Том 2. Розділ 1

«Нестача — руйнівне почуття. Нестача розчавлює вас зсередини, вивертає нутрощі й роздирає серце. А найболючіше те, що серце, хоч і роздерте на клапті, однаково продовжує битися».
Гаррі

 

Він досі стоїть над пусткою за метр від мене. Я відчуваю, наче та вічність триває нескінченно, і я хочу, аби вона припинилася. Моє серце продовжує шалено битися. Я знаю, що тепер він не стрибне, проте поки він не опиниться на землі, поки він не стане ногами на твердь, поки він ось так от близько від краю, близько від смерті, я не можу нормально дихати. Коли б раптова блискавка не розсікла небо, я б навіть не зрозумів, що дощить. Мої очі застилають сльози. Я плачу, і мене не хвилює те, що я плачу, я просто хочу, аби він звідти зліз. Просто хочу знати, що він у безпеці. Насилу зважуюсь ворухнутись від страху, що він впаде. Це безглуздо, адже я знаю, що він не впаде, проте я все одно паралізований. Боюся навіть говорити, боюся сказати щось не те, щось дурне й побачити, як він знову щезає. Я більше не витримую цю тишу. Не витримую бачити його неруховив на тому виступі.

— І що тепер?

У нього зірваний голос. Дощ та сльози не дають мені побачити його очі, проте я відчуваю всі його страждання, і мені здається, наче це роз’їдає мене зсередини.

— А тепер злазь звідти нарешті. Не хочу, щоб ти випадково впав.

Бо недарма я це все робив, не для того я проходив через пекло і рятував його щоби бачити, як він випадково спіткнеться. Він надто зволікає. Мені хочеться кинутися до нього, обхопити за талію та стягнути вниз, та я нічого з цього не роблю, бо не можу поворухнутися. Я не бачу цьому кінця, здається, наче вічність усе триває усе довше й довше, занадто довго, а тоді різко закінчуються, коли він спритно звідти зістрибує. Дякувати богу. І коли його ноги нарешті торкаються бетону, коли він нарешті опиняються на землі, я відчуваю, наче у моє серце вибухає у грудях. Полегшення, котре я в цей момент відчуваю, важко навіть словами описати.

Я переживаю всі можливі й неможливі емоції. Відчуваю стільки всього водночас, що довго стою, мов укопаний, не знаючи, що робити, не знаючи, як реагувати. Я хочу обійняти його, поцілувати, хочу вдарити його, мучити, прибити й знову поцілувати. Поцілувати його, вдарити, мучити, вбити… Все це вихором крутиться у моїй голові. Після дев’яти днів у пеклі я відчуваю, наче з моїх плечей звалився величезний тягар. Відчуваю. наче знову можу дихати по-справжньому, наче дев’ять днів моє серце стискали лещата і тепер воно нарешті звільнилося. Я плачу від полегшення, мені хочеться кричати від радості, що цей страхітливий кошмар нарешті закінчився. Я хочу накричати на нього за те, що осмілився змусити мене пройти через усе це. Насправді, я хочу стільки усього одразу, що коли він робить крок до мене, я обираю, ймовірно, найгірше, що тільки міг би обрати — гнів. Мене прориває. Знімаю весь тиск, що накопичився у мені останніми днями, й раптом штовхаю його у плечі.

— Ах ти ж виродок!

 Весь страх, увесь стрех, уся паніка, що я відчував за цей тиждень, перетворюється на гнів, котрий я не можу контролювати. Я кричу, коли знову штовхаю його.

— Ти не мав права так чинити!

Я знаю, що це останнє, що зараз варто робити, останнє, що йому потрібно, та він сильніший за мене, і я себе більше не контролюю. Я зриваюся на ньому, ніби намагаючись змусити його заплатити за усе те пекло, через котре він мене провів. Падає дощ, ми промокли до нитки, моє обличчя усе ще в сльозах, але мені начхати. Усі ці дев’ять днів я надто сильно боявся його втратити, аби тепер зважати на свою гордість. Гадаю, він зрозумів, що мені це потрібно. Що мене просто мусило прорвати. Бо дозволяє мені усе це робити. Дозволяє мені штовхати його, дозволяє зриватися на ньому без жодного протесту. Я штовхаю його знову.

— Ти бляха знав би, який я на тебе злий! Ти не мав права цього робити!

Я штовхаю його знову і знову. І знову. І кожного разу ледве можу зрушити його з місця. Гадаю, мені доведеться штовхнути й образити його ще дюжину разів, перш ніж мені забракне дихання і я зупинюся. Мені важко дихати і я не можу стримати сліз. Дощ лиє все сильніше й сильніше, а ми дивимося один на одного так, наче час знову зупинився. ВІд дощу його волосся впало на обличчя, а біла футболка прилипла до тіла. Усі його м’язи напружені, я знаю, що він чекає, коли я знову зірвуся й штовхну його, проте від усього того болю, усієї провини, що я бачу в його очах, у мене скручує нутрощі. Я шкодую, що так зреагував, шкодую, що так на нього накинувся. Йому потрібно що завгодно, але не це, проте я так злякався за нього, що й не знав, як іще я маю реагувати. І я гадки не маю, як тепер відпустити увесь цей страх, що я відчував, коли він тут, просто переді мною.

— Луї…

З тону його голосу я розумію, що він теж себе картає, але я не можу заспокоїтись. Я такий злий на нього. Ми довго стоїмо, дивлячись один на одного, і раптом я відчуваю, наче мене вдарили ножем у серце, бо розумію, що якщо я й злий на нього, то не через те, що він змусив мене пережити. Ні. Усе набагато гірше. Я розумію, що якщо я й серджуся, то лише тому, що він хотів покінчити з собою. Я серджуся на нього за те, що він хотів померти, за те, що хотів мене покинути. Я такий злий на нього, що аж боляче стає. Дійсно боляче. Як я міг настільки прив’язатись до нього? Настільки, щоб зненавидіти його за бажання зникнути? Як у біса я міг нічого не помітити? Як я міг так до нього прикипіти, сам того ну усвідомлюючи?

— Луї, мені…

— Мовчи! Заціпся! Не говори до мене зараз!

Не хочу нічого чути. Не зараз. Не хочу, щоби він до мене говорив. Хочу, аби він залишив мене в спокої. Я не хочу бути аж настільки до нього небайдужим. Не хочу ні від кого залежати. Це лякає мене до всирачки. Мені ніхто не подобається. Мені ніхто не потрібен, крім Ліама, але це інше, і когось для сексу, але це теж інше. Я не хочу, щоби він був мені потрібен. Не хочу боятися за когось такого. Я не хочу. Я не можу. Я відмовляюся ставати від когось залежним. Я до біса злий на нього. За все. Я злий на нього за все, за що лише можна. Злий, бо він проти моєї волі зробив мене від нього залежним. Злий, бо він хотів померти. Я злий на нього за те, що він змусив мене все це пережити, а тоді хотів покинути.

— Луї…

— НІ! Заткайся!

Я б’ю його кулаком у груди. Я знаю, що йому не боляче, бо він сильніший за мене, а навіть якщо й боляче, то чхати я на це хотів. Мені теж болить.

— Якого дідька ти це зробив?!

— Зупинись…

Але я не зупиняюсь. Я б’ю його знову. 

— Чого ти в біса хотів домогтися?! Чому?! Що, хотів потягнути мене за собою?!

І що більше я його б’ю, то більше мені потрібно вдарити його знову. І з кожним новим ударом я тільки сильніше ламаюся.

— Сраний егоїстичний виродок! Ненавиджу тебе!

— Луї, заспокойся…

— Ні, не заспокоюся!

Я не можу. Не можу заспокоїтися, бо ненавиджу його, збіса сильно ненавиджу за бажання померти.

— Довбаний придурок! Ти не мав права цього робити! А якби я запізнився, що тоді, га?!  — Я вдарив його знову. — Тоді ти чорт забирай був би мертвий!

Знаю, що мої слова завдають болю сильнішого за удари, проте він мовчки приймає і те й інше. Гадаю, я несвідомо прагну завдати йому такого ж болю, як він завдав мені. Я кричу на нього, б’ю його, і збоку це, напевно, виглядає так, наче у мене сталася істерика, та мені байдуже. Я зриваюся на ньому, і він мовчки мені це дозволяє. Він приймає усе це, чекаючи, коли я виб’юся із сил, і, звісно ж, я втомлююся. Тому що я виснажений. Справді виснажений, фізично та морально, адже я був настільки охоплений страхом, що тепер мені важко усвідомити, що він тут. Бо я так більше не можу. Бо я не переживу, якщо це станеться знову. Бо я ще ніколи в житті так не боявся. Бо… він мені небайдужий і я не хочу його втратити. Бо я не готовий до такого. Я не готовий, я не… не готовий до такого. Мої удари поступово слабшають і слабшають, а тоді я, без будь-якого попередження несподівано навіть для себе самого, просто ламаюся. І починаю ридати в його обіймах. Моє чоло притиснуте до його грудей, і я вже не маю сили ні кричати, ані навіть шепотіти.

— Ти був би мертвий… Якби я не з’явився вчасно, ти був би мертвий…

Кожне слово роздирає мені горло, бо лише промовляючи їх уголос я розумію, наскільки вони правдиві. Якби я не прийшов вчасно, він би помер. Він мовчить, бо знає, що це правда. Якби я не прийшов, якби я не знайшов його, він був би мертвий. Його тіло розбилося б об бетон. Він би помер. Сама лише думка про це змушує мене тремтіти, я відчуваю, як він ніжно обіймає мене руками. Я обхоплюю руками його талію, він кладе підборіддя мені на маківку та притискає ближче. Я заплющую очі, сховавши обличчя у нього на грудях, він заколисує мене й гладить по спині, намагаючись заспокоїти. Мені потрібно відчувати його біля себе, потрібен його дотик, щоби зрозуміти, що він поруч. Щоб зрозуміти, що він не мертвий. І мені байдуже, що я промок до кісток, байдуже, що можу підчепити пневмонію, байдуже, що я плачу в нього на руках чи виглядаю слабким. Байдуже, бо він живий і я відчуваю під своєю щокою, як у нього в грудях б’ється серце. Мені байдуже на все довкола, адже він не помер.

Тиша та вічність знову огортають нас, і я не хочу, щоби вони припинятися. Хочу, щоби вони тривали довго. Безкінечно. Хочу залишитись в його руках та підхопити пневмонію від того, що ми задовго простояли під дощем. Хочу, аби вічність тривала якомога довше, бо я боюся відпустити. Боюся, що як я відступлю хоч на міліметр, то він пошкодує про свій вибір. Боюся, що він повернеться туди та стрибне у мене на очах. Здається, я ще ніколи не був таким вразливим, як у цю саму мить. Насправді я почуваюся геть збитим з пантелику, адже ніколи не думав, що колись відчуватиму щось подібне, ніколи не думав, що колись когось врятую від смерті. Тому й хочу, аби вічність тривала якомога довше, мені це просто необхідно, щоби зрозуміти, що я дійсно врятував його. Бо після всього, що я пережив, я щасливий у його обіймах. Але йому холодно. Він щойно прошепотів це. Два слова. Ось так от просто:

— Мені холодно.

Саме так. Без зайвих слів, наче це саме те, що доречно казати в такий момент. Наче це нормально — звертати увагу на таке, тоді як ще п’ятнадцять хвилин тому він стояв над порожнечею, готовий померти. Та найгірше те, що він справді замерз. Його шкіра холодна, і коли я підводжу голову, щоби глянути на нього, то розумію, що його губи посиніли й тремтять. І ось тоді я розумію. Тоді я усвідомлюю, що він тут пробув, мабуть, не одну годину. Мене охоплює жах, я відчуваю, як усього мене трусить від страху. Скільки часу він… Скільки годин він провів на тому мосту, чекаючи смерті? У моїй голові спливає образ за образом, і це так мене лякає, що що мій гнів знову виринає на поверхню, і я знову не можу його контролювати.

— Тобі холодно… — у мене зірваний голос, я різко вириваюся з його обіймів. — Тобі холодно?! Як довго ти чорт забирай чекав, об дізнатися, жити тобі чи померти?!

— Від ранку.

Він так спокійно відповідає, що у мене холоне кров. Ми ж говоримо про його бляха смерть, а не про французькі багети. Я цілий день шукав його по всьому Лондону, в той час як він був тут, готовий стрибнути будь-якої миті. Усе це крутиться мені перед очима. Від того, як я побачив його над прірвою, і до його очікування, аби зрозуміти, варто йому жити чи ні. Очікування, коли він набереться сміливості стрибнути. Я розумію, що з сьогоднішнього ранку міг втратити його будь-якої миті. Я відходжу від нього, мене трясе і, здається, от-от знудить. Це занадто жорстко, занадто жорстоко. Що коли б він стрибнув о 14:00? Чи тоді, коли я був на цвинтарі біля Саманти? Будь-якої миті його серце могло перестати битися, і це настільки болить, що коли він робить крок до мене, я відштовхую його.

— Ні…

— Луї…

— Ні! Не торкайся мене!

Я не можу. Це надто важко прийняти, занадто багато всього одразу.

— Мені справді кода.

І більш за все мене болить те, що я по його очах бачу — він справді шкодує, що змусив мене пройти через усе це, та не шкодує про своє бажання померти. Я відчуваю, наче мене вдарили в живіт, бо розумію, що навіть якщо він не стрибнув сьогодні, його бажання померти нікуди не поділося, і я серджуся на нього, адже він не має жодного права хотіти померти. Не тепер. Не після того, як він узяв і без жодного попередження увійшов у моє життя. Він не має права так з’являтися, поперевертати усе з ніг на голову, а тоді хотіти померти. Це жорстоко.

— Тобі шкода… Тобі шкода?!

Мене настільки переповнює злість, що я міг би повторити це втретє, сказати це ще сотню разів, але натомість я просто вдарив його. Заїхав йому кулаком у груди, проте чомусь забув повністю зігнути пальці, і вдарив настільки сильно, що аж закричас від болю, підстрибуючи на місці й трясучи рукою.

— Блять, ох, ох, ох, блять, блять, блять, що в тебе там під футболкою?! Металеві пластини?! Блять, ой, блять, ох, ох, ох.

І що більше я трясу рукою, то сильніше мені болить. Який же я сраний ідіот. Це ж ідеальний час, щоби зламати руку. Тут і зараз. І, чорт забирай, мені боляче. Він наближається до мене.

— Покажи мені.

— Ні, не чіпай мене, ти сьогодні достатньо наробив!

Мені збіса боляче. Я продовжую підстрибувати на місці та крутитися, наче це може якось полегшити біль.

— Луї, поки руку.

— Ні.

— Луї.

— Ні. 

— Припини поводитись як дитина і дай мені подивитись на твою руку.

Знаю, він хвилюється, але я серджуся, і те, що мені боляче, тільки більше мене дратує.

— Ні.

Проте він не дає мені вибору. Хапає мене за зап’ясток, і я відчуваю занадто сильний біль, аби протестувати.

— Дідько, ти зламав палець.

— Припини, я не думаю, що…

Опускаю погляд на свою руку і бачу, що мізинець вивернутий на другий бік. Справді. Він фіолетовий та обернутий навиворіт. У мене паморочиться в голові, мене от-от знудить.

— У мене зламаний палець. У мене зламаний палець. Він розвернутий задом наперед. Мій палець повернутий задом наперед…

— Заспокойся. Я відвезу тебе до лікарні.

— Що…

Він веде мене до мого авто. До мого авто з пасажирського боку. Оце вже ні, ні, ні. Не може бути й мови, ні, ні і ще раз ні.

— Ти здурів, якщо думаєш, що поведеш моє авто!

— Але ти не можеш зараз кермувати.

— Можу!

— Не можеш.

— Можу!

— Прокляття, Луї!

— Ні.

Гаразд, це дуже по-дитячому. Все здається нереальним, адже ще якийсь час назад його життя висіло на волосині, а тепер у мене вивихнутий палець і ми сперечаємося, хто поведе авто. Гадаю, ми явно досягли найвищого рівня сюрреалізму. Не знаю, я до такого не звик. Не кожного ж дня я рятую хлопців, що хочуть кинутися з мосту, тому гадки не маю, як це працює, та я очікував трохи більше драми. Пристрасний поцілунок під дощем абощо — все як у кіно. Хіба що у фільмах у персонаж живе по сценацію, а не ламає собі пальці, і абсолютно точно не робить це об Гаррі Стайлса. Гаррі Стайлса, котрому врятував життя перед тим, як образити і вдарити його. Гаррі Стайлса, що дивиться на мене стурбовано, проте анітрохи не стурбований думкою, вже міг би бути мертвим. Ні. Очевидно, цього йолопа мій вивихнутий мізинець цікавить набагато більше. Гаррі, котрий навіть з мільйоном настанов та посібників з експлуатації все одно залишиться незбагненним.

— Луї, припини цю дурню, тобі треба до лікарні.

Тільки от Луї настільки зав’яз у цьому всьому, що сьогодні ввечері вирішив побути ще тупішим, ніж зазвичай, якщо це взагалі можливо, і досягти вершини ідіотизму. Я вдарив його, образив, зламав собі палець, а тепер вирішив ще й образитись на нього. Так, саме зараз. Дивлюсь на нього, скривившись, мов дитина, бо такий злий на нього, аж не знаю, що ще я можу зробити. Бо у мене справді клинить мозок, та ще й палець болить. Насправді, це пов’язано. Власне, мене настільки боляче, що я от-от знепритомнію. Він відчиняє переді мною дверцята і чекає, що я вирішу.

— Будь ласка. 

Дідько, не дивися на мене так цими своїми великими зеленими очима, ти. Я ж тут ніби як ображаюся на тебе. Та й, господи, я не зобов’язаний з ним розмовляти, можна ж ображатися мовчки, проте… Проте коли він сідає за моє кермо, це стає сильнішим за мене.

— Клянуся, якщо ти пошкодиш Роксі, то… то не знаю, що тобі зроблю.

— Роксі?

— Так, Роксі.

— Агррр, все, замовкни.

Я тримаю руку на грудях і не дивлюся на неї, бо якщо я знову побачу свій палець, котрий уже зовсім не схожий на палець, мені стане зле. Тому я дивлюся на Гаррі. Я ж не винен, не можу відвести погляд, у мене болить палец. Гаразд, це найгірше виправдання, що я коли-небудь вигадував у своєму житті, та мене воно влаштовує. Він зосереджений на дорозі, його мокра біла футболка все ще прилипає до шкіри, а кучері падають на очі, він вродливий. Справді. І мене навіть не дивує те, що я вважаю його вродливим. Я вмикаю опалення, бо його губи усе ще тремтять.

— Все добре?

— Ні. Мені боляче. Нагадай мені більше ніколи не бити тебе, коли я злий.

— А коли ще ти збираєшся мене бити як не тоді, коли ти злий?

У нього з’являється усмішка у кутику губ, ледве помітна, проте все одно мене дратує. Тому замість відповіді я буркаю щось вголос, спираючись на спинку крісла, і продовжую бурчати подумки, бо усе  повинно було статися зовсім не так.

Бо в мене болить рука, а він міг померти, і ще в мене болить рука, а він не помер, бо я зміг зупинити його, і в мене болить рука, а я не можу повірити, що зміг врятувати людину, котра хотіла померти, бо в мене болить рука, а мені страшно, бо я боюся, що він знову це зробить, а в мене болить рука, і як же добре, що для бурчання подумки не потрібне повітря, інакше я, мабуть, уже б задихнувся.

Знову дивлюся на нього.

Дістатися до травмпункту забирає мене п’ятнадцяти хвилин, він паркується просто перед дверима, наче у мене серйозний випадок, та мені дуже боляче, тому я нічого не кажу. Раптом він починає здаватись якимось напруженим, риси обличчя стають порожніми й різкими. Мовчки йду за ним, він жестом каже мені піти й посидіти, поки він поговорить з медсестрою у приймальному відділенні. Не знаю, що він сказав чи зробив, проте не минуло й десяти хвилин, а мною вже займаються. Проходжу повз вісім людей, котрі прийшли ще переді мною. Я лежу на ліжку й стараюся не дивитися на медсестру, що оглядає мій палець, інакше мене знудить. Він у палаті разом зі мною, і коли мені кажуть, що у мене вивихнутий палець і доведеться вправити його, і що може бути «трішки боляче», я перетворююсь на найбільшого скиглія на світі. Я не люблю біль, мені не подобається, коли мені боляче, тому я хапаю та міцно стискаю його за руку. Стискаю дуже міцно і голосно кричу, коли ця падлюка раптом викручує мені палець, вставляючи його на місце. Господи боже блять, та це збіса боляче! Біль настільки сильний, що я відчуваю, наче зараз знепритомнію. Він кричить їй, щоб вона негайно дала мені подвійну дозу знеболювального, і коли я бачу його похмурий погляд, то розумію, що навіть я б його одразу ж послухався. Я не відпускаю його руку навіть коли вона встромлює голку мені у вену.

— Все нормально?

— Ні.

Мені боляче, і я, мабуть, білий як стіна, бо мені справді недобре. Геть недобре, трохи схоже на те, коли я забагато випив і мене мало не вырубало. Він ніжно стискає мою руку.

— Знеболювальне швидко подіє і тобі полегшає, от побачиш.

Мені накладають шину, проте я не зводжу з нього очей, а він тим часом не зводить очей із шини, котру мені накладають, аж поки… аж поки не починає сердитись. Він слушно казав, знеболювальне, мабуть, подіяло швидко, тому що я геть не розумію, що відбувається. Бачу, як він виганяє бідолашну дівчину з палати, кажучи, що вона ні що не здатна. Чую, як він бурчить собі під носа, коли сам накладає мені шину. Нічого собі, у мене голова йде обертом. Почуваюся наче під кайфом — більше нічого не болить і я не припиняю посміхатися як ідіот. Не знаю, що вона мені там вколола, але це щось дивовижне.

— Де ти цього навчився?

— У ветеринарці.

— Думаєш, я схожий на собаку?

І хоча він не відповів і навіть не глянув на мене, я бачу, як на  його губах розквітає посмішка. Він зосереджений, і я йому довіряю. Він робить усе настільки ніжно, наче боїться завдати мені болю. Я усміхаюся. Знову. Дідько, так, я абсолютно точно під кайфом. Відчуваю таку легкість, що навіть розсміятися хочеться. Усе так дивно.  Гаррі Стайлс накладає шину на мій палець, котрий я вивихнув, коли вдарив його, у ніч, коли я врятував йому життя, бо навчився накладати їх на собаках. Так, гадаю, ще дивніше нема куди. 

— Усе. — Він закінчив і, звівши на мене погляд, глянув мені в очі та насупився. — Ти як?

— Добре. Мені дуже-дуже добре.

Навіть занадто, бо я усе ще посміхаюсь, як ідіот, проте йому це, видно, не надто до вподоби. Він здається роздратованим, проте нічого не каже. Він допомагає мені підвестися й обіймає за талію, аби підтримати — не те щоб воно було потрібно, але мені подобається, тому я просто дозволяю йому. Ми робимо два кроки, і я заплутуюся у власних ногах. Окей, ймовірно, мені це все ж потрібно. Чесно кажучи, насправді я просто навалююсь на нього, поки від заповнює папери в реєстратурі. Більше того, мене це веселить, бо, по-перше, білявка кидає на нас дивні погляди, а по-друге, я можу спиратися на нього скільки завгодно, хоч всією вагою тиснути, а він не зрушує з місця ні на дюйм. Тож я розважаюсь, розгойдуючись та схиляючись на нього щоразу трохи сильніше, щоб глянути, чи він хоч ворухнеться. Схоже, його це теж розважає, бо хоч я й відчуваю, як він міцніше стискає мою талію, неначе просячи припинити, проте бачу, як він намагається стримати посмішку. Гадаю, ці знеболювальні були мені необхідні — як для пальця, так і для мізків. Мені потрібно було про все забути й відчути цю легкість. Він закінчує заповнювати… не знаю, що саме, та й знати не хочу, краще дивитимусь на його досі вогкі кучері, що спадають йому на шию.

Ми майже висохли. Його шкіра тепла, і йому, здається, більше не холодно. Ми простуємо до виходу, він усе ще притримує мене, і мені хочеться його поцілувати. Просто тут. У приймальні травмпункту найбільшої лікарні Лондона. На очах у всіх. Знеболювальні — найкрутіша на світі штука. Тільки от холодний голос, що лунає у нас за спинами, усе руйнує.

— Гаррі!

Я відчуваю, як він напружується та зціплює зуби, а потім поволі розвертається.

— Тату, — відповідає він так само холодно.

Дивлюсь на його батька. На його батька в білому халаті. Його батька з бейджем хірурга на кишені. Його батька, риси обличчя котрого такі ж жорсткі, а голос — крижаний, як завжди. Від цього чоловіка мені мороз йде поза спину, я інстинктивно задкую, та Гаррі стримує мене, і я притискаюся до нього.

— Мені повідомили, що ти тут, я намагався звільнитися якомога швидше. 

— Очевидно, недостатньо швидко.

— Гаррі, не починай.

Я зараз не особливо тямлю, проте видно, що розмова не надто приємна, якщо не сказати крижана. Потім чоловік переводить погляд на мене, і в цю мить мені справді дуже хочеться зникнути, враховуючи, як він на мене дивиться. Здається, йому не надто подобається, що я в обіймах його сина, тому я намагаюся втекти, проте відчуваю, що Гаррі знову стримує мене. Він обіймає мене за талію навіть міцніше, ніж до того, і тримає до себе іще ближче, дивлячись на батька із викликом у погляді. Той аж зубами скрегоче.

— Містере… Томлінсон? Правильно, так?

От тільки я не можу відповісти, наче мені відняло мову. Чесно кажучи, виявляється, що знеболювальне — все з не найкраща штука на світі. Це повна хрінь. ВІн дивиться на мене пильніше, і мені стає геть незручно.

— Гаррі, мені здається, чи твій друг в стані зміненої свідомості?

— Ні, тобі не здається. Він геть обдовбаний. Твої кляті інтерни навіть не можуть нормально розрахувати дозу знеболювального. Я вже не кажу про те, щоб правильно накласти шину.

Я хочу заперечити, сказати, що не обдовбаний, проте насправді я обдовбаний просто в сраку, тому мовчу. Я хочу забратися звідси. Подалі від його батька, котрий лякає мене до всирачки. Я так сильно хочу піти геть, що перестаю звертати увагу на все те, що вони кажуть один одному далі. Здається, батько звинувачує його в тому, що він вигнав медсестру з палати і та прийшла йому скаржитись, але, навіть попри те, як тіло Гаррі напружилось, здається, його це анітрохи не хвилює.

— Ми йдемо.

Гадки не маю, до кого з нас він це каже, та він розвертається, не відпускаючи мене, й веде мене до виходу, і це мене цілком влаштовує.

— Гаррі, не йди посеред розмови, ми не закінчили!

Очевидно, таки закінчили, бо ми вже надворі і я чую, як він ледь чутно буркає «мудак». Ми повертаємося до мого авто, і цього разу я не протестую, коли він відчиняє переді мною пасажирські дверцята. Однаково я надто під кайфом, щоби кермувати, та й шина на пальці не те щоб сприяла водінню авто. Отже, його батько — лікар. Тепер я краще розумію, чому нас так швидко прийняли, а особливо — чому медсестра змовчала, коли він її вигнав. Дорога проходить у тиші. Я відчуваю, який він досі напружений біля мене, і думаю про бійку на парковці та про те, як він тоді не хотів до лікарні. Напевно, щоб не бачити батька. Хоча того вечора батько ж був удома… Гхрр, нічого не розумію. Через ці кляті знеболювальні все плутається, ще й голова починає боліти.

— Я втомився.

— Відвезу тебе назад до кампусу.

Я вже майже дрімаю, коли він під’їжджає до університетської парковки. Він знову притримує мене за талію, допомагаючи переставляти ноги, а коли ми доходимо до моєї кімнати — допомагає роззутися. Я ніколи не був скромним, а потім ще й футбол, роздягальні, спільний з іншим хлопцями  душ — я до цього просто звик. Та й, чесно кажучи, зараз я не в тому стані, щоб за щось хвилюватись. Без краплі сорому я знімаю светр та джинси, а тоді залажу під ковдру. Гадки не маю, чи це через кляті ліки, чи через недосипання, чи, може, через усе, що я пережив за останні кілька днів, та я почуваюся спустошеним та абсолютно виснаженим. А може, через усе разом. Та швидкоплинна ейфорія, котру я відчував у лікарні, уже минулась, і тепер мені хочеться лише спати. Мені настільки важко тримати очі розплющеними, що я вже майже засинаю, коли він поправляє на мені ковдру, проте коли він збирається піти, я різко підводжуся. 

— Залишся.

Слово злетіло з моїх губ само собою. Він дивиться на мене, вагаючись.

— Луї… не думаю, що це гарна ідея. Тобі… тобі треба відпочити.

Так, потрібно. Проте він потрібен мені більше. Я провів дев’ять днів з думкою, що втратив його, сьогодні він мало не помер, і мені страшно. Не хочу відпускати його, не зараз. Не хочу бачити, як він знову зникає. Мені потрібно, щоби він залишився зі мною. Завтра я зможу звинуватити у всьому знеболювальні, хоча й знаю, що вони тут абсолютно ні до чого.  

— Поспи зі мною. — Він довго стоїть нерухомо, і я гадки не маю, що відбувається у нього в голові, проте у мене складається таке враження, що він наляканий. Дивлюся на нього майже благально. — Будь ласка, Гаррі…

Гадаю, він нарешті розуміє мій відчай та потребу, бо повертається до мене. Мені легшає на душі, і хоча він зняв з себе тільки черевики — мені однаково, адже він залишається зі мною. Я знову лягаю, він лягає біля мене. Ми обидва лежимо на спині, головами на одній подушці та дивимось один на одного. Наші плечі торкаються, і у мене таке враження, наче ми перенеслися у той самий вечір на кладовищі. Час знову зупиняється, навколо мене більше нічого не існує. Є лише ми, тиша та його зелені очі. Наші обличчя настільки близько, що я відчуваю його подих на своїх губах. Він переплітає наші руки під ковдрою, його пальці ніхто пестять мої. Мені здається, що нас знову огортає вічність. Я не наважуюсь заплющити очей, бо боюся, що якщо заплющу їх бодай на секунду, то він зникне.

— Мені… Я…

Проте мій голос надто тремтить, я не можу закінчити речення. Я хотів би розповісти йому все, що відчував усі ці дев’ять днів, розповісти про той всеохопний жах, котрий заполонив мене, щойно я побачив його на мосту над порожнечею. Про те, наскільки я боюся побачити, як він знову щезає. Але у мене немає сили. І мені здається, він розуміє мене без жодних зайвих слів, бо раптом він відпускає мою долоню та тягнеться до мене.

— Ходи сюди.

Не роздумуючи ні секунди, я пригортаюся до нього, кладу голову йому на плече, а руку — на серце. Він обіймає мене, притискає до себе. Я знаю, що мене мав би хвилювати той факт, що я, напівголий, лежу з іншим хлопцем у власному ліжку, але господи боже, хто б знав, наскільки мені начхати. Бо він — це він. Бо його рука ніжно пестить моє волосся, заспокоюючи мене, і я відчуваю під пальцями, як б’ється його серце.

Бо зараз третя двадцять вісім ночі, сто перший день, а він усе ще живий.

 

…

Коли за кілька годин я прокидаюся, його немає, зате на його місці є дещо інше. Мій ноутбук. Навіть не відкриваючи, я все зрозумів. Він пішов, але повернувся Анонім.

 

✉ Анонім:
1?

✉ Я:
Так, 1. І це 
лише початок.

 

За дев’ять днів я усе втратив, за одну ніч він мені усе повернув. 

 

…

Не знаю, нащо повернувся сюди. Тільки-но поставив руки на перила, а вже відчуваю, наче зараз знепритомнію, проте не можу нічого з собою вдіяти. Мені це потрібно. Мені необхідно побачити прірву внизу. Потрібно побачити бетон, на якому він мало не втратив життя. Мені потрібно знати, як він тут почувався. Мені бракує сміливості зійти на виступ, бракує сміливості стояти над порожнечею, як стояв він. Я боюся. Боюся дня чи ночі, коли він сюди повернеться. Боюся не встигнути. Боюся, що не зможу вберегти його вдруге, тому дістаю з кишені маркер і пишу. Пишу лише два слова. Два слова, котрі нагадають йому про мене, якщо він надумає зробити це знову. Два слова, котрі покажуть йому, що від більше не сам, що я тут і що я його не підведу. Два слова, які не дозволять йому знову захотіти мене покинути.

І я пишу ці два слова. Два слова, котрі означають «я врятую тебе знову».

 «Не стрибай». 

 

«Навіть якщо це важко. Навіть якщо це болісно, я щасливий, що досі відчуваю, як б’ється моє серце».
(с) Гаррі