Том 1. Розділ 7

Артур Кестлер писав: «У страждань є свої  кордони, у страху їх немає». Але не боятися страждань — найгірше, що може бути, бо без страху кордони стираються. Я ніколи не боявся сраждань.
(с) Гаррі

✉ Анонім:
Повірити не можу.

✉ Я:
Все добре, все
окей. Досить.

✉ Анонім:
Ну, ну але все одно.

✉ Я:
Аноніме. Замовкни.

Я надіслав йому звичне повідомлення з відліком — сьогодні це 27, і потім ми вирішили, що нині ввечері дивитимемось «Початок» з Леонардо Ді Капріо в головній ролі. Тільки от я анічогісінько не зрозумів, тому в кінці йому довелося усе пояснюватти. Я далі не розумів. Він пояснив мені вдруге. Та це теж не допомогло. Мені пояснив втретє, але це було навіть гірше за перші два рази.

✉ Анонім:
Луї? Ти ще тут?

✉ Я:
Ні. Я образився.

✉ Анонім:
Але ж це не складно.
От дивись, ти…

✉ Я:
Попереджаю, якщо ти
знову візьмешся за якесь
своє псевдонаукове
пояснення, то я вдушуся
власною подушкою.

Судячи з усього, це його розсмішило. А тоді він сказав, що хоче справедливості, тому зізнався, що не вміє грати в тетріс і що ніколи не розумівся в цій грі, тож настала моя черга з нього познущатися. Він має здібності до філософії, тому без проблем розуміє найскладніші на світі фільми, але от в складанні кубиків явно пасе задніх. Хоча, я забув одну важливу деталь: пояснити правила гри словами майже неможливо. Тому я намалював йому малюнок.

✉ Я:
Ти з мене смієшся,
я знову образився, ясно?

✉ Анонім:
Вже й посміятися
не можна?

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Ти жорстокий.

✉ Я:
Досить базікати.
На, дивись.

Малюю я, звісно, просто жалюгідно. Я намагався зобразити гру якомога краще, зі стрілками та поясненнями, що за чим. Намалював платформу з уже побудованими лініями та написав інструкцію:

1. (пустий отвір з самого краю) (стрілочка) Тут ти маєш вільне місце шириною в два квадратики.
2. (схематичне зображення фігурки, котра падає зверху вниз) (стрілочка) Гра дає тобі фігурку.
3. (стрілочка від схематичного зображенні №2 до пустого отвору №1) (стрілочка) Веди фігурку ось сюди.
4. (під малюнком) Треба запхати фігурку в пустий отвір, щоб утворилася повна лінія, тоді лінія щезає.
5. Треба утворити якомога більше ліній, щоб не дати тій фігні доповзти до верхівки, інакше програєш.
6. Фігурки можна обертати у всіх напрямках.

 

Весь малюнок — в закарлючках, місцями підтертий.

✉ Анонім:
…
Ти намалював кота?

✉ Я:
Люди зазвичай думають, 
що це кролик. Здається,
в мене прогрес.

✉ Анонім:
Якщо чесно, я вагався.

✉ Я:
Ну хоч правила зрозумів?

✉ Анонім:
Не те щоб. Смайлик,
котрий ти прималював,
відвертає мою увагу.

✉ Я:
Наступного разу
дам посилання
на Вікіпедію.

✉ Анонім:
Не треба. Вікіпедія
не пише твоїм почерком
і не малює котів, схожих
на кроликів.

І я гадки не маю, чому, та остання фраза змусила мене посміхнутися. По правді, я усміхався весь вечір, навіть коли він знущався з мене. Бо вперше за сімдесят три дні я відчув, що десь там, за своєю ширмою, він усміхається теж.

---

— Побудь тут, лікар скоро прийде.

Вона смикає шторку й залишає мене самого. Я зітхаю й роззираюся довкола. Завжди ненавидів лікарні. Від запаху ліків, дезінфектора, білих стін і цього от всього у мене мороз по шкірі. Я розглядаю все коло себе, навіть мацаю пакет зі стерильними інструментами, що лежить на столику поруч. Зрештою зводжуся на кушетці, сідаю й махаю ногами в повітрі, що дві хвилини позираючи на годинник. Та чим він там таким, бляха, зайнятий?

Він з’являється аж за п’ятнадцять хвилин. Відклеює пластир з моєї брови та оглядає шви, знімає одним за одним — їх усього три, проте, здається, у лікаря вистачає часу, щоб розповісти мені про ціле своє життя. Проте я його не слухаю, бо надто зайнятий. Зайнятий тим, що стискаю та розтискаю кульку в долоні, знову й знову кажучи собі «не думай про біль». Гадки не маю, чи це самонавіювання, а чи може його порада дійсно спрацювала, та я не відчував болю. Я не відчував анічогісінько.

---

Коли я виповзаю зі спортзалу в центрі міста, вже перевалило за десяту вечора. Дві години безперервного лупцювання боксерської груші мало мене не вбили. М’язи аж гудуть від болю, волосся усе ще мокре після душу. Я прямую через підземний паркінг до своєї автівки, і я аж ніяк не очікував, що якісь придурки вирішать побитися неподалік. Їх голоси відлунюють від стін, я обережно підкрадаюся ближче й ховаюся за позашляховиком. Їх там троє проти одного. Чи радше троє на одного. Вони обернуті до мене спинами. Двоє з них тримають хлопця, котрого б’є третій. Я не бачу його обличчя, та він виглядає жахливо, а удари, що сипляться один за одним, геть безжалісні.

— Що, Стайлсе, все? Сили закінчилися? 

Серце завмирає у грудях, очі мимоволі ширшають. Бляха, та не може бути…

— Це все, що ти можеш, Зейне?

Дідько, замовкни, чорт забирай. Ісусе милий, та, ти не в тому стані. Удар в живіт, котрий він отримує одразу потому, настільки сильний, що мені стає його шкода. Коли б ті двоє не тримали його, то, мабуть, він би просто звалився на землю, та замість того він продовжує їх провокувати. Він іронічно сміється. Що він бляха коїть? Хоче, щоб його вбили чи що?

— Її ти так само бив?

Блять, Стайлсе, заціпся, заради бога.

Я не можу розібрати, що він каже, та іншому хлопцеві воно явно не подобається. Він б’є його в обличчя, і я бачу, як розлітаються бризки крові. Це вже занадто.

— Дайте йому спокій, кретини.

Виходжу зі своєї схованки та йду до них. Вони всі розвертаються до мене, і він, користуючись нагодою, виривається й падає на авто. Чорт, його стан навіть гірший, ніж я гадав. Він зиркає на мене.

— Забирайся, тобі тут не місце.

Я його ігнорую та вклинююся між ними, встаючи на його захист.

— Валіть звідси.

Але мій супергеройський порив зазнає краху. Мені в обличчя прилітає такий сильний хук правою, що аж голова смикається вбік. Його голос луною дзвенить позаду мене.

— Клятий ти виродок!

Однієї миті я приголомшений ударом, а наступної усе відбувається занадто швидко. Я ледве встигаю усвідомити, що це він щойно кричав, що це він кидається на того, хто мене вдарив. Що ще один з них штовхає й притискає мене спиною до автівки. Я намагаюся звільнитися, але не можу. А він тим часом — один проти двох, оскаженіло наносить удар за ударом.

— То ти тепер зі Стайлзом тусуєшся?

Я не дослхаюся до того, що говорить хлопець, котрий тримає мене за комір. Я надто шкований. І не можу відвести від нього очей. Йому прилітає один удар, він повертає два. Як він узагалі в такому стані досі на ногах тримається? Це ледь не виходить за межі людських можливостей. Він мав би зараз лежати на землі, напівмертвий, а не завдавати ударів такої сили. Однак, зрештою, обоє хлопців валяються у відключці. Він випростується, підходить й відштовхує того, хто мене тримав, метрів на три від мене.

— Не. смій. його. більше. навіть. пальцем. чіпати.

Вони стоять за метр один від одного, дивляться очі в очі, пропалюють поглядами наскрізь. А я стою, прикутий до машини жорстокістю, що розігралась перед моїми очима, й не можу навіть пальцем поворухнути. Відчуваю, що їм так і кортить вгризтися один одному в горлянки. Дивлюся на одного, тоді на іншого, перш ніж спинитися на ньому. Я ще а житті не бачив стільки ненависті в одному погляді. Цей погляд мене майже лякає. Навіть хлопець навпроти здається геть розгубленим. І, між іншим, має на це всі причини. У нього побите обличчя, роздерта футболка, його ребра важко здіймаються на кожному вдиху, проте замість того, щоб лягти на землю й померти, він стоїть, лицем до лиця, з витягнутими по швах, заляпаними своєю та чужою кров’ю, стиснутими в кулаки аж до білих кісточок руками. ВІдчуваю, що він от-от вибухне. І раптом я розумію, наскільки правдиві чутки. Наскільки він небезпечний. Його погляд сповнений найщиріщшої, найлютішої ненависті. Вони довго витріщаються один на одного. Грають у гру під назвою «програє той, хто перший опустить погляд». Мені здається, я втрапив до якогось кошмару. Наче мені сниться нічне жахіття. І слава богу, що першим лякається той другий хлопець, бо я знаю що той так просто би не здався.

— Давайте, народ, пішли.

Заплющую на мить очі й зітхаю з полегшенням, розуміючи, що увесь цей час я навіть не дихав. Коли я їх розплющую, то бачу, як підводяться двоє інших. А той так і стоїть, напружений до неможливого. Він такий напружений, так міцно стискає щелепи, що всі його вени і м’язи аж напнулися від натуги.

— Ще побачимося, Стайлсе.

— Геть. 

Ніколи не чув, щоб його тон був настільки похмурим та крижаним. Інший хлопець щось каже, та я не звертаю уваги. Вся моя увага зосереджена тільки на ньому. Його кулаки все ще міцно стиснуті, а погляд досі повен ненависті — якщо вони б вони вирішили повернутися, то він більш ніж готовий до нової бійки.

Навіть тепер, коли вони всі пішли, він продовжує нерухомо стояти й витріщатися на двері. 

Я, зрештою, скидаю з себе заціпеніння й роблю крок до нього. Усе моє тіло тремтить.

— Стайлсе… — ледве чутно мовлю я, наче боюся злякати його різким звуком чи того, що він може й за мене взятися. Хтозна. 

І я був правий, він різко розвертається до мене, і я відступаю на крок, коли бачу його зелені очі з щирокими чорними зіницями — там блискотить той самий вогонь, що й коли він дивився на них. Божевілля в концентрованому вигляді. Я не можу рухатися, не можу дихати. Мене повністю паралізувало. Гадки не маю, скільки ми ось так стоїмо, наче камінні статуї, та я відчуває, як у мене кров холоне в жилах. А тоді він кліпає кілька разів, наче до нього нарешті доходить, що це всього лиш я. Наче він врешті опановує себе. І його очі поволі стають просто… його очима. Бачу, як розслабляються його м’язи, і в ту мить, коли він робить крок до мене, його тіло наче усвідомлює кожен отриманий удар, і він починає падати.

— Блять.

Ледве встигаю його підхопити, перш ніж він звалився б на землю. Хапаю його за плече, за руку, аби не дати впасти, і він стогне від болю, тримаючись за ребра.

— Дідько, ти в порядку?

— Хіба схоже, що я впорядку?

Він міцно зціплює зуби, кривиться від болю. У нього розбита нижня губа й розсічена брова, а синець під оком починає наливатися фіолетово-чорним. І то я ще не рахую синців та саден, що видніються крізь розірвану футболку. Погоджуюся, питання було тупим, але я усе ще в шоці. Іншою рукою я обхоплюю його за пояс, і він зі вигинає спину, стогне, коли я торкаюся його талії. Певно, у нього переламані ребра. Намагаюся посадити його до моєї автівки, та йому навіть поворухнутися важко. Здається, він от-от помре просто у мене на руках.

— Я відвезу тебе в лікар…

Не встигаю договорити, як він намагається різко вирватися, випльовуючи різке й злісне «ні». Я такий ошелешений, що не встигаю ні пом’якшити падіння, ні навіть якось зреагувати — його вага тягне мене вниз, ми валимося на авто, а потім він, з перекошеним від болю обличчям, скочується вниз й сідає на землю. Я так і завмираю, шокований.

— Чорт, зараз не час грати у супергероя. Дай мені відвезти тебе до…

— Ні.

Він втуплюється у мене похмурим поглядом.

— Досить, бляха, гнати хрінь!

— Ні.

— Стайлсе, чорти б тебе побрали, не будь ідіотом!

— Я туди не поїду.

Мене охоплює паніка, бо йому мало бракує щоб вмерти. Впертий, блять, як осел. Та що йому не так з тими лікарнями? Витираю обличчя від крові, озираюся через плече, наче десь там ховається рішення чи бригада лікарів. Вже думаю, чи не варто викликати швидку, та його стогін повертає мене в реальність. Я вклякаю біля нього. Очі заплющені, голова відкинута назад, на дверку позашлховика, піт стікає скронями — навіть попри гематоми я бачу, який він мертвенно-блідий. І, добре, окей, я не панікую, ні. Я переляканий до півсмерті.

— Ві..відвези мене додому.

Слова далися йому важко, і коли він знову розплющує очі, в них таїться скільки мольби, що  хоч я й розумію, що краще за все було б відвезти його до відділення невідкладної допомоги, я здаюся. Просто киваю. Закидую його руку собі на плечі.

— Йти зможеш?

Тепер киває він.

Обхоплюю рукою його талію і якомога обережніше допомагаю йому встати. Цього разу я стараюся так не натискати на його бік. Та тільки-но вставши, він знову мало не падає.

— Прокляття. — притуляю його до дверцят. — Посидь тут, я скоро. — Ніби він збирається кудись тікати.

Кажу дурню за дурнею — ця ситуація повністю вибила мене з колії. Хоча, з іншого боку, таке зі мною не щодня трапляється. Я біжу до свого авто, даю задній хід, під’їжджаю ближче до нього, і менш ніж за три хвилини знову допомагаю йому підвестися. Він хрипить крізь зціплені зуби, коли я допомагаю йому сісти на пасажирське сидіння, й одразу ж потому відкидає голову на спинку, підтягую коліна під себе та впирається стопами в панель приладів. Шкіряна оббивка зіпсована кров’ю, та мені байдуже. Зачиняю дверцята й швидко сідаю за кермо. Він повністю заглиблюється  себе. Називає мені адресу, і я рушаю.

— Поясниш?

— Ні.

Я не наполягаю. Я так нервую, що за п’ятнадцять хвилин ми вже коло його дому. Це що ще бляха за хороми? Якщо у мене грошей кури не клюють, то у нього їх узагалі хоч лопатою греби. Щойно я припарковую авто та допомагаю йому вибратися назовні, як у кожному вікні запалюється світло. До нас, на ходу зав’язуючи пасок шовкового халата, біжить чоловік років сорока з вигляду.

— Господи боже ж ти мій! Гаррі, що ти знову наробив?

Його голос такий же різкий та суворий, як і риси обличчя. І, не звертаючи на мене ані крихти уваги, наче мене не існує, він забирає Гаррі з моїх рук та веде до хати. Той досі тримається за ребра, досі ледве переставляє ноги. Я йду за ними.

— З Гаррі все буде добре?

Це безглуздо, але я не хочу залишати його.

— Їдь додому, Луї.

— Але…

Він навіть голови не обертає до мене, зате обертає його батько, ну, тобто я гадаю, що це його батько.

— Він правий, їдьте додому, містере…

Я настільки здивований гордовитим, крижаним тоном його голосу, що відповідаю, навіть не усвідомлюючи цього.

— Томлінсон. Луї Томлінсон.

— Містере Томлінсон. Дякую, що привезли мого сина. Далі я сам. Їдьте додому.

Дивлюся на Гарі, чекаю від нього якоїсь реакції — жесту, слова чи бодай погляду. Нічого. ВІн так і стоїть з опущеною головою, зігнувшись навпіл від болю. Дивлюся, як вони віддаляються від мене, як заходять в дім, як за ними зачиняються двері. Здається, я починаю сходити з розуму. У мене забирає кілька хвилин щоб зібратися докупи та дійти до автівки. Я просто в дикому шоці від нинішнього вечора. Мене трясе. Я весь у крові. Весь. Маячня якась.

Не можу заснути. В голові знову й знову прокручується сьогоднішній вечір. Я знову бачу, як на нього сипались удар за ударом. Як він тримався на ногах аж поки ті хлопці не пішли. Як тільки тоді він дозволив собі впасти. Хто вони в біса такі? І яке йому до них діло? Від їхнього «ще побачимося» у мене мороз поза спину. До речі про мороз поза спину. Я, бляха, бачив його батька лише кілька секунд, але навіть за цей короткий час встиг зрозуміти, що з таким я б теж зійшов з розуму. І що це за фігня творилася з його зіницями? За ними навіть райдужки не було видно, я ще такого не бачив. Це було дуже стрьомно. Він був дуже стрьомним. І як він узагалі так довго залишався при свідомості після всіх цих побоїв? Хіба що він робот. Точно, насправді цей хлопець — не людина. Він чи то інопланетянин, чи то генно модифікований, чи може ще якась хрінь. Не можу перестати гризти нігті від хвилювання. Сподіваюся, з ним все гаразд і батько відвіз його до лікарні. Хоча чому б мені взагалі про нього хвилюватися? Це не моя проблема. Краще б я так непокоївся про моє авто та шкіряні сидіння, котрі він зіпсував своєю кров’ю.

Щільніше закутуюся в ковдру та заплющую очі.

…

Рентген. Сподіваюся, батько принаймні зробив йому рентген ребер.

---

— Все нормально?

— Га? А, так.

Ми щойно переспали. Елеанор поклала голову мені на груди та пестить мій живіт. Чесно кажучи, я не слухав ні слова з того, що вона мені казала, і мені начхати. Я думав про інше.

— Ти дивилася «Початок»?

— Ні. 

Вона підводить голову — її досі рожеві після оргазму щоки, розпатлане волосся та ідеально доглянуті нігті мене бісять.

— А що?

А ще мене бісить її високий голосочок, не хочу його чути.

— Нічого, розслабся.

Збираю розкиданий підлогою одяг та починаю вдягатися. Вона загортається в простирадло й дивиться на мене.

— Вже йдеш?

— Так.

Вона встигла звикнути, що я тікаю після кожного траху й перестала влаштовувати істерики. 

— Прийдеш сьогодні на вечірку?

— Ні.

Застібаю джинси й надягаю футболку.

— Але чому? Луї, ти маєш прийти!

Добре, про істерики я погарячкував.

— Бо не хочу.

— Та ну Луї, це буде класна вечірка, ти просто не можеш таке пропустити!

Її драматичний тон теж мене бісить.

— Ел, заспокойся. Будуть інші вечірки.

— Так, але ця буде просто неймовірна!

Я роздратовано фиркаю й сідаю на ліжко, щоб взутися.

— Ну тоді я пропущу неймовірно класну вечірку.

— Але чому?!

Бо я не хочу йти на її срану вечірку. Завжди одне й теж. Шикарний будинок, алкоголь, косячки, секс, а потім хтось викликає поліцію через шум вночі й усі опиняються на вулиці. У довгостроковій перспективі це повна срака. Мене це бісить, мені набридло. Мені більше подобається дивитися вечорами фільми разом з Анонімом. Але я не можу їй цього сказати. Я нікому не казав, навіть Ліаму, і не збираюся.

— Просто. Бо не хочу. Не зли мене, зараз не той час.

Підводжуся, вдягаю свою капітанську куртку, бо я нізащо не залишу її тут знову.Щоправда їй це, здається, не подобається. Вона сідає на ліжку. 

— Луї, що не так?

— Все прекрасно. Просто мене дістали ці тупі туси для підліків, от і все. Я вже це переріс.

Вона виглядає геть збитою з пантелику.

— Що з тобою коїться, Луї? Ти якийсь інший. Ти змінився.

Не можу втриматися він неприємного іронічного сміху.

— Та що ти взагалі про мене знаєш? Елеанор, досить, крім мого члена ти в мені більше нічого не бачиш.

— Але ж ми…

— Що ми? Ніяких нас нема. Ми просто трахаємось. Скажи мені, коли ми з тобою востаннє по-справжньому розмовляли?

Вона так і завмирає з широко розплющеними очима та розтуленим ротом.

— Та яка тебе муха вкусила?..

— Ніяка. Все зі мною нормально.

Хапаю свою сумку й вилітаю з її кімнати, голосно гримнувши дверима.

---

✉ Я:
24.

Щойно я надіслав йому одне повідомлення, як одразу почав набирати інше.

✉ Я:
Будь ласка, відпиши мені.

✉ Анонім:
Не хочу розмовляти.

✉ Я:
Тому ти не відповідав
цілих два дні?

✉ Анонім:
Так.

✉ Я:
Чому не сказав?

✉ Анонім:
Що не сказав?

✉ Я:
Чому не сказав, що
не хочеш розмовляти.

✉ Анонім:
Бо коли мені не хочеться
розмовляти, то мені не
хочеться розмовляти.

✉ Я:
Так не можна.
Я ж хвилююсь.

✉ Анонім:
Ти справді за
мене хвилюєшся?

✉ Я:
Так.

І він знову не відповідає. Я так і сиджу, вдивляючись в екран, гризу нігті, але нічого. Жодної відповіді. І в мене знову з’являється це передчуття, це відчуття, наче він вислизає від мене. Щоразу він мені відкривається тільки для того, щоби потім ще більше закритися. Після тридцяти хвилин очікування я втрачаю всяку надію. Я знаю, що сьогодні він мені більше не відпише. Ще не так пізно, я міг би сходити на ту вечірку, та мені не хочеться. Ледве годинник показує одинадцяту вечора, як я вимикаю світло й засинаю, морально вбитий.

 

---

Завжди гадав, що студентський менталітет відрізняється від школярського. Що люди еволюціонують. Я дуже сильно помилявся. Тупий качок так і залишається тупим качком. Королева балу залишається королевою балу. Бобан завжди буде ботаном, а мудак завжди буде мудаком. І найгірше тут те, що я почуваюся на верхівці цієї ієрархії, тоді як він не належить до жодної з перерахованих мною ланок. Він у своєму світі.

Щойно він заходить в їдальню, як половина присутніх втуплюється у нього поглядами. І перше моє почуття — полегшення. Він не ходив на заняття три дні, і тепер, коли я бачу, як він стоїть, як ходить, я дихає, я почуваюся так, наче мені камінь звалився з плечей. Як би я не себе не переконував, що мені байдуже, що чхати я на нього хотів, що це не моя проблема, проте тепер, коли він тут — розумію, що справді хвилювався.

Коли інші помічають його розбиту губу, пластир над бровою та синець під оком, зусібіч роздається шепотіння. Йому, як і завжди однаково. Він сідає за столик недалеко від нас із банкою коли та книгою. Гадаю, я захоплююся ним за це. За те, як він ігнорує людей, як пропускає все повз вуха, наче ніщо не може його зачепити. Втім, перешіптування швидко переростають у провокації та йдуть з нашого столика. Хлопці з команди вирішили стати ще більшими довбнями, ніж зазвичай. 

— Гей, Стайлзе, що це з тобою? Інші психи відмутузили? 

Стискаю зуби, щоб не втрутитися. Навіть попри те, що він повернувся до нас спиною, я бачу, як напружуються його м’язи під футболкою — певно, я не єдиний скриплю зубами. Провокації продовжуються.

— Агов! Ти оглух чи що? 

Бляха, та зреагуй вже якось, скажи хоч щось. Обернись, дай йому в пащеку. Що завгодно. Тільки не дозволяй їм ось так до тебе чіплятися. Давай, Гаррі… Але нічого. Жодного руху, жодної реакції. 

Коли я помічаю, як Джош хапає свою порожню бляшанку, то збираюся втрутитися, але не встигаю нічого зробити, бо він жбурляє її. Бляшанка вцілює йому просто в потилицю, падає й котиться по землі, і раптом у мене складається таке враження, що світ перестає обертатися. В їдальні настає мертва тиша. Джош завмирає, переляканий тим, що зробив. Так, тобі є чого боятися, я знаю що кажу.

Якщо раніше на нього дивилися половина присутніх, то тепер дивляться геть усі. Якусь мить він сидить незрушно, а тоді спокійно згортає книгу й підводиться. Ніжки стільця шаркають по підлозі, гуркотом грому розриваючи цілковиту тишу. Він підіймає бляшанку та підходить до нас. Ніхто не наважується навіть поворухнутися. Його погляд прикутий до Джоша, котрий геть розучився дихати. Навіть попри крижаний погляд, сам він здається повністю розслабленим. Він ставить банку перед собою.

— Ти впустив.

Джош не може відповісти, плете щось абсурдне й нерозбірливе. Він хотів здатися смішним, хотів побути цікавим, але забув, що задирається до сильнішого за себе. І я навіть не уявляю, чому, та мене настільки сильно розпирають гордощі, що мені аж доводиться закусити губу, щоб не посміхнутися. Він дивиться на Джоша з висоти свого зросту, відверто над ним насміхається. А потім, не кажучи більше ні слова, розвертається. Він знову розгортає свою книгу, допиває колу, викидає банку в смітник перед дверима та виходить у коридор.

Вау. Я… просто вау. Приголомшено спостерігаю за тим, як він щезає. І не я один. Спершу просто шепотіння поступово переростає в глузливе посміювання над Джошем, котрий, певна річ, намагається врятувати залишки своєї гордості уїдливим зауваженням, хоча навряд чи йомубодай щось зараз допоможе.

Я підводжуся.

— А ти куди зібрався?

— Піду привітаю його. Нарешті хоч хтось зміг заткати твій смердючий рот. Давно про це мріяв.

І, навіть не дочекавшись його реакції, виходжу з їдальні.

Бачу його посеред коридору.

— Зачекай!

Він розвертається й дивиться, як я підходжу ближче. І коли я бачу його очі, то розумію, що насправді він розігрував виставу. Що насправді йому боляче. Дідько… У мене мало сльози на очі не навертаються. Нутрощі скручує вузлом. Мені соромно. Мені соромно, що я нічого не зробив. Що не втрутився.

— Чого тобі?

Тон його різкий.

— Я… я просто хотів вибачитися. Не зважай на них. Вони повні кретини, раз таке роблять.

Він лише стенає плечима та відвертається, проте цього разу я так легко його не відпущу. Хай знає.

— Чому? Чому ти ніяк не реагуєш? Чому дозволяєш їм тебе діставати, коли можеш надерти їм зад навіть в такому стані?

— Вони не можуть мене дістати.

— Перестань, звісно ж, вони можуть

— Ні.

— Ти що, занадто гордий, щоб визнати це?

Я знаю, що, ймовірно, зайшов трохи задалеко, та мені боляче бачити, як він отаке робить. Вдає, ніби йому байдуже, хоч насправді це не так. А ще, гадаю, після того, як я бачив його таким розлюченим й небезпечним там, на підземному паркінгу, мені просто необхідно побачити, що він теж має слабкості. Необхідно переконатися, що його можна ранити і що йому болітиме, як і всім.

— Справа не в гордості.

— Та господи, звісно, в ній. Ти надто гордий, щоб визначти, що вони завдали тобі болю.

Я був різкішим, ніж хотів, та мене дратує його гра в супергероя. Він зупиняється без попередження, аж я мало не врізався в нього, й розвертається до мене обличчям.

— Чорт забирай, та ти справді занадто тупий, щоб зрозуміти. Я не маю права цього визнати. Не маю права показати їм, що мені боляче. Бо якщо я покажу їм, що вони можуть завдати мені болю, стане тільки гірше. Вони зрозуміють, що я маю слабкі місця, а коли хтось хоче знищити людину, то саме в них він і цілить. Тому ні, Луї, діло не в сраній гордості. У мене просто немає вибору.

В його голосі, в його очах стільки гніву, що мені стає недобре.

— Але чому ти взагалі ніяк не реагуєш? Чому допускаєш таке?

Він видає злісний іронічний смішок, кидаючи погляд на двері їдальні.

— Повір, легше бути тупим, аніж слабаком.

Після чого розвертається до мене спиною та крокує геть. Я настільки вражений його словами, що просто мовчки стою й дивлюся, як він іде. Він — найнезбагненніша людина з усіх, що я колись зустрічав. Йому надирають зад на паркінгу, він б’ється з дуже небезпечними покидьками, протистоїть їм без краплі страху. Але при тому дозволяє футболістам, у котрих члени більші за мізки, зачепити його за живе. Я справді не можу цього втямити. Але що більше його слабкостей я виявляю, то сильнішим він мені здається — ось що насправді мене приголомшує. Що більше він дозволяє себе зачіпати, то недосяжнішим виглядає.

Запихаю руки до кишень куртки. Він встигає відійти метрів на десять, коли я окликую його.

— Агов, Стайлзе!

Він обертається, і я кидаю йому дещо. Він ловить на льоту

— Стискай це в руці.

Вказую пальцем на свою брову, маючи на увазі його.

— Коли шви зніматимуть. Затисни у руці, щоб не думати про біль.

Він переводить погляд на ґумову кульку, перш ніж знову глянути на мене, і я бачу легку посмішку на його губах.

— Спробую.

Він відвертається та йде. І знову я відчуваю полегшення, бачачи, як він простує коридором, а не стікає кров’ю на підземному паркінгу.

 

«Він хвилюється за мене».
(с) Гаррі