Повернутись до головної сторінки фанфіку: Деградація

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Зигмунд Фройд говорив: «Хочеш витерпіти життя, то готуйся прийняти смерть». І я з ним не згоден. Він помиляється. Я прийняв смерть, однак життя для мене все таке ж нестерпне.
(с) Гаррі

— Ааааххх, Луї! — пронизливий стогін відлунює кімнатою, і моє спітніле тіло валиться на матрац.

Я перевертаюсь на спину, втуплюючи погляд у стелю та намагаючись віддихатись. Дідько, це було класно. Крісті, Сара, Люсі, чи як там її звуть — черговий класний трофей. Ще одна дівчина серед натовпу таких самих.

— Котра година? — і, не даючи часу на відповідь, хапаю її зап’ясток та дивлюсь на годинник. — Блять!

П’ятнадцята десять. Це що, бляха, жарт якийсь? Різко зриваюсь з ліжка й кидаюсь збирати розкиданий кімнатою одяг. Вбираюсь, вислуховую її пустопорожнє скиглення.

— В мене лекція за п’ять хвилин. Де в біса поділись ті срані черевики?

— Ти мені подзвониш?

— Ясно що ні.

Образи, котрі летять в мене одразу потому, як завжди, ті самісінькі. Мені все одно. Я до них вже звик. Намагаюсь якось привести волосся до ладу, та врешті здаюся — марна трата часу. Хапаю куртку, сумку та ноутбук.

— Ну ти й сволота!

Роздратовано пирхаю собі під носа й відчиняю двері.

— Послухай, Крістен…

— Я Елеанор!

— Точно, Елеанор. Нам було добре, ти дуже талановита і таке всяке. Та на цьому все, добре? Я не…

Насилу встигаю пригнутись, ухиляючись від лампи, котру вона кидає мені просто в голову. Ого. Дивлюсь на неї, шоковано кліпаючи очима. Прекрасно, все цікавіше й цікавіше. Не можу стримати іронічний смішок, розглядаючи розсипані підлогою скляні уламки.

— Гаразд, зрозумів. І тобі гарно провести день, — і покидаю кімнату під звуки її криків.

Двері клацають за моєю спиною, і я глибоко вдихаю. Божевільна. Губи так і розтягуються в посмішці. А тоді я дивлюся на екран свого айфона. Майже двадцять по третій.

— Дідько.

Зараз мені залишається лише кинутись бігти. Бо з початку занять пройшло три тижні, й за весь цей час ще дня такого не було, аби я прийшов вчасно.

У такі миті я надто чітко розумію, наскільки кампус мого університету величезний. До авдиторії підходжу, ледве живий. Зненацька двері відчиняються й мене різко штовхають.

— А можна обережніше? — викрикую з несподіванки.

Впираюсь руками в коліна й випростовуюсь, намагаючись віддихатись. Поглядом встигаю вихопити вихор кучерявого волосся, що стрімко віддаляється коридором.

— А вибачення для кого вигадали? — Певно що не для нього, бо він навіть не обертається. — Придурок.

Поправляю сорочку та пригладжую волосся пальцями, перш ніж увійти до лекційної зали.

— Ви тільки гляньте, містер Томлінсон! Яка честь, що ви прийшли на мої заняття.

Закочую очі й падаю на одну з лавок. Завжди одне й те ж. Я гадав, викладачі університету не звертають уваги на студентів. Але, ймовірно, коли твій батько — один з найщедріших місцевих спонсорів, то це все змінює.

Навіть хвилини не минає, а я вже дістаю свій макбук та підключаюсь до мережі кампусного чату. Лекцію слухаю краєм вуха.

Нові повідомлення, нові номери, образи, запрошення на вечірки — серед цієї купи мотлоху мою увагу привертає один лист.

 

✉ Анонім:
Що б ти робив, коли б тобі
залишилося жити сто днів?

 

Без підпису, без імені. Заходжу на профіль відправника, та це нічого мені не дає. Жодних фото чи описів, жодної інформації про себе, лише пуста сторінка та нікнейм «Анонім». Я вагаюсь кілька секунд, та врешті відповідаю.

✉ Я:
Гадки не маю… Жив би, напевно.
Намагався б жити.

 

І я чекаю. Втуплююся в екран, постукуючи пальцями по столу, але нічого не відбувається. Відповідь так і не надходить.

Минуло дванадцять днів, і я нажив собі безглузду звичку щодня надсилати Анонімові повідомлення з відліком часу. Відповіді я так жодного разу й не отримав, отож гадки не маю, нащо я це роблю. Але його питання мене занепокоїло. В голові раз по разу зринають різні нісенітниці та сюжети, один страшніше іншого. А що, коли через сто днів він збирається скоїти якусь дурню? Хто його знає.

✉ Я:
88.

 

Хвилин зо десять не зводжу очей з екрану свого макбуку, не звертаючи ані крихти уваги на шум та метушню кав’ярні довкола мене. Врешті натискаю «Надіслати» й підіймаю голову. Погляд одразу ж вихоплює хлопця, котрого я вже якось бачив — того самого, що штовхнув мене тоді в коридорі. Він розлючений, перевертає піднос якомусь іншому хлопцю. Всі на них дивляться. Я сиджу задалеко, аби почути, про що вони говорять, але в повітрі відчутно напругу.

— Хай, бро. — Я здригаюся, коли Ліам нечутно підкрадається до мене.

Кидаю на нього швидкий погляд, перш ніж знову зосередити увагу на сцені, що розігралась переді мною. Містер Кучеряшка раптом боляче штовхає плечем бідолаху, і коли той падає — швидко крокує геть з кав’ярні.

— Не звертай на нього уваги, — Ліам вдруге вириває мене з потоку моїх думок.

— Що з ним не так? — врешті відриваю очі від виходу й дивлюся на свого найкращого друга.

Той знизує плечима.

— Без поняття. Кажуть, ніби-то він хворий. Та байдуже. Прийдеш на вечірку завтра ввечері?

Хапаю флаєр, котрий він простягає мені.

— Обов’язково, як же таке пропустиш.

— Круто! Ну, я тоді пішов, бо в мене заняття… — він глипає на свій годинник, — о, просто зараз. Побачимось пізніше.

Я починаю сміятись.

— Ага, добре, давай.

Він щезає так само раптово, як і з’явився. Я змахую рукою на прощання, спостерігаючи, як він покидає кав’ярню. І я не знаю чому, але мій погляд знову й знову наштовхується на двері, через котрі вийшов Містер-Я-Всіх-Штовхаю. Дивлюсь на них якусь мить, перш ніж хитнути головою, зібрати речі й самому покрокувати геть.

✉ Я:
71.

 

Натискаю «Надіслати». Я лежу в ліжку з макбуком на животі, перечитую повідомлення й проглядаю надіслані цифри. Я вже навіть не сподіваюсь отримати бодай якусь відповідь і саме збираюсь вимкнути макбук, коли на екрані висвічується сповіщення про вхідне повідомлення. Роблю великі очі, бо не можу в це повірити. Він, чи може то вона, нарешті мені відписав! Зручніше вмощуюсь в подушках, перш ніж відкрити чат, й на мить мене огортають сумніви. Ніби я чекав занадто довго, аби от так от просто взяти й повірити, що мені прийшла відповідь. Врешті все ж його відкриваю.

 

✉ Анонім:
Якого дідька ти робиш?

✉ Я:
Зворотній відлік.

 

✉ Анонім:
Нащо?

✉ Я:
Що станеться за сто днів?
Ну, тобто вже за сімдесят один.

 

✉ Анонім:
Нічого.

 

Сиджу, як ідіот, якусь мить, втупившись в екран, гадки не маючи, що сказати. Спершу мені хочеться пообзивати його як лише можна. Ось уже двадцять дев’ять днів я пишу йому. Двадцять дев’ять днів чекаю його відповіді. Гадаю, я маю право на щось більше за просте «нічого». Та перш ніж я встигаю щось відповісти, бачу, що він вже офлайн.

— Чорт!

У розпачі жбурляю макбук на підлогу й вимикаю світло.

Я це так не залишу.

За вухом — ручка, в руках — купа книжок. Я крокую бібліотекою, шукаючи, де примоститись, та проклинаючи себе за те, що не залишився вчитися у своїй кімнаті. Майже всі місця зайняті. Із тих, хто б сидів за столиком на самоті та читав, вибір невеликий: або білявка, котра жує жуйку й надуває бульбашку кожні десять секунд, або Містер-Я-Всіх-Штовхаю. Вагаюсь декілька секунд, бо й справді мушу позайматись, а декольте Міс Всесвіт дуже сильно відволікатиме. Роздратовано зітхаю й падаю в крісло навпроти хлопця.

— Привіт.

Він ніяк не реагує, навіть голови не відводить від своєї книжки. Манери у нього, по правді, так собі.

Я розпаковую підручники й починаю працювати. Права працівників, нуднішого ще в житті не бачив. Час від часу позираю на нього — здається, те, що він читає, викликає у нього щире зацікавлення. І як він це робить? Я заледве три сторінки подужав, а в мене вже мігрень. Шумно видихаю, та все ще жодної реакції. Він або настільки сконцентрований на читанні, або вкрай уперто мене ігнорує.

Я повертаюся до роботи, мої пальці граються з ручкою, несамовито стукаючи нею по столі. Відчуваю якийсь порух перед собою. Зводжу погляд на хлопця, і навіть попри те, що його голова усе ще опущена, я розумію, що він не зводить погляду з моєї руки. Вигинаю брову, бо, виявляється, він таки здатен якось реагувати.

Мене це веселить, і я продовжую крутити ручку у пальцях. Він стискає зуби.

— Якісь проблеми?

Він не відповідає мені, навіть не дивиться на мене. Знову. Натомість різко підводиться, згортає книгу та крокує геть. Повірити не можу. Я спостерігаю за тим, як він йде. У цього хлопця справді серйозні проблеми.

Сволота.
(с) Гаррі

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Негативне