Том 1. Розділ 8

Ерве Безен писав: «Життя без майбутнього часто є життям без спогадів». Фігня. Іноді спогади так болять, що залишають нас без майбутнього.
(с) Гаррі

 

✉ Я:
16. Підеш завтра
на бал-маскарад?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Не люблю бали, 
маски та людей.

✉ Я:
А танці?

✉ Анонім:
Тим більше.

✉ Я:
Шкода, що 
тебе не буде.

✉ Анонім:
Чому?

✉ Я:
Бо було б круто, знаєш.
Анонім у масці, загублений
серед натовпу. 

✉ Анонім:
Ідея непогана,
мені подобається.

✉ Я:
То ти прийдеш?

✉ Анонім:
Ні. Все ще не
люблю людей.

Дурничка, напевно, та це змусило мене посміхнутися. Він не любить людей, проте йому подобаюся я. Це відчуття, це почуття, коли розумієш, що в чиїхось очах ти інший, якийсь особливий — воно безцінне. З Анонімом я відчуваю, що я важливий, з ним я почуваюся корисним. Не те щоб я мав низьку самооцінку абощо, навіть навпаки. Я знаю, чого вартий, і пишаюся цим. Проте з ним все інакше. З ним я відчуваю, що те, що я  роблю, справді має значення. Наприклад, те, що я не ображаюся, коли він не говорить зі мною, чи те, що я розмовляю з ним, коли йому сумно. Він уміє навіть найзвичніші речі робити надважливими. Гадаю, саме це мені в ньому подобається найбільше — що він мимоволі робить мене значущим.

— А ось ця?

Моя усмішка одразу ж в’яне. Я зводжу на неї очі й роздратовано зітхаю.

— Вона ідеальна.

Як і кожна з восьми суконь, що вона вже міряла. Гадки не маю, як я це стерпів. Вже другу годину я сиджу перед кімнатками для примірки, дивлячись, як Елеанор одну за одною одягає на себе сукні. Скільки б я їй не казав, що кожна з них чудова, вона ще не спинилася на жодній. Вона корчить гримаску й знову йде хтозна куди углиб магазину.

— Візьму інше.

Оце вже ні. Я краще повішуся або кмнуся зі скелі, ніж просиджу тут ще годину. Моя черга вдатися до маніпуляцій. Відплатити тією ж монетою. Я підводжуся, обіймаю її за талію. Притискаюся до неї.

— Ні, це ідеальне.

— На інші ти казав те саме.

Я нахиляюся, ніжно кусаю мочку її вуха.

— Але я вже уявляю, як здираю його з тебе після балу.

Ефективно. Через двадцять хвилин ми виходимо з магазину.

 

…

Вечірка почалась заледве дві години тому, а я допиваю сьому чи може навіть восьму склянку віскі. Не знаю і знати не хочу. Банкетна зала оздоблена в стилі шістнадцятого століття. Дівчата в сукнях, хлопці в костюмах. Всі в масках. Я біля шведського столу розмовляю з білявкою, чиє ім’я вже встиг забути. Елеанор так дістала мене танцями, що я послав її під три чорти. Я ненавиджу танцювати, і вона це прекрасно знає. Кидаючись в мене образами, вона від усього серця заявила, що після балу сукню здирати з неї буде інший. Яке щастя, нарешті вона дасть мені спокій. Слава богу. Білявка розповідає… Насправді, я й гадки не маю, про що вона там розпинається, бо втупився у її декольте — це значно цікавіше. Зненацька вона замовкає й витріщається на щось позаду мене.

— ВАУ!..

Підношу келих до губ та розвертаюся, аби глянути, що в біса могло аж так її зачарувати і… Блять. Ледве можу зробити ковток. Він стоїть посеред велетенського входу. Непорушний. У чорних черевиках, чорних звужених штанях, чорній сорочці, чорній масці. І з цими своїми сраними зеленими очима. Я не гей, проте серед усіх цих костюмів та сміховинних масок він виглядає злочинно гаряче. Майже всі коло дверей розвернулися до нього. Цілковито ошелешені, адже не очікували побачити Гаррі Стайлса, того асоціального хлопця з коледжу, на щорічному балу. Гаразд, він запізнився на дві години, проте раніше він узагалі на жодній вечірці не з’являвся. І не виглядав настільки бляха круто. У категорії «сенсаційних появ» він б’є усі рекорди, і що найгірше, навіть нічого для цього не робить. Просто стоїть, запхавши руки до кишень, оглядаючи кімнату. І, як завжди, його мало обходять витріщання оточуючих. Наші погляди перетинаються, і я швидко відвертаюся. Тепер мені справді треба ще випивки. Коли за кілька секунд я знову зиркаю на нього, якась білявка вчепилася йому попід руку, і він веде її на танцювальний майданчик, бо… він любить танцювати? Ого.

Я посеред танцполу. Гадки не маю, як там опинився. Можливо, цьому якось посприяв тринадцятий келих. Я танцюю. Моя куртка бозна куди поділася. Краватка теж невідомо де. Білявка крутить біля мене стегнами. Мені жарко, я обливаюся потом. З кожним рухом розливаю свій напій. На підлозі опиняється навіть більше алкоголю, ніж у мене в роті, і може воно й на краще. В голові починає паморочитися. Спека стає нестерпною, а музика гупає в голові наче удари молота. Раптом мені стає недобре. Раптом мені треба вийти на повітря. Відштовхую білявку й намагаюся пропхатися між людей. Гадаю, я весь зблід. Відчуваю, як скронями стікає піт. Я забагато випив. Музика міняється, починає грати Harlem Shake, а я застряг посеред усього цього. Майже не помічаю людей навколо. Мене торсають з усіх боків. Відчуваю, наче все кружляє й обертається навколо мене. Ледве тримаюся, щоб не виблювати. Хтось різко штовхає мене, склянка вислизає з моїх пальців та розбивається об землю. Я втрачаю рівновагу й теж ледве не розпластуюся підлогою, проте чиясь сильна рука лягає мені на талію та втримує від падіння. Я підводжу голову, й у мене перехоплює подих. Блять… Пара зелених очей дивиться на мене крізь чорну маску. Ні, не просто дивиться — продивляється наскрізь, і якусь на частку секунди я перестаю чути музику. Навколо мене більше нічого не існує. Нічого, крім його очей та його тіла, притиснутого до мого. Бачу, як рухаються його губи, проте не чую, що він мені каже. Він відводить погляд, і зовнішній світ повертається.

І я знову починаю відчувати, що сильно перебрав. Я дуже, дуже погано почуваюся, і мені дуже, дуже сильно треба забратися звідси. Люди продовжують шаленіти й розважатися. Він міцніше обіймає мене за талію, і я притискаюся до нього. Іншою рукою він розштовхує танцівників на нашому шляху, й дуже скоро ми опиняємося на вулиці.

Він обережно притуляє мене до стіни, і я осідаю на землю. Гаразд, поправка: я, певно, випив, сотню склянок, помножену на ще одну сотню склянок, і забув їх порахувати. На свіжому повітрі стає краще, проте голова досі йде обертом. Він сідає навпочіпки переді мною й кладе руки мені на коліна.

— Ти геть п’яний.

Серйозно?

— І що?

— І нічого, просто кажу.

— Якого біса ти взагалі тут?

Гаразд, я поводжуся як цілковите лайно, тоді як він щойно врятував мене від публічного приниження, але це не моя провина. Ця клята маска та його кляті очі збивають мене з пантелику. Чорна тканина довкола них робить їх ще зеленішими, ніж раніше, і це страшно, бо я ніяк не можу перестати дивитися. Усе через віскі.

— Чому я тут?

— Так, якого дідька ти тут.

І все. І він знову це робить. Знову проглядає мене наскрізь. Він взагалі розуміє, що з такими очима. як у нього, ось так дивитися на людей — незаконно? А тоді настає тиша. Довга, дуже довга тиша. І більше нічого, лише його очі та тиша. І я не хочу, щоб вона закінчувалась. Та, зрештою, він її порушує.

— Анонім у масці, загублений серед натовпу…

І хоча він шепоче, хоча його його голос заледве можна розчути, мені серце завмирає у грудях та перехоплює подих. Вдруге за цей вечір я відчуваю, наче світ зупиняється, наче усе довкола перестає існувати. А тоді — я навіть не встигаю зрозуміти, не встигаю усвідомити, як і коли — він торкається своїми губами моїх, обхоплює долонями моє обличчя. Я й подумати не міг, що він здатен на таку ніжність. Яго язик смакує м’ятою, і, гадаю, мені це подобається.

Зненацька про себе дає знати алкоголь, мене нудить. Я різко відштовхую його і… блюю просто на його одяг. Я випльовую свою вечерю, обід, вчорашній та позавчорашній сніданок. А може ще навіть і те, що їв минулого місяця. Я блюю на його чорну сорочку, на його чорні вузькі джинси та на чорні черевики. І все, далі нічого. Суціна пітьма. 

Першокласний спосіб закінчити вечір.

 

---

✉ Я:
14.

✉ Анонім:
Що там маскарад?

✉ Я:
Не кажи мені
про нього.

✉ Анонім:
Чому? Аж так погано?

✉ Я:
У мене сильне похмілля.

✉ Анонім:
Досі?

✉ Я:
Гірше того, таке
враження, що в мене
мозок зараз вибухне.

✉ Анонім:
Тобі треба відпочити.

✉ Я:
Не можу. Маю тренування
з футболу.

✉ Анонім:
Не йди.

✉ Я:
Тренер мене приб’є.

✉ Анонім:
Він приб’є тебе, якщо
ти ти будеш там ніякий.
Так що лягай в ліжко.

✉ Я:
Ти завжди так
усіма командуєш?

✉ Анонім:
Я не командую, це звичайна
логіка. Якщо ти зараз підеш
тренуватися, то довго не
протягнеш — відрубаєшся
просто на полі.  

✉ Я:
Твоя правда.
Піду посплю.

✉ Анонім:
Мудре рішення.

✉ Я:
Командир.

✉ Анонім:
ЙДИ СПИ.

✉ Я:
Та добре, йду я,
не кричи.

✉ Анонім:
Лягай спати.*
Так краще?

✉ Я:
Значно. Від цього
голова болить не
так сильно.

✉ Анонім:
Гарно тобі відпочити.

✉ Я:
Дякую.

За півгодини у мене тренування. Тренер точно мене приб’є. Лягаю до ліжка. У мене страшенно болить голова, і єдині спогади, котрі залишив по собі цей вечір — як ми зі Стайлзом цілувалися, а потім мене на нього знудило. Офіційно заявляю: я більше ніколи в житті не питиму.

 

---

Щонедільний бранч з батьками видався навіть нуднішим та гнітючішим, ніж зазвичай. Коли я нарешті їду додому, надворі вже глибока ніч. З радіо саме починає награвати The Calling гурту Nirvana, коли я помічаю його чорний джип, припаркований там само, ще й минулого разу — простісінько біля кладовища. Недовго думаючи, паркуюся одразу за ним. Навіть не знаю, що йому скажу. Якщо чесно, я гадки не маю, навіщо я узагалі тут. Востаннє ми з ним бачилися на балу три дні тому, проте від того часу я ніяк не можу перестати думати про той цілунок. Раніше я ніколи не ставив під сумнів свою сексуальність, і зараз теж не збираюся. Правду кажучи, мені начхати. Мене просто не відпускає думка, що мені сподобалося, хоча я й не можу бути певним через алкоголь. Пригадую тільки, яким він був ніжним і що, здається, він смакував м’ятою. А потім мене на нього знудило. Ось цю частину я вирішив забути. Бодай подумки врятувати залишки своєї гордості, аби не згоріти від сорому. 

Коли я нарешті натикаюся на нього, він лежить на чиїйсь могилі. Одна рука в нього вмощена під головою, в іншій — пляшка горілки. Він дивиться в небо, а я, звісно ж, був правий — я навіть не уявляю, що маю йому сказати.

Привіт, чому ти лежиш на могилі посеред ночі? До речі, пробач, що обблював тебе тоді.

Така собі ідея, чесно кажучи, тому я так і продовжую стовбичити перед ним, запхавши руки до кишень і почуваючись цілковитим бовдуром. Для уточнення: я вже стільки разів почувався перед ним йолопом чи клоуном, що ще один раз — це просто крапля в морі. Він помічає мою присутність і дивиться на мене кілька секунд, перш ніж знову відвернутися до неба.

— Привіт.

Я знаю, що це просте «привіт» мало б мене здивувати, бо хтось нормалий спитав би, що тут робиш? ти стежив за мною? Та коли з його вуст мене воно не дивує, бо він не хтось нормальний. Він інший. Він лежить на могилі посеред ночі, і, чесно кажучи, я теж бодай раз хочу побути іншим.

— Пустиш мене біля себе?

Я пошкодував про сказане одразу ж, щойно слова злетіли з моїх губ. Зрештою, якщо він сюди прийшов, то явно для того, щоб побути на самоті, а не для того, щоби хтось приходив і дратував його, а тим більше хлопець, котрого на нього знудило. Проте він, не кажучи ні слова, посувається вбік, і я лягаю біля нього. Ми торкаємося плечима, і він простягає мені пляшку горілки.

— Дякую.

Я спостерігаю за тим, як він видивляється щось у зоряному небі, та мені здається, що я ще ніколи в житті не бачив його таким розслабленим. Він виглядає дуже тихим та спокійним. Не знаю, скільки ми так пролежали, мовчки вглядаючись у ніч. Досить довго, і, як не дивно, я теж почуваюся розслабленим, наче його спокій передався і мені. Зрештою я все ж зважуюся запитати те, що обпікало мені губи, відколи я сюди прийшов.

— Чому ти тоді поцілував мене?

— Звідки ти взяв, що це я поцілував тебе, а не навпаки?

Гадки не маю, звідки я це взяв. І мене бентежить те, що я ніяк не можу згадати. Відчуваю на собі його погляд, обертаю голову до нього й шукаю у його зіницях відповідь. Котру, звісно ж, не знаходжу, бо натомість в його очах — сама лише зелена глибочінь. Глибочінь, котру я ніяк не можу осягнути, і це мене тільки більше збиває з пантелику.

— Ти мене поцілував, Стайлсе, я точно знаю.

Чекаю, що він це підтвердить, проте натомість він тільки стенає плечима і знову дивиться на небо.

— Хіба це має якесь значення?

І я розумію, що він має рацію. Яка різниця, він це зробив чи я? Результат однаково той самий. Алкоголь чи ні, я все одно не відштовхнув його. До того ж мене вперто не покидає відчуття, наче я насолоджувався його поцілунком. Та все одно я не можу перестати впиратися.

— Ти мене поцілував.

— А тебе на мене знудило.

Гаразд, справедливо. Я заслужив.

— Це ти відвіз мене додому?

— А ти не пам’ятаєш?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю нічого.

Він знову повертає до мене голову, і я не можу збагнути виразу його очей.

— Що, справді нічого?

І я не розумію, чи це його погляд так на мене впливає, а чи те, що він це прошепотів, та раптом мені стає майже соромно не пам’ятати.

— Пригадую тільки, як ти цілував мене, перш ніж я… ну. Решту ти знаєш.

Насправді, єдиний дійно чіткий спогад з того вечора, єдине, що я ніколи в житті не забуду — зелені райдужки його очей у прорізах чорної маски. Та це я триматиму при собі. Під його поглядом мені стає ніяково, бо починає здаватися, наче він може читати мене як відкриту книгу. А я його читати не можу узагалі. Ніколи не міг. Він ніколи не здавався мені таким недосяжним, як зараз.

— Хто тут похований?

Знаю, мені треба було думати, перш ніж щось говорити, бо це питання з тих, котрі задавати узагалі не варто, проте усе це збиває мене з пантелику. А тоді я думаю, що якась частина мене все ж хоче знати відповідь. Я двічі бачив його на цьому кладовищі. Впевнений, він часто сюди ходить. У пам’яті одразу ж зринають смуток та біль в його очах, коли я вперше його тут зустрів, і мені треба знати, кого він втратив. Потрібно знати, за ким він так страждає. Знати, хто та людина, що змушує його з’являтися тут посеред ночі й лягати на могилу з пляшкою горілки. Наче якщо я дізнаюся, хто це, то зможу краще зрозуміти його біль. Та замість того, що відповісти мені, він повертає голову і читає ім’я з надгробка.

— Ернест Стенфорд.

— Ти не знаєш, на кому ми лежимо?

— Ні.

— Тоді чого ти тут?

— Бо інакше тут самотньо. 

І я гадки не маю, що болить мені сильніше — його відповідь сама по собі чи розуміння того, що він каже не про Ернеста, а про іншу людину. Тут є хтось дуже для нього важливий, тільки от піти й лягти на могилу тієї людини йому, видно, бракує сили, тому він лежить на чужій. І вперше, відколи я його знаю, я гадаю, що розумію його почуття.

— Поцілуй мене. 

Він усе ще розглядає надгробок, коли я шепочу ці два слова. І я відчуваю, як він завмирає. Він повільно розвертається обличчям до мене, і раптом мене наче знову огортає той самий вечір. Єдине, що я бачу — це його зелені очі. Він мовить, дивиться так, наче не певен, чи правильно мене почув. І що довше він на мене дивиться, то сильніше я цього хочу.

— Поцілуй мене. 

— Навіщо?

— Хочу перевірити, чи мені справді сподобалось, чи це все через алкоголь.

— А що як я не хочу тебе цілувати?

— Ти не хочеш мене цілувати? 

— Ні.

І час знову зупиняється. Його «ні» означає «так». Його обличчя дуже повільно набливається до мого, а тоді він мене цілує. Цей простий доторк змушує мене тремтіти. вже й забув, наскільки м’які у нього губи. Він кладе долоню мені на щоку, гладить шкіру великим пальцем, і я розумію, що встиг забути ніжність його пальців. Встиг забути тепло його язика та наскільки мені було приємно. Він не квапить мене, дозволяє вести, наче відчуває, що саме це мені зараз потрібно. І мені це подобається. Мені подобається його м’ятне дихання, подобаються його парфуми. Подобається відчувати його губи на моїх губах, відчувати його руки на моєму обличчі та його тіло все ближче до мого. І я усвідомлюю, що якщо я й хотів його поцілувати, то явно не для перевірки, чи дійсно мені сподобалося першого разу — я просто цього хотів. Я хотів відчути запах його м’ятного дихання та його парфумів, відчути його губи на моїх губах, його руки на моєму обличчі та його тіло біля мого. Мені просто потрібен був привід. І цього разу я не можу звинуватити у всьому алкоголь, бо випив недостатньо. Не можу звинуватити горілку в тому, що поклав руку йому на стегно. Не можу звинуватити горілку у тому, що притулився до нього настільки близько, що й руки не просунеш. І головне — не можу винуватити горілку в тому, що мені сподобалося.

Він м’ко розриває поцілунок, трохи відводить голову назад, щоб подивитися на мене. І я відчуваю, як його серце б’ється навпроти мого. Відчуваю його подих на моєму обличчі.

— Отож…

— Хрінь повна. Все через випивку… Поцілуй мене знову.

І навколо нас знову нічого не існує. Певно, мені варто якось відреагувати. Впасти у шок, бо цілуюся з хлопцем і мені це подобається. Але просто зараз мені начхати, і мерці можуть скільки хочуть перевертатися у своїх домовинах, мене це ніяк не обходить. Мені зараз надто добре щоби я міг зупинитися. Проте поцілунок переривається, і я не знаю, хто з нас двох у цьому винен, проте я ще ніколи так не ненавидів людей за те, що їм потрібен кисень. Його цілунки були такими м’якими, такими лагідними, що здавалося, наче мене цілували вперше. Я вже збираюся потягнутися вперед, почати цілувати його знову, та не хочу цього робити, бо коли зроблю — це однозначно стане початком найграндіознішого лайна за все моє сране життя.

Тому я даю йому ляпаса. Просто так, без попередження. Схоже, я вирішив побути ще більшим йолопом, ніж зазвичай. Все сталося так швидко, що я не встиг себе зупинити. Не хочу чекати його реакції. Я уже й так згораю від сорому. Менш ніж за секунду я зіскакую на ноги та збираюся піти геть. Як раптом за спиною лунає його голос.

— Це був ти.

Розвертаюся, щоб глянути на нього. він спирається на лікті й розтирає щоку. Проте замість роздратування на його губах, у самих кутиках, грає легка усмішка.

— Тоді, на балу. То був ти, а не я.

Його погляд губиться у моєму, і я розумію, що десь глибоко в душі вже знав це. Знав із самого початку. Тієї ночі це був я, а не він. Це я поцілував його. І, не кажучи більше нічого, навіть словом не дорікнувши за ляпас, він лягає на спину й заплющує очі.

Повертаюся до свого авто. Я поцілував хлопця і мені це сподобалось. І найтривожніше тут те, що це мене абсолютно не тривожить, бо він не просто якийсь там собі хлопець — це він, і з ним усе по-іншому, бо він інший. І я хочу зробити це ще раз. І що найважливіше, я хочу хотіти зробити це ще раз. Я хочу знову його цілувати. І я хочу, щоб він теж хотів знову мене цілувати. Добре, може я занадто часто кажу слово «хочу», проте я все ще відчуваю його губи на моїх, відчуваю смак його м’ятного подиху. Тому маю на це повне право. І якщо це трапиться знову, то постараюся не виблювати на нього і не бити його. Бо я хочу, аби він цілував мене знову і знову. І мені подобається хотіти.

 

---

Прокидаюся з відчуттям якогось напруження. Залишилось лише дев’ять днів. Голова розколюється від болю. Вечірка з хлопцями закрутилась так божевільно, що зрештою ми опинилися у стрип-клубі. І тепер у мене просто рідкісне похмілля. Проте недобре мені не від того. Ні. Через усе це я вперше за вісімдесят один день забув написати Анонімові. 

Попри нестерпний головний біль я кидаюся до свого макбука. Нервово вистукую пальцями по краєчку клавіатури в очікуванні, коли вона засвітиться. Раніше я ніколи не забував. Жодного разу. Боюся його реакції. Боюся, що він на мене гнівається.

Коли мені нарешті вдається зайти в студентський чат, усе моє тіло зненацька пронизує гострий біль. Ні… Ні. Ні. Це неможливо. Ні. Клацаю всюди, набираю в пошуковику його нікнейм знову й знову. Шукаю по всіх сторінках. Відкриваю свої листи з десяток разів, та з кожним новим клацанням біль тільки сильнішає. 

Я відмовляюся в це вірити. Це не може відбуватися насправді. Нічого немає. Пустка. Вакуум.

Його профіль видалений. Він безслідно щез.

 

І його губи на моїх губах недалеко від неї. І його пройоб, через котрий все пішло коту під хвіст.
Гаррі.