Том 1. Розділ 6

 

Ніколи не розумів людей, котрі оплакуюсь мерців. Ми оплакуємо свою втрату. Свою порожнечу у грудях. Своє горе. Ми не оплакуємо мертвих — мертві вже нічого не відчувають. Оплакувати треба живих. Тих, хто залишився. Тих, хто страждає від цієї втрати. Бо мертвому байдуже. Він не страждає. Він просто мертвий.
(с) Гаррі

 

Маленька стрілка годинника на моєму зап’ястку, котра невпинно біжить по колу. Білявка, що накручує пасмо волосся на мізинець. Ботан, який постійно облизує палець перед тим, як збирається перегорнути сторінку. Бібліотекарка, котра щось там друкує на своєму комп’ютері й морщить носа щоразу, коли хоче підсунути назад на перенісся окуляри, що весь час сповзають. Павук, що перебігає авдиторію та зникає десь під плінтусом. Цокання годинника, що висить на стіні над подвійними дверима. Ручка, котра раз за разом скочується похилою поверхнею стола і котру я постійно підіймаю.

Роблю глибокий вдих. Здається, абсолютно все довкола набагато цікавіше за розгорнутий переді мною підручник з права. Дістаю свій айфон та перевіряю, чи немає нічого від Аноніма. Вранці я надіслав йому повідомлення з відліком, але він досі так і не відповів. Учора від нього теж ні слуху ні духу. Може, він на мене загнівався? Бо щойно мені починає здаватися, ніби нам вдалося знайшли спільну мову, як він тікає від мене. І це так пригнічує. До кінця зворотного відліку залишився лише тридцять один день, і здається, наче перший лист від нього надійшов цілу вічність тому, але я пам’ятаю все так добре, ніби це сталося вчора.

 

«✉ Анонім:
Що б ти робив, коли б тобі
залишилося жити сто днів?»

 

Дурня якась, в цьому повинен бути сенс. Він запитав таке не навмання. Це не те питання, яке задають без причини, аби було. З кожним днем я все сильніше відчуваю, наче всі мої нутрощі скручуються вузлом, бо навіть попри те, що він мені каже, я знаю — щось має трапитися.

 

✉ Я:
Вибач.

 

Натискаю «Надіслати». Зазвичай я не прошу вибачень, але я просто не можу його зараз втратити. Не за тридцять один день до кінця відліку. З голови не виходить думка, що він збирається щось утнути. Знову зітхаю й відкладаю телефон, намагаючись знову сконцентруватися — чи, радше, без «знову», просто сконцентруватися — на підручнику з цивільного права.

Зрештою я таки потроху просуваюся вперед, і в мене навіть досить непогано виходить. За годину я відкладаю олівець та потягуюся, аж раптом мій погялд вихоплює силуєт. О, господи. Мимоволі підношу руку до брови й кривлюся, коли намацую під пластирем три шви. Здається, я починаю марити. Він за якихось п’ять метрів від мене, і це після того, як щез, наче й не було, на цілих чотири дні. На чотири дні, що я сходив з розуму від хвилювання, чи з ним бува нічого не трапилося, чи він не вбився на своєму позашляховику. А тепер він знову з’являється, от так от собі просто бере й огинає стелажі, втупивши очі в книжку, котру тримає однією рукою, та захоплено покусуючи кінчик ручки, котру тримає іншою. Ні, я справді, справді починаю марити. Хіба може хтось мати стільки нахабства? Гадаю, він може все. Він вільно йде між столів, навіть не дивлячись під ноги. Чорт би його побрав! Я чотири дні поспіль не можу собі місця знайти від хвилювання, а він прийшов до бібліотеки й читає, наче нічого й не сталося. Наче то не він кинув мене на узбіччі після того, як я розсік собі брову до його панелі приладів, бо цей сучий син був п’яний і розлючений. Здається, я зараз вибухну. Він простує до дверей, от-от вийде з читацької зали. Я вибухаю. Підводжуся, шаркаючи стільцем, й кільками кроками обходжу два столи. Він не помічає, що я біля нього, і я різко штовхаю його в плече.

— Ти як? Все добре?

Він витріщається на мене, а я прикидаюся, що оглядаю його з ніг до голови, маючи при цьому відверто зарозумілий вигляд. Навіть хапаю його за край футболки й вдаю, наче збираюся оглянути його спину.

— Нічого собі не зламав?

Він згортає книжку, запихаючи ручку між сторінок. Я відпускаю його й зводжу на нього погляд.

— Ну і як, досі живий-здоровий?

— Луї, давай не тут, — шепоче він й озирається.

Я теж озираюся й розумію, що всі погляди прикуті до нас. Я влаштував їм непогане шоу, та мені на це начхати. Я занадто розлючений, аби зважати на них. Чотири срані дні.

— Що? Тебе раптом захвилювали чиїсь погляди?

Бачу, як він скрипить зубами.

— Ану тихо там.

Повертаю голову до бібліотекарки — та дивиться на нас вбивчим поглядом крізь скельця окулярів, та я чхати на неї хотів. Знову зводжу на нього очі, вже збираюся накричати, та він не дає мені часу. Хапає за лікоть й тягне до виходу, і я настільки ошелешений, що навіть не перечу проти цього. Коли ми врешті опиняємося в безлюдному коридорі, він грубо розвертає мене обличчям до себе.

— Пояснити не хочеш?

Він хоче пояснень — він їх отримає. Висмикую руку з його хватки.

— З чого б такого мені почати? Бо, знаєш, я навіть вагаюся. Може з того, як ти штовхнув мене в коридорі? Або ні, чекай, я знаю. Давай з того, як ти увірвався в комірчину для прибиральників, а потім забрався геть. Або про те, як тоді, в бібліотеці, ти забрався геть, як остання падлюка. Хоча ні, давай може краще про той випадок, коли ти уявив себе супергероєм і полетів рятувати біднесенького хлопчика, що заблукав серед дзеркал, а тоді знову втік. Обирай.

Слова самі по собі злітають з моїх губ. Тупаю ногою. Гаразд, я дійсно розлючений. Я розмахую руками, коли говорю, а він просто стоїть собі, на обличчі — ні краплі емоцій, і це дратує мене ще більше. Я штовхаю його у плечі. Він трохи заточується, та я не даю йому часу якось відповісти — наношу ще один удар:

— Тобі ж подобається тікати, правда? Це ж якраз про тебе — звалювати, як остання падлюка. — Він знову ніяк не реагує, і це зводить мене з розуму. — Може ти скажеш там, я не знаю, хоч щось?

Він лише стенає плечима.

— Хочу дати тобі закінчити.

Вау, як люб’язно з його боку, вмерти можна.

— Та що тобі в біса робиться?! Ти висадив мене на сраному узбіччі і забрався! Що з тобою блять не так?!

Гаразд, добре, я себе не тямлю зі злості. Це вже я, певно, втретє питаю, що з ним не так, але я чотири дні поспіль хвилювався за нього як чортяка, і той факт, що він стоїть, мов укопаний, і ніяк не реагує, просто мене добиває. Я себе не контролюю, б’ю його в обличчя. Він такого не передбачив. Його голова від удару смикається вбік, і я раптом дуже чітко усвідомлюю, що накоїв. І ціпенію. Час, здається, спиняє свій біг. Навколо нас панує мертва тиша. На кілька довгих секунд він завмирає, а я не можу навіть пальцем поворухнути. Цього разу я певен, що він просто так це не залишить. Він підносить руку до щелепи й масує її пальцями, повільно розвертаючи голову до мене. Я чекаю, що він зараз вріже мені, що обсипле мене прокльонами чи бодай зиркне злісно, проте замість усього цього він посміхається. Я марю. В мене галюцинації. Я щойно з’їздив йому кулаком по зубах, а він… Він посміхається. В мені знову починає клекотати гнів, і я схрещую руки на грудях.

— Ну і чого ти смієшся, не скажеш?

Сраний придурок. Він забирає руку від обличчя.

— В тебе хороший правий хук.

— П..перепрошую, що?

Роблю великі очі. Здається, у мене якісь проблеми зі слухом. Він знизує плечима.

— Не думав, що ти так гарно б’єш. Наступного разу знатиму.

А ні, я все добре почув. І найгірше тут те, що це навіть не іронія, не провокація, а просто спостереження. І раптом мої руки опускаються донизу, я мало не розтуляю рота. Цього не може бути, то певно якийсь жарт. Я накричав на нього, вдарив його, а він мені тут щось плете про мій правий хук? Він вкотре збиває мене з пантелику настільки, що в мені не залишається анічогісінько, навіть гнів випаровується.

— Ти що, знущаєшся?

— Ні, я серйозно. Не думав, що ти маєш стільки сили.

Що ж, я гадки не маю, на якій планеті живе він, але я почуваюся так, ніби мене викинуло кудись у четвертий вимір. Ніби я знаходжуся десь у паралельному світі. Саме так, в паралельному світі за купу світлових років від планети Земля. Він розвертається і крокує геть, а я настільки ошелешений, що просто стою й дивлюся, як він йде, і мені дійсно, дійсно цікаво, чи це все, бува, мені не наснилося. Бо коли б то мені хтось з’їздив по щелепі, слушно то було б чи ні, я б явно не всміхався й не говорив би з ним про силу удару — й секунди б не минуло, як я б теж йому врізав. Ні, це неможливо, в комплекті з цим хлопцем мусить йти якась інструкція до використання.

— О, і Луї… — він обертається, і я бачу, як він виймає щось із кишені джинсів, а тоді кидає мені. Я інстинктивно підіймаю руку, щоб піймати. — Стисни його в долоні. — Переводжу погляд вниз, на ґумовий м’ячик, не розуміючи, що він хоче цим сказати. Тоді він торкається своєї брови, нагадуючи мені про мою. — Коли шви зніматимуть. Затисни у руці, щоб не думати про біль.

Відвертається і йде геть. Я стискаю м’яч, спостерігаючи, як він щезає у коридорі. Поправка: це не я, це він знаходиться в паралельному світі.

 

…

— Бал тільки за два тижні, а Даніель вже мене доколупує, щоб я пішов і допоміг вибрати їй сукенку.

Спираюся на більярдний кий і мимоволі здригаюсь. Ліам б’є по кулі й забиває в лунку.

— Підеш з нею?

Він знизує плечима перш ніж вдарити ще раз.

— Так. — Він промахується. Моя черга.Згинаюся над столом, цілюся у шістку. — А ти? Підеш з Елеанор?

Тепер плечима знизую я.

— Не знаю. Можливо. — Б’ю по кулі. — Вона мене дістала. До неї не доходить, що ми не разом.

Шістка закочується в лунку. Я трохи посуваюся, приглядаючись до наступної.

— А що там за фігню говорять про тебе зі Стайлсом?

Серце пропускає удар, кінчик кия раптом ковзає по покриттю стола. Я намагаюся вдати, ніби нічого не сталося, натягнути на обличчя маску відстороненості, й зосереджуюся на кулі.

— Ти про що?

— Не придурюйся, Луї, ти прекрасно знаєш, про що я. Що це був за цирк у бібліотеці?  Чутки розповзаються дуже швидко.

Так, знаю, дякую. Я підводжуся, випростуюсь і дивлюся на нього.

— Нічого. Він просто штовхнув мене, Ліаме, і я дав йому здачі.

— А мені казали інакше.

— Відколи ти слухаєш, хто тобі що каже?

— Відтоді, як це почало стосуватися мого найкращого друга і того хворого на голову.

Закочую очі й роздратовано пирхаю.

— Ти там дивися, обережніше, бо біля Даніель сам стаєш як дівчина, — намагаюся розсміятися, але виходить фальшиво, і я знаю, що його таким не візьмеш, проте він не наполягає. — Ходи, бо спізнимось на тренування.

І, не давши йому ані секунди на відповідь, проходжу повз нього й простую до виходу з кафетерію кампуса, міцно стискаючи зуби. «…того хворого на голову». Мені довелося добряче стримуватися, аби не гаркнути на Ліама, щоби не казав на нього так.

 

…

З тренування я повертаюся майже мертвий. Тренер був не в гуморі і протримав нас до десятої вечора. Тож я буквально падаю на ліжко. В такі моменти я просто невимовно вдячний татковому банківському рахунку за те, що можу дозволити собі кімната на одного, без сусіда.

Беру свій макбук і надсилаю листа Анонімові.

 

✉ Я:
30.

 

Масажую шию, перш ніж влягтися на подушку. Вже майже засинаю, коли чую звук вхідного повідомлення. Я ледь підводжуся, тру очі й кладу ноут на живіт.

 

✉ Анонім:
За що ти вчора
просив вибачення?

✉ Я:
Я поводився з тобою
грубо без причини.

✉ Анонім:
Не треба було. Та й
певен, причину ти мав.

✉ Я:
Так, мав. Чому ти два
дні мені не відписував?

✉ Анонім:
Бо не хотів говорити.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Тому.

✉ Я:
Що робиш?

✉ Анонім:
Фільм дивлюся.

✉ Я:
Який?

✉ Анонім:
Форест Ґамп.

✉ Я:
Чесно? Я його обожнюю.
Чекай, в мене є DVD, разом 
подивимося. На якій ти сцені?

✉ Анонім:
Давай. Перемотаю на
початок. Скажи, коли 
будеш готовий, щоб
разом запустити.

 

Ми провели вечір за переглядом фільму. Разом. Коментували кожен момент, змагалися, хто з нас зможе сказати більше реплік швидше Тома Генкса. Так, тут він мене, звісно, просто розгромив. Він знав їх усі напам’ять, слово в слово, але і я не пас задніх, отож, аби вберегти залишки моєї гордості, ми зійшлися на нічиї.

Мені сподобалося робити це з ним. Дивно, але оті неповні дві години я почувався так, ніби сидів поруч з Анонімом. Я не знаю про нього анічогісінько, навіть його імені. І я до цього вже навіть звик. Та ця мить дала мені зрозуміти, що ми з ним маємо бодай трохи спільного. І це було збіса приємно.

 

…

Півгодини до опівночі. Тренер знову нас затримав, і тепер я ледве тримаюся, аби не відрубатись за кермом. Підкручую гучність радіо — сподіваюся, Coldplay не дасть мені заснути. Та, зрештою, він виявилося зайвим — за кілька секунд сон як рукою знімає і я широко розплющую очі.

— Що за?.. Якого дідька він там забув?

Надворі глупа ніч, та я бачу, як він заходить у ворота цвинтаря обабіч дороги.Ніколи не вірив у карму, долю та іншу хрінь, та, здається, де б я не був і щоб не робив, я завжди з ним перетинаюся.

Вагаюся кілька секунд, та зрештою вирішую їхати далі. Нехай собі захоплюється відтворенням сцен з фільмів жахів скільки влізе, це не моя проблема.

І все ж… що він в біса робить на кладовищі о такій порі? Не над прірвою висить, і на тому спасибі. Але, господи боже, це ж цинтар. Нічний цвинтар. Нічого страшнішого не знайшов?

Пальці вистукують дрібний нервовий ритм по керму, і я не можу перестати заглядати у дзеркало заднього виду щоп’ять секунд.

— Грррггр… блять, та пішло воно все.

Пригальмовую, перш ніж розвернутись посеред дороги та припаркуватися перед кованою брамою. Вимикаю запалювання і, трохи знервований, виходжу з автівки. Не те, щоб я колись був боягузом, але й кладовище вночі — місне не з найприємніших. Запхавши руки до кишень піджака, я походжуся між могил, шукаючи його, аж поки нарешті не помічаю його аж коло іншого виходу.

— Ей!

Я зрозумів, що він почув мене, по тому, як різко спинився, але не обернувся. Підходжу ближче, аж поки не опиняюся за метр від нього. Він стоїть незрушно. Гадки не маю, в яку він грає гру, але це моторошно.

— Що ти тут робиш в такій годині?

Нарешті він розвертається до мене, і навіть попри нестачу світла я помічаю вологий блиск в його очах. Чорт, такого я не чекав.

— А ти?

І такого, загалом, теж.

Вже, певно, всоте я почуваюся перед ним цілковитим дурнем, бо не можу ж я йому сказати, що швендяюсь цвинтарем посеред ночі, бо пішов за ним. Хоча, чесно кажучи, оце зараз вперше мені байдуже, вважає він мене ідіотом чи ні. Його очі на мокрому місці — ось що мене тривожить.Він завжди змушував мене думати, ніби нічого не може його дійняти. Ніби ніщо не може його зачепити. Але в його зелених очах бринять непролиті сльози, і це мене повністю вибиває з колії. Якусь мить ми дивимося одне на одного, мовчимо, і я не знаю, чекає він відповіді чи ні. Але від болю, що застиг в його очах, усе всередині мене перевертається з ніг на голову. Біль цей глибокий, наче вирва, і треба бути цілковитим бовдуром, аби не второпати, що він, певно, втратив когось із близьких. Самому важко осягнути, та думка, що він може мати близьких людей, чомусь видається мені дуже дивною. Ні, справді, для всіх він — одинак, замкнутий та жорстокий. І через всю ту дурню, шо про нього розповідають, я навіть встиг забути, що він — звичайна людина і може відчувати усе те саме, що відчувають інші. 

Та він завжди здається настільки впевненим собі, майже недосяжним, що бачити його таким для мене наче ляпас. Тиша затягується, проте, здається, його це ані краплі не турбує, тільки мене. Мені стає геть ніяково. 

— Може, тебе підкинути?

Бачу, як він насуплюється, і подумки проклинаю себе за свою недоумкуватість, тож намагаюся виправити ситуацію.

— Та просто я не бачив, щоб твій джип десь тут стояв, ну і якщо ти пішки, то я цей, маю авто, тобто ну, якщо хочеш йти пішки, то йди, звісно, але міг би…

— Добре.

Хвалити бога, він мене перебив, бо я сам собі копав могилу. Так, цвинтарі — то явно не моє. Я просто киваю, і він йде за мною. Ми мовчи проходимось між надгробків, він вмощується на пасажирському сидінні, я сідаю за кермо.

— Куди тобі треба?

— До кампусу.

І втуплюється у бокове вікно. Чесно кажучи, мені так незвично бачити його тут, в моєму авто. Бо він усе ще Гаррі Стайлс — той, кого всі обходять боком. Від котрого усі сахаються.

Заводжу авто, й одразу ж вмикається магнітола.

— Тобі подобається Coldplay?

Кидаю погляд на нього — він знизує плечима. Знову втуплююся у дорогу. Він й так не надто балакучий, а тепер усе стало ще гірше. Знаю, йому зараз недобре, і, гадаю, непогано було б ним поговорити. Тому намагаюся якось почати розмову.

— Яку музику ти слухаєш?

Відчуваю порух з його боку і зводжу погляд на нього. Він дістає з кишені флешку та вставляє у магнітолу, після чого знову повертає голову до вікна, спирається на виступ та підпираючи підборіддя долонею. Гараз, зрозумів, розмовляти він не хоче. Sia у динаміках починає наспівувати Breathe Me, і я більше не намагаюся заговорити. Поїздка проходить у тиші, лиш важні депресивні пісні змінюють одна одну. Мимоволі поглядаю на нього що дві хвилини чи близько того. Він спостерігає за тим, як змінюється пейзаж за вікном, і навіть попри те, що він відвернувся, я бачу, що його очі досі блищать вологою. В якусь мить його щокою навіть скочується сльоза, та він швидко витирає її тильним боком долоні. Десь за п’ятнадать хвилин я паркуюся на автостоянці. Ледве встигаю витягнути ключ із замка запалювання, як він уже відчиняє дверцята.

— Дякую.

І, навіть не давши мені відповісти, вискакує на вулицю. Я дивлюся, як він йде між автівок, а коли переводжу погляд вниз, то розумію, що він забув свою флешку.

 

…

Прокручую її в руці. Вставляю в USB-порт. Виймаю. Обертаю в руці. Знову підключаю. Ще раз виймаю з порту. Зітхаю. Обертаю в руці. Вставляю у порт. Знову виймаю. Втуплююся у неї поглядом. Обертаю в руці знову і знову. Раз за разом. Звичайна собі флешка. Чорна. Гризу нігті. Агрхх, бляха, я не можу так вчинити. Різко закидую її в шухляду тумбочки, щоб більше не її бачити. Щоб перестати думати про все те, що на ній може бути.

 

 

«І ця втрата роз’їдає мене зсередини».
(с) Гаррі