XXXIV

XXXIV

 

Валірія

Джон пильно вдивився у наморщене старече обличчя. Старий заплющив очі і скривився, ніби спогади завдавали йому фізичного болю. Напевно і йому було б неприємно згадувати про знищення свого дому. Йому і досі снилося, як порт Фоґфорту палав вогнем чи не усіх кольорів веселки. Але все-таки йому було цікаво почути головну тамницю Валірії. Таємницю її падіння.

 

— Це сталося чотири сотні років тому, коли наша магія досягла піку своєї могутності. Ми могли бачити події, що відбувалися за тисячі миль від нас, за допомогою скляних свічок. Ми виробляли драконячу сталь у таких же обсягах, що й прикраси із золота. Ми підкорили собі драконів, зробивши їх чи не своїми летючими кіньми. Наша держава була готовою завоювати весь світ. Але уся наша могутність трималась на двох речах: магії та рабській праці. Ми мали тримати хиткий баланс, але з роками масового видобутку гірських копалин під Чотирнадцятьма Вогнями, їх поклади все танули і танули. А обійтись без руди ми не могли. Тоді чотирнадцятеро Майстрів зібралися і почали радитися про те, як нам далі бути. І тоді вирішили задіяти найпотужніше із заклять: ми мали поєднатися із силою вулканів і перетворити усе пусте каміння в залізо та інші метали. Тривало це дуже довго і потребувало великої концентрації та сили. Варто було помилитися одному, і усе б закінчилося фатально, що й сталося. У той фатальний день, коли ми вже завершували свою місію, прогримів вибух. Вибух, який одразу вбив трьох із нас, і ще сімох покалічив. Я встиг встановити бар’єр навколо себе, та не навколо найближчих до себе людей. Ми всі настільки ослабли, що не змогли елементарно розкинути каміння зі шляху. Троє останніх вцілілих Майстрів померли через невизначений від відсутності сонця час. Я зміг зібрати останні рештки енергії і вийти назовні. І коли вийшов, місто палало. Уся дерев’яна забудова згоріла на попіл. А над тим, що колись було нашою столицею, завис чорний дим, а попіл падав немов сніг. Більшість драконів вбили вулканічні бомби, а ті, що вціліли, трималися ще з тиждень, поки не померли від голоду та попелу, що осів на їхніх легенях. Чому я досі живий? Мабуть тому, що Бог Вогню іще має на мене плани. Я протримався іще чотириста років, та відчуваю, що мій вогонь потроху гасне. Навряд чи я доживу до того моменту, коли ви повернете відібраний у ваших предків трон…

— А ви вважаєте, що у нас вийде? — запитав Джон.

— Так, Ейгоне з домів Старк і Таргарієн. Я бачив твоє і королевине майбутнє у вогні. Усю історію я не можу повідати вам, та дещо скажу: окрім Ланністерів у вас є ще один, в рази небезпечніший ворог. Останній слуга Бога Вічної Зими і Довгої Ночі. Той, хто веде до Стіни легіони мертвих. Той, хто несе з собою вічну зиму і вічну ніч.

— Ви про Великого Чужого? — запитав Джон.

— Великого Чужого було знищено ще у Першу Довгу Ніч. Він був наймогутнішим слугою Бога Вічної Зими. Він міг одним порухом руки заморожувати океани і умертвляти цілі армії. Десять тисяч років тому він зібрав велику потугу, щоб знищити людство, адже у нього з’явився союзник у вигляді білих блукачів — штучних істот, яких створили Діти Лісу, щоб захиститися від людей. Великий Чужий міг лише сіяти холод і темряву, але не міг створити нічого живого, бо холод це невід’ємна частина смерті, як тепло — життя. Магія Дітей дала можливість Великому Чужому зібрати армію із мертвих людей і звірів, а також тих Дітей, які впали у битвах з Першими Людьми. Катаклізм сколихнув не лише Вестерос. Там, де зараз Дотракійське море, була замерзла крижана пустка, а Імперія Йї-Ті взагалі занурилась у вічну ніч. Коли здавалося, що усьому приходить кінець, знайшлися ті, кому стало духу скликати людей на останню битву. Битву за Світанок та Літо. В аннали увійшли імена Геркуна Героя, що отримавши вказівки від Брандона Будівничого рушив на пошуки Дітей Лісу, Брандона Будівничого, що був квінтесенцією магії Дітей і зміг підкорити своїй волі усіх лютововків, ведмедів, лосів та інших великих звірів. Та найвідомішим на заході є Азор Ахай, якого часто вважають однією особою з Геркуном Героєм. Він був ковалем і воїном великої сили, у предків якого замовляли зброю самі Імператори Світанку, а Імператор Кривавого Каменю просив стати своїм вартовим, та Азор відмовився, адже знав, що той був узурпатором. Ніч, яка впала на Імперію Світанку, накрила і батьківщину Азора й Геркуна, завдяки яким ці землі й стали називати Вотчиною Геркуна. Але тоді вони разом із дружиною Азора Нісою-Нісою покинули батьківщину, рятуючись від темряви. Шлях привів їх сюди, у Храм Вогню біля Чотирнадцятьох Вогнів. Тут Архіжрець Кедоріон зустрів їх і розповів про те, що є причиною темряви, і показав їм, що діялося у Вестеросі, який повністю занурився у зиму та Довгу Ніч. Корінь зла лежав там, а отже і битва мала відбутись там. Кедоріон розіслав своїх підлеглих у всі краї, яких не торкнувся катаклізм, у тому числі до Асшаю та навіть Ультосу. Звідусіль збиралися добровольці, готові скласти голови за те, щоб знову настало літо. І коли це велике військо рушило у Вестерос, їхні кораблі розтягнулись на багато миль. Їх було так багато, що коли передні досягали Зламаної Руки, задні тільки піднімали вітрила у гавані. Уже там Геркун знайшов Дітей Лісу і отримав від них драконове скло, яке могло знищувати білих блукачів та підняту ними нечисть. Але щоб долати білих блукачів, Азору був потрібен інший меч. Меч, який мав бути вогнем у сталі. Спершу він кував його тридцять днів і тридцять ночей, та коли занурив його у воду для гартування, клинок зламався. Тоді він взявся за роботу вдруге, цього разу протягом п’ятдесятьох днів і ночей, і щоб загартувати його він спіймав і заколов лева, але й тоді меч зламався навпіл. І втретє приступив Азор Ахай до роботи з важким серцем від знання, що доведеться зробити. І через сто днів та сто ночей він покликав Нісу-Нісу, свою дружину. Він попросив її оголити груди, після чого пронизав її живе серце мечем. У той момент душа Ніси-Ніси та вогонь її життя переселилися у меч. Його лезо горіло мов сонце в зеніті, а пронизані ним вороги згорали на вугіль. Отримавши таку силу, люди здобули перемогу в Вестеросі, після чого Брандон відгородив землі людей від земель Дітей Лісу та Краю Вічної Зими Стіною. А згодом перемогу було здобуто і на сході, коли Імператора Кривавого Каменю було повалено, а темряву розігнано. На жаль, узурпатор втік далеко за Сіру Пустку і заснував темне місто К’Дат, яке аж кишить темними магами, а його мури обходять навіть такі жахливі істоти як шрайки. Але зараз не про це. Коли Великого Чужого було повержено, його крижане серце вирвали, і за допомогою його сили спільно з Дітьми Лісу та велетнями було збудовано Стіну. Білі блукачі, що залишилися, не могли вразити серце свого володаря, і саме тому Стіна збудована з льоду. Але на жаль, Азор Ахай вчинив фатальну помилку, коли пощадив сина Імператора Кривавого Каменю. Він віддав його у Нічну Варту, щоб той під пильним оком Брандона захищав Стіну від хай і ослаблених білих блукачів. Та на жаль, юнак був таким же підступним і темним, як і його батько. Він шукав способів повернути силу білим блукачам та воскресити Великого Чужого. На жаль, крижане серце неможливо було дістати з ядра Стіни, тому єдиним способом, що залишився, було запропонувати йому своє тіло. Цей син став тринадцятим лордом-командиром Нічної Варти, після чого почав діяти. В одному з рейдів за Стіну він узяв силою останню з жінок білих блукачів, передавши їй із своїм сім’ям і частину своєї душі. Цей акт був настільки неприродним, що на тих землях знову запанувала темрява. Тринадцятий лорд-командир оголосив себе Королем Ночі, а свою «дружину» — Королевою. Він підкорив собі гарнізон Твердині Ночі магією, і робив піднесення своїми з Королевою дітьми білим блукачам. І не лише своїми, адже він змушував воїнів Варти красти у Вільного Народу жінок, а плоди ґвалту після народження підносив Чужим. І так тривало тринадцять років, поки Брандон Руйнівник та Джорамун Здичавілий не здолали його. Короля Ночі та його мертву Королеву було вбито, та їхній старший син встиг прийняти у себе частину душі Великого Чужого. І тепер він готує похід помсти на південь. Якщо Стіна впаде, новий Король Ночі здобуде серце Великого Чужого і завершить його переродження. У Валірії це передбачали. Дейніс Сновидиця бачила це у своїх видіннях, а її нащадок Ейгон бачив порятунок для світу. Він передбачив, що із його роду прийде Обранець, що й стало причиною Завоювання Вестеросу. Пізніше Візерис І побачив, що із його онука Ейгона народиться цей рятівник, та його дружина повважала, що мова про її сина, також Ейгона. І вже твій батько Рейгар побачив, що на жаль його діти від Елії Мартелл не мають усієї сили, що здолає Чужих. Коли ти народився, Ейгоне Таргарієн, я побачив у вогні неймовірну силу. Така ж сила є у твого сина Валарра, і буде в інших, поки ненароджених дітей. А тобі, Дейенеріс Народжена Бурею, вдалося те, що не вдавалося іншим твоїм предкам. Ти пробудила драконів із каменю, ти пережила спалення вашого дому, ти така ж обрана, як і твій чоловік. А тепер гляньте на небо…

 

Джон, а разом з ним Дейенеріс, Ертур, сер Баристан та архімейстер із Сареллою глянули вгору. Спершу не побачили нічого особливого. Але потім…

О, це не могло зрівнятися ні з чим, що пережив Джон за все своє життя. Його предки намагалися повернути це видовище багатьма способами, та не змогли. До цього моменту.

До моменту, коли шість величезних драконів по черзі вилітали із жерла найбільшого з вулканів…

___

 

Джендрі як завжди зберігав стоїчний спокій у присутності Арії Старк. Арії Старк, яку він знає вже не один рік як вельми непосидючу дівчину, що тільки й катається на конях або вчить молодших дівчаток битися на мечах. Вона тільки в нього замовляла підкови для коня, новий кинджал чи «Голку підгострити». За два роки знайомства хлопець все більше і більше захоплювався нею, а тепер… а тепер він не знав, куди подітися у її присутності.

Арії нещодавно виповнилося чотирнадцять, і уже зараз вона справляла враження красивої та впевненої у собі дівчини. Тренування із Сіріо перетворили худорляву дівчинку на струнку мов молода берізка леді. Шкіряна жилетка вже трохи піддималася в районі грудей, а високі чоботи та легінси ще більше підкреслювали довгі стрункі ноги. Подовгасте обличчя округлилося на щоках, щоки вкривав легкий рум’янець, а великі сірі очі були злегка підмальовані вугіллям. Додайте до цього зібране в пучок довге темно-каштанове волосся і легку усмішку — і портрет північної красуні готовий. І ця красуня аж надто часто забігала до нього в кузню, байдуже, по роботі чи ні. Тоді свою ніяковість хлопець міг списати на спеку від горна, то зараз це було вельми проблематично.

На щастя, юний коваль мав на що відволіктися. Валірія була чудовим, небаченим місцем, точно кращим від діри, прозваної столицею Сімох Королівств. Особливо його зацікавила дивна споруда, схожа на кількаповерховий міст. На жаль, архімейстера Марвіна чи Семвела Тарлі поруч не було, і ніхто не міг пояснити, що це. Хоча Арія колись була вельми старанною ученицею в мейстера Волкана, і можливо змогла б пояснити йому що це, що він і зробив.

 

— Це, — відповіла Арія, — називається акведук, і його призначенням було постачання води для міщан або ж місцевих фермерів. Принаймні так мені пояснював мейстер Волкан.

— Була б така штука у Королівській Гавані… Блошине Дно б не смерділо так, як я пам’ятаю, — вражено відповів хлопець.

— Усе аж на стільки було погано?

— Я жив у мабуть найбільш смердючому районі Блошиного Дна, коли лорд Аррін та лорд Стенніс знайшли мене і віддали майстру Моту. А майстер… він вважав мене своїм наступником, але я не бачив для себе перспектив у Королівській Гавані. Я б не витримав кувати мечі для Тороса з Міру на кожен новий турнір.

— Але ж це б приносило прибуток.

— Якщо зневага до праці майстра приносить прибуток, це не означає, що так повинно бути завжди.

 

Арія на це лише захихотіла, і знову зацікавилась великими будівлями. Джендрі ж рушив далі шукати легендарні ковальні Валірії.

Сказати по правді, він не знав, як вони мали б виглядати. Орієнтувався він на місце, де працював сам під майстром Мотом. Але навряд чи у Валірії усе було так само. До того ж, враховуючи масштаби тутешніх будівель, усе могло бути на такому ж рівні. Тільки має бути якась підказка. Наприклад, напис на стіні чи вивіска…

Наче підкорившись його думкам, в одній з будівель двері виявились відчиненими. Ну як відчиненими, виламаними, явно не дуже й давно. Юнак боязко зайшов всередину і остовпів від того, яке ж це було просторе приміщення.

Ближче до виходу стояло щось дивне, схоже на величезний чан. До нього була підведена невелика драбина з платформою нагорі, звідки відкривався вигляд на вміст посудини. І коли Джендрі здійнявся туди, то не зрозумів, що там всередині. Спершу він подумав, що це дно, але навряд чи воно могло бути таким товстим, аж до половини об’єму, і настільки нерівним. Аж потім він зрозумів, що це застиглий метал. Поруч із «чаном» знаходилась ще якась посудина, чиє призначення він не зрозумів. Підійшовши ближче він зазирнув всередину і побачив, що там було: обсидіан, або ж вулканічне, чи як там іще його називав архімейстер, драконове, скло. Навіщо? Це був вкрай непрактичний матеріал для кування зброї. Часто його використовували у прикрасах, та цю річ дорожче було видобути, ніж продати. Що ж це таке тут?

Присівши на лаву, хлопець глянув на стіну, і побачив, що на ній висіли ковальські інструменти: молоти, щипці, тиглі та інші знайомі йому речі. Це ковальня? Цілком схоже, але де тоді горн та міхи, якими роздмухували б вогонь? І яке тоді призначення цього величезного чана?…

 

— Про що думаєш? — почувся за спиною голос Арії, від якого Джендрі аж підскочив.

— Не можна так підкрадатися! Я ледь ратиці не відкинув! — спаленів той.

— Вибач, — винувато опустила очі дівчина. — Сіріо в перші дні казав мені стишувати кроки байдуже у якому я взутті, бо водяний танцюрист має бути тихим як тінь. Я виробила таку звичку і завжди так ходжу.

— Он воно як, — усміхнувся той. — Я намагаюся зрозуміти, що це за місце. Тут висять ковальські інструменти, але немає горну та міхів. Замість цього маємо якийсь кам’яний чан і незрозуміло для чого ємність з драконовим склом. І всередині як просторо, хоч дракона пхай.

— Стій! Повтори останні слова! — раптом скрикнула Арія.

— Тут так просторо, хоч… дракона пхай… о, Сьоме пекло, який я тугодум! Це ж очевидно! Для чого тобі заморочуватись з горном і вугіллям, якщо в тебе є вогнедишний звір?!

— Але для чого тоді драконове скло?

— Чорт, це теж незрозуміло, хоча… стій! Ні-ні, невже це так просто?!

— Що так просто?

— Драконів вогонь, драконове скло… і драконова сталь!

— Ти ж не маєш на увазі?…

— Валірійська сталь! Валірійська, бляха, сталь! Я… я… Я не знаю, у мене в голові стільки ідей! Як повернемось, витягну майстра Мота з крамниці і будемо днями і ночами сидіти в кузні, поки не повернемо у світ свіжо викувану валірійську сталь.

 

Арія не слухала далі. Вона замилувалась хлопцем, який щойно знайшов справу всього життя. Цей радісний і заведений Джендрі був зовсім не тим, що постійно скаржився на те, що йому нудно в морі і тільки те й робив, що випилював з металобрухту якісь дрібні речі. Це їй нагадало про часи, коли на них ніхто не нападав і вони мирно жили на Джонових землях, а вона вперше відчула щось до хлопця. І тому без задньої думки вона підійшла до Джендрі та обійняла його.

А потім невміло і незграбно поцілувала його в губи.

Джендрі запанікував. Арія йому подобалась уже давно, але в глибині душі він знав, що разом їм не бути. Вона — донька Вартового Півночі, а він — байстрюк невідомо від кого. Можливо, існував шанс на те, що вони будуть разом, але скоріше Стіна впаде, ніж Еддард Старк дозволить щось подібне.

Тому хлопець поспішив розірвати поцілунок і прибрав її руки зі своїх плечей.

У повітрі зависла тривожна і незручна мовчанка. Арія просто відвернулася і затремтіла. Або від хвилювання, або від печалі, адже вслід за цим почулися тихі схлипи.

 

— Аріє, я… я не знаю як тобі це пояснити. Ти подобаєшся мені, але…

— Мій батько завжди вчив, що слова після «але» лайна варті! — крізь сльози промовила дівчина. — Я думала, що якщо я тобі небайдужа, ти не повважаєш себе негідним мене.

— Але так і є! — у відчаї відповів Джендрі. — Я байстрюк з Блошиного Дна, якому пощастило, що лорд Аррін та лорд Стенніс віддали у зброярню, а потім твій брат зробив старшим над ковалями.

— А ти не думав, чому це сталося?! Ти ніколи не бачив, на кого схожий?!

— Тобто?

— Санса сказала мені, що ти схожий на лорда Ренлі як дві краплі води, а вона жила з ним у одному замку і знає, як він виглядає.

— Але він занадто молодий, щоб бути мені батьком, — відповів після паузи Джендрі. — Та й з жінками його ніхто не бачив…

— А знаєш, на кого він схожий?! На свого брата Роберта, найкращого друга мого батька. А це значить, що ти його син!

 

Після цих слів Джендрі завис. А потім істерично зареготав.

 

— Я весь час думав, чому Рука і брат короля зацікавилися мною. А ти щойно сказала мені чому. Я байстрюк Роберта Баратеона, і у мене серйозні проблеми.

— Чому? — здивувалась Арія.

— По-перше, Роберт Баратеон ворог короля Джона, а я його син. А по-друге, тут поруч тиняється Векс, і я впевнений, що він уже біжить доносити твоєму брату про нас. А по-третє, Джон у гніві — страшний чоловік, і якщо він дізнається про мене таке — я труп.

— Не будь таким категоричним. По-перше, сер Ертур явно розповів Джону про твоє походження, а по-друге, не забувай, ким Джон вважав себе майже все своє життя.

 

Джендрі вже було розтулив рота щоб відповісти, як в ковальню вбіг Векс, і Арія інстинктивно збільшила між ними відстань.

 

— Ось ви де! — захекано крикнув гвардієць. — Ходімо зі мною. Там таке… самі побачите.

— Що там? — занепокоєно спитала Арія.

— Кажу ж, самі побачите. Ходімо!…

___

 

Сонцеспис

Доран Мартелл засів над кайвасним столиком і за звичкою вдивлявся у фігури, шукаючи у них натхнення на нові політичні ходи. Присяжні лорди знову влаштували йому з’ясування стосунків з Ланністерами. Толанди, Аліріони, Уллери, Далти, Сантагари і ще декілька менших домів закликали повалити Томена Баратеона з трону і посадити туди когось зі своїх дітей. Найбільш активно пропонували Квентіна. Менше — Тристана. Останній варіант сподобався лорду Далту, адже Тристан був сильний духом, гарний на вроду і що найголовніше — заручений із донькою Великого Дому, і ще й якого. Санса Старк могла стати королевою при Джоффрі, то чому б їй не стати королевою при Тристані? Ідею підхопили й інші, хто бажав повстання. Лорд Уллер згадав, що Санса дає їм могутніх союзників, адже за Старками підуть Таллі, Арріни та Тірели. А разом з Мартеллами це п’ять із сімох домів, і відповідно королівств. Усі гучно кричали, перебивали принца, а то й закликали до зміни правлячого принца на принцесу. А потім принц-консорт Еддард гепнув своєю сокирою по стільниці, від чого всі замовкли, після чого заговорив Едрік Дейн, і усі зрозуміли, чому принц Доран сидить і нічого не робить…

Та ці події вже минулих днів, зараз на часі дещо інше. Аріанна, його спадкоємиця і радість зараз під опікою мейстера Калеота народжує. Прогноз останнього був точним — двійня. Аріанна почувши це знепритомніла, а Еддард отримав купу жартівливих привітань від Тієнни, Квентіна, близнючок Фаулер та Деймона Сенда. На щастя, донька швидко прийшла до тями, але тепер стала нервувати ще більше. Тієнна розповідала йому, що її кузина весь час картає себе за часті походеньки і багаторазове вживання місячного чаю, бо від цього, мовляв, померти в пологовому ліжку можна. Прибулий у Сонцеспис септон Теренс не раз підтакував цьому, та мейстер Калеот запевняв, що все буде гаразд, хіба що народжувати двійню буде важче, ніж одну дитину. І ось сьогодні опівдні усе почалося…

На сходах почулися нервові кроки, а потім у дверях з’явилась кремезна постать Еддарда Карстарка, принца-консорта Дорну. Він був блідий і нервовий, з-під довгого волосся лився густий піт а руки тремтіли і були вкриті водянками. Напевно вбивав час на тренувальному майданчику. Попри спеку він все одно носив плаща з хутряним коміром. Це зовсім не поєднувалося з шовковою тунікою та штанами. Напевно він настільки звик до північного одягу, що не збирався позбуватися цієї звички. Ох ця впертість північан…

 

— Як ти? — поцікавився Доран.

— Як я? Я, здається, не терплю пологового болю, тому мені в рази краще, ніж моїй дружині та вашій доньці, — важко відповів той. — Іноді я себе ненавиджу.

— За що?

— Я завдаю фізичного болю своїй дружині, хоча клявся захищати її від цього. І який я після цього чоловік?

— Заспокойся, Еддарде. Ти не завдав їй болю. На жаль, люди приходять у цей світ через біль матері та страх батька. Тому не картай себе, а вір у Арі. Моя донька не кришталева, вона з міцної сталі, як і її пращурка Німерія. Така принцеса принесе Дорну процвітання в майбутньому. Тому заспокойся, і ось, випий. Літнє вино з Волантиса. Здається, улюблений рік Тіріона Ланністера. І справді, хороший рік.

— Я думав ви не любите Ланністерів, — силувано усміхнувся Еддард.

— Окрім того, хто знається на винах найкраще, — зробив те саме Доран, наливаючи вино і подаючи келих зятю.

 

Почулися ще одні важкі кроки, які привели до принца капітана його охорони. Здоровенний із такою ж здоровенною сокирою Арео Гота увійшов всередину і неквапом почав говорити:

 

— Принце, я не думав що це коли-небудь станеться, але до вас дехто повернувся.

— Хто? — поцікавився той.

— Я, — пролунав за спиною капітана жіночий голос. Дуже знайомий для принца голос. Тієї, кого він кохав усе життя.

 

А потім всередину зайшла невисока жінка із довгим темним волоссям, у якому вже кинулась сивина. Великі золоті очі були підведені темними тінями, а губи набарвлені червоною помадою. Попри вік вона все ще носила досить відкриту сукню із Вільних Міст, та на вигляд їй можна було дати щонайбільше років тридцять п’ять-тридцять сім, хоча була вона не сильно молодшою за нього.

 

— Мелларіо… — мрійливо прошепотів Доран.

— Приємно знову тебе бачити, любий, — відповіла вона. — Ох, бачу, життя завдало тобі ще болю, разом зі смертю нашої любої сестри Елії. — сумно поглянула норвосійка на скорчене тіло чоловіка, який колись був втіленням чоловічої вроди.

— Зворотній бік життя у достатку. Якщо сталь не чистити та не витягати з піхов, вона ржавіє і стає негодящою, через що її переплавляють у щось інше, — сумно відповів Доран, дивлячись на дружину. — Зате тепер ти вища за мене, кохана. Що привело тебе сюди?

— Я надто довго сумувала за своїми дітьми. Каюся, що пропустила весілля Аріанни та Квентіна, але весілля Тристана я нізащо не пропущу, як і народження своїх перших онуків, — зі сльозами на очах відповіла Мелларіо, а потім глянула на Еддарда. — А ви, юначе, мабуть і є моїм зятем, лордом Еддардом із дому Карстарк? Визнаю, моя донька обрала найкращу партію після черги із капшивих та хворих стариганів, яких пропонував їй Доран.

— Так, я Еддард Карстарк, і я радий нарешті познайомитися з вами, принцесо Мелларіо. Тепер я розумію, у кого моя дружина вдалася вродою, — шанобливо поцілував їй руку північанин.

— У вас дуже незвичний акцент, але у ньому є свій шарм. Розумію, чому Ешарі Дейн так сподобався ваш тезка.

— То плітки, які розпускали пралі та покоївки у Вінтерфелі правдиві? Лорд Старк дійсно забув про свою честь із сестрою Ертура Дейна? — округлив очі Еддард.

— Я там не була, але Елія була, і могла б підтвердити. А зараз і її, і її подруги нема серед живих. Життя іноді дуже коротке і дуже жорстоке…

 

Доран уже було розтулив рота щоб заперечити, але у покої вбіг сер Деймон і сповістив:

 

— Принцеса народила! Двійню — хлопчика і дівчинку!

 

Еддард відчув, як його серце запурхало в грудях від радості. Син і донька, плоди його почуттів до Аріанни. Коли він глянув на тестя і тещу, то побачив, як з їхніх очей течуть сльози радості, а на обличчях застигли посмішки.

 

— Я почуваюся… таким старим… — меланхолійно мовив принц.

— А я навпаки, молодою, — шморгнула носом Мелларіо. — Я така щаслива, що моя Арі знайшла кохання і тепер має родину. Це мені нагадує про те, як ми з тобою були молоді. Пам’ятаєш ті часи? Як ми зустрілися у Норвосі?

— Ти тоді відправила Готу, щоб спитав, хто це такий пишний та яскравий витріщається на тебе. — Принц підняв тремтячу руку, щоб узятися за руку дружини. — Зараз я повна протилежність цього.

— У Норвосі кажуть, що якщо душа молода, то байдуже на старе кволе тіло. — Мелларіо нахилилась до його обличчя, щоб поцілувати у вкриту сивою щетиною щоку. — А зараз ходімо до нашої доньки, познайомимося з онуками…

___

 

Аріанна важко дихала, її лоб вкрився рясним потом, а сама вона перебувала у якомусь трансі. Еддард на початку був тут, тримав її за руку, і здавалося хвилювався ще більше, ніж вона. Коли зрештою повитуха за підтримки Тієнни та мейстера вигнала його з кімнати, її найкраща подруга взяла її руку, і допомагала привести на цей світ їхніх з Едом дітей. Сказати, що біль був нестерпним — це нічого не сказати. Однак вона розуміла, що без цього на жаль не обійтися, тому старалася побороти свій страх смерті у пологовому ліжку. Та на щастя, усе пройшло відносно гладко попри всі її побоювання.

І ось Тієнна з повитухою піднесли її дітей. Двох маленьких янголят, що роздивлялися новий для себе світ своїми милими очима. Вона майже не чула слів «це хлопчик» і «це дівчинка», коли їх клали поруч із нею, щоб вона взяла їх на руки. Обоє отримали її оливкову шкіру, але на півтону світлішу, на голівках вихрилося чорне волоссячко, а от їх очі були не золотими, а сталево-сірими. Та дещо інше цікавило її понад усе на світі.

 

— Хто з них перший? — запитала вона у кузини.

— Я не зовсім розумію питання, — відповіла Тієнна зі здивуванням у голосі.

— Хто вийшов із мене швидше: син чи донька? — повторила вона.

— Син, — відповів замість Тієнни мейстер.

— Точно?

— Я можу підтвердити, — приєдналась повитуха. — Я прийняла їх обох на світ, і запевняю вас, принцесо.

— А чому ти запитуєш? — поцікавилась Тієнна.

— Тому що у нас право абсолютного первородства, і якщо народжуються близнюки, номінально старшим є той, хто народився першим.

— Здається, я зрозуміла хід твоїх думок, — лукаво усміхнулась байстрючка.

— Ви вже обрали їм імена? — поцікавився Калеот.

— О так, — усміхнулась принцеса, після чого взяла на руки хлопчика. — Але без їхнього батька я не оголошу їх.

 

І ніби нагадуючи приказку «про вовка промовка» у кімнату увійшли Еддард, її батько і…

 

— Мамо… я сплю? Чи у мене видіння після стресу?

— Я тут, моя дівчинко. — Мелларіо підбігла до неї щоб обійняти. — О боги, яка ж ти красива. Ще красивіша, ніж була до мого від’їзду.

— Це мабуть найщасливіший день мого життя, — мрійливо промовила Аріанна. — Я стала матір’ю і моя матір повернулась. Ти надовго?

— Сподіваюсь, що назавжди. Твоєму батькові потрібна допомога, враховуючи його фізичний стан. Ми нарешті помирились з ним.

— І я дуже щасливий, що побачив своїх онуків, — приєднався Доран. — Ти уже обрала для них імена?

— О так, — усміхнулась Аріанна, після чого взяла на руки сина. — Його звуть Німрод. — Еддард із радістю підійшов до неї і взяв сина на руки, а їй передали дівчинку. — А її — Шадія. Я прочитала колись, що це було одне з королівських імен ройнарів і означало «та, що веде до води». Я хотіла, щоб у моїх дітей були їхні власні, унікальні імена, а не на честь когось, хто колись прославився, і разом з цим іменем на їх плечі падав тягар очікувань чогось надзвичайного.

— Гарні імена, — мовив на це Доран. — Але тепер питання: хто буде спадкоємцем Дорну?

— Німрод, — коротко відповіла Аріанна. — Він народився швидше і формально старший. Я навчу його усьому, щоб він став хорошим принцом.

— А я допомагатиму їй у цьому. Хоча мої діти дорнійці, та крапелька честі Півночі їм не зашкодить, — приєднався Еддард до дружини.

— А що буде з Шадією? — поцікавилась Мелларіо.

— Вона стане наступною королевою, — коротко відповіла принцеса.

— Ти віддаси її Ланністерам?!

— Ніхто не віддасть її Ланністерам, люба, — простягнув руку Доран. — Бо коли їй виповниться шістнадцять, Ланністери заледве зможуть зберігати лояльність своїх підданих на Західних землях.

— Але хто буде її майбутнім чоловіком?

— Син тих, хто повернуть собі трон так само, як їх предки здобули його для себе. З вогнем і кров’ю, — відповіла на це Аріанна. — Тебе довго не було в Дорні, тому в нас є багато чого тобі розповісти. А почнемо ми з Дня, коли зів’яли усмішки…