Том 1. Розділ 4

 

Мілан Кундера писав: «У грі ніхто не вільний, гра є пасткою для гравця». Я не хочу втрапити в цю пастку. Але що, коли в історії Кундери поразка насправді була перемогою? Ти про це думав? Я готовий зіграти з тобою. Питання лише в тому, хочеш ти виграти чи програти.
(с) Гаррі

 

Лунає фінальний свисток, і я пірнаю вниз. Просто заплющую очі, широко розводжу руки та падаю колінами у траву. Піт стікає з мого волосся, футболка прилипла до тіла. Я ледве дихаю. Але я забив цей сраний гол. За десять секунд до кінця. Я вдарив по м’ячу настільки сильно, що мало не роздробив собі ногу. М’яч відбився від штанги, воротар кинувся в інший бік, і я забив гол. Ми перемогли з рахунком 4:3. 

На трибунах зібрався весь кампус. І поки довкола мене біснуються та істерично кричать вболівальники, я поволі намагаюся віддихатися. Тіло усе ще тремтить від адреналіну — ми, чорт забирай, виграли першу гру цього сезону.

Я підводжусь, розвертаюсь. До мене біжать решта хлопців з команди, а я шукаю поглядом батька — він, аж груди випнувши, стоїть на краю поля разом із таким самим сповненим гордощів тренером та аплодує.

А тоді я помічаю його. Він завмер біля входу в роздягальню, тримаючи руки в кишенях пальто, і не зводить з мене погляду своїх безкінечно зелених очей. І час наче зупиняється. Усе відбувається мов у сповільненій зйомці. Я чую лише шалений стукіт власного серця. Навколо мене не існує нічого й нікого, тільки його погляд. І менш ніж за секунду мене обступає моя команда, і він зникає. Шум знову вдаряє по барабанних перетинках. Довколишня дійсність повертається. Мене відривають від землі, несуть на своїх плечах. Я купаюся в ейфорії. Ми — переможці.

В роздягальні цілковитий безлад. Ми перевдягаємося. Дремо горлянки криками та співами. Хлопці плескають мене по плечу. Я забив три м’ячі з чотирьох разом із переможним. Сьогодні я — зірка, і мені це збіса подобається. 

Я саме знімаю майку та капітанську пов’язку, коли мене кличе тренер.

— Молодчина, Томлінсоне.

І знову вир привітань. Навіть мій батько, котрий прийшов разом з тренером, каже мені парочку приємних слів, а від нього ж таке не кожного дня почуєш. Ми трохи розмовляємо про кожен забитий гол. Про фінальний рахунок, мої атаки, мою тактику. Про наступну гру. Врешті-решт роздягальня порожніє, і я йду в душ останнім.

Виходжу звідти з обмотаним довкола стегон рушником, обтрушуючи волосся від води. Зі щілини у металічних дверцятах стирчить складений навпіл клапоть паперу.

 

Вітаю.
Г.

 

Роззираюся довкола. В кімнаті ні душі. Тільки я.

Один з гравців команди влаштовує в себе вдома вечірку з приводу перемоги. Пиво тече рікою — після тижня «сухого закону» через підготовку до гри тепер всі напиваються так, що мало через вуха не ллється. Я не можу й кроку ступити аби хтось мені не всміхнувся, не підморгнув чи не привітав мене з перемогою — це повторюється знову й знову, наче пластинку заїло. Елеанор гордовито носить мою капітанську куртку. Ми підносимо вгору червоні пластикові стаканчики з горілкою, цокаємось. Танцюємо Напиваємось. Дуркуємо. Через замкнені двері кімнат чутно стогони та звуки сексу.

— Та чесно тобі кажу! Він прикував його до батареї і пішов собі.

— Наручниками.

— Ви впевнені?

Троє дівчат пліткують в коридорі, і мене пробиває на сміх. Не те щоб я сильно накидався, однак випив достатньо, аби час від часу ноги підгинались і мене трохи поводило вбік.

— Стайлс просто хворий на голову.

Якого?.. Сам лише звук його імені змушує мене спинитися. Я встаю позаду них, прихиляюсь до стіни та дістаю телефон з кишені — вдаю, наче пишу повідомлення. Наче мене абсолютно не цікавить їх розмова.

— Він звільнив його аж через добу. Цілу добу той просидів прикутий і повністю голий.

Не знаю, через алкоголь це чи ні, та я відчуваю, як по моїй спині стікають крапельки холодного поту. Мене штовхає якась дівчина, котрій мало бракує, аби виблювати мені під ноги — я аж підскакую і впускаю свій стакан. Горілка розливається на підлогу. Мені недобре. В мене болить голова.

Решта наших розсілися на дивані у вітальні, я прямую до них. Гадаю, це все через алкоголь. А ще через втому, матч, нервову напругу і оце все. Музика занадто гучна, людей навколо забагато. Вони сміються й не припиняють базікати — моя голова скоро вибухне. Мені жарко, перед очима все пливе щораз сильніше.

— Я йду звідси.

Ліам зводить на мене погляд.

— Все нормально?

Витираю піт з чола.

— Все ок, просто змучений якийсь.

Нахиляюся до Елеанор, щоб забрати свою куртку, бо це моя куртка, і мене бісить, коли вона її надягає на себе. Та тільки-но я збираюся стягнути її, як вона вихоплює з кишені записку.

— «Вітаю», підписала якась «Г.». Ооооой, в нашого Луї з’явилась таємна шанувальниця!

Вона сміється, проливає половину свого стакану на мою куртку. Я стискаю кулаки — вона геть п’яна. Вихоплюю в неї папірець.

— Заціпся, Ел.

Вона далі регоче, а мені хочеться її чимось гепнути. Забираю свої речі і сам мовчки забираюся геть.

Таксі висаджує мене перед університетом. Я йду прямісінько до своєї кімнати, сяк-так роздягаюсь, падаю на ліжко й одразу ж поринаю в сон.

Я прив’язаний до батареї. Я роздітий та змерзлий. Його зелені очі пильно за мною стежать. Наручники боляче стискають мої зап’ястки, я докладаю усіх можливих зусиль, намагаючись вирватися, та він чхати на це хотів. Стоїть, де стояв, одягнений  у своє сіре коротке пальто, та дивитися на мене. Я кричу, зриваючи голос, щоби він звільнив мене, та він цього не робить. Продовжує стояти незворушно певний час, а тоді шепоче:

— Ти належиш мені, Луї. 

Я прокидаюся, різко розплющую очі. Моє тіло усе в холодному поту, я задихаюсь. Світло у кімнаті так і залишилось невимкненим. Підіймаю голову, дивлюся на будильник — дві хвилини по четвертій. Важко падаю на матрац, зітхаю — це всього лиш поганий сон. Легені усе ще ніби кліщами стиснуті — я втуплююся в стелю, змушуючи себе вирівняти дихання, та поглядом однаково раз за разом вертаюся до куртки. Коли врешті заспокоююсь, то лізу в кишеню та дістаю звідти папірець, розгортаю його й пробігаюсь очима по написаному.

 

Вітаю.
Г.

 

Мій макбук лежить на ліжку біля мене, на екрані відкрий останній електронний лист, що я надіслав Аноніму — той, як завжди, прочитав, але не відповів.

 

✉ Я:
42.

 

Згортаю нашу переписку. Не випускаючи з рук папірця, заходжу на сайт університету та переходжу у розділ «Список студентів». Я знаю, що саме шукаю, і, гадаю, що вже знаю відповідь. Але мені треба це побачити — чорним по білому. Набираю його ім’я у пошуку — результат готовий менш ніж за три секунди.

«Гаррі Едвард Стайлс. Факультет психології».

Г як Гаррі. Я зрозумів це ще до того, як побачив на екрані. Та все одно мене проймає шок і потрясіння. Це якось моторошно. Я гортаю його профіль, але крім дати народження там більше нічого немає. Попередні навчальні заклади, захоплення, хоббі, мрії та інша дурня, котру нас просять заповнити при вступі, порожні. Він нічого не написав про себе, ані рядочка. Немає навіть номера його кімнати, хоча це й обов’язковий пункт. Хіба що в нього немає кімнати на території кампуса… Цей хлопець — одна суцільна загадка. В мене від нього мороз по шкірі.

…

Вже більше двох годин я не вилажу з бібліотеки. В мене починається мігрень, але найгірше те, шо я застряг і ніяк не можу зрушити з місця. Мені в житті не закінчити це есе вчасно. Я здаюся. Займуся цим трохи пізніше, зараз мені потрібне свіже повітря. Залишаю все лежати, як воно є, на столі, і вже підводжуся й збираюся піти, коли помічаю його за одним зі столиків за кілька метрів від мене — він знову сидить і читає ту свою бісову книжку. Мені вже навіть не хочеться вигадувати йому смішні прізвиська. Мимоволі ковзаю рукою у кишеню куртки та намацую записку. Не знаю, чому тягаю її всюди з собою, але вже три дні вона не дає мені спокою. Декілька секунд вагаюся, чи варто до нього підходити. Чорт забирай, та що тут думати? Підходжу, кидаю папірець на стіл.

— Пояснити нічого не хочеш? — кажу холодно та досить грубо.

Він кілька секунд витріщається на записку, а потім знизує плечима та втуплюється назад у книгу.

— Просто хотів тебе привітати.

І що? Це все? Я мало не накидуюся на нього, швиргонувши папірця на стіл, а він просто собі знизує плечима, навіть не глянувши на мене, і продовжує читати. Він що, навіть не запитає, як я дізнався, що це він? Е, ні, цього разу я це так просто не залишу.

— Нащо?

Мій голос стає ще різкішим та неприємнішим. Він нарешті зводить на мене погляд.

— Тобто «нащо»?

— Нащо ти привітав мене?

— Бо ти це заслужив.

Він каже це так природно, що я геть збитий з пантелику. Я гарно зіграв, тому він вирішив мене привітати. Відчуваю себе бовдуром, цілковитим та невиправним бовдуром. Проте мені вдається опанувати себе. Я настільки не хочу дати йому виграти, що майже почав поводитися як зарозумілий ідіот.

— І тому ти вирішив запхати записку у мою шафку?

Він знову стенає плечима.

— Так.

І знову втуплюється у свою книжку. І в цю саму мить я розумію, що граю сам із собою, більше того — програю самому собі. Бо він не грає. Він не кидає мені виклик, не провокує мене. Він просто захотів мене привітати і зробив це по-своєму. Я ніяк не можу цього второпати, і це заганяє мене у глухий кут. Я виставив себе посміховиськом, а тому гадки не маю, що заважає мені просто забратися геть, та щось підказує, що це залишки моєї непорятованої гордості. А тому ховаю руки в кишенях куртки і сідаю в крісло навпроти нього. Певний час я мовчки спостерігаю за ним, і я впевнений — він про це знає, проте, здається, його це анітрохи не турбує.

— Що читаєш?

Не підводячи очей, він підіймає книгу. «Химерна пригода з Доктором Джекілом та містером Гайдом», гаразд. Моторошна історія, вибір непоганий.

— Тобі подобається?

— Так.

Він ані на мить не відривається від читання, і мені стає цікаво, чи то він розмовляти з людьми не вміє, а чи спеціально так чинить. Я завмер на місці, втупившись у нього поглядом. Гадаю, я чекаю від нього якоїсь реакції. Не те щоб я колись був особливо самозакоханим, але таке ігнорування з його боку виводить з рівноваги, особливо тих, хто до такого не звик. Ну тобто люди рідко коли бувають до мене байдужі, але він… Йому, схоже, на мене начхати. Йому, схоже, узагалі на все навколо начхати. Ніщо не може дістати його, ніщо не може похитнути його увагу. Він читає, рядок за рядком, ніби я — пусте місце. Певний час потому він все ж зводить на мене очі.

— Чого тобі?

Його запитання — як сніг на голову. І у мене знову немає на нього відповіді, бо, чесно кажучи, я гадки не маю, чого мені хочеться. Я навіть не знаю, чому продовжую стояти й витріщатися на нього, чому всюди тягаю за собою записку, чому звертаю увагу на всі ті чутки, що переповідають про нього. Але він мені муляє. Є у ньому щось таке, що не дає мені спокою, та я краще помру, аніж зізнаюся йому. Цього разу я вирішую витримати його погляд. Досить з мене на сьогодні сплюндрованої гордості.

— Ти завжди такий?

Він насуплюється.

— Який це?

— Дивний.

Бачу, як одразу ж тьмяніє його зелена райдужка. Відчуваю, що зачепив його за живе. Він опускає очі, намагається не зустрічатись зі мною поглядом — вперше за весь цей час.

— Я не дивний.

І раптом з того, як він це каже, я розумію, що не просто зачепив його — я зробив йому боляче. Мені вдалося, нарешті. Але замість того, аби пишатися цим, мені стає соромно. Та я просто не можу не поводитися як остання сволота, і наче намагаючись відплатити за кожен той раз, коли почувався біля нього повним бовдуром, додаю:

— Ага, як скажеш. Та ти просто рідкісний дивак.

Тільки-но слова зриваються з мого язика, я розумію, що зайшов задалеко. З острахом чекаю його реакції. Він незрушним, задумливим поглядом втуплюється у двері, і я помічаю, як він стискає зуби. Мимоволі згадую його сповнені ненавистю очі там, у комірчині для мітел, чи коли він в кафетерії штовхнув того хлопця, котрий так і не насмілився якось йому суперечити. Навіть погано його знаючи, я розумію, що він далеко не той, кого варто дратувати, але, гадаю, я волів би, щоб він розлютився чи вдарив мене. Що завгодно було б краще за це. Він згортає книжку та крокує геть. Без зайвих слів чи поглядів, просто йде, не озираючись. Я ще ніколи в житті не почувався таким жалюгідним.

…

✉ Я:
Перестань так робити.

✉ Анонім:
Як робити?

✉ Я:
Постійно мене ігнорувати. Я ж
бачу, що ти в мережі, хоч і не
відписуєш. Залишилось всього
тридцять дев’ять днів.

✉ Анонім:
Можеш просто забути про
цей клятий відлік? Будь ласка.

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Чому?

✉ Я:
Бо не можу. А ти не маєш
права просити мене про це
забути.

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Ну от, от ти
знову це робиш.

✉ Анонім:
Що роблю?

✉ Я:
Перестаєш мені відповідати.

✉ Анонім:
Я тобі відповідаю.

✉ Я:
Так, але не на моє запитання.
Що станеться, коли
закінчиться зворотній відлік?

✉ Анонім:
Тобі поставили гарну
оцінку за есе?

✉ Я:
Ти ж навіть не думаєш мені
відповідати, правда?

✉ Анонім:
Я вже купу разів тобі казав.
Нічого не станеться.

✉ Я:
А+

✉ Анонім:
Вітаю.

✉ Я:
Мене навіть викладач
привітав.

✉ Анонім:
Я знав, що в тебе
все вийде.

✉ Я:
Це все завдяки тобі.

✉ Анонім:
Ні, це завдяки нам обом.

✉ Я:
Все ще не плануєш казати,
як тебе звуть?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Тому.

✉ Я:
Це не відповідь.

✉ Анонім:
Іншої в тебе не буде.

✉ Я:
Тоді буду кликати
тебе Анонімом.

✉ Анонім:
Анонімом? Серйозно?

✉ Я:
Ага. Якщо не подобається,
то скажи мені, як тебе звати.

✉ Анонім:
Та ні, подобається.
Гарна ідея.
Звучить таємничо.

✉ Я:
Не люблю таємниці.

✉ Анонім:
Брехня.

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Всі люблять таємниці. Така наша
природа. Ми прагнемо пізнати те,
чого не розуміємо, і хочемо мати те,
чого мати не можемо.

✉ Я:
І чого ти хочеш?

✉ Анонім:
Надто багато речей, котрі
ніколи не зможу отримати.

 

І він виходить з мережі. Просто так, посеред розмови. А я не можу перестати всміхатися, бо це вперше. Це вперше ми по-справжньому поговорили.

…

Я мушу вийти звідси. Мене накриває паніка. Повітря в легенях не вистачає. Подумки проклинаю Ліама, а заразом і себе за те, що повівся на це лайно. Я вже хвилин десять як замкнений у дзеркальному лабіринті на ярмарковій площі. У мене клаустрофобія. Серйозно, я не драматизую — з самісінького дитинства. Не переношу замкнені простори, мене від них трясе й паралізує. Я відбився від решти й ніяк не можу знайти вихід. У голові паморочиться, я наштовхуюсь на кожнісіньке дзеркало. Я тремчу, по спині та скронях стікають крапельки холодного поту. Що далі заходжу, то сильніший мій переляк. Я задихаюся. Не можу набрати повітря у груди. У мене приступ астми. Мені потрібно забратися звідси. Потрібне повітря, інакше втрачу свідомість. Знову врізаюся в дзеркало, впираюсь в нього — змушувати себе дихати стає все важче й важче. От-от знепритомнію. Ноги мов з вати зроблені, тіло тремтить як у пропасниці. Я наче опинився посеред ожилого кошмару.

— Луї?

Різко розвертаюся, коли відчуваю, як чиясь рука м’яко лягає мені на поперек. Зелені райдужки дивляться просто на мене. З горла виривається хрип.

— Я… Мені треба вийти звідси.

Тіло паралізоване від страху. Мені геть сперло дихання, я ледь можу говорити.

— Знаю, заспокойся.

Він бере мої руки в свої, і я не маю анічогісінько проти, бо втратив здатність якось реагувати чи усвідомлювати навколишню дійсність. Опускаю погляд на його пальці й белькочу:

— Мені… Мені бракує повітря. Мені треба… — мене роздирає страх.

— Луї, Луї, глянь на мене.

Я його майже не чую. Все, що я бачу — це дзеркала довкола нас. Відчуваю, як він обережно обхоплює пальцями моє підборіддя та змушує підвести голову.

— Глянь на мене.

Я слухаюся, дивлюся йому просто в очі.

— Я..я мушу вийти звідти.

— Знаю, зараз вийдемо, заспокойся. Дихай глибоко.

 І він вдихає та видихає разом зі мною.

— Ось так. Все гаразд.

Його голос сповнений спокою, він тримає мої руки в своїх, і я відчуваю, як він великими пальцями пестить мої долоні. 

— Дивися лише на мене.

Роблю, як він каже. Не зводжу з нього очей.

— Ти знав, що дружина Роберта Луї Стівенсона, автора історії про доктора Джекіла та містера Хайда…

Не можу розібрати його слів. Мій мозок відмовляється працювати, проте у мене складається враження, що він крокує назад, не дивлячись під ноги. Дихати стає все важче, тіло раз у раз пробивають дрижаки. Погляд вихоплює дзеркало за дзеркалом — вони оточують нас зі всіх сторін, викривляють наші відображення. Відчуття таке, наче вони стискаються довкола нас. Я нажаханий до півсмерті.

— Луї, дивися на мене.

Він ніжно стискає мої руки, аби привернути мою увагу, і я зводжу на нього повні переляку очі.

— Він переписував книгу. Його дружина знищила перший рукопис, вважала його повною маячнею. Не пам’ятаю точно, вона його наче чи то спалила, чи то порвала.

— Я не…

— Роберт Луї Стівенсон. Луї. Звернув увагу? Його звати так само, як тебе.

Він все говорить і говорить. Мені важко сприймати те, що він каже, його слова не мають жодного сенсу. І я зосереджую всю свою увагу на його очах, на тому, як він дивиться на мене, не відводячи погляду, і як пальцями продовжує пестити мою шкіру.

— Ось і все.

— Ш..що…

— Все закінчилося, Луї. Все добре. Ти назовні.

Я роззираюся довкола, проте не помічаю довкола нас більше жодного дзеркала. Я на вулиці й знову відчуваю, як легені наповнюються повітрям. Але як… Як таке можливо? Я ж навіть зрозуміти нічого не встиг.

— Луї! — розвертаюсь і бачу, що до мене біжить стривожена Елеанор.

Мене лихоманить, перед очима все розхитується. Коли я знову повертаюся до нього, то його поряд уже немає. Мої долоні так і зависають в повітрі, огорнуті порожнечею, допоки його проковтує натовп. Я смертельно блідий та ледве притомний. Ноги підкошуються, і я падаю на землю. Елеанор падає біля мене навпочіпки, щось схвильовано тріскоче — я майже не чую її слів. Я спостерігаю за тим, як він зникає серед атракціонів, серед м’яких іграшок та солодкої вати, і врешті до мене доходить сенс усього, що він говорив. Він відволікав мене, не давав впасти у відчай, аж допоки не вивів мене назовні.

 

Я не дивний.
(с) Гаррі