LIII

LIII

Мієрин 

Сказати, що Арії не подобалось залишатися в Мієрині, поки Джон і Дейенеріс вели війну — нічого не сказати. Попри всі протести, вмовляння і навіть розмови з Ешарою, дівчина все одно залишалася в місті через те, що була занадто юною для війни, а також дівчиною. Вона спробувала нагадати, що Обара, Німерія та Елія беруть участь в битвах, але Джон парирував це тим, що Обара має багаторічний досвід тренувань та сутичок з всілякими розбійниками чи недобросовісниками, Німерія взагалі вершниця дракона, а Елія — дружина Теона, і на відміну від Арії повнолітня. Також їй поставили в приклад Сареллу, котра погодилася залишитися в місті, щоб захищати та оберігати молодшу сестру, а також племінника з королівськими дітьми. Тим самим займалися Сіріо, Бельвас, кілька ветеранів із залоги Фоґфорту, пара ямних бійців та кілька людей хала Дроґо. Зрештою, наслухавшись її ремствувань, Джон таки дав їй завдання супроводжувати Валарра і Ліанну, адже «Якщо поруч із моїм сином буде його улюблена тітка, то принаймні він не буде сильно сумувати за мною й Дені», — так їй сказав Джон перед відльотом, і принаймні це хоч трохи її заспокоювало. 

Та все одно це не замінило їй можливість дивитися, як Джон верхи на Верміторі спалює ворогів га попіл. О, вона б все віддала, щоб бути однією з ворон на території Вільних міст і бачити це все на власні очі. Щоправда, дракони поки в бій не йшли. Норвос і Когор зазнали поразки в польовій битві без використання драконів, і так само міська верхівка здала військам Імперії свої володіння. Лише нещодавно прийшло повідомлення від Теона, що Ліс взято з допомогою Німерії й Тессаріона. Флот вирушає далі на Тайрош, тоді як сили Джона йдуть далі на Мір і Пентос. Скоріше б це закінчилося, і її брат з названою сестрою нарешті почали відвоювання Вестеросу. Чому через дурість Візериса Джон мусить воювати у не своїй війні? А ще заручати Ліанну з Мейгором, хоча обоє ще немовлята. Сказати по правді, Арії не дуже подобався той малий із мінливими очима. Вона бачила, як його мати, імператриця Антея, не спускала з нього очей, чого точно не робила Кейтлін, коли Рікон був немовлям. Дені також грішила подібним чином, і коли Арія розпитувала про це Елларію, то дізналася, що кожна мати дуже трепетно ставиться до першої дитини. На її думку, це виглядало трохи смішно, але дорнійка на це посміялася і сказала, що Арія ще пригадає свої слова, коли матиме власних дітей. На це юна Старк хотіла відповісти щось єхидне і колюче, але потім згадала Джонову обіцянку стосовно неї з Джендрі, і прикусила свій язик. Джендрі Вотерс, молодий коваль, незаконний син Роберта Баратеона, який закрутив їй голову без жодної дії зі свого боку. Той факт, що драконка Мелеїс обрала його, трохи збільшив їхні шанси на спільне життя, але юнак, здавалося, тільки те й робив, що намагався переконати Джона та її батька ще сильніше. Днями він майже не вилазив з кузні, а ночами продовжував щось випилювати з дрібних шматків металу і швидко ховав ці речі, коли хтось заходив у його кімнату. Арія згоряла як від цікавості щодо цих його секретів, так і від бажання прокрастися в його ліжко, і відчути те, що відчуває Дейенеріс, коли лежить із Джоном, або Сарелла з Семом. Та й Джонів друг також зачастив до Джендрі, тягаючи за собою всякі сувої пергаменту. На запитання щодо вмісту цих сувоїв Тарлі відмовчувався, кажучи, що це несподіванка для архімейстера Марвіна, і сам Маг сном-духом не відав, що затіяли Сем і Джендрі. А їй так хотілось це знати, але не для того, щоб розповісти мейстеру, а для себе. Арія Старк знала все про всіх на «Леді Дейенеріс» завдяки тонким стінам між каютами, і тепер хотіла знати все про всіх у Великій Піраміді. На щастя, дружба з Сареллою та її розповіді про те, як маніпулювати чоловіками, давали їй певну перевагу. Перевагу, яку ще треба було реалізувати. 

— Аріє, я довго живу на світі, і бачу, що ти щось задумала. Не поділишся? — голос Ешари вирвав її з роздумів. 

— Та нічого такого, просто сумую за Джоном, — похапцем відповіла вона. 

— Я довгих вісімнадцять років не бачила Артура, але ніколи так не думала про те, що з ним, — відповіла дорнійка. — Якби ти сумувала за братом, у тебе був би інший вираз обличчя — не такий зосереджений. Я певна, що ти задумала ще якусь авантюру, пов’язану із тим юним ковалем, у якого закохана. 

— Не треба нотацій. Навіть якщо я щось задумала, то не вам мене вчити. Дорнійці мають трохи розмите поняття моралі. 

— Я не моралістка, але я знаю різницю між примхою і метою. Колись я з примхи віддалась твоєму батькові. Не заперечую, що це була найкраща ніч у моєму житті, але внаслідок цієї примхи я народила твою старшу сестру, яка не прожила й півроку. Ти б хотіла чогось подібного? 

— Ну… я б хотіла дітей, але не зараз. Краще… коли буду до цього готова. Коли ми з Джендрі матимемо дах над головою і хоча б якісь засоби, щоб прогодувати себе і майбутніх дітей. 

— А ти справді донька свого батька — така ж далекоглядна й прагматична як Нед. Думаю, коли ми кохалися, він вже вигадував десяток планів на наше майбутнє. Принаймні він точно планував одружитися і осісти десь в Долині, поближче до лорда Арріна. 

— А моя мати? Якщо він любив вас, то чому він одружився з нею? 

— Ти могла бути донькою його старшого брата Брандона. Він би легко здружився з Оберіном і Робертом Баратеоном — скільки в них спільного. Така тріада приносила б доходи безлічі таверн і… публічних домів в усіх Сімох Королівствах. Коли його замордував король Ейрис, твій дідусь Гостер Таллі разом із лордом Арріном практично ув’язнили твого батька в Ріверрані, ставлячи перед фактом: або шлюб з Кейтлін Таллі, або жодної допомоги повстанцям від Річкових земель. Він мусив це зробити, хоча й пропонував зробити лордом Вінтерфелу твого дядька Бенджена, і навіть брехав, що ми таємно одружилися на острові Ликів. Наскільки нам обом відомо, це не пройшло, але якби пройшло, ти могла б і не народитись. 

— Або моєю матір’ю були б ви, — на це обоє усміхнулися. — І до речі, коли я зможу називати вас своєю леді-мачухою, а сера Артура — дядьком? 

— О, це, — Ешара почервоніла. — Я не знаю, чи захоче мене знову твій батько…

— Я думаю, захоче, — перебила її Арія. — Моя тітка Ліза після смерті лорда Арріна одружилася із Пітиром Бейлішем, якого любила все життя. Якщо мій батько також вас любить, то навряд чи захоче втратити можливість прожити довго і щасливо з коханою. 

— Це лише припущення. Ми з Недом довго не бачили один одного. Я вже не та юна дівчина із танцювальної зали Гаренголу, що танцювала з половиною Королівської Гвардії, перш ніж твій дядько представив твого батька. 

— То напишіть йому. Напишіть, що все ще маєте до нього почуття, і скажіть що ви з ним скоро знову зустрінетесь. Якщо тато буде віднікуватися і шукати способи ухилитися від щастя, то я з Роббом і Джоном замкну вас двох у одній кімнаті, і не випущу, поки не почую… як тато таки зробив те, що має зробити. І якщо ви боїтеся, що застара… моя мама була молодшою за вас, та виглядала старшою як на свої роки, але батько все одно любив її, і померла, народжуючи мою молодшу сестру. 

— Нічого сказати — Нед справді золота людина. Думаю, якби Кейтлін жила, скоріше за все він би між коханням і обов’язком вибрав останнє.

— Але її нема. Я щиро сумую за нею, як би сильно вона не хотіла зробити з мене другу Сансу, та все таки вона моя мати, і вона така одна. Можливо ви любитимете мене такою, яка я є, але не ви народили мене, не ви вкладали мене спати, і не ви годували мене, коли я була маленькою як Ліанна. 

— І я не намагатимусь замінити Кейтлін, — відповіла Ешара. — Та все-таки я точно не встромлятиму тобі палиці в колеса, якщо мова йтиме про твої мрії та вподобання. Ти це ти — Арія Старк із Вінтерфелу, донька Еддарда і Кейтлін Старків, сестра Робба, Джона, Санси, Брана, Рікона і Джоанни, а також небога принцеси Ліанни з дому Старк, котра за духом була такою ж як ти. Так, Санса вихована як справжня леді, але знаючи доньок Оберіна, думаю, що вона стала більш… розкутою в плані спілкування з хлопцями. Точніше з одним хлопцем, що любить її. 

— Ви думаєте що вони… ну… зробили це? — при останніх словах Арія зашарілася. 

— Ну, необов’язково, як ти кажеш, робити «це», але Тристан племінник свого дядька, і якщо вірити всьому, що про нього розповідав мені Обі, то напевно щось, що на думку пересічної септи «непристойне», точно трапилось. 

Арія на мить уявила собі обличчя септи Мордейн, якби вона дізналася, що Санса й Тристан цілувалися в губи, і розсміялась. Після цього точно б пролунало знамените «Леді так не годиться!», і це було б передвісником одного з улюблених покарань священнослужительки. Наприклад, вивчення цілого розділу із «Семикінцевої Зірки» напам’ять. Або ж стояння на колінах в кутку, підлога якого була б всипана кукурудзою чи гречкою. Арія добре пам’ятала ті покарання, але потім уявила в цьому положенні Сансу, тиху правильну ідеальну Сансу, і знову розсміялася. 

А що було б з нею самою, якби вона зробила з Джендрі те, на що її вже півроку підбиває Сарелла? О, це був би апогей люті з боку септи. Гаразд, Тристан хоча б шляхетний і легальний, а от Джендрі… простолюдин, коваль і байстрюк. Жінка точно б луснула від злості, почувши щось подібне. А можливо вона саме цього й чекала від неї? Від Арії-під-ногами, що любить вляпуватися в неприємності. В будь-якому випадку, септи Мордейн тут нема, а отже не її це справа совати свого носа до чужого проса…

___

— Гаразд, лорде Тарлі, ви маєте ідею, маєте креслення, і тепер вам потрібні деталі, я правильно вас зрозумів? — запитав Джендрі, схилившись над сувоєм із дивною машиною. 

— По-перше, називай мене Семом, адже друзі Джона і мої друзі, а по-друге, так, — відповів Сем — У тих скринях були креслення, які Старий позначив як «прототип» і передав їх архімейстеру, а вже він сказав мені, що моя ідея машини для копіювання книг не така вже й примарна. Бачиш напис в кутку? Це ім’я майстра Келіора із Елірії, винахідника, який саме мав почати роботу над реалізацією своїх ідей. Принцип роботи тут майже такий самий, як і в печатки, тільки замість гербу — літера. Щоб скласти необхідний текст, потрібно багато дрібних металевих літер помістити у відповідні комірки, вкрити їх чорнилом, і потім за допомогою ось такого пресу з важелем притиснути до чистого паперу, підняти і чекати, поки чорнило висохне. 

— Ну, на вигляд все просто, — відповів Джендрі. — Та й літери з відходів металу я випиляю. Проблема тільки в ось цих шестірнях. Я не зможу їх відлити з металу. Доведеться робити їх із дерева, і я не певен, що ми знайдемо десь умільця, що зможе настільки точно все вирізати. 

— Серед вільновідпущеників точно має бути хтось, хто вміло різьбить по дереву, і вирізати щось подібне для нього буде легкою справою. Я розпитаю їх, — відповів Сем. — Але щодо цих шестірень… поки можемо перевірити, наскільки будуть надійними такі деталі з дерева. У будь-якому випадку ти зможеш використати якусь із них як трафарет для того, щоб спершу зробити форму, а вже потім відлиємо такі самі з металу і порівняємо їх. 

— Ну, тоді я спокійний. Але якщо ми захочемо відлити їх з металу… метал об метал сильно треться, через що пошкоджується і зношується. Доведеться вигадати щось для змащування. 

— У нас є повно згірклого риб’ячого жиру. Якщо змішати його зі свинячим смальцем, то вийде непогане мастило. 

— Звучить цікаво, але це все лише припущення, які без випробувань не мають жодного значення. Думаю слід почати роботи над прототипом вже завтра, щоб не відкладати це все в довгу скриню. 

— То ми нарешті домовились? 

— Так. Можеш іти повідомити архімейстера. І до речі, можна одне питання?

— Кажи. 

— Коли Сарелла нарешті стане леді Тарлі? 

Сем весь зашарівся і винувато опустив очі. 

— Це важко пояснити, але… вона не проти… але я… все ніяк не наважуся запропонувати їй стати моєю дружиною. 

— Сем, ти любиш її? 

— Так. Як можна не любити ту, хто любить мене таким, яким я є. Ми двоє затятих книгогризів, що якимось дивом знайшли одне одного, і тепер не знаємо, що з цим робити. 

— То зроби це. Скажи їй, що хочеш взяти її за дружину. Не важливо як, не важливо коли, але скажи це. Ти — Рука Короля, і якщо думаєш що люди скажуть — байдуже на них. Ти третя за важливістю персона в державі, а отже час обрати собі пару. 

— Тоді чому ти все ще уникаєш Арію? 

Це запитання вгнало коваля в ступор. 

— Розумієш… я та Арія — зовсім не те, що ти і Сарелла. В ролі нижчого тут я. Мені треба багато чого довести вищим світу цього, і якщо я зможу зібрати статок на цій нашій машині та відновленні валірійської сталі, тоді можна буде й засилати сватів до лорда Старка. Та й Арія ще неповнолітня, на відміну від Сарелли, тож я ще маю трохи часу. 

— Побачимо через два роки. До завтра, — Сем потис йому руку. 

— До завтра, — відповів Джендрі, стискаючи руку Сема у відповідь. 

Коли Рука покинув кімнату, коваль просто сів за стіл і взявся перевіряти залишені йому креслення. Нічого сказати — цей Келіор справді знав, що збирається робити, але на жаль не зміг реалізувати свої ідеї через Фатум. Та мабуть зараз він дивиться на нього й Сема із того світу, і радіє тому, що його ідеї живі. Такі механізми і справді мають перспективу полегшити процес виробництва книг. Якщо ця машина доведе свою ефективність — він і Сем зберуть на цьому чималий статок. Сем зможе відокремитися від батькового дому, а він, простий коваль Джендрі Вотерс, байстрюк Роберта Баратеона, що зміг осідлати дракона, отримає шанс на щастя із дівчиною, яку кохає. Можливо лорд Старк ще опиратиметься, та все одно Джон та Арія схилять його на свій бік, навіть якщо доведеться серйозно постаратися. 

На його столі панував безлад. Скрізь лежали папери з робочимм записами про кількість виготовленої зброї чи обладунків, кількість використаного матеріалу і багато чого іншого. Також було кілька «дефектних» креслень тієї самої копіювальної машини, списки найнеобхідніших матеріалів чи інструментів, а ще різні нагадування про важливі справи на прийдешні дні. Якби він знав, що бути майстром-ковалем це плавати в ріках паперів, то мабуть серйозно задумався над відповіддю Джону три роки тому…

Та якби він відмовив у своїх послугах новоспеченому лорду, чи познайомився б він із таким достойним правителем як Джон Сноу? Чи такою розумною людиною як Семвел Тарлі? Чи випав би йому шанс повернути у світ такий сплав як валірійська сталь свіжого кування? 

І чи зустрів би він Арію? 

Прибравши на столі, Джендрі відійшов до свого ліжка. Була вже ніч, і юнак сильно хотів спати, адже багато фізичної роботи в кузні перетворили його м’язи на драглі, а безліч поправок у кресленнях тієї хитромудрої машини змушували його мозок кипіти. Тут майже не було холодної води через постійну спеку, але сильно розбавлене вино добре тамувало спрагу і розслабляло розум. Просто ідеальна річ для того, щоб легко заснути. 

І поки він стелив, із вхідних дверей почувся скрип дверної ручки, за яким послідували легкі кроки. Хлопець насторожився не на жарт, адже в таку пізню годину мало хто хотів би відвідати його, і на додачу без попередження. Він скочив на ноги, готуючись захищатися від ймовірного недоброзичливця, але потім з полегшенням зітхнув. 

У дверній арці стояла Арія. 

Тільки не в звичних для цього міста лляних штанях і сорочці, а в тонкій сукенці до колін, із розпущеним волоссям і грайливим виразом обличчя. 

«Що вона тут робить?» — промайнуло в його думках. 

— Ти знаєш що я через тебе знову ледь ратиці не відкинув? — якомога спокійніше спитав він, намагаючись не думати про гарні стрункі ноги своєї коханої, не прикриті штанами й чоботами. 

— Що це за хлопець такий, що тремтить від кожного шороху? — задерикувато відповіла Арія. 

— Ну знаєш, у цьому місті всяке трапляється. Он Сини Гарпії знову влаштували різанину серед вільновідпущеників. Раптом…

— Не смій таке казати! — урвала його Арія. — Сюди не пролізе жоден із тих фанатиків, навіть якщо дуже цього захоче. А якщо й пролізе, то спершу йому доведеться пройти повз мене. 

— То саме для цього ти тут — захищати мене? — запитав коваль. 

— Ну знаєш… і для цього теж, — вона потяглася до його губ і міцно поцілувала. Джендрі відповів на поцілунок, впиваючись цими солодкими губами наче тутешнім вином. Власне його смак він відчував на її губах, щоправда не такого розбавленого як те, що пив він. 

— Ти пила? — шепнув він, розірвавши поцілунок. 

— Келих з Ешарою, і трохи більше з Сареллою, — безтурботно відповіла вона. — Я сумувала за тобою. Весь шлях з Валірії до Астапору, а потім звідти сюди… Джон вигадував для тебе безліч роботи, а мене гледіли майбутня мачуха і Елларія, щоб я не втнула чогось, як на це каже дядько Артур, ірраціонального. 

— Аріє, хай що ти задумала… нам не можна. Я… я ще нічого не досяг, щоб твої батько і брат дозволили нам заручитися… 

— Мій батько був у приблизно такому самому становищі, коли лягав з Ешарою…

— Ти не вона. Ти все ще можеш вийти заміж за когось… більш перспективного і потрібнішого для Джона, ніж я…

— Ти бачиш в мені розмінну монету для союзу?

— Твій батько все ще плекає таку надію… я бачу в тобі нестримну воячку, що піде на все заради свого щастя…

— Моє щастя — це ти. Не якийсь дурнуватий лорд, що лише зробить з мене племінну кобилу для спадкоємців. Ти щойно сказав, що бачиш мене справжню, але в той же час перечиш сам собі…

— У чому? У тому, що кохаю тебе, але знаю, що ти для мене недосяжна?

— Усе, що стоїть перед «але», лайна варте! — Арія розірвала обійми, і вдруге на його пам’яті розплакалася. — Де я була неправа? Ти дуриш сам себе, Джендрі Вотерс. Ти вважаєш себе негідним мене тільки тому, що походженням не вийшов. Джон одружився з Дені, будучи байстрюком. Дім Баратеон заснував байстрюк. Чому ти не береш прикладу з них? 

— Бо я це я — не Джон Сноу і не Орис Баратеон. Я син короля Роберта і простолюдинки, який тільки й уміє, що кувати зброю та підковувати коней. Джон також був на моєму місці, але йому пощастило більше… не знаю, чи мені пощастить так само. 

— Тоді нам нема про що говорити. Добраніч, — з цими словами Арія розвернулася, і без жодних зайвих слів покинула його кімнати. 

— Жінки… — пробубонів Джендрі, лягаючи в ліжко. — Чому з кресленнями всяких складних машин простіше, ніж з ними?…

___

Королівська Гавань

Тріумф Юрона Ґрейджоя затьмарював собою входження в місто Роберта Баратеона після розграбування його Ланістерами. Юрон на чолі ходи, верхи на міцному скакуні та з прив’язаним до луки сідла фальшивим королем, виглядав наче сам Роберт у зеніті слави. Містяни радо кидали до ніг його коня квіти і гнилі овочі чи просто худоб’ячі кізяки в полоненого. Король островів широко усміхався і вітав задоволений натовп, але солдати, що слідували за ним, трималися трохи осторонь, бо не звикли до такої помпи і поваги з боку жителів Зелених земель.

Слідуючий позаду Віктаріон не поділяв братових радощів. Так, йому вдалося вбити Джона Конінгтона, але якою ціною? Вигнаний грифон заразив його сірою лускачкою, відомою на островах як сіра смерть. Юрон розповідав йому про вражених цією пагубою людей, що населяли Міст Плачу на руїнах ройнарського міста Кроян. Жахливих напівбожевільних істот, чиї тіла вкривала жахлива луската шкіра, а кров перетворювалася на огидний смердючий гній. Конінгтон підхопив цю заразу, і перед смертю передав її своєму ворогу. Поки що симптоми не проявляються. Але незабаром це станеться, і на відміну від покійного радника фальшивого короля, приховати такі речі не вийде — обличчя не рука, рукавичку не вдягнеш. Але якщо він отримав це прокляття… можливо це буде спосіб відплатити Юрону за старі образи. 

Віктаріон ненавидів свого брата. Попри те, що він був старшим і сильнішим, Юрон був зухвалішим і єхиднішим. Вороняче Око вміло маніпулював іншими, тоді як Віктаріон був прямим і простим як двері, а ще не здатним використовувати свої фізичні переваги проти таких підступних суперників як Юрон. Цим і було зумовлене його прізвисько Буйвіл — сильний, але сумирний. Юрон не завдавав йому особливих прикрощів у дитинстві, але в зрілому віці Віктаріон зазнав від брата страшної рани на серці. Колись у нього була морська жона — жінка неймовірної вроди, яку Віктаріон кохав, і був готовий зробити кам’яною дружиною. Та Юрон звабив її, поки брат був у поході, і на додачу посадив у неї дитину. Вона сама зізналася Віктаріону в завданому безчесті, як тільки він повернувся з моря. Тоді вони плакали обоє: вона, стоячи перед ним на колінах, і він, забиваючи її до смерті, як велить звичай залізороджених. За це Бейлон вигнав Юрона з островів, та зараз немає ні Бейлона, ні його дітей, а клятий Вороняче Око досі ходить над Втонулим Богом. 

Але вже недовго. 

За злодіяння, такі як чорнокнижництво, братовбивство, співпраця з ворогом і багато всього іншого, його брат заслужив довгої і болісної смерті, але не на тортурах, а на волі, з усвідомленням того, що вороття немає. Що може бути кращим знаряддям таких тортур, як не сіра лускачка? Конінгтон його цим заразив, то чому б йому не зробити те саме з Юроном? Достатньо одного лише дотику, щоб гарантувати йому біль, ще більше безумство, огиду з боку соратників, і зрештою смерть у майже що тваринному стані. Чи не такої смерті заслужив цей марнославний покидьок, що став на бік Тайвіна Ланістера, людини, чий флот палав внаслідок їхнього спільного набігу на Ланіспорт?

— Мілорде, уздріть вашого ворога, закутого в кайдани за порушення королівського миру! Юнак, званий Ейгоном Таргарієном, сином Рейгара Таргарієна, якого вбив покійний Ґреґор Кліган за вашим наказом! — Юрон смикнув за ланцюг і опустив полоненого на коліна перед сидячим на Залізному Троні Тайвіном Ланістером. 

— Чудова робота, лорде Юроне. Наш союз і справді приносить плоди. Одного ворога Корони подолано, залишилося ще декілька, — Тайвін Ланістер задоволено кивнув. — Своїми діяннями ви заслужили нашу неймовірну вдячність. Просіть усього, що забажаєте, але в межах пристойності. 

— Кажете, в межах пристойності? Що ж, якби ви цього не сказали, я б просив одну ніч із вашою донькою — королевою Серсеєю. Але пристойність змушує мене просити іншого. Дозвольте мені одружитися із прекрасною королевою Серсеєю, подарувавши їй безбідне життя у нових володіннях дому Ґрейджой. 

Віктаріон почув як усі придворні збуджено загомоніли. Попри статус героя і рятівника столиці, Юрон все одно залишався піратом і грабіжником, який колись порушив королівський мир, приєднавшись до братового повстання. Сказати чесно, він вважав, що Тайвін Ланістер засміє Юрона і відішле геть із повними торбами золота, але відповідь старого лева шокувала і його, і всіх присутніх. 

— Хай буде так, — майже невимушено мовив Ланістер. — Вірність повинна винагороджуватися, і жодні узи так не скріплюють дружбу та співпрацю, як родинні. Я, Тайвін із дому Ланістер, лорд Скелі Кастерлі, Верховний Лорд Західних земель, Вартовий Заходу, Щит Ланіспорту, Рука Короля Томена, Першого Свого імені та лорд-протектор Сімох Королівств, заручаю тебе, лорде Юроне Ґрейджой, лорде-адмірале Королівського флоту, із своєю донькою, королевою-матір’ю Серсеєю Ланістер. Хай любов і злагода оселяться у вашому майбутньому домі. Благословляю вас іменем Святої Седмиці. 

— Із великою вдячністю я приймаю цей щедрий дар із ваших рук, мілорде-тестю, — Юрон зробив незграбний реверанс із своєю зухвалою посмішкою. — Нехай цей союз принесе велич обом нашим домам. Нехай всі знають, що Ланістери і Ґрейджої завжди платять по рахунках. І час здійснити першу, — потягнувши за ланцюг він змусив лже-Таргарієна підняти погляд на Тайвіна Ланістера, що тепер володів його життям. 

— Отже, ви і є той буцімто Ейгон Таргарієн, син Рейгара Таргарієна від Елії Мартелл? — допитливо мовив Ланістер. 

— Так і є, — сухо зронив він. — Я Ейгон із дому Таргарієнів, Шостий Свого імені, законний Корль Андалів, Ройнарів та Перших Людей…

— А чи знаєте ви, що вас давно вбив сер Ґреґор Кліган? І що за видавання себе за королівську особу дуже суворий суд? — урвав його Ланістер. 

— А хто ви такий, щоб судити мене?! — огризнувся в’язень. — За законами богів та людей це ви маєте бути на моєму місці закутим у кайдани та благаючим милосердя! Ви вбили мою матір і сестру! Ви спустили своє морське чудовисько на моїх молодшого брата й тітку! Ви розграбували це місто навіть не замислившись над тим, що міщани і їх родини невинні… — його слова обірвав удар кулаком по обличчю.

— Та як ми всі бачимо, в ланцюгах та на колінах зараз ти, Ейгоне Самозванцю. Ти вбив лорда Стенніса Баратеона без жодних на це підстав. Ти захопив Драґонстоун — суверенну частину Сімох Королівств і відрізав громадян Королівської Гавані від постачань з моря. Не кажучи вже про самопроголошення королем, ти вчинив достатньо злочинів, щоб бути страченим зараз же на цьому місці. Сер Ілін! — на останні слова мовчазний кат із здоровенним мечем на спині підійшов до трону. — Іменем Томена із домів Баратеон і Ланістер, Короля Андалів, Ройнарів та Перших Людей, я, Тайвін Ланістер, Рука Короля і лорд-протектор Сімох Королівств, засуджую тебе до страти, Самозванцю. Сер Ілін, принесіть мені його голову. 

— У дракона три голови, Ланістере! — заволав Ейгон, коли двоє Золотих Плащів схопили його під руки, а німий кат оголив меча. — Можеш вбити мене, та дім Таргарієнів ще не згас! Згадай мої слова, коли дракони моєї тітки спалять тебе живцем. Ми платимо вогнем і кров’ю… — його знову урвали ударом в обличчя, та він лише усміхнувся, і сплюнув під ноги кату червоною сумішшю крові та слини, а разом із нею двома передніми зубами. 

Міські вартові поставили його на коліна і змусили схилити голову. Ілін Пейн здійняв над головою меча і одним ударом відділив голову Ейгона від тулуба. Кров забризкала підніжжя трону, а кат взяв відтяту голову Самозванця і підняв її для показу всім присутнім. 

— Настромити її на палю та виставити на в’їзну браму Червоного замку для демонстрації того, що чекає тих, хто чинить злочини проти Корони, — віддав наказ Тайвін Ланістер. — І підготуйте місце для голів інших зрадників, таких як Еддард Стару, Мейс Тірел, Едмур Таллі та Доран Мартелл, що за нашими спинами змовилися повернути на Залізний Трон Таргарієнів. Від сьогодні доми Старк, Тірел, Таллі та Мартелл позбавляються зверхності над колишніми ленними землями. Їх майно конфіскується на користь Королівської Скарбниці, а землі перейдуть в руки інших, лояльних нам лордів. Мейстере Пайсел, чи є даний указ правомірним? 

— Усі наведені постулати чітко відповідають закону, мілорде, — пробубонів Пайсел. — Згідно з волею короля Дейрона Другого, всі, хто відвернувся від законного правителя, підлягають карі через позбавлення всіх титулів, володінь та маєтків. Так велить закон короля, що його обрали боги. 

— Тоді цим указом я дозволяю будь-кому, хто вірний Короні затримати або вбити вище перелічених осіб. Той, хто принесе мені голову Неда Старка чи його поплічників, отримає стільки золота, скільки сам зможе винести. Розішліть воронів, мейстере. 

— Слухаюся, мілорде…

Стоячий біля трону Лорас Тірел ледве стримувався, щоб відправити старого Ланістера на той світ. Цим він би полегшив Джону та Дейенеріс повернення Залізного Трону, але це означало б самогубство. Якщо вірити Варісу, сер Баристан Селмі приєднався до короля і королеви у вигнанні, а також що сер Артур Дейн живий, і перебуває разом з ними. Якщо він загине тут, то не зможе прославитися, б’ючись пліч-о-пліч з такими славними лицарями як ці двоє. А він цього хотів понад усе…

Тож настав час згадати, де знаходиться таємний тунель у колишніх кімнатах Санси Старк, і на власному досвіді перевірити, куди він веде…