Том 1. Розділ 2

Махатма Ганді свого часу зауважив: «Велич і моральний прогрес нації можна виміряти тим, як ця нація ставиться до тварин». Ця нація — ница й деградована. Мене від неї нудить.
(с) Гаррі.

 

✉ Я:
66.

✉ Анонім:
Досить.

✉ Я:
Ні, не досить. Поки не
скажеш, що має статися.

✉ Анонім:
Я вже тобі казав.
Нічого.

✉ Я:
Хто ти?

✉ Анонім:
Яка різниця?

✉ Я:
Ти знаєш, хто я. Тому мені
здається несправедливим,
що ти не кажеш, хто ти.

✉ Анонім:
Хіба я просив тебе
писати мені?

✉ Я:
Нащо тоді спитав таке?

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Не відповіси? Ти ж знаєш,
я бачу, що ти не вийшов(-а)
з мережі.

✉ Анонім:
Вийшов.

✉ Я:
То ти хлопець?

✉ Анонім:
Так.

 

— Луї.

— Хмм?

Я перечитую розмову, котру ми з Анонімом мали чотири дні тому. Я більше нічого не встиг йому тоді сказати, бо він вийшов з мережі. Але принаймні тепер я знаю, що це хлопець.

— Луї.

Це вдруге він мені відповів, й відтоді так і не дався чути. Щойно я надіслав йому нове повідомлення з відліком.

 

✉ Я:
62.

 

— Луї!!!

Я здригаюся від несподіванки й гашу екран свого макбуку, перш ніж підвести голову й глянути на розлючену Елеанор.

— Що?

— Я вже п’ять хвилин намагаюсь з тобою поговорити, але ти, здається, чхати на мене хотів.

Гадаю, відповідати їй чи ні. Правда її навряд чи потішить. Та й узагалі, я гадки не маю, чому ношуся з нею. Хоча, коли відверто, тиждень тому у клубному туалеті вона мала дуже резонні аргументи. Чи, вірніше сказати, резонні аргументи мали її рот та язик. Роздратовано зітхаю, запихаю макбук назад у сумку й нарешті беруся за гамбургер, котрий, по ідеї, мав би вже давно з’їсти й забути.

— Це все, що ти їси? — не можу втриматись від запитання, коли бачу три шматочки сирої моркви на її тарілці.

— Так, — знизує вона плечима, і я закочую очі.

— Привіт, народ, — Ліам з’являється ніби нізвідки десь позаду мене, плескає мене по плечу, а тоді опускається в крісло поряд. — Ого! Вважай не вдавися, — вражено дивиться він на тарілку Елеанор, і я напихаю рот гамбургером, лиш би не засміятися. — Ти що, на дієті?

— Ні, просто слідкую за фігурою.

— І за чим тобі там слідкувати? За кістками?

І раптом це стає сильніше за мене, і я більше не можу стримуватись — дивлюся, як Елеанор кривить похмуру міну, й починаю реготати вголос. Врешті-решт прокашлююсь та починаю корчити із себе джентльмена.

— Досить, Ліаме, відчепись від неї.

Ймовірно, вираз мого обличчя видає мене з головою, однак мій найкращий друг все ж міняє тему — дає мені флаєр-запрошення на ще одну вечірку.

— Бляха, бро, ось це — ось це! — стане вечіркою століття!

Я розглядаю листівку якусь мить, перш ніж віддати її назад.

— Я не зможу. На цих вихідних маю їхати до батьків.

— Та ну ні, ти що, так не можна. Відклади до наступних вихідних.

— Ні, Ліаме. Ти ж знаєш мого тата. Він знову запланував зіграти у гольф, типу, як батько з сином. Він же потім виїсть мені мозок чайною ложкою, якщо я не приїду.

Той більше не наполягає, бо має вдома такого самісінького. Наші любі татусі — компаньйони, найкращі друзі, а заразом і два найбільші покидьки в світі. Тож Ліам добре знає, чим я ризикую, якщо не поїду.

…

✉ Я:
59.

 

Дивлюся на екран, пальцями постукуючи по кутку макбука. На годиннику вже перевалило за третю ночі, а я ніяк не можу заснути. Гадки не маю, чим ця історія так мене зачепила. Тим більше що це хлопець. Та є в ньому щось таке, що не відпускає. Хоча, можливо, це просто розчарування від того, що я не отримую відповідей. Я не знаю.

Повертаю голову до Елеанор, котра лежить у мене під боком й дивиться на мене з-під сонних, напівзаплющених повік.

— Що ти робиш?

— Нічого, спи давай.

Закриваю ноутбук, ставлю його на підлогу біля ліжка, обертаюся до Елеанор спиною і засинаю.

…

Ми розсілись по лавах в аудиторії та вже годину ніяк не можемо дійти згоди в питанні романтичних стосунків Верлена та Рембо. Ще трохи, і в мене знову почнеться мігрень.

— Коли б вам сказали описати їх історію одним словом, то що це було б за слово?

Я закочую очі й слухаю відповіді, котрі лунають то тут, то там.

— Гомосексуальність…

— Руйнація…

— Пристрасть…

… І бла-бла-бла. Навіть викладач, здається, знуджується — сидить за своїм столом й обводить присутніх втомленим поглядом. Нічого іншого від них не чути, всі замовкають, бо насправді всім їм начхати на Верлена з Рембо.

— Шантаж, — зрушує тишу хрипкий голос.

— Містере Стайлс, — професор випрямляє спину й підпирає пальцями підборіддя. — Продовжуйте.

Я повертаюсь, аби глянути туди ж, куди той дивиться, й наштовхують поглядом на Містера-Я-Всіх-Штовхаю — він сидить через декілька місць від мене й крутить у пальцях ручку. Усі погляди прикуті до нього, та йому, схоже, байдуже. Ніхто з присутніх не мовить ні слова, навіть не рухається — усі ніби чогось чекають. Це вперше, коли він заговорив, а я ж навіть не знав, що він узагалі відвідує цей курс.

Нарешті він підводить голову й дивиться на викладача. Він продовжує гратися ручкою, і, здається, те, що він опинився в центрі уваги, його аніскілечки не хвилює.

— Емоційний шантаж — це найвлучніше характеризує їх історію, особливо історію Верлена, бо йому буквально зірвало дах.

Він випростується й декілька митей дивиться на мене згори вниз. Я почуваюсь так, ніби вмерзаю у лід, бо, чорт забирай, як очі можуть бути настільки зеленими?

Він знову переводить погляд на викладача.

— Десь між четвертим та десятим липня сімдесят третього він переслідував Матильду, погрожував їй. Казав, що накладе на себе руки, якщо вона не повернеться, але він загрався і все обернулося проти нього. Восьмого липня йому доставили лист, в котрому погрожували вже йому — Рембо грозився, що піде у військо, якщо той покине його. Вся їх історія, від початку до кінця, заснована на емоційному шантажі, і саме це й спонукало Верлена кілька днів потому вистрілити в Рембо.

Я повертаю голову до професора. Той виглядає вкрай збентеженим, відтягує комір сорочки та прочищає горло.

— Так, містере Стайлс, Ви абсолютно праві. Дуже цікава точка зору щиро кажучи.

Професор намагається зберегти самовладання, проте виходить не надто добре. Я знову дивлюся на хлопця, та той лише знизує плечима й далі втуплюється у велетенську книжку перед носом, ніби нічого не сталося. Ніби то не він щойно змусив всю аудиторію замовкнути. Ніби то не на нього уважно дивились сто п’ятдесят пар очей. Ніби то не він щойно поставив на місце викладача — найбільшого недоумка на всьому клятому світі. Я в захваті, та й, схоже, не лише я. Всі вражені, всі навколо перешіптуються, а він… А йому однаково, він знову з головою пірнув у читання. З якої він узагалі планети?

…

— Як тобі лекції? Цікаво? Вже познайомився з якоюсь дівчиною?

 

✉ Я:
56.

 

Натискаю «Надіслати».

— Луї Вільям Томлінсон!

Блокую екран та ховаю айфон в кишеню, перш ніж глянути на маму.

— Що?

— Луї, май совість і слухай трохи, коли матір з тобою говорить.

Повертаю голову до тата й ледве стримуюсь, щоб не закотити очі. Завжди одне і те ж. Одну неділю щомісяця я маю грати роль ідеального сина.

Я прибираю лікті зі столу й випростовуюсь.

— Вибач, мам, трошки відволікся. Що ти там казала?

Вона витирає рот серветкою, перш ніж зробити ковток чаю.

— Питала, чи ти зустрів вже якусь дівчину.

Ну от, маєш. Дещо в цьому світі не змінюється — щоразу пізній сніданок на веранді, щоразу одна й та сама розмова. Мені так і хочеться сказати, що ні, нікого не зустрів, бо нащо, коли маю таку, що розсуне переді мною ноги, коли захочу, й відсмокче мені, досить непогано до речі, коли захочу. Я вже навіть уявляю її перекошене обличчя й концерт, який вона влаштує своєму психологу. Стримую глузливу посмішку й важко зітхаю.

— Мам. Мені лише двадцять один. Маю ще купу часу щоб когось знайти.

І тут вона раптом стає однією з тих вічно ображених матусь. Бо вона ж хоче почати бавити внуків до того, як зістаріється, а я, здається, роблю все, щоб не дати її такого щастя. Потім вона знову починає розповідати мені про дочок своїх друзів, які, як вона сподівається, могли б привернути мою увагу і одна з яких, цитую, «могла б стати мені ідеальною дружиною». Тато читає газету й час від часу втручається в розмову, щоб підтримати матір. А я їм круасани, намагаюсь не дивитись на годинник що півхвилини й чекаю тієї миті, коли нарешті можна буде встати з-за столу.

Зазвичай на цьому все й закінчується. Після сніданку я цілую маму у щоку, потискаю татову руку й вертаюсь в гуртожиток з чеком на величезну суму в кишені, й наступні три тижні від мене ні слуху ні духу. Але не сьогодні, бо сьогодні ми граємо в батьківсько-синівський гольф. Тобто, говорячи простою мовою, батько мною незадоволений.

Матір у величезному крислатому капелюсі на голові та з сонячними окулярами на носі, розляглась на траві за кілька метрів від нас й гортає сторінки журналу «People». Вона махає мені рукою, її губи розтягуються у широкій променистій усмішці. Я всміхаюсь їй у відповідь, а тоді знову повертаюся до тата — він б’є ключкою по м’ячу, і той котиться простісінько в лунку.

— Гарний удар.

Я встаю туди, де мить тому стояв тато, ставлю м’яч та прицілююсь перед тим, як вдарити по ньому.

— Минулого тижня дзвонив декан університету.

Ну, починається. Недовго ж він протримався. Я зітхаю.

— Що сказав?

Вдаряю по м’ячу.

— Що ти пропустив купу занять, а на ті, котрі ти відвідував — постійно спізнювався.

Дивлюся, як мій м’яч котиться повз лунку. Знову зітхаю. Це буде дуже, дуже довгий день.

Я майже ні разу не потрапляю куди треба, й весь час тільки те й роблю, що мовчки вислуховую докори та нарікання. Погоджуюся з усім, навіть не намагаючись щось заперечувати. Я ж син найщедрішого спонсора університету, я ж не хочу зганьбити ідеальну репутацію мого любого татуся та заплямувати світле ім’я нашої родини. Оцінив би хто мою іронію…

Минає декілька годин. Я вкотре обіцяю, що поводитимусь краще, і мене нарешті відпускають.

…

Повертаюсь у кампус уже потемки. На вулиці злива, і я підспівую музиці, що ллється з динаміків радіо, вистукуючи ритм по керму. Сьогодні все пройшло не так вже й погано.

Дзвонить мій айфон. Я піднімаю слухавку, затискаю айфон між плечем та вухом. Це Ліам. Ми заводимо звичну розмову — як і завжди, йому треба знати абсолютно все, що сталося за цей день. Кепкую з нього, коли він каже, що на наступних вихідних його батько теж кличе його до себе. Така собі черга, ага. Він розповідає мені про вечірку, котру я пропустив — просто шалену, коли вірити його словам.

— Дідько!

Кидаю телефон, різко б’ю по гальмах та вивертаю кермо. Собака вискакує на дорогу ніби нізвідки. Шини пробуксовують по мокрій дорозі, та все ж у мене виходить спинити автівку. Моє тіло тремтить від потрясіння, а серце б’ється мов навіжене. Чую крик Ліама, котрий звучить із телефона звідкись з-під сидіння, проте я його ігнорую. Відчиняю дверцята, виходжу під зливу й одразу ж мокну до нитки. Бачу тварину, що лежить посеред дороги. Лайно, просто бляха сране лайно. Блять. Бампер трохи зім’ятий. До біса його. Підходжу ближче та сідаю навпочіпки перед бідолашним звіром, перед ні на кого не схожим велетенським дворнягою. Він ще живий і жалісливо скавчить. Блять. Потираю обличчя долонею. Якщо я візьму його до машини, то він зіпсує мені сидіння. Вагаюсь кілька секунд.

Дістало, як же мене все це дістало. Я не можу просто так його тут залишити.

— Гаразд, добре, йди сюди.

Підіймаю його та несу до машини. Господи, який же він важкий. Відчиняю багажник ногою та обережно кладу його всередину, перш ніж знову сісти за кермо. Втискаю педаль газу в підлогу, не хочу, щоб він здох в моєму авто.

Дощ посилюється, коли я паркуюсь на стоянці біля нічної ветеринарної клініки. Ледве встигаю вийти надвір, як з кабінету виходить Містер-Я-Знаю-Все-Про-Верлена-Та-Рембо. А він що тут забув? Чи може я все ще сплю і мені це сниться?

Менш ніж за мить він теж промокає наскрізь.

— Я… Я їхав, а він вискочив нізвідки… Я не міг цього уникнути… Він…

Відчиняю свій багажник. Він дивиться на мене кілька секунд, перш ніж взяти собаку на руки — він підіймає її без жодних зусиль та швидко заносить в приміщення. Я не задаю питань, просто йду за ним до задньої кімнати. Він кладе його на металевий стіл та риється у шухлядах, шукає якісь інструменти. Я стою в кутку кімнати й спостерігаю за ним. Я не знаю, що мені робити.

Що ще у ньому є крім асоціальності? Хто він такий? То він поціновувач літератури, то ветеринар-початківець…

Роззираюсь навколо себе.

— Все буде добре, ти молодець.

— Ясно що все буде добре, — насуплююсь я, — я не постр…

Підводжу голову й бачу його, схиленого над собакою. Він гладить її по голові й дивиться на мене здивованими очима. О, то він говорив з собакою, а не зі мною… Раптом я, як ніколи, почуваюсь справжнім дурнем. Він знову перемикає увагу на бідну тварину, і я більше не кажу ні слова. Він промацує пальцями кожен м’яз. Його руки — плавні й лагідні, і він говорить з собакою так, ніби намагається її заспокоїти. І це майже дивно. З людьми від поводиться так холодно, але тут, з цією собакою, він… турботливий.

— Обережно, зараз болітиме.

— Ш-що?

І знову він звертається не до мене. Різко смикає за задню лапу тварини, і та скавчить так, ніби от-от має вмерти.

— Ти що робиш?! Ти бляха на голову хворий!

Він вдає, ніби мене тут немає, продовжує ніжно її гладити.

— Все минулося, все пройшло.

Я стою, шокований, і коли скавуління нарешті стихає, він підводить на мене очі.

— У нього була вивихнута лапа, мені треба було її вправити.

Ого. Навіть не знаю, що відповісти, та він, судячи по всьому, відповіді й не чекає. Він знову розвертається до мене спиною, дістає шприц й обережно вводить його собаці в шию.

— Ти що, вчишся на медика?

— Ні.

— З нею все буде гаразд?

— Так.

Я стискаю щелепи. Своїми короткими відповідями він змушує мене почуватись якось геть неправильно. Собака спить, коли він вкотре підіймає її на руки та несе до кошика.

Цікаво, він хоч розуміє, що наскрізь промок? Бо він в самій лише білій футболці й навіть не тремтить, допоки я тут стою та вмираю від холоду в светрі й пальто. Він сидить навпочіпки біля кошика, і я не бачу, чим він там зайнятий, але йому, схоже, начхати на мою присутність.

Чесно кажучи, все це збиває мене з пантелику. Я стою, як придурок, біля входу в кімнату, дивлюся на нього й роздумую, мені піти геть чи залишитися. Та цю проблему врешті-решт вирішує він сам, повертає голову до мене.

— Чому ти все ще тут?

Ну, принаймні, він говорить без натяків.

— Я… я не знаю. Може мені треба заповнити якісь папери чи щось таке?

Почуваюсь цілковитим кретином. Його погляд мене бентежить. Він проглядає мене наскрізь, і мені доводиться відвернутись.

— Я…

— Збив собаку, бо не вмієш кермувати?

Це вже занадто, він зачепив мою гордість. Та за кого він себе має? Підіймаю голову та пропалюю його сердитим поглядом.

— Та пішов ти.

Але його це, схоже, анітрохи не вразило. Він дивиться на мене декілька секунд, знизує плечима й знову вся його увага поглинута собакою. Скажіть мені, що я сплю і він мене насправді не ігнорує? Хоча, звісно що ігнорує. Він просто бере та ігнорує мене. Я настільки приголомшений, що просто розвертаюсь і йду звідти, нічого більше не кажучи. А він навіть з місця не зсувається. І лише тоді, коли я вже майже доходжу до своєї автівки, я бачу через скляні двері, що він робив увесь цей час. Він сидить на підлозі, перед кошиком, і гладить собаку. Я грюкаю дверима й забираюся геть, кидаючи наостанок швидкий погляд у дзеркало заднього виду.

Та хто в біса цей хлопець такий?

 

Ну й вали.
(с) Гаррі