу ж мало не накинувся на Ліама. Хлопці підвели голови й здивовано вирячились на мене. Та я їх розумію. Вони чотири дні мене не бачили. Я майже не спав і навіть не причісувався, тільки голився. У мене темні кола під очима, і на мене, напевно, страшно дивитися. Навіть не думав, що усе це настільки мене збентежить, але так і є — я геть збентежений. А потім Джош каже абсолютну дурню:

— Нащо ти шукаєш того виродка?

Я збираюся заткати йому пельку, та за мене це робить Ліам, що досить завбачливо з його боку, інакше я міг би зчинити бійку.

— Заціпся, Джоше. А ти — за мною.

Він підводиться й веде мене до коридору, де ми залишаємося самі.

— Ну? Не хочеш пояснити, що відбувається між тобою і Стайлсом?

Він нахиурюється, і навіть попри те, що він нічого не каже, я знаю, що він хвилюється. 

— Нічого, Ліаме. Дідько, мені просто треба знати, де він. То ти його бачив?!

Я нервую. І я не знаю, чому, може, через недосип, але моє тіло тремтить.

— А на балу? Скажеш, що це теж було «нічого»?!

Що? Я завмираю, наче вкопаний. Невже він бачив наш поцілунок? Бляха, і нащо я стільки пив тієї ночі? А взагалі, яка йому нахуй різниця? Це моя справа, а не його, і це відверто діє мені на нерви, бо я прийшов поговорити не про це. А коли щось діє мені на нерви, то я стаю справжнім нахабою.

— Ну то й що?

— Ну то… ну то й що? Ти смієш мені казати «ну то й що» після того, як я заскочив Стайлса у твоїй кімнаті?!

— Перепрошую?!

ЩО?! Я ще в житті не розплющував очей настільки широко й не докоряв собі за забутий вечір настільки сильно. Божевілля якесь.

— Якого біса він забув у моїй кімнаті?

Ліам іронічно розсміявся. Він, певно, думає, що я жартую, проте мій погляд швидко приводить його до тями.

— Зажди, ти хочеш сказати, що нічого не пам’ятаєш?

— Ні, бляха, не пам’ятаю!

Слова вихопилися так швидко, що тільки тепер я зрозумів, що у мене стрес і мій мозок летить зі швидкістю двісті кілометрів за годину, уявляючи все, що тільки можна уявити. І тоді я нерішуче, майже злякано, питаю:

— Ми… Ми ж не…

Проте Ліам перебиває мене, вкрай обурений, наче кінець речення викликає у нього відразу.

— Що? Ні! Ні, це ж ненормально, ні!

Тільки от його реакція на межі огиди мене бісить, я реагую миттєво. Починаю його провокувати.

— Це нормально, Ліаме, не будь таким ханжею. Я цілував його. Навіть двічі, і якщо хочеш знати — мені сподобалось, дуже.

І коли б в цю мить його щелепа могла впасти, вона б аж по землі стелилась. Але щелепи не падають, тож у нього просто роззявлений рот і настільки широко розплющені очі, що от-от виваляться з очниць.

— Скажи, що мені це сниться…

— Ні, тобі не сниться. Та й ми тут не для того, щоб обговорювати цю хрінь. Що він робив у моїй кімнаті?

Він аж мало не присів, але я не в тому стані, аби дати йому час оговтатися від новини, що його друг дитинства, можливо, трахається з хлопцем.

— Дідько, Ліаме, говори! Що Стайлс робив у мене в кімнаті?

Йому вдається опануватися, і я нарешті отримую кляту відповідь. І якщо хвилину тому він мало не присів і не впустив щелепу стелитися по землі, то я щойно добряче гепнувся з бозна якої висоти, а моя щелепа достелилася кудись аж до Китаю.

— Він сидів на стільці біля твого ліжка, між вами стояв таз, повний твоєї рвоти, і ти тримав його за руку. І ти відмовився відпустити його навіть коли я зайшов і він хотів підвестися.

Гаразд, моя щелепа тричі обстелилася навколо світу. Ні, ні, ні, ні. Я протестую. Відмовляюся. Я не згоден. Я просто не міг провести ніч, блюючи в таз перед Гаррі Стайлсом, а потім заснути, як останній виродок, тримаючи його за руку. Ні, ні, ні, ні, ні і ще раз ні. Однозначно ні. Я, звісно, мастак ганьбитися, але ж не настільки. У мене є рамки. На жаль, не надто дієві. Ліам вирішує мене добити.

— А якщо серйозно, то я гадки не маю, як він терпів, бо між твоїм запахом і храпом мо…

— Ліаме, бляха, стули пельку.

Мені дуже, дуже хочеться втекти, заритися десь у землю і більше ніколи звідти не вилазити. Повірити не можу, що виставив себе на посміховисько перед ним. Але найгірше те, що від його вчинку мені відібрало мову. Та навіть Ліам радше дозволив би мені померти десь на узбіччі, ніж тримати мене за руку, поки я блюю. А він зробив це для мене. Він залишився зі мною і зробив це для мене. І тепер я розумію його погляд. Його погляд тієї ночі на цвинтарі, коли він запитав, чи я пам’ятаю. Він провів пів ночі, піклуючись про мене, а я дав йому ляпася. Та я заслуговую на тисячу ляпасів, за те що вдарив його. Чорт забирай, та я справді справжнісінький козел. Найостанніший з козлів. Або найперший з козлів. Найперший з найостанніший козлів. Взагалі немає більше такого козла, як я. Бо я всім козлам козел. Я міг би ще довго обзивати себе, проте Ліам витягає мене з роздумів. Здається, він уже оговтався від шоку.

— Слухай, Луї, а поясни мені дещо. Відколи це ти гей?

А може й не зовсім оговтався. Коли я хвилин зо десять тому прийшов у їдальню, то навіть подумати не міг, що наша розмова перетвориться в обговорення моєї сексуальності. Проте він мій найкращий друг, і навіть якщо я не розповідаю йому всього, він однаково мені потрібен. Таке враження, що все моя виснаження, вся втома і стрес від останніх кількох днів звалюються на мене водномить. Я знесилений і почуваюся спустошеним. Я обхоплюю голову руками і сповзаю по стіні на підлогу.

— Я не гей.

Ліам приєднується до мене, вслід за мною сповзаючи по стіні.

— Тоді що це?

— Це лише він.

Слова знайшлися самі собою, і щойно я їх сказав, як зрозумів, наскільки ж вони правдиві. Я не гей, мене не приваблюють інші хлопці. Лише він. І реакція Ліама мене не дивує, ми — найкращі друзі, знаємо один одного з дитинства, і попри його зовнішність тупого футболіста, Ліам далеко не ідіот. Лише він.

— Сподіваюся, ти розумієш, у що вплутуєшся. 

— Не знаю, Ліаме, в тому й річ. Я не знаю. 

Я не знаю.  абсолютно нічого не знаю. Я не знаю, у що вплутуюся. Я навіть не знаю, чи узагалі у щось вплутуюся. Лише знаю, що мені подобалося, коли він цілував мене, і що мені подобається його присутність, і, ймовірно, саме тому мені стало так боляче, коли Ліам сказав, що Гаррі ніде не бачили, що останніми днями він не з’являвся на заняттях.

І, окрім того, що я найбільший з ідіотів, я, ймовірно, ще й найбільший упертюх, адже досі відмовляюся з’язати їх в одне ціле.

 

День 4. Відмова

22:33. Я лежу у своєму ліжку з макбуком на животі, знову й знову дивлячись чат університету. Дивлячись на сторінку, де мав би бути його профіль, а не ці два слова, написані чорним по білому:

«НЕ ЗНАЙДЕНО»

Минуло шість днів, відколи вони обоє зникли, і я знаю, що пора перестати брехати собі й прийняти це, та я не можу. Я не можу повірити, що вони — одна людина. Щось всередині мене заважає, відмовляється це визнати. Я не хочу. Бо якби я погодився визнати це, то довелося б також прийняти, що насправді я втрачаю лише одну людину, а не двох. Тільки от мені потрібні обидва. Гадки не маю, чому, проте це так. Мені потрібні обидва. Я проводжу стільки часу, перебираючи все це у мізках, що починає боліти голова. Шукаю аспірин у шухляді тумбочки й натрапляю на клапоть паперу. Я вже встиг забути, що зберіг його, але ось він тут. І від цього мені стає так приємно.

 

Вітаю
Г.

 

Я досі пам’ятаю його зелені очі та сірий тренч. Погляд, котрим ми обмінялися того вечора через усе поле. Кошмар, котрий мені наснився після того, як ті дівчата на вечірці  розповідали, що він прив’язав хлопця до батареї. Думаю про всі чутки, що люди розпускають про нього, від чого він починає здаватися хворим збоченцем. Потім згадую наш поцілунок, той, на кладовищі. Його ніжність та лагідність, те, як він дозволив мені цілувати його поволі, без поспіху. Те, як він обхопив долонями моє обличчя, як пальцями ніжно пестив мої щоки, наче намагаючись мене заспокоїти. Він самого лише спогаду я починаю тремтіти. Гадки не маю, звідки взялися всі ці чутки, але я відмовляюся у них вірити. Я не можу. Не після того, як він так мене цілував. Я згадую той день, на ярмарку, коли він вивів мене з дзеркальної кімнати. Його погляд та заспокійливий голос, те, як він витяг мене на вулицю, а я навіть не встиг нічого зрозуміти. Згадую ніч, коли я наїхав на собаку, про те, як він його гладив і як з ним розмовляв. Чи ніч, коли цуценя на ім’я Луї з’явилося на світ з моєю марною допомогою, про те, яким занепокоєним було його обличчя, коли собака скиглила від болю. Його усмішку, коли він тримав цуценя в руках. Як він хвилювався за мене, коли мене мало не знудило трохи пізніше. Не кажучи вже про ніч балу-маскараду, коли він піклувався про мене. Чутки, що про нього ходять, підлі й жорстокі. Він набагато людяніший за усіх цих покидьків, що пліткують у нього за спиною. Він вміє бути людиною у свій власний спосіб. Він — інший. У мене знову починає боліти голова. Я зітхаю. Ось чим я займаюся останні чотири дні. Думаю. Знову, знову й знову.

Зрештою я складаю записку, перш ніж заховати її, коли у мені щось клацає. Я обшукую шухляду, перериваючи її знову й знову, перш ніж нарешті знаходжу те, що шукав. Його флешка. Повірити не можу, що я про неї забув, а ще більше не віриться, що він про неї забув, адже він так і не попросив мене її повернути. Жодного разу з тієї ночі, як він залишив її у моєму авто. Я довго тримаю її в руці, дивлюся на неї, бо знаю, що те, що я збираюся зробити, неправильно. Та з іншого боку, якщо він не попросив її повернути, можливо, там немає нічого, окрім музики. А тепер він кинув мене, тож… Гадаю, це дає мені право. Право знайти собі гарне виправдання. Я вставляю її у свій комп’ютер раніше, ніж мене почне гризти сумління і мені забракне сміливості це зробити. Мені не подобається відчуття, що я втручаюся в його особисте життя, але тепер, коли на екрані з’явилося вікно, це пересилює мене. Я вже не можу звернути назад. Там всього три папки.

МУЗИКА. Швидко проглядаю плейлист. У ньому не менше двохсот пісень, і я розумію, що не знаю половини гуртів. Переходжу до другої папки.

КОМПОЗИЦІЇ. Тут лише один аудіозапис.

Гаррі Стайлс «Don’t leave me».

«Не покидай мене». Я перечитав назву вголос, перш ніж увімкнути. І вже з перших секунд я був приголомшений. Буквально й повністю приголомлений. Бляха… Приголомшений не лише голосом, а й словами. Бо це пісня, котра розповідає про покинутість, самотність та нестачу. І саме через неї я розумію, наскільки він знищений, і це так болить, але я не можу не ввімкнути її знову, аби слухати на повторі.

У назві третього, а отже останнього, файлу, всього три букви — «СЕМ», проте мій мозок одразу ж вловлює зв’язок. На думку одразу ж спадає розмова в їдальні між Емілі та Елеанор.

 

— О, а пам’ятаєш ту його колишню? Боже, як там її звали…

— Може Сара?

— Ні, явно не Сара. Саманта, ось.

— Ага, точно, Саманта! Чула, вона кинула через нього універ, бо він влаштував їй справжнє пекло.

[…]

— Він переслідував її, ходив за нею всюди. Засипав її повідомленнями, постійно дзвонив їй, словом — мучив її. Бідна дівчина, він так її залякав, що їй довелось змінити університет.

 

А ще що він міг її зґвалтувати. Знову й знову ці кляті чутки. І так безглуздо, що навіть попри те, що я все це не вірю, я все одно боюся відкрити папку, адже я вже чув це ім’я, і воно є доказом того, що, зрештою, чутки не такі вже й безпідставні. Не знаю, що я очікував знайти, знаю тільки що чекав чого завгодно, окрім цього. Що завгодно окрім того, як він так усміхається.

Це альбом з фотографіями. Фотографіями, на котрих є він і білявка з сірими очима. Переглядаю всі по черзі. Їх сотні. Вони разом. Вона сама — сміється, усміхається, позує, корчить гримаси. Саманта чарівна. В ній є та природна краса, котра відбирає дар мови. Не можу перестати розглядати кожну дрібницю. Особливо ті, де він з нею. Я навіть не можу описати, що відчуваю. Ніколи не бачив його таким усміхненим, таким радісним, таким… щасливим.

Гаррі на фото не має нічого спільного з тим Гаррі, котрого я знаю. У того, що на фото, немає болю в очах. На його обличчі немає цієї туги. Той, що на фото — живе. Той, що в реальності — виживає. І зараз я це розумію.

І всі ці плітки про нього й Саманту — цілковита дурня. Вони були щасливі разом. Серед усіх фото, котрі я пролистую, мою увагу привертає одна. Єдине фото, на котрому він сам. Я не можу відвести погляду. Фото зроблене зблизька, гадаю, Самантою. На ньому чорна футболка, його кучеряве волосся у повному безладі, і він усміхається. Він по-справжньому усміхається, і я навіть не знав, що у нього є ямочки на щоках. І я розумію, що не знав цього тому, що я ніколи не бачив, щоб він усміхався. Навіть його очі усміхаються так, що аж сяють.

Я прикутий. Саме так. Я цілковито прикутий до нього. Прикутий до його очей. Прикутий до його погляду. Прикутий до його усмішки. Прикутий до його обличчя без болю. Прикутий, бо вважаю його неймовірним. Прикутий, бо усвідомлюю, що хотів би на власні очі побачити цю його щиру усмішку. І від його голосу, що на повторі лунає кімнатою, усе всередині перевертається. З ніг на голову. Досі я мало коли його чув, бо він, здається, не надто любить розмовляти. Він надає перевагу тиші, проте ті кілька разів, коли я його чув, мені він подобався. А потім я почув як він співає, і мені… Не знаю. Воно всередині мене. Мені бракує слів для пояснень, та мені подобається слухати, як він співає. Роздруковую фото. Гадки не маю, навіщо я це роблю, і я знаю, що воно, ймовірно, залишиться у принтері надовго, та я це роблю.

Продовжую гортати фото, і що довше я на них дивлюсь, то сильніше серджуся через усі ці дурнуваті чутки. Лайно це все собаче. Вони паплюжать їх історію. Він і Саманта були щасливі разом. Вони були закохані. На них лише глянеш, й одразу все стає ясно. Те, як він дивиться на неї, коли вона посміхається, кривиться, чи позує — що б вона не робила, в його очах завжди один і той самий блиск. Не знаю, чому, та я майже відчуваю ревнощі. Однак швидко забуваю про них, коли натрапляю на останнє фото у папці. У мене стискається серце. Боляче.

Цвинтарна брама.

Та не аби яка брама, а брама цвинтаря біля дороги. Цвинтаря, де я бачив його двічі. Цвинтаря, де ми вдруге поцілувались. Тепер я знаю, чому він туди ходить. Тепер я знаю, за ким він так страждає. За ким він побивається настільки, що лежить вночі на могилі з пляшкою горілки в руці. Це Саманта. І його голос, котрий досі лунає по моїй кімнаті фоновою музикою, і слова його пісні, котра запала мені у самісіньке серце. Він це для неї написав? І чи співає він цю пісню, коли приходить до неї?

Приходить до неї…

Дідько, чому я не подумав про це раніше? І раптом, після п’яти даремного очікування, я покладаю не це всі свої надії. Я покладаю всі надії на те, що знайду його там. Мені здається, що ще ніколи в житті я не був таким швидким. Й двадцяти п’яти хвилин не минає, а я вже паркуюся перед кладовищем. Вже майже опівніч. Його автівки тут немає, але коли я зустрів його тут вперше, її теж не було. Він прийшов пішки. Я майже біжу до могили Ернеста. І не знаходжу там ані пляшки горілки, ані зелених очей, котрі б вдивлялися у небо. Не знаходжу його. Всередині все охоплює розчарування, і я розумію, що сподіватися на це було цілковитим безглуздям. Я настільки засмучений, що лягаю туди, де минулого разу лежав він і замість нього споглядаю на зірки.

— Ти його бачив? Він приходив?

Ернест очікувано мовчить. Я розмовляю з могилою Лежачи на могилі чоловіка, котрого навіть не знаю, та мені байдуже, бо все ж Ернест пов’язаний з нашою історією. Тобто, з тими крихтами, що у нас є, хоча я радше відчуваю, наче у нас взагалі нічого немає, наче я втратив усе. Проте, тут, на цьому місці, я відчувася трохи ближчим до нього. Тому залишаюся. Гадки не маю, скільки минає часу, проте я лежу, спостерігаючи за небом, й прокручую в думках кожне фото. Його погляд, його усміхнене обличчя наче намагаються своєю присутністю бодай трохи заповнити мою порожнечу. Тоді я нарешті підводжуся й читаю всі надгробки довкола Ернеста, бо навіть якщо йому бракує сміливості лягти на її могилу, я знаю, що вона десь недалеко. Це не та, що праворуч, і не та, що ліворуч. Та, що навпроти. Могила красива. Чорна й проста. Як і надгробок. 

 

Саманта Джонсон
16 червня 1995 — 22 серпня 2012

 

І я мимоволі починаю шукати зв’язок між датами і ста днями. Я могло бути якось пов’язане з нею. День народження або роковини смерті. Щось таке, але зараз грудень. Це не має жодного сенсу. На камені відсутні звичні напиши на кшталт: «Нашій донечці», «Навіки в наших серцях» і усього того, що зазвичай зустрічається на надгробках. Ні. Лише одне речення. Речення, котре ви прочитаєте один раз і запам’ятаєте до кінця життя. Речення, котре міг би написати тільки Гаррі Стайлс.

«Жити по-іншому означає померти іншим».

 

День 3. Шок

З цвинтаря я вертаюся о сьомій ранку. Виснажений, але заснути не можу. У мене ніколи не було безсоння, я люблю спати, але після його зникнення, їхнього зникнення, я не можу заснути. За усі шість днів я проспав заледве годин вісім. Забагато всього крутиться в моїй голові. Постійно кожен з шести днів. Щомиті. Знову й знову. Я знаю, що все зрозумів. І я знаю, що знаю, що все зрозумів. Проте щось всередині, якийсь блок, досі заважає мені це усвідомити. Щось заважає мені визнати і прийняти це. Я відмовляюся переходити від «них» до «нього». Відмовляюся від двох переходити до одного. Відмовляюся пов’язувати їх, бо мені потрібні обидва. Один мені потрібен так само як інший. Залишилося всього три дні, і я не можу просто так сидіти. Не можу залишатися осторонь і нічого не робити. Він збирається вчинити якусь дурість, я це знаю, проте поки я відмовляюся визнати це, поки в мене є цей довбаний блок, я не зможу піти далі. Я лежу на ліжку, розглядаю стелю, і я знову починаю ламати собі голову. Навіть якщо я це знаю, чому в це так важко повірити? Я ж зрозумів це ще в той день, коли Анонім допоміг мені з філософією, коли він усіх просто приголомшив відповіддю про Верлена і Рембо. Я просто відмовлявся це бачити.

Рембо і Верлен, свобода людини. І раптом в моїй голові усе складається докупи. Різко підводжуся й обшукую свої шухляди. Це ж бляха вихід — звільнитися від того, що мене стримує, й нарешті визнати це. Мені треба почути це від когось іншого. З самого початку я настільки все тримав у собі, що зрештою все почало здаватися майже нереальним. Мені потрібен хтось, хто сказав би мені це віч-на-віч. Мені потрібно не бути єдиним. Мені потрібен хтось, хто з’єднає все воєдино за мене. Потрібно, щоби хтось зв’язав їх воєдино для мене. І я нарешті розумію свій страх. Якщо я й не хочу цього визнавати, то лише тому, що боюся помилитися, і хай це неможливо, мені однаково страшно. Страшно, бо розумію, що ось чого я хочу. Хочу, щоб це був він. Хочу, що це був Анонім. Він, а не хтось інший. Хочу, щоб це були вони. В пам’яті зринає дивна поведінка професора Едвардса. Те, як дивно він дивився на мене, коли повертав мені мою роботу. Його ледве припідняті у посмішці кутики губ, неначе він щось знав. Неначе він усе зрозумів. Дідько, ось воно, нарешті.

Я одягнувся у перше, що трапилося під руку, і побіг до авдиторії. Він уже там — завжди з’являється заздалегідь. Він сидить за столом у центрі помосту, з голову занурений у книгу. Я мало не збігаю зі сходів й кидаю перед ним своє есе, те, що робив з Анонімом. Те, за яке отримав А+. Перше А+ у моєму житті.

— Ви знали.

Це не питання. Я бачу, як він дивиться на аркуш з есе, перш ніж підвести погляд на мене.

— І Вам добридень, містере Томлінсон.

Він дивиться на мене з тим самим блиском в очах, що й того разу, тільки от я не налаштований на розгадування головоломок. Залишилося всього три дні, потім стане запізно. Я весь як на голках. Не можу перестати переминатися з ноги на ногу.

— Хто писав разом зі мною це есе?

Мені байдуже, що моє запитання може видатися йому цілковитим безглуздям. Байдуже, що він може не зрозуміти, чому я не знаю людини, з котрою це писав. Я одразу переходжу до суті. Проте замість того, щоб здивуватися чи прийняти мене за божевільного, він усміхається. Усміхається тією посмішко, яка так і каже: «Я все знаю, але не розовім, бо я клятий старий садист». 

— Ви й самі це знаєте, містере Томлінсон.

— Але мені треба почути! Мені треба, щоб хтось промовив це вголос. Будь ласка, професоре Едвардс, це важливо.

Здається, наче він відчуває усю мою пригніченість та неспокій, бо раптом підводиться й обходить свій стіл.

— Сідайте, Луї.

Він киває на лави в першому ряду, і хоча я відчуваю, що уже межі нервового зриву, однаково роблю, як він каже. Це вперше він звернувся до мене на ім’я, вперше я чую, щоб він узагалі до когось звертався на ім’я, і я гадки не маю чому, але відчуваю, що це не віщує нічого доброго. Я вмощуюся на перше краще місце. Він спирається на стіл та знімає окуляри. І мені геть не подобається те, як він на мене дивиться.

— Вам не треба це чуи, Луї, вам треба діяти. Якщо я не помилився у своїх підрахунках, у вас залишилося лише три дні, правильно?

І раптом моє серце буквально перестає битися. Мені здається, наче я падаю, наче я пролітаю сто поверхів за якихось декілька секунд, і кожен мій орган один за одним розривається.

— Щ… як?..

Я настільки вражений, що навіть не можу говорити. Для мене це була таємниця — таємниця лише між ним та мною, і більше ніким. Я ніколи не думав, що про це знатиме хтось іще, а особливо професор Едвардс, цей старий самозакоханий козел, котрий так любить принижувати інших. Я почуваюся цілковито розгубленим, і знаю, що він це відчуває.

— Гаррі не такий, як усі.

Та ти що? Дякую, я помітив. Повірити не можу, що йому все відомо. Я почуваюся майже зрадженим Анонімом. Так і не оговтавшись, кажу, хоч і невпевнено:

— Як ви дізналися?

Він мовчить, і я по очах бачу, що він вагається.

— Прошу, професоре Едвардс, дайте мені відповідь. Я геть розгублений. Вже нічого не розумію.

І по його очах бачу, що я облажався і він мені нічого не скаже.

— Важливо не те, чому чи звідки я знаю, а те, що ти тепер збираєшся робити.

— Та не знаю, що робити!

І мене це настільки лякає, що я починаю сердитись. Важко залишатись спокійним.

— Містере Томлінсон, можна вас дещо запитати?

Мені потрібні не питання, а відповіді, проте я знаю, що він мені їх не дасть.

— Так.

— Чому Вам так важко пов’язати їх? Нащо Вам моє підтверження того, що Ви вже й так знаєте?

— Бо мені страшно.

— Чого Ви боїтеся?

— Бо якщо я їх пов’яжу в одне ціле, то зрозумію, що Анонім реальний, а якщо він реальний, то я дійсно можу його втратити.

— Тоді Вам треба врятувати їх обох.

— Але як?

Він трохи випростується й бере моє есе, наше з Анонімом есе.

— Містере Томлінсон, Ви знаєте, чому він так любить філософію?

Гадки не маю, куди він хилить. Насправді я взагалі перестав бодай щось розуміти. Я прийшов сюди почути те, що мені потрібно було почути, а не за тим, щоб він без будь-якого попередження казав, що йому все відомо. Ще й не пояснюючи нічого до пуття, наче я ще недостатньо розгублений. Я лише стенаю плечима. Здається, я більше не можу ні сприймати, ані розуміти бодай якусь інформацію.

— Він каже, що філософія — це відкриття розуму, і що без неї життя втрачає сенс.

— А ви що думаєте?

— Що Гаррі — дуже розумний хлопець, і тепер я краще розумію, чому він обрав саме Вас.

Що?! Перепрошую?! Про що це він?! Різко підводжуся.

— Що Ви маєте на увазі? Чому він обрав мене?

Та це бляха якась чортівня. Почуваюся так, наче от-от вибухну. Гадки не маю, від чого саме. Від гніву, розчарування чи нерозуміння, а може він усього разом взятого. А він залишається спокійним, і на його губах зову грає ця клята посмішка, що так і каже: «Я все знаю, а ти — ні».

— Не мені Вам про це казати.

Опісля він розвертається до мене спиною, вмощується в кріслі й продовжує читати. Він що, знущається з мене? Ні, ну він точно знущається. Оце й усе? Розмову закінчено? Я більше нічого не дізнаюся? Я буквально задихаюся від розчарування. Здається, начу усе це вислизає від мене. Тепер я вже точно нічого не розумію й не сприймаю, і тільки-но я стискаю кулаки й збираюся вискочити за двері, він мене добиває:

— Він довіряє Вам, Луї, не відведіть його. 

 

День 2. Гнів

П’ятнадцята п’ятдесят дві. Я прокидаюся зі сраним похміллям. Почуваюся так, наче мій череп от-от лусне. Просто на мені розляглась якась блондинка. Мені треба декілька хвилин, щоб прийти до тями. Я бурчу, вивільняючись з-під неї. Підводжуся й голосно гримаю дверима до ванної — сподіваюся, вона прокинеться й зрозуміє посил. Я проводжу цілу вічність під струменями гарячої води, намагаючись пригадати минулу ніч. Я знаю, що коли вийшов з авдиторії, то був настільки розчарований і злий, що уся накопичена втома враз звалилась на мене і я проспав цілий день. Увечері я пішов до бару, щоб напитися. Мені треба було виплеснути усе накопичене. Інакше я б вибухнув. Коли я за півгодини виходжу з ванної, вона усе ще спить. Господи, я напевно марю. Грубо трясу її.

— Тобі пора. 

Пропускаю повз вуха здивування та образи.

— Забирайся нахрін з моєї кімнати.

Й оскільки вона, здається, не хоче розуміти, я хапаю її за руку й виштовхую у коридор, гримнувши дверима просто їй перед носом. Нехай знає, як трахатися з першим-ліпшим хлопцем з бару. Зі злістю падаю у своє ліжко. Залишилося всього два дні. Мене не було на жодній лекції. Я пропустив три тренування, проігнорував усі дзвінки від тата і Ліама, і це я я ще мовчу про смс від Елеанор, з котрою я не бачився з маскараду. Хапаю свій комп’ютер. І хоча я й знаю, що його там не буде, все одно маю перевірити. 

«НЕ ЗНАЙДЕНО»

Макбук летить через усю кімнату й падає на підлогу.

— Йобана срань!

Падаю головою у подушки. Гадки не маю, чому я такий злий, але мені хочеться підірвати усе довкола. Відчуваю, наче мене розриває зсередини. І звинувачую й цьому його. Я злий на нього за те, що він зник. Я злий на нього за те, що він мені брехав, бо тепер я більше не можу ховати голову в пісок.

Гаррі і є Анонімом.

Я злий на нього за те, що він приховував це від мене. Я почуваюся зрадженим, мені здається, наче він із самого початку насміхався з мене, і це мене доводить до сказу. Таке враження, наче мене мали за ідіота. Я і є сраний ідіот. Той факт, що коли я побачив його вперше, він уже все знав… Це зводить мене з розуму. Ще й слова професора Едвардса не виходять мені з голови.

«Тепер я краще розумію, чому він обрав саме Вас».

Та що це в біса має означати? Чому він обрав мене? Я. не. розумію. Нащо і чому саме я? І, перш за все, за яким таким правом він мене обрав? Я його ні про що не просив. Я не довбаний товар на вітрині, щоб мене обирали. Мені не треба було відповідати на його кляте повідомлення. Я б тоді не дійшов до такого. А до такого — це до якого? А до ніякого. Я спілкувався з одним хлопцем, цілував іншого. Хоча насправді це була одна й та сама людина. Було круто, було приємно, але на цьому все, досить. Кінець історії. Мені байдужий він, байдужий Анонім. Це не моя проблема. До біса його, їх обох до біса, і професора туди ж. Усіх. Усіх їх до біса.

 

…

І все ж, для чого він мене обрав?

 

День 1. Страх

Я ходжу по колу своєю кімнатою. Новенький макбук, щойно з коробки, вже підключений до університетського чату, наче він може з’явитись онлайн будь-якої миті. Я нажаханий. Усі мої нутрощі зав’язані вузлом, і я почуваюся так, наче мене от-от знудить.

Дев’яносто дев’ять днів.

Залишився один день. Завтра. Відчуття, що він збирається утнути якусь дурню, роз’їдає мене зсередини, і я почуваюся безпорадним. Я відчуваю, наче сходжу з розуму. Я остаточно втрачаю будь-який контроль. Якщо він зробить якусь дурниць, то я ніколи собі не пробачу. Нащо я так багато пив тієї ночі? Чому забув про це кляте повідомлення? Одне повідомлення, одне бляха сране повідомлення. Чому я забув? Я ж йому пообіцяв. Я пообіцяв йому, чорт забирай. Як я міг так з ним вчинити? 

 

100 днів. Вибір

Я більше не дихаю. Почуваюся так, наче кисень відмовляється надходити в мої легені. Наче кров холоне й не хоче текти по жилах.

Зараз двадцять друга п’ятдесят шість.

Я стою біля могили Саманти вже більше двох годин. Минулої ночі я не спав. Весь день я проїздив Лондоном на своїй автівці. Я не міг все так покинути. Не міг залишатися осторонь і нічого не робити. Ходив у ветеринарну клініку, але там його тиждень не бачили. Завітав до нього додому, проте зустрів лише дворецького, котрий зізнався, що той не з’являвся вдома вже три дні.

— Містер Стайлс часто зникає, Вам нема про що хвилюватися.

Виродок нещасний.

Двадцять третя одинадцять.

Намотую кола між могилами Ернеста і Саманти, гризучи нігті. Бляха… Чорти би тебе побрали, Гаррі, ну ж бо… Сили та надії знайти його майже вичерпані, і я ставлю усе на те, що зустріну його на кладовищі. А що коли я схибив? Що коли я завернув не туди і тепер уже пізно? А може, він узагалі нічого не робитиме? Може, він уже повернувся додому і спокійнісінько спить собі? Можливо, я помилився і він не збирається коїти нічого такого? Ні. І я це знаю, відчуваю десь глибоко всередині. Не можу пояснити, проте це наче біль, що скручує мої нутрощі. Проте якщо справа не у кладовищі… Дідько, Стайлсе, де ж ти? Тільки не нароби дурниць… 

Двадцять третя двадцять шість.

Що більше спливає секунд, то чіткіше я відчуваю, що от-от знепритомнію. Я ніколи в житті ще так не боявся. Таке враження, наче я відчуваю на собі осудливий погляд Саманти. Так, бляха, я знаю, що проїбався. Мої пальці скоро закровоточать від того, що я зубами здираю задирки біля нігтів. Саманто, Саманто, бляха, допожи мені! Ти ж знаєш його краще за мене. Саманта… Дідько, і як я раніше про це не подумав? Воджу її ім’я у пошуковик свого айфона. У мене тремтять руки.

Двадцять третя тридцять дві. 

З’являється кілька посилань. Я натискаю на перше — це стаття з газети, опублікована наступного дня після її смерті. Проглядаю її мимохідь, мене не цікавлять деталі, я шукаю дещо конкретне, і коли знаходжу, у мене завмирає серце. Саманта покінчила з собою, стрибнувши з мосту Вікторії. Того мосту, де я побачив його тієї ночі. Молсту, що пролягає через шосе. Мосту, на якому він стояв над порожнечею.

Двадцять третя тридцять шість.

Кров холоне в жилах, я кидаю бігти до свого авто. Їду, мчу на повній швидкості. Зараз для мене не існує жодних обмежень, пріоритетів чи світлофорів. Відчуваю, як моє серце розривається у грудях.

Це мій останній шанс. Щосили намагаюся дихати, наче на кону стоїть моє життя, коли насправді це його життя висить на волосині. Якщо ще не обірвалося. Мені страшно. Я нажаханий.

Двадцять третя сорок сім.

Він тут. Він тут, стоїть на виступі за крок до смерті, розпростерши руки — точнісінько як тоді, коли я зустрів його тут уперше. Різниця лише в тому, що цього разу він готовий стрибнути. Я не можу дихати. Моє серце перестало битися. Час зупинився, навколо мене більше нічого не існує. Підходжу ближче. Знаю, він мене почув, проте він не обертається. Моє тіло тремтить так сильно, що я відчуваю, наче от-от впаду.

— Не роби цього.

— Забирайся.

— Ні.

Він настільки близький до порожнечі, що я відчуваю, наче сам там стою. Я дивлюся йому в спину, дивлюся на його витягнуті руки. Дивлюся на його пальці, що граються з вітром. Ми мовчимо. Усе втратило сенс. Поряд з ним усе безсенсовне. Мене охоплює та паралізує страх. В голові все перемішалося, проте, навіть не бачачи, я знаю, що його очі заплющені. Мені байдуже, чому. Більше нічого не має значення. Він обрав мене, і я тут. Я не піду без нього. Я нарешті маю потрібну відповідь, і вона злітає з моїх губ відчайдушним шепотом:

— Я б врятував тебе.

Я навіть не усвідомлюю, коли по моїх щоках починають котитися сльози.

— Якби мені залишилося жити сто днів, я б прожив їх, намагаючись врятувати тебе.

— Мене вже не врятуєш.

Один крок уперед — і він впаде. Я пчуваюся так, наче тону. Ще один крок, і він розіб’ється. Паніка охоплює мене, випікає зсередини. Це я, а не він, стою на краю пропасті. Це у мене розривається серце. Це моє тіло розлітається на друзки, вдаряючись об бетон.

— Не роби цього, Гаррі, будь ласка. 

— Іди геть, Луї.

— Ні, я нікуди не піду. Не без тебе.

— Запізно.

— Не буває запізно. 

— Сто днів минуло. Усе скінчено. 

Його руки знову розпростерті, ноги готові зробити останній крок назустріч смерті. Що ближче він до порожнечі, то більше мені здається, що це я помираю, не він. Ні, нічого не скінчено. Усе не може ось так скінчитися. Моє обличчя мокре від сліз. Я панікую і вигукую, викрикую не своїм голосом єдине слово, єдину цифру:

— Один!

Години, хвилини, секунди — усе ціпеніє. Більше нічого не існує. Нічого не залишилося, окрім тиші, що триває цілу вічність. Вічність, на котру припадає мій єдиний шанс. Вічність, протягом якої він обирає між життям та смертю. Вічність, котра мене паралізує. А тоді  його ноги ступають геть від від порожнечі, руки падають вздовж тіла, ія  розумію, що мені вдалося до нього достукатись. Він обрав життя. Він поволі розвертається до мене, і тієї секунди, тієї миті я по його очах розумію, що зворотній відлік перевернувся з ніг на голову. Що я зумів повернути час назад. Він вирішив дати мені ще один шанс врятувати його. Серце знову починає битися. Кисень знову потрапляє до легень, кров починає стугоніти моїми жилами.

Три хвилини по опівночі. Я знову починаю дихати.

 

«Я втомився постійно почуватися самотнім».
(с) Гаррі