Том 1. Розділ 3

Скільки я себе пам’ятаю, у мене завжди була ця потреба розширювати власні кордони, байдуже, кордони це розуму чи тіла. Мені просто треба розуміти, що я нікому не потрібен. Мені треба відчувати небезпеку, аби знати, що я все ще існую. Життя не має жодної цінності без ризику його втратити.
(с) Гаррі

 

— Ох, бля… — закушую губу й смикаю Елеанор за волосся, щоб змусити її прискорити темп.

Штовхаюсь стегнами вперед, вільною рукою чіпляючись за полицю позаду мене. Сьогодні я вкотре намагався дати їй зрозуміти, що вона просто шльондра, що вона мене вже дістала, а натомість опинився в комірчині в літературному крилі, де вона стоїть переді мною на колінах з моїм членом у роті, і — господи боже — вона збіса обдарована у цьому. Стискаю її волосся сильніше, різко подаюсь вперед і не можу стримати стогін, коли кінчаю їй у горло.

— Прокляття, Ел…

Дихаю судомними ривками, мої груди швидко здіймаються й опадають, коли я дивлюся на неї згори вниз. Вона усе ще на підлозі, навколішки, витирає губи тильним боком долоні, всміхаючись, як лисиця. Ця дівчина маніпулює мною за допомогою сексу, і я щоразу потрапляю на її гачок.

Ледве встигаю надягнути труси, коли двері комірчини різко відчиняються і в мене здивовано втуплюється пара зелених очей. Цього разу мене не стає на те, аби вигадати йому якесь дурнувате прізвисько — настільки сильно я паралізований його поглядом. Він виглядає розлюченим, і цієї самої миті я вперше розумію, чому люди його бояться. Від його погляду холоне кров, і навіть Елеанор, здається, забуває, як дихати.

Все це триває, ймовірно, заледве десять секунд. Десять секунд, протягом яких він не зводить з мене очей. Десять секунд від проглядає мене наскрізь. А тоді забирається геть. Просто так. Гримає дверима та йде, не сказавши ні слова. А я стою на місці у повному шоці.

— Що з ним не так?

Високий голос Елеанор приводить мене до тями, і коли вона врешті підводиться, я реагую достобіса дивно — я серджусь на неї, відштовхую її від себе.

— Відвали.

Виходжу в коридор, насилу встигаючи застібнути джинси, і грюкаю за собою дверима.

…

— А він сексі.

— Та ти глянь лише — в нього ж явно біди з головою.

— Та це так, але все одно він сексі. І я б була не проти, якщо…

— Привіт, дівчатка. Про що балакаєте?

Ми з Ліамом ставимо таці на зайнятий дівчатами столик, я вмощуюсь біля Елеанор. Даніель впивається в губи Ліама. Ого, це щось новеньке. Та коли Ел намагається мене ось так поцілувати, я відвертаюсь. Трахатись — це, звісно, добре, але я не збираюся грати роль аж настільки гарного бойфренда. Тому вона відповідає Ліаму, рот котрого нарешті залишають в спокої.

— Про Стайлса.

Вона кивком показує на Містера-Я-Вбиваю-Поглядом. Той сидить за столиком сам один, попиває колу й знову щось читає.

— Впевнена, він класно трахається.

— Кажуть, психопати в цьому дійсно непогані.

Ліам береться за їжу, дівчата продовжують розмовляти про щось своє — я їх навіть не слухаю. Натомість я дивлюсь на нього, суплячи брови. Він усюди ходить з цією своєю великою книгою, і мені цікаво, чому він так на ній зосереджений.

— О, а пам’ятаєш ту його колишню? Боже, як там її звали…

— Може Сара?

— Ні, явно не Сара. Саманта, ось.

— Ага, точно, Саманта! Чула, вона кинула через нього універ, бо він влаштував їй справжнє пекло.

І раптом їх розмова починає мене цікавити. Дивлюсь на Даніель, вигнувши брови.

— Тобто «влаштував їй пекло»?

Вона нахиляється вперед і глипає на нього, ніби він, сидячи за десять метрів від, міг би їх почути, і каже, стишуючи голос:

— Він нібито її зґвалтував і…

Проте Елеанор її перебиває.

— Господи, верзеш казна-що. Ніхто нікого не ґвалтував. Він був нею одержимий.

Вона потягує свій апельсиновий сік через соломинку, і мені хочеться гепнути її, щоб продовжила розповідати. Вона дуже повільно, ніби спеціально, аби лише побісити мене, ставить склянку на стіл.

— Він переслідував її, ходив за нею всюди, — нарешті каже таким голосом, ніби розповідає якусь місцеву легенду. — Засипав її повідомленнями, постійно дзвонив їй, словом — мучив її. Бідна дівчина, він так її залякав, що їй довелось змінити університет.

Ліам починає реготати.

— Боже, ну й фігня.

Дівчата знизують плечима.

— Ну, таке розказують.

Всі, окрім мене, міняють тему розмови, а я знову дивлюсь до нього. Він, ніби відчувши це, зводить на мене погляд. І я відвертаюсь. Вдаю, що нічого не сталося, що мене цікавить розмова за моїм столиком. Навіть обіймаю Елеанор за плечі. А коли через кілька секунд знову наважуюсь на нього глянути, то розумію, що, крім недопитої коли на столі, по ньому не залишилося й сліду.

…

Сімнадцять днів без жодних ознак життя. Гадаю, якась частинка мене вже встигла змиритися з тишею. Та я однаково не можу перестати надсилати повідомлення з відліком.

 

✉ Я:
49.

 

Натискаю надіслати, кидаю свій макбук на ліжко та йду в душ. Я привчив себе не сидіти, як ідіот, перед екраном і не чекати відповіді, яка однаково не прийде. Та сьогодні я почуваюсь якось дивно.

Сорок дев’ять. Ми перетнули екватор. Намагаюсь викинути ці думки з голови.

Сьогоднішнє тренування видалось нелегким. Перша у цьому сезоні гра вже за тиждень. І наш футбольний тренер тиснув на нас як ніколи, бо, на його щиру впевненість, ми абсолютно до неї не готові.

— Срань якась.

Після душу я просто надягнув боксери й заліз під ковдру, обклавшись книжками, і ось уже півгодини як намагаюсь писати есе по філософії. Останню третину цього часу я просто безтямно стукаю олівцем по сторінці книги, проте нічого не відбувається — у голові пустка, там, де має бути есе, теж пустка, а я потихеньку починаю сходити з розуму.

Дивлюся на свій увімкнений макбук — на ньому усе ще розгорнута сторінка Аноніма. Відкладаю олівець, бо все рівно сенсу в ньому зараз жодного, я ж не написав ні рядка. І ось так, лежачи з комп’ютером на животі, надсилаю йому ще одне повідомлення.

 

✉ Я:
Філософія — відстій.

 

Це вперше я таке зробив — надіслав йому два електронні листи в один і той самий день. Тобто, я маю на увазі, надіслав, не отримуючи відповіді на листи взагалі. Не знаю, нащо я написав йому таку дурню, та він же однаково не відповість.

Гадаю, йому подобається заскакувати людей зненацька. Бо я навіть не встигаю вдихнути й видихнути, перш ніж бачу нове вхідне повідомлення. Повірити не можу.

 

✉ Анонім:
Що за тема?

 

Він що, сміється? За два тижні — жодної відповіді, а тепер він ось так от просто бере й питає «що за тема»? Я, навіть не замислюючись, що кою, надсилаю йому якусь маячню, а він бере й відповідає? Мені сміятися чи плакати?

 

✉ Я:
Чи є свобода лише ілюзією?

✉ Анонім:
Платон, Декарт і Спіноза.

✉ Я:
Що?

✉ Анонім:
Посилайся на них. Платон засуджував
схильність загалу ототожнювати
свободу волі та імпульсивне здійснення
всіх бажань. Декарт визначав свободу
волі як те, що пов’язує людину з Богом.
А Спіноза показав, що для існування
людині не обов’язково потрібна свобода.

 

І я наче громом уражений. А найгірше те, що йому для відповіді знадобилося менше хвилини. Ніби знати таке — це щось природне, щось на кшталт арифметики чи визначення часу за положеннями стрілок на годиннику.

 

✉ Анонім:
Всі будуть чіплятись за те, що
людина сама себе робить вільною.
А ти повинен опиратися на слова
людей, котрі вважають, що не
мають права на свободу. Це трохи
складніше.

 

Ага, отже, часу відповісти він мені навіть не дав — вирішив просто закопати з кінцями. Біля нього я почуваюсь цілковитим бовдуром.

Ми заводимо розмову, хоча правильніше буде говорити, що він розповідає, а я записую. Він цікавиться моєю думкою, розпитує мене, ані миті не виявляючи зверхності й не роблячи недоречних зауважень. Я висловлюю свої думки щодо певних речей. Декотрі з них, ті що просто пошарпані й давно не актуальні, він лише трохи підправляє, змішує зі своїми. Коли вони, ті мої думки, геть недобрі — він пояснює, чому саме. Та навіть якщо я абсолютно неправий, і ми обоє це знаємо — він знаходить спосіб якось мене підбадьорити. І я це збіса ціную.

З ним дуже легко. З ним я навіть не почуваюся настільки тупим, наскільки вартувало б порівняно з його охрініти яким багажем знань.

І от, три години потому, я маю майже що дисертацію про ілюзію свободи. Та найгірше з усього цього те, що я й не помітив, як минув час, бо навіть попри те, що мене завжди жахала філософія, мені це сподобалося.

 

✉ Я:
Дуже тобі дякую. Без тебе
я б так нічого й не написав.

✉ Анонім:
Нема за що.

 

Пальці зависають над клавіатурою, я застигаю у ваганні. Ми спілкувались більш ніж три години, але я досі нічого про нього не знаю. Та й узагалі говорили ми виключно про філософію. Кілька секунд нервово кусаю губи. Я не хочу, аби він зараз знову замкнувся й безслідно щез. Так, залишилося ще цілих сорок дев’ять днів. Але час спливає непомітно, а я дуже, дуже хочу знати, що станеться, і бажано, звісно, ще до того, як воно станеться. От дідько. Гаразд, наважуюсь спробувати.

 

✉ Я:
Скажеш, як тебе звати?

✉ Анонім:
Ні.

 

І він знову офлайн.

— Чорт би це все побрав…

Зіштовхую макбук з себе, й він валиться на ліжко. Я стискаю зуби від власної дурості. Я сам винен.

…

Музика, що дзвенить у вухах — просто оглушлива, клубні туалети — мерзенно гидотні, а блондинка, котра обвиває мою талію ногами й котру я притискаю до розмальованої стіни кабінки, не перестає стогнати. У мене болить голова, хоч я ще навіть нічого не пив. Блондинка впивається нігтями мені у спину, і я пришвидшую темп. Що швидше, то голосніше вона кричить. Це те, від чого мені добре, від чого я ловлю кайф, але її крик настільки роз’їдає мені череп, що я притискаю руку до її рота. Нехай замовкне. Хоча ні, мені це не подобається взагалі ні краплі. Вона мене бісить. Ось уже три дні мене все довкола бісить. З того дня, коли я востаннє говорив з Анонімом. З того з дня, з якого він перестав мені відповідати.

Я все ще надсилаю йому повідомлення з відліком. Сьогодні це було вже «46». Бляха, що зі мною не так? Я повинен зараз думати явно не про нього. Зціплюю зуби. Мої рухи стають різкішими, а ця ідіотка кричить ще голосніше навіть попри те, як сильно я притискаю долоню до її рота. Сука. Все одно не можу викинути його з голови. Розчаровано стогну і без попередження виходжу з неї.

— Якого…

— Закрийся.

Вона ледве встигає опустити спідницю, коли я виштовхую її з кабінки. Пропускаю повз вуха потік бруду, котрий вона одразу ж на мене виливає, грюкаю дверцятами просто у неї перед носом, а тоді спираюся на них та обхоплюю голову руками. Господи, та що ж зі мною таке… Кидаю погляд вниз, на брудний туалет, натягаю білизну та джинси. Розчаровано зітхаю. Я ж так не роблю, я не затискаю дівчат по туалетах. У мене скоро поїде дах. Мої нерви натягнуті мов струни. Дістаю з кишені айфон аби перевірити, чи написав він мені щось. Нічого, пусто. Айфон в стіну, падає на землю.

Мені треба забратися звідси геть. Подалі від цієї музики. Від цієї задухи. Від запахів. Усе це зводить мене з розуму.

Мій телефон не подає жодних ознак життя, і це дратує мене ще сильніше. Зриваю свою злість на кермі та педалі газу. Спідометр зашкалює. Мені просто треба лягти й заснути, а завтра, коли я прокинуся, все знову буде нормально. Я викину його з голови. Це все, напевно, через перевтому, стрес від занять, суботню гру, і… І я ще зроду не вигадував собі таких жалюгідних виправдань.

Виїжджаю на міст. Освітлення тут препаскудне, тож я сповільнюю автівку. Заглядаю у вікно.

— Якого…

Помічаю чиїсь обриси. Хтось стоїть на виступі шириною сантиметрів із десять, не більше, розкинувши руки нарізно. А внизу, прямісінько під ним, простягається шосе. Я знову збавляю швидкість.

— Та що за нахрін?..

Скажіть, що мені це сниться. Це ж знову він. Стоїть за крок від порожнечі. Очам не вірю. Що він в біса коїть? Я паркуюсь на узбіччі й виходжу з машини, йду до нього. Він стоїть до мене спиною. І я знаю, знаю, що так робити не можна, бо він може смикнутись і впасти, проте мій мозок геть не працює, і я починаю кричати.

— Якого дідька ти там робиш?!

Мені пощастило, що він навіть не здригається, а навпаки, продовжує незворушно стояти з розкинутими руками ще певний час, а потім повільно повертається до мене. І хоч навколо темно, біля нас немає жодного ліхтаря, я однаково можу розгледіти, що його повіки заплющені, а сам він здається цілковито розслабленим. Ніби то не він будь-якої миті може впасти та вбитися.

Він повільно розплющує очі й дивиться на мене. Я шокований. Я переляканий. Один неправильний рух — і його тіло розіб’ється на шмаття. Я тремчу. Намагаюся вирівняти свій голос.

— Злізай бляха звідти.

Він вивчає мене поглядом, а тоді знову відвертається. А я почуваюся так, наче мене от-от вирве. У мене паморочиться в голові, а йому хоч би що.

Не мовлячи ні слова, він опускає руки й плавно зістрибує з краю на тверду землю. Я нічого не можу з собою вдіяти і знову починаю кричати.

— Тобі що, в біса, жити набридло?! Вирішив вкоротити собі віку? Та що, блять, з тобою не так?

Я навіть не зрозумів, коли встиг підійти до нього аж настільки близько. Між нами — трохи більше метра. Раптом він починає посміхатися. Це все для нього якийсь жарт? Він же буквально з мене насміхається. Стискаю кулаки та міцно зціплюю зуби.

— Що смішного?

— Ти, — знизує він плечима.

У мене відбирає мову. Всього якусь нещасну мить тому він стояв на низькій огорожі та вдивлявся у прірву глибиною в тридцять метрів, проте сміється він, звісно ж, з мене. Здається, я ось-ось вбухну.

— Та ти знущаєшся!

— Ні. Чому ти так думаєш?

Він дістає з кишені цигарки, прикурює одну. Простягає пачку мені, та я його жест ігнорую. В мені закипає злість.

— Чому я так думаю?! І ти ще смієш мене питати, чому я так думаю?!

Він робить затяжку та повільно видихає дим, перш ніж відповісти мені. Таке враження, що він навмисно мене провокує.

— Ти сказав, що я знущаюсь, але це не так. Тому мені стало цікаво, чому ти так подумав.

Зненацька я розумію, що ні, він не намагається мене якось спровокувати. Він це серйозно. Його очі не іскряться ані насмішкою, ані навіть веселощами чи бодай краплею виклику. Він просто запитав мене, бо й справді не може второпати, чому я гадаю, ніби він знущається. Я настільки приголомшений, що не можу відшукати правильних слів. Стою, наче у землю вкопаний. І коли відповіді він так і не дочікується — розвертається до мене спиною та починає крокувати геть. Я таки вибухаю. Ноги самі несуть мене за ним. Нехай не думає, що йому це ось так просто минеться.

— Та ще б трохи, і ти б…

— Я не збирався стрибати, — відрізає він

Його голос спокійний та зібраний. А от мій стає майже що істеричним. І той факт, що він повертається до мене спиною й ходить собі туди-сюди так, ніби нічого не трапилося, змушує мене просто скаженіти.

— Ні, ну ти серйозно?! Ти бляха стояв над прірвою, над сраним нічим! Та що з тобою таке?!

Ймовірно, я трохи перестарався, бо раптом він завмирає.

— Ти злякався? — шепоче він так тихо, що я заледве можу це розчути.

— Що?

Він повільно розвертається до мене обличчям, пропалює мене пильним поглядом. У блідому місячному світлі його райдужки здаються сірими, наче грозове небо. Не знаю, чи то через ці райдужки, чи то від того, як він на мене дивиться, та у мене вкотре відбирає мову. Під його проникливими очима мій гнів розсипається на друзки. У мене забракне слів описати те, що я відчуваю. Мені незручно, я збентежений. Він ніби проглядає мене наскрізь, намагається мене прочитати. Цікаво, він хоч усвідомлює, що він зі мною зараз робить? Чи він на всіх так дивиться?

— Ти злякався?

І знову я ледве його розчув, безмірно зачарований його очима. Цікаво, як йому вдається залишатися таким спокійним та розслабленим, коли я щойно накричав на нього мов останній псих? Таке враження, що його нічим не візьмеш, і це збіса дезорієнтує. Тому я просто відповідаю:

— Так.

Бо так, я злякався, коли побачив його там, на краю. Будь-хто на моєму місці злякався б. Він дивиться на мене, не кажучи ні слова. Робить ще одну затяжку й знову крокує геть. Чорт забирай, що він знову собі вигадав?!

— Куди ти?

— Додому.

Ага, ну звісно ж. І як я сам не додумався? Спершу він грається у самовбивцю бозна де, а тоді спокійнісінько повертається собі додому. Наче все добре. Наче то не він проводить вечори, стоячи над прірвою з розпростертими руками. Всі так роблять.

Я стою, розтуливши рота, намертво прирісши до свого місця, й навіть не маю сили якось зреагувати. Спостерігаю за тим, як його силует розчиняється у довколишній темряві. Й лише опісля розумію, що, здається, щойно я пережив найхимерніший момент у своєму житті.

…

— Містере Томлінсон?

Авдиторія потроху пустіє. Я саме збираюся йти до виходу, коли викладач гукає мене. Зціплюю зуби й повертаюся до нього, натягуючи на обличчя фальшиву усмішку. Чого йому? Підходжу до його столу, і він передає мені моє есе про людську свободу.

— Мої вітання, містере Томлінсон.

Що? Це вперше мене хвалить за домашку, але я навіть не знаю, що й думати, бо дивиться він на мене вкрай дивно.

— Самі писали?

Мені враз стає некомфортно. Чухаю пальцями потилицю.

— О, ну, ем… так. А..а що?

На його губах грає легка посмішка. Він ніколи не всміхається. Я бачу, що він мені не вірить. Він продовжує пропікати мене цим дивним поглядом, а я тим часом намагаюсь вгамувати свою параною. Проте він не робить жодних зауважень, навпаки — ще раз вітає мене. І коли я нарешті виходжу за двері, то взагалі не розумію, що оце щойно було.

 

Гаррі. Мене звати Гаррі.
(с) Гаррі