Том 1. Розділ 5

В «Отелло» Вільям Шекспір писав: «Ревниві зовсім не тому ревнують, що є для того привід чи нагода. Вони ревнують, бо ревниві, й край. Сама себе зачне, сама й породить потвора ця». Він лише забув додати, що від ревнощів нутрощі скручує настільки сильно, що аж блювати хочеться. Ревнощі породжують руйнацію та з дня на день по крихті відбирають розум.
(с) Гаррі

 

Я зможу, я це зроблю. Ні, не зможу. Рхххааа. Дідько.

Почуваюся цілковитим дурнем — я вже хвилин десять як припаркувався біля ветеринарної клініки, але досі не вийшов зі своєї автівки. А найгірше те, що я бачив його через скляні двері приймальні, так що він, певно, теж мене побачив. Тим більше що в мене не найскромніше на світі авто. Не кожного дня зустрінеш червоний кабріолет Ламборджіні. 

Я скидаюся на кретина. Ні, не скидаюся — я і є кретин. Стукаю пальцями по керму, наче це може мені бодай якось допомогти. 

Та господи, це ж не важко. Відчинити дверцята. Сповзти з сидіння. Зачинити дверцята. Замкнути автівку. Піти до будівлі. Відчинити двері. Підійти до нього. Висловити вдячність. Запитати, нащо він мені допоміг. Можливо, ще раз висловити вдячність. І піти. Це легко. Хоча, ймовірно, не настільки легко, як хотілося б, бо я продовжую поводитися як повний придурок — я усе ще навіть з місця не зрушив.

Роздратовано пирхаю — чесно кажучи, я навіть не знаю, чого мене так напружує те, що треба йому подякувати. До того ж, чорт, мені вартує просто взяти й забратися звідси. Я його ні про що не просив, він сам прийшов. Ну от, все, я знову починаю стукати по керму.

Він збиває мене з пантелику. Те, що сталося у дзеркальній залі на ярмарковій площі, збило мене з пантелику. Ось уже два дні я не можу перестати про це думати. Знову й знову прокручую цю сценку в голові й ніяк не можу зрозуміти, чому він так вчинив. Я крутив цю ситуацію так і сяк, проте на думку не спала жодна вагома причина, особливо враховуючи те, що коли я востаннє його бачив, то повівся з ним просто огидно. Тому ні, я дійсно не розумію, навіщо йому було допомагати мені. Та й взагалі, звідки він взявся? Тому що це я теж намагаюся зрозуміти, і, здається, я не бачив його раніше, до того, як він знайшов мене, цілковито розгубленого й огорнутого панікою, посеред дзеркал. Хоча, натовп тоді був чималий, нащо мені було його шукати?

Так, гаразд, я відпускаю кермо, бо коли продовжу так по ньому стукати, то врешті пошкоджу шкіряну оббивку. Заплющую очі, глибоко вдихаю та виходжу назовні.

Певно, той факт, що я, як ідіот, п’ятнадцять хвилин простирчав у своїй машині, трохи мене роздратував, бо я смикаю за двері занадто різко. Ніби звичайного дзенькання дверних дзвіночків було б недостатньо. Підходжу до стійки, спираюся на неї. Він сидить з опущеною головою, втупившись у свій комп’ютер, та перш ніж я встигаю бодай розтулити рота, він каже:

— Привіт, Луї.

Він навіть не підводить голови, не дивиться на мене, та я однаково помічаю, як кутики його губ смикаються у ледь помітній глузливій посмішці. Ага, отже для того, аби прикинутися, ніби він не бачив, як я стільки часу сиджу в автівці й борюся сам із собою, совісті у нього недостатньо. Мало того, він ще й насміхається з мене. Мені більше не хочеться просити у нього вибачення. Абсолютно не хочеться. Проте піти просто так, нічого не сказавши, я теж не можу. Тому бовкаю найперше, що спадає мені на думку.

— Як там пес поживає?

Міцно зціплюю зуби. Це якийсь маразм. Як там пес поживає? Серйозно? Відтоді, як я його збив, я жодного разу ним не цікавився, а тепер просто так взяв і запитав? Гіршого й вигадати годі.

Подумки проклинаю і себе, і його, а його усмішка тільки ширшає. Та господи боже мій, я зараз ту срану усмішку заштовхаю йому в горлянку.

— Ти справді щойно запитав, як там собака?

Ясно, він вирішив до мене докопатися. Я дратуюся, бо усвідомлюю — це вже вкотре я ганьблюся перед ним. Вкотре поводжуся наче зарозумілий довбень.

— Ну… так.

Він набирає на клавіатурі ще кілька слів, перш ніж нарешті підводить голову й дивиться на мене. Бачу, як сильно він намагається стримати посмішку.

— З ним все гаразд.

— Чудово.

Ця ситуація його явно розважає, і я стискаю кулаки.

— Його взяли до сім’ї більше місяця тому.

Він робить наголос на останніх словах. Ага, тобто він вирішив не просто докопатися, а закопати мене з кінцями, а я, як останній дурень, ще й лопату йому подаю.

— До гарної сім’ї?

— Так, дуже гарної.

— Він щасливий?

— Так, щасливий.

— Добре. Бо я був би не надто радий дізнатися, що він живе з людьми, котрі погано до нього ставляться.

— Вони дуже добре до нього ставляться, не хвилюйся за це.

— Вони його добре годують?

— Так, вони його добре годують.

— В нього є будка?

— Нема за що, Луї.

— Га? — одразу ж зривається з моїх губ.

І він повторює:

— Нема за що.

Бачу по його очах, що він усе зрозумів. І десь глибоко всередині я вдячний йому за це. Вдячний, що не дав мені зганьбитися ще більше. Ми не зводимо один з одного поглядів, і дивно, але оце вперше я не відчуваю жодного дискомфорту. У кутиках його вуст знову розквітає ледь помітна посмішка, тепер уже не глузлива, а проста, звичайна. Котра, однак, в’яне, щойно сигналить його пейджер. Він читає повідомлення, що висвітлюється на екранчику, і я бачу, як блідне його обличчя.

— Дідько.

Він спритно перестрибує через стійку, маючи при цьому вкрай стурбований вигляд, і не знаю, нащо, але я простую за ним. Гадки не маю, заважаю йому чи ні, та коли він притримує для мене задні двері — припускаю, що таки ні. Ми поквапом перетинаємо щось типу внутрішнього подвір’я і за якихось пару секунд опиняємося коло дівчини, що стоїть на колінах перед собакою, здається, лабрадором.

— Карло?

— Кепські справи, дитина розміщена неправильно.

— Чорт.

— Я приведу Марка.

— Давай, тільки швидко.

Я розумію далеко не все з того, про що вони говорять, проте обоє виглядають вкрай занепокоєними. Спостерігаю за тим, як дівчина йде геть.

— Луї?

Повертаю голову до нього. Собака скавулить, він стоїть біля неї навколішки, і, чесно кажучи, я дещо розгублений. Нарешті задаюся питанням, що я тут роблю.

— Луї, тобі доведеться мені допомогти. Вона скоро народить, але щеня розміщене неправильно, і вона боїться. Ходи сюди.

Половину його слів пропускаю повз вуха, надто наляканий болісним скавчанням, що щириться подвір’ям, проте роблю, як він каже, вклякаю біля нього. Він бере мою руку та кладе на верхню частину живота тварини.

— Її звати Мейсі. Говори з нею, заспокой її. І гладь рукою, ось так, — він кладе руку на мою, показує, що і як робити. А я не можу витиснути з себе ні звуку, бо мене до півсмерті жахає кожен стогін Мейсі. — Гаразд, ти зможеш це зробити?

Певно, я йому відповів чи кивнув, бо він більше не звертає на мене уваги. Він робить… не знаю, що, і не надто хочу знати. Гадаю, витягує щеня. Відчуваю, що от-от знепритомнію від крові, однак роблю, як він сказав — гладжу собаці живіт, і раптом розумію, що насправді я натискаю на нього, допомагаючи їй народити.

— Все буде добре, люба, ти впораєшся.

Він розмовляє з нею, каже різні заспокійливі дурнички. І слава богу, що він це робить, бо я вже встиг забути, що взагалі-то це все належало робити мені. По правді сказати, я не те щоб звик розмовляти з собаками, а особливо з тими собаками, що народжують і скавчать так, ніби помирають.

Усе моє тіло дрижить, проте я не можу відвести від нього погляду. Його обличчя аж витягнуте, проте скривавлені руки діють обережно, зі знанням своєї справи. Він зосереджений на тому, що робить, говорить з Мейсі спокійно та м’яко. І найгірше те, що це, схоже, працює — допоки я вже мало не на межі паніки, собака по трохи заспокоюється. Ще якась мить, і скавчання, котре, здавалося, ніколи не припиниться, зовсім стихає.

— От і все. Все закінчилося.

Я повертаюся обличчям до нього. Він тримає в руках крихітний, весь перемащений кров’ю шерстяний клубок, проте це клубок, котрий рухається і живе. У нього спітніле обличчя, але він усміхається. По-справжньому усміхається, і його очі аж іскряться радістю.

— Глянь-но.

Мені забирає кілька секунд, аби зрозуміти, що він говорить до мене. Дивлюся на новонароджене цуценя, і це так безглуздо й банально, та мені він здається просто чарівним. І я теж усміхаюся.

— А ось і ми.

Розвертаюся й бачу, що до нас крокує дівчина, а поряд з нею йде, ймовірно, той самий Марк. На ньому білий халат, тому я припускаю, що він ветеринар. Знову повертаюся до Гаррі — він кладе цуцика на шию матері й витирає руки до джинсів, зводячи на мене погляд.

— Луї? Луї, ти як?

— Добре.

Принаймні, спершу мені так здається. Він знову виглядає стурбованим. І, чесно кажучи, я почуваюся зовсім не добре. Мені зле, мене зараз знудить.

— Точно? Ти блідий.

Я відчуваю, як він допомагає мені встати, як обіймає мене за талію та підтримує, доки ми перетинаємо подвір’я. Я мало що усвідомлюю, світ йде обертом і я відчуваю, що зараз таки зомлію.

— Ти тільки не впади без свідомості.

— Не впаду.

А тоді ми знову опиняємося всередині, мені жарко і я відчуваю, як скронями збігають крапельки поту. Він саджає мене на стілець та зникає, аби за мить повернутися зі склянкою холодної води та сісти поряд зі мною. Вода приносить мені полегшення. На мить заплющую очі, аби прийти до тями.

— Як почуваєшся?

— Краще.

У голові вже не так паморочиться, та й нудити перестало. Певно, моє обличчя знову набрало кольорів, бо занепокоєність Гаррі, здається, трохи влягається. Та він все одно не зводить з мене очей.

— Гадаю, ми назвемо його Луї. Цуцика.

— Хах. Дуже смішно.

Проте він не жартує. Я випростуюся на своєму стільці, він теж сідає прямо, готовий будь-якої миті піймати мене, якщо я впаду.

— Обережно, ти все ще блідий. Пробач. Я не знав, що ти боїшся крові. — Я теж не знав. — Дякую тобі. — Дивлюся на нього й ніяк не можу второпати, за що він мені дякує. Він, певно, це розуміє, бо продовжує: — Без тебе я не зміг би врятувати цуценя, так що дякую. 

Гадки не маю, щиро він це каже чи ні. Я ж нічого такого не зробив, хіба що мало не втратив свідомість. Та все одно я страшенно пишаюся собою, бо допоміг малюку Луї народитися на світ.

…

— Оо, не може бути! Тільки не кажіть, що це Луї!

— Він був таким чарівним малюком, правда?

— Аввв, найчарівнішим на світі.

Неділя. Бранч на веранді. Елеанор воркоче разом з моєю мамою, а я не можу перестати роздратовано закочувати очі. Повірити не можу, що взяв Елеанор з собою — між нами немає нічого, крім сексу, та вона, здається, просто не хоче цього розуміти. Але моя мама настільки виклювала мені мозок питаннями, чому я ніколи не приводжу свою дівчину, і я собі подумав, що коли один раз покажу їй Елеанор, вона від мене відчепиться. І тепер я справді, справді про це шкодую. Мама не вигадала нічого кращого — пішла й дістала альбоми з моїми дитячими фотографіями, і ось уже півгодини я змушений вислуховувати фрази типу «ой, та це ж він!», «ох, який же він милий», «яка гарна дитина», «божечко, Луї, це ти!». Я от-от вибухну, але натомість лише посміхаюся — настільки вимушено та фальшиво, що взагалі не розумію, як вони на це ведуться.

А тоді мама вирішує мене добити.

— Як давно ви разом?

Я захлинаюся чаєм, і Елеанор відповідає замість мене.

— З початку осені.

Найгірше те, що вона шкіриться аж до вух, страшенно собою задоволена. А мама одночасно обурена й у захваті.

— Але ж Луї, чому ти нічого не розповідав?

Бо ми не разом. Ми просто трахаємось. Але вони знов завели якусь розмову, та й у будь-якому разі я не певен, наскільки слушно було б отаке сказати. Я ж не хочу, аби матір злягла із приступом. Натомість дістаю з кишені айфон і пишу Анонімові.

 

✉ Я:
35.
P.S. Я зараз накладу
на себе руки.

✉ Анонім:
Що сталося?

✉ Я:
Мама витягла сімейні
альбоми і показує фотки
моїй псевдо-дівчині.

✉ Анонім:
Це аж так страшно?

✉ Я:
Мені там чотири. І я голий.

✉ Анонім:
Дійсно, така собі ситуація.
Можна дещо спитати?

✉ Я:
Звісно.

✉ Анонім:
Чому ти зустрічаєшся
з Елеанор?

✉ Я:
Я не зустрічаюся з
Елеанор, я просто
її трахаю.

✉ Анонім:
Тоді наступного разу запиши
мамі ваше секс-відео — це
непогано замінить фотографії.

 

 З горла мимоволі виривається смішок. Вони здивовано витріщаються на мене, тому я відкладаю телефон вбік та вдаю, наче страшенно зацікавлений розмовою.

— Вибач, про що ви говорили?

— Елеанор якраз казала, що записалася на курс психології і що їй вона дуже легко дається.

Єдине, що їй справді легко дається — це смоктання членів. Проте я нічого не кажу, бо не певен, що мамі це б сподобалося. Уявляю її обличчя, коли б я дійсно ввімкнув їй наше з Елеанор секс-відео. Вже бачу, як її очі сповнюються обуренням та потрясінням, як вона прикриває їх долонею — мені доводиться закусити губу, аби вкотре не розреготатися.

Навіть попри мою розмову з Анонімом, день тягнеться як жувальна ґумка. Ні, справді — день тягнеться дуже довго та марудно, весь просочений обридлими розмовами про лаки для нігтів, моду та різних людей.

Ми повертаємося в кампус коли вже перевалило за десяту вечора. Вмикаю в автівці Aerosmith, бо не хочу розмовляти. Годі вже з мене, наслухався Елеанор за весь день так, що коли вона ще бодай щось скаже, то я просто візьму і виштовхаю її десь на узбіччя. Проте, судячи з усього, в її голові зароджується зовсім інша ідея, й вона ковзає рукою мені між ніг.

— Луї…

Я прибираю її руку.

— Перестань.

— Ну сонце, ну давай…

— Не називай мене так.

От цікаво, коли я з нею говорю, вона мене хоч колись слухає? Бо це не вперше я прошу її не називати мене так. Я не її хлопець, тому свої гниленькі прiзвиська нехай тримає при собі.

— Чорт забирай, Ел!

Я різко повертаю кермо і ледве встигаю вирівняти авто. Вона знову ковзнула рукою по моїх джинсах, я й помітити не встиг.

— Ти якась хвора чи що? Ми могли розбитися! Не бачиш, що я за кермом?

Повертаюся до неї — вона закушує губу й робить абсолютно безневинні очі, перш ніж почати розстібати ґудзики своєї блузки. І раптом я починаю вагатися, мені більше хочеться вдарити її — я не б’ю дівчат, та для неї міг би зробити виняток — чи з’їхати на узбіччя.

— Та годі тобі, Луї. Дай я подбаю про тебе.

І звісно ж, звісно ж вона знову перемогла. І я з’їжджаю на узбіччя.

На стоянці університету я паркуюся незадовго до опівночі. Весь той час, відколи п’ятнадцять хвилин тому висадив Елеанор біля її будинку, я сидів і бідкався собі під носа, що мені знову заморочили голову. Нарікав, що не можу її здихатися, що вона сексом прив’язала мене до себе. Зв’язала по руках і ногах. Я ніколи не можу встояти перед її приставаннями, бо врешті-решт вона завжди отримує що хоче. Наприклад, мою капітанську куртку. Бляха, от же ж дідько. Вона знову пішла в ній. Гепаю дверцятами своєї автівки. Вона мене вже дістала. Це бляха моя довбана куртка!

І, схоже, не я єдиний тут на нервах — щойно я розвертаюся, як бачу Стайлса, і навіть більше не вигадую йому прізвиська. Стайлса, котрий мало не пролітає через паркінг десь за десять метрів від мене. Він прямує до велетенського чорного Рендж Ровера. Господи боже, якого біса? Та він, схоже, ледве на ногах стоїть і зібрався водити авто? Сподіваюся, це якийсь жарт. Кілька секунд — і я вже біля нього. Він спиняється, бачачи мене, та вибір насправді у нього був невеликий — я ж встав простісінько перед ним. Я не помилився, від нього тхне алкоголем.

— Будь ласка, скажи, що ти не зібрався сідати за кермо.

Він зиркає на мене так. ніби хоче спопелити на місці.

— Відійди.

Гаразд, він явно чимось дуже сердитий, проте я не розгублююся. Якщо він поведе авто в такому стані, то вб’ється. Побачивши, що я навіть з місця не зрушую, він зненацька штовхає мене в плече так, що я аж заточуюсь, і відчиняє дверцята.

— Прокляття! Ти ж не в тому стані, щоб їхати кудись!

Та він мене навіть не слухає. І тоді я роблю найтупіший та найнерозсудливіший вчинок у моєму житті — я обходжу його позашляховик та сідаю у крісло поруч. Бачу, як він стискає кермо, аж кісточки біліють. Він пильно вдивляється у лобове скло, кожен м’яз його тіла напнутий до неможливого, щелепи напружені, зуби міцно стиснуті. Він не сердитий, ні — він просто розлючений.

— Вилазь.

— Ні.

— Забирайся. З. Мого. Авто.

З його голосу сочиться отрута, він чітко промовляє кожнісіньке слово. 

— Ні.

Цікаво, він мені зараз вріже чи як? Але ні, він продовжує дивитися просто перед себе. Якщо він сподівається, що коли ігноруватиме мене, я не витримаю й втечу, то він глибоко помиляється.

— Чудово.

І перш ніж я встигаю якось зреагувати, перш ніж я встигаю бодай пасок безпеки пристебнути, він різко здає назад та рвучко гальмує. Ледве я хапаюся рукою за панель приладів, аби не заїхати нею собі в обличчя, коли він знову тисне на газ.

— Ти головою поїхав?

Він летить по шосе, не оглядаючись, підрізаючи кожне авто — водії змушені сигналити, аби ми в них не врізалися.

— Боже, спинися! Ти нас вб’єш! — я щосили чіпляюся за ручку у мене над головою. — Чорт би тебе побрав, Гаррі, зупинися! Не будь ідіотом!

І він знову так різко гальмує, що я аж підскакую, почувши позаду нас гудок автомобіля, котрий заледве встиг уникнути зіткнення.

— Вимітайся.

Я занадто приголомшений, щоб відповісти чи навіть поворухнутися. Мене трясе. Я розвертаюся й бачу, як із кабріолета позаду, стиснувши кулаки, виходить чоловік. Нічого доброго це не віщує. Він гримає у вікно з боку Гаррі, щось кричить. Гаррі його ігнорує, розвертається до мене й дивиться потемнілими очима.

— Вимітайся.

— Ні.

Якщо я його полишу в такому стані, то він просто розіб’ється. Гадки не маю, якого дідька я все ще тут — моє серце от-от розірветься на шмаття. Кров упереміш з адреналіном несамовито стугонить у жилах, чоловік продовжує гепати у шибу й кричати, та йому байдуже. Я навіть не певен, що він це чує. Ми дивимося один на одного безвідривно, і коли він розуміє, що я не збираюся відводити погляд — до скреготу стискає зуби, і його очі стають ще темнішими. Він злостиво вмикає першу передачу та знову рушає, залишаючи того чоловіка скаженіти посеред дороги. Я чіпляюся за своє сидіння, поки він проїжджає на кожне червоне світло, обганяє кожне авто на шляху.

— Блять, та ти хворий! Зупинися, чорт забирай! Ти нас вб’єш!

Здається, це стало для нього останньою краплею. Він так різко викручує кермо, що я не можу стримати крик, коли в нас мало не врізається вантажівка. Він з’їжджає на узбіччя, цього разу я не встигаю якось собі зарадити й з розмаху вдаряюся обличчям до панелі. Очманілий, я не помічаю, як він виходить з автівки, і перш ніж я встигаю хоч щось зрозуміти, він відчиняє мої дверцята, хапає мене за плечі та витягує назовні. Він штовхає мене, я втрачаю рівновагу й боляче падаю на землю. Зводжу на нього очі — він височіє наді мною, пропалює мене поглядом. Руки, мов струни, витягнуті вздовж тіла і стиснуті в кулаки.

— Коли я кажу вийти з мого авто — ти виходиш з мого авто.

Гаразд, от зараз він точно мені вріже. Навіть не торкаючись його, я відчуваю, що його аж трясе від люті. Я розгублений, не можу ані встати, ані навіть поворухнутися, тому просто чекаю. І чекаю. Але нічого не відбувається. Він дивиться на мене ще декілька секунд, а тоді розвертається, сідає в своє авто та зривається з місця так само різко, як до того гальмував. Кидає мене тут, самого, бозна де. Я навіть спам’ятатися не встигаю, як світло фар його позашляховика вже тане десь удалині. Підношу руку вгору, торкаюся своєї брови — звідти сочиться кров. Я абсолютно спантеличений. Ніяк не можу второпати, що оце щойно сталося. Якесь бляха сране божевілля.

 

Вали до своєї курви.
(с) Гаррі