Том 2. Тому що він інший

Сто тридцять два дні до зворотного відліку. 

У свої дев’ятнадцять Гаррі не гаяв вільний час із друзями та не проводив суботні вечори у нічних клубах, як більшість його однолітків. Ні. Оскільки він був іншим, то любив сидіти на дозвіллі зі своїм професором філософії, пихатим старим пердуном, який думав, що все знає, і який вважав, наче досяг усього в житті. Пихатим старим пердуном, котрий дотепер був єдиним, хто розумів його, єдиним, кому вдалося створити з ним зв’язок. Бо ступінь доктора філософії незле допоміг і бо цей самий доктор розумів його хворобу, а сам Гаррі любив філософію, тому вони й суботніми сиділи разом, перевіряючи роботи студентів. Говорили рідко. Один займав свій стіл у центрі помосту, інший вмостився за першою лавою авдиторії. Тільки от той вечір був іншим, бо Гаррі почувався погано. Він нервував, стукав ручкою по столу. Ніяк не міг зосередитись.

— Гаррі, що відбувається?

— Нічого.

І оскільки професор знав, що квапити його не варто, то далі з головою занурився у перевірку робіт. Він чекав. Він вичікував, бо знав, що коли Гаррі захоче поговорити, то сам дасть про себе знати. Він навчився його розуміти, і тому зараз не помилився.

— Червоне. У нього червоне авто.

Бо навіть якщо Гаррі цього й не усвідомлював, йому справді потрібно було з кимось поговорити.

— У кого червоне авто?

— У Луї Томлінсона.

— І тебе напружує те, що у нього червоне авто?

— Так.

— Чому?

— Бо червоних Ламборджині цієї моделі не буває.

— І тебе непокоїть, що в нього вона є?

— Так.

— Чому?

— Бо я не розумію, нащо.

— Може, йому просто захотілося її перефарбувати.

— Але навіщо? Якщо йому так хотілося червоної автівки, то чому б не взяти модель, яка вже існує в червоному кольорі?

— Не знаю. Може, він просто хотів мати авто, котре б відрізнялося від решти.

— Так. Але нащо?

— Гаррі, будь ласка, лишися цієї ручки, вона тобі нічого не зробила.

— Пробачте. 

— Ти вже вдруге говориш зі мною про нього.

— Ні.

— Так. Минулого тижня ти теж мені про нього казав.

— Нехай, але це було тільки тому, що він взяв дієтичну колу в їдальні.

— І що?

— І то, що він завжди бере звичайну.

— Тебе занепокоїло те, що він зробив інший вибір?

— Так.

— Чому?

— Бо в цьому не було потреби. В автоматі ще залишалося кілька пляшок звичайної.

— Скажи, якщо помиляюся, але ти, здається, багато за ним спостерігаєш, правда?

— Не завжди. Але часом буває.

— Чому?

— Бо він — ходяче уособлення всього, що я ненавиджу.

— Але ти багато кого, якщо не всіх, тут ненавидиш. То чому він? Що в ньому такого, що привернуло твою увагу?

— Бо я не розумію.

— Що саме не розумієш? І залиш ти вже цю ручку, зламаєш.

— Пробачте. Я не розумію, чому його авто червоне.

— Тебе аж так непокоїть той колір?

— Так.

— То чому не запитаєш його?

— Тому що не хочу з ним говорити.

— Чому?

— Бо ненавиджу його.

— Ти колись думав, що якщо поговориш з ним, то, можливо, перестанеш його ненавидіти?

— Ні.

— Як на мене, вам варто поговорити.

— А як на мене, в цьому немає сенсу.

— Якби ти з ним поговорив, то міг би запитати, наприклад, чому його авто червоне.

— Мені байдуже, що воно червоне.

— Чому ти не хочеш поговорити з ним, Гаррі?

— Бо не хочу.

— Не вірю. Що тебе лякає?

— Нічого.

— То чому б тобі не піти й не поговорити з ним?

— Тому що.

— Хочеш, я скажу, що я думаю?

— Ні.

— Я все одно скажу. Віддай мені цю ручку, будь ласка. Дякую. А тепер послухай. Я думаю, цей хлопчина тобі подобається.

— Ні.

— Дай закінчити. Я не знаю, чому, не знаю, що в ньому такого, що ти вважаєш його кращим за інших, але, очевидно, у ньому є щось, що тебе приваблює. То чому ти відмовляєшся з ним говорити?

— Бо не можу.

— Чому не можеш?

— Бо якщо я з ним поговорю, то познайомлюся з ним ближче.

— Хіба це погано?

— Звісно, погано!

— Заспокойся, Гаррі, ти знову почав трясти ногою.

— Та не можу я заспокоїтись! Ви не розумієте!

— То поясни мені. Чого я не розумію?

— Що я не маю права з ним знайомитись.

— Але чому? Чого ти так боїшся?

— Боюся, що він мені сподобається. Він не має права подобатися мені чи приваблювати мене. Я не маю на це права. Я не маю на це права, розумієте? Я так не можу.

— Не сердься. Заспокойся. Все добре…

— Нічого не добре. Я не…

— Дихай, заспокойся…

— Я не можу заспокоїтись! Він не має права мені подобатись! Я не маю права чинити так з Самантою!

— Гаррі…

— Я не можу… Я не можу вчинити так з Сем…

— Вже місяці минули, треба рухатися далі. Не можеш же ти все життя себе у цьому звинувачувати.

— Доки живу, доти й буду себе звинувачувати.

— Не закривайся від людей, не роби цієї помилки. Вона хотіла б, щоби ти був щасливий.

— Але я не хочу. Не без неї.

— Досить. Перестань в біса картати себе за те, в чому немає твоє вини.

— Але ж я винен, ось чого ви не розумієте!

— Ні, не ти. Це не твоя провина…

— Звісно, моя. У всьому винен лише я!

— Залишся, Гаррі, сядь.

— Ні!

— Це не твоя провина! Ти не відповідальний за її смерть!

Та останнє речення було пущено на вітер. Той уже, з мокрим від сліз обличчям, поскидав у гніві на підлогу купу неперевірених робіт й люто гримнув по собі дверима. Залишаючи пихатого старого професора сам на сам із безладом, вкотре ураженого горем та скорботою дев’ятнадцятирічного хлопця. У свої п’ятдесят шість, маючи за спиною ступінь доктора психологічних наук та більш ніж двадцять п’ять років кар’єри на посаді професора філософії, він не розумів, як хтось може настільки сильно страждати. Як молодий хлопець, котрому ще й двадцяти не минуло, може настільки зруйнувати себе, зациклившись на докорах сумління через втрату, за котру він не несе жодної відповідальності. Не розумів, як одна людина може тримати у собі стільки провини. Не розумів, як хтось, настільки молодий, міг уже втратити бажання жити. Він хотів йому допомогти. Бо йому припав до душі цей замкнутий, захоплений філософією, нездоровий та побитий життям дев’ятнадцятирічний. Цей юнак, котрого настільки зранили, що він більше нікому не дозволяв зблизитись з ним чи увійти в його життя. Ця дитина, що не усвідомлює усього, що міг би мати, якби дозволив собі відкритися іншим.

Так, від явно прив’язався до цього розбитого хлопця. До хлопця, котрого потрібно склеїти заново. До хлопця, тендітного й крихкого, котрому потрібен хтось, хто допоможе йому повернутися до життя.