Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
XV
XVI
XVII
XVIII
XIX
XX
XXI
XXII
XXIII
XXIV
XXV
XXVI
Про Тихого Вовка та Ранкову Зорю
XXVII
XVIII
XXIX
XXX
ХХХІ
XXXII
XXXIII
XXXIV
XXXV
XXXVI
XXXVII
XXXVIII
Горе, смуток, печаль
XXXIX
XL
XLI
XLII
XLIII
XLIV
XLV
XLVI
XLVII
XLVIII
XLIX
L
LI
LII
LIII
LIV
LV
LVI
LVII
LVIII
LIX
LX
Суд над заколотниками і оголошення війни.
LVI
Вінтерфел
Лише двічі Маргері Старк бачила таку юрбу людей у Вінтерфелі. Вперше — на весіллі Джона й Дейенеріс, коли на учту зібралися практично всі великі й малі лорди Півночі. Вдруге — на їхньому з Роббом весіллі, коли разом із північанами бенкетували й розложани. А в цей третій раз все було зовсім по-іншому. Разом з силами Дастінів, Ризвелів, Мандерлі, Толгартів та Флінтів з Кремінного Пальця, біля Вінтерфелу зійшлися практично всі армії, що могла виставити Північ. І окрім прапорів лордів, біля мурів стояли зовсім інші штандарти, якщо це можна було так назвати. Біля кожного намету з хутра чи вовни стояли довгі списи, на яких мов намистини були нанизані голови вбитих ворогів, а на кожній верхній красувався шолом із Х-подібним хрестом — елементом гербу Болтонів. А біля іншого замість людських на списі стирчали собачі голови. «Дикунство», — сплюнув їдучий поряд Брандон Толгарт, і вона не могла з ним не погодитися. Та що поробиш — які часи, такі й союзники.
— Наша подорож стає все цікавішою й цікавішою, — прорипіла своїм важким голосом леді Дастін. — Лорд Еддард кликав нас на допомогу, а ми проходимо на попелище, тільки не Вінтерфелу, а табору зрадників. Ваш свекор вміє дивувати, не те що його брат.
— Ви знали лорда Брандона? — запитала Маргері.
— А як мені не знати Шаленого Вовка, що зростав зі мною в Барровголі, коли мій батько послав мене туди вихованкою? — відповіла старша леді. — Хе, він був повною протилежністю крихітки Неда. Високий, широкоплечий, вродливий, і ще той сучий син — вміло користувався цими перевагами, коли перед його очима майоріла нова спідниця. Кейтлін не була б щасливою з ним. Було б щось як у Ланістерки з Робертом.
— Та доля розпорядилась інакше…
— Рейгар Таргарієн розпорядився інакше, коли коронував леді Ліанну в Гаренголі, — відрізав лорд Родрік Ризвел. — Мій брат наклав головою ні за цапову душу, так само як і Брандон Старк з батьком. Ви знаєте й без мене, що було далі, тож нічого вам не скажу крім того, що вам страшенно пощастило не виходити в бій у вашому положенні.
На ці слова Маргері ще раз торкнулась рукою свого живота, захованого за найтовстішою і найміцнішою кольчугою її розмірів, яку зброярі Барровголу змогли знайти і переробити. Північ і справді змінює людей. Чотири роки тому вона була дівчинкою, що виходила заміж за спадкоємця Півночі. Тоді на ній можна було побачити сукні південного крою, поверх яких вона одягала плащ чи накидку з вовчого хутра. То були мирні часи, коли її мати весело пліткувала із леді Старк за чашкою гарячого чаю з гірської м’яти, ромашки та шавлії, а її брат змагався на мечах із її нареченим, а ще Джоном Сноу та Теоном Ґрейджоєм. А зараз її тіло та життя в ньому не прикрашають вовняні плащі й шовкові сукні, а боронять дублена шкіра, кольчуга та кіраса. На голові замість вінка з зимових троянд лежить високий шолом у північному стилі, а на поясі замість кошеля з хлібом чи грошима для простолюду висять стилет і кинджал. “Тепер я леді Півночі, а леді Півночі стоять із своєю родиною пліч-о-пліч, і якщо треба — із лезом в руках”, — думала вона, коли вдягала обладунок. Леді Барбрі довго ремствувала, закликаючи не корчити з себе героїню, та юна леді Вінтерфелу не слухала і вперто стояла на своєму. Не зрадів цьому її рішенню і лорд Голенд Рід, що весь час повторював, що лорд Старк наказав йому забрати разом її із леді Горнвуд та їхніми дітьми. Зрештою, після безлічі переконань та запевнень, що вона в жодному разі не вступатиме в бій, обоє здалися і дозволили їй повертатися додому з усією потугою, яку за короткий час змогли зібрати південні доми. Якихось шість тисяч піших та чотириста вершників не виглядали серйозною потугою проти сил Болтонів, Амберів та Карстарків, та Маргері сподівалася що гарнізон Вінтерфелу зможе стати для них цінним підкріпленням для оточення бунтівної армії, а також що союзники з-за Стіни добиратимуться туди стільки ж часу, скільки й вони.
— Мардж! Сестричко! — пролунав голос, якого вона не чула вже майже два роки. Мов у тумані вона розвернулася, щоб побачити її. Дейенеріс Таргарієн, Королеву Сімох королівств та її добру подругу.
— Дені! Як? Як ти так швидко? — вона зіскочила із сідла й кинулась її обіймати. І поки вони обіймалися, над замком залунав гучний рев, а потім ляскання величезих шкірястих крил.
Істина вразила її мов блискавка вражає старе сухе дерево.
— То ось що мав на увазі твій дядько, коли казав що вогонь кріпне у вогні, — мовила вона, дивлячись на чорного дракона, що відлітав кудись на південь.
— Який дядько? — здивовано запитала Дені, розриваючи обійми. — Дядько Бенджен? Я не знала, що він на дозвіллі вивчає драконів.
— Ні. Твій дядько, про якого всі забули. Еймон Таргарієн, мейстер у Чорному Замку. Батько розповідав про нього, коли повертався звідти.
— Мейстер… Ти хочеш сказати, що брат мого прадіда ще живий? Боги, йому ж вже скільки років? І як він не потрапив під репресії Роберта?
— Батько тобі все розповість. Тобі й Джону, адже він і його дядько.
— То ти таки знаєш правду про Джона? Як довго?
— Відколи батько знайшов у крипті яйця дракона. І я, і Робб, і навіть Манс Рейдер це знають. До речі… він з вами?
— Ми усе розповімо у Великій залі, коли судитимемо зрадників. Ходімо…
___
Усі присутні в залі лорди й леді Півночі продовжували свої суперечки навіть тоді, коли лорд Старк разом із королем і королевою та Леді Вінтерфелу зайняли свої місця. Сер Баристан і сер Артур стали по боках, поклавши руки на мечі. Еддард слухав, як між собою перемовляються лорди й леді, час від часу кидаючи косі погляди на скупчення ватажків Вільного Народу, що зайняли один з віддалених кутів Великої Зали. Манс привів із собою тих, хто першими відгукнулись на заклик — Сігорна з Теннів, Собакоголову Гарму, Тормунда Велетозгуба з синами, Сорена Щитолама і навіть Лорда Кісток Тарараха, що з подивом витріщався на Ваймана Мандерлі, не розуміючи, як чоловік може настільки розтовстіти. Що дивувало самого лорда Старка в їхній компанії, то це те, що Рікард Карстарк і Великий Джон Амбер стояли поруч із Мансом та розмовляли мов давні друзі. Схоже, що за ті два місяці трапилося щось, що змінило думку двох найпівнічніших домів про дикунів. Щось, про що він зараз їх і розпитає.
— Тиша! — Еддард гупнув кулаком по столу, після чого всі присутні обернулися на свого сюзерена. — Мілорди, міледі та товариші, ми зібралися тут щоб вирішити серйозну проблему, що виникла після смерті мого доброго друга короля Роберта. Як ви бачите, ті, кого ви донедавна вважали ворогами, врятували Північ від роздору, спровокованого бунтівними лордами і молодшими гілками наших великих домів. Так, причина була в тому, що я дозволив Мансу Рейдеру, Королю за Стіною, пройти на південний бік цех самої Стіни. Хочу вас запевнити, що лорд-командир Мормонт і всі офіцери Нічної Варти знають про цей факт, і активно сприяли тому, що нарешті Варта і Вільний Народ примирилися. Проте дехто не розумів цього, і вирішив знищити те, чого я досяг важкою працею і ризикуючи втратити дружбу з Чорними Братами. Скажіть, чи є у вас якісь претензії щодо наших союзників?
— А де гарантії, що дикуни не почнуть грабіж та ґвалт на наших землях? — обурено запитав лорд Кервін. — Хоч мій замок і стоїть далеко на південь від Дару, та зараз близько десятьох тисяч дикунів і кілька велетнів стоять на околицях Зимового Містечка, і в один момент можуть розбрестися по селах красти їжу, питво й жінок. Що мені тоді робити?
— Я говоритиму просто і по суті, лорде Клі, — Манс підвівся з крісла. — Усю дорогу від Дару до Вінтерфелу мої люди не вкрали жодної кози чи вівці, не спалили жодної хати і не взяли силою жодної жінки. І не тому що я наказав, а тому що солдати Болтонів та їхніх холуїв зробили це за нас. Скажіть мені, хто з нас тоді дикуни і грабіжники?
— А якби Болтони не вчинили тієї шкоди, чи були б ви такими святенницькими перед усією Північчю? — огризнувся лорд Мандерлі.
— Я і мої капітани головами відповідаємо за наших підлеглих. Ми всі дали клятву перед Божим Ликом, що не будемо грабувати чи брати силою жодну жінку з півдня. Лорд Старк, лорд Амбер, лорд Карстарк, леді Мормонт, Старий Ведмідь та всі присутні в Чорному Замку є свідками нашої присяги, а порушивши присягу, дану в присутності людей і богів, ми б втратили нашу честь і гідність перед лицем цих самих богів та людей.
— А хіба дикуни мають честь? І ми не з півдня — ми також з півночі, — озвалася з далини леді Дастін.
— Даруйте, міледі, та це лише звичка, що закріпилася з роками життя на справжній Півночі, де літо холодніше за осінь по той бік Стіни. І так, Вільний Народ має честь, і тримає слово, дане один раз. Лорд Старк уже переконався в цьому.
— Справжня Північ! — зневажливо виплюнув лорд Ризвел. — Ви це чули, мілорди й міледі?! Дикун вважає себе більшим північанином, ніж ми!
— Стулки пельку, хрінососе, бо я її тобі навіки розкрию! — Тормунд вихопив з-за піхов кинджал.
— Давай, показуй ваші дикунські звичаї кидатися в горлянку за найменшої образи!
— ГОДІ! ТИША! — Джон щосили гупнув кулаком по столу, що аж підскочили стоячі на ньому келихи. — Ваш сюзерен вирішив дати прихисток людям, що ледь животіли на промерзлій пустці, в той час як ми збирали небачені за їх мірками врожаї. Чи не думали ви, що такими жорстокими та відчайдушними людей із Вільного Народу зробили суворі умови практично нескінченних зим із коротким літом? Я багато де був і багато бачив, тож можу зрозуміти цих людей. Поставте себе на їхнє місце, і запитайте: чи не став би я таким самим? Я знаю, що не я тут володар, та гадаю те, що лорд Старк прийняв мене як рідного сина дає певні переваги. Мілорде-батьку, далі слово за вами.
— Саме так, Джоне, — приєднався Нед. — Лорде Ризвеле, перепросіть Тормунда, і ви, Тормунде, зробіть те саме з лордом Ризвелом, — дикун і шляхтич кивнули один одному, потисши руки на знак примирення. — Якщо усі претензії вирішено, то час починати суд. Хай приведуть сюди в’язнів.
Сер Артур вийшов у коридор і повернувся з чотирма полоненими. Бунтівні лорди сиділи в камерах недовго, та достатньо, щоб мати не найкращий вигляд. У лорда Болтона відросла неохайна щетина, під очима Готера Амбера з’явилися темні плями, а Арнольф Карстарк виглядав ще більш перехнябленим, ніж був до того. Артор, його син, лише скоса блимав на присутніх лордів, та при виді звільненого з темниць Карголду кузена зблід ще більше, ніж був до того.
— Розпочнімо суд, — мовив Нед. — лорде Болтон, вас і ваших сподвижників звинувачують у клятвопорушництві, громадських заворушеннях і незаконному загарбанні суверенних територій, що не належать вам. Чи є вам що сказати на свій захист?
— Чому мене судите ви, а не байстрюк злочинця, проти якого ми билися пліч-о-пліч на Тризубці? — єхидно запитав Болтон, викликавши хвилю шепоту серед присутніх.
— Бо в першу чергу ви зрадили Дім Старків і мене — вашого сюзерена і сеньйора, а не присутніх тут короля Джона і королеву Дейенеріс. Тож як я запитував, чи маєте ви хоч якісь виправдання?
— Мої виправдання прості й прописані в законі, мілорде: якщо лорд вирішує зрадити чинного короля, то його васали мають повне право змінити сеньйора. Ви зрадили короля Томена, і таким чином зрадили пам’ять свого друга і своєї сестри, ставши на бік цих двох породжених ґвалтом потвор. Що б сказав Роберт Баратеон, побачивши, як ви зводите на трон сестру й байстрюка його найлютішого ворога?!. — його слова урвав сер Артур з усієї сили зацідивши броньованим кулаком в зуби. Болтон впав на кам’яну підлогу, потягнувши за собою всіх інших в’язнів.
— Двадцять років я терпів образи на адресу мого друга, і нарешті настав час, коли за кожне криве слово про Останнього Дракона я можу вибити зуби того, хто це сказав, — сер Артур із задоволенням плюнув на лежачого в’язня.
— Хто ви, сер? І що означають ваші слова? — несміливо запитав хтось із присутніх.
— Я сер Артур Дейн, Меч Світанку і найкращий друг принца Рейгара Таргарієна, того, хто мав бути королем замість п’яного розпусника Роберта Баратеона, — лицар зняв шолома, відкривши всім своє обличчя.
— Чим доведете? Лорд Старк вбив вас двадцять років тому в Дорні?
— Я служив із сером Артуром довгий час, тож впізнаю його обличчя з тисяч. Сер Баристан Селмі, лорд-командир Королівської Гвардії Їх Світлостей, — сер Баристан також відкрив обличчя, через що всі затихли.
— То виходить, що ви брехали всій Півночі, лорде Старк! — порушила мовчанку леді Барбрі. — Мої брат і чоловік загинули в Дорні виконуючи ваш наказ, та смерть їх не мала жодного сенсу. Чому вони мали загинути? За що?
— Бо вони мусили зберегти таємницю, яка запустила повстання. Джон не мій байстрюк, і навіть не мій син. Він законний син принца Рейгара Таргарієна і моєї сестри. Ліанни, — відповів лорд Старк, стримуючи сльози.
Над залою знову запала тиша.
— То он воно як — спершу зрадили одного короля, щоб пізніше зрадити іншого. Такий він, шляхетний і чесний Еддард Старк, двічі перебіжчик і зрадник! — прошипів розбитими губами Русе Болтон, за що знову отримав кулаком по зубах від сера Артура.
— Скажіть мені, мілорди та міледі, чи думали б ви про вірність другові, що готовий вбити немовлят, аби його влада не мала жодних заперечень? Чи зрадили б ви довіру рідної сестри, що перед смертю довірила вам найцінніше — життя бажаної, любої, і найголовніше — невинної дитини? — звернувся до присутніх сер Баристан. — Зрада держави це злочин, та кревнозгубство чи потурання йому — ще гірше. В ім’я Старих і Нових богів, в ім’я честі Старків, Таргарієнів та моєї власної я, сер Баристан Селмі, присягаюся — принц Рейгар не крав і не ґвалтував принцесу Ліанну. Він кохав її, а вона кохала його. Шлюб із принцесою Елією було розірвано самим Верховним Септоном, і він же поєднав їх у Зорепаді в очах Старих і Нових богів. Повстання Роберта Баратеона ґрунтувалося на обмані та проігнорованих листах. Одна людина вчинила хаос, щоб у цій веремії зайняти вище становище ніж те, яке було до того. Я не знаю імені, та маю певні підозри.
— Сер Баристан діло каже, — мовив надламаним голосом Нед. — Я мусив захистити дітей, що не винні у злочинах батьків. Роберт був моїм другом, майже братом, та я не поділяв його втіхи від жахливої смерті принцеси Елії та її дітей. Якби король Джон і королева Дейенеріс попалися йому в руки… боги, він би вбив їх, а разом з ними знищив би й увесь мій рід. Чи пішли б ви на невелику брехню заради життя невинних дітей, один з яких був сином дорогої вам сестри?
— Невелику? Ви обдурили ціле королівство, — прогарчав Русе Болтон. — Ви рятували життя байстрюка, якого ваша хвойда-сестра народила з примхи! Про яку честь взагалі можна говорити?!
— Не смій… — Джон поклав руку на оголів’я меча й підвівся.
— Ти, — в’язень вказав на нього пальцем, — лише байстрюк! А твоя мати — хвойда!… — і більше лорд Болтон не вимовив ні слова.
Темне лезо великого меча розвинуло повітря, розітнувши голову Русе Болтона навпіл, як ніж торговця розтинає на двоє стиглий кавун.
— Ти наговорив достатньо гидоти. Спочивай з миром, зраднику, — Джон витер лезо об штани вбитого, і заховавши меча в піхви звернувся до володаря замку. — Пробач мені, батьку. Його життя належало тобі, а не мені. Той хто виносить вирок сам мусить здійняти меч. Ти мав забрати його життя, а не я.
— Не бачу нічого страшного, сину мій, — відповів Нед. — Він ображав честь твоєї матері, а також і твою. Ти мав таке саме право позбавити його життя, як і я. Щодо інших зрадників, — він підняв очі на останніх. — Готере Амбер, Арнольфе і Арторе Карстарк, ви звинувачуєтеся у співучасті в зраді, незаконному захопленні влади і утриманні під вартою кревних родичів. Я знаю, що ви приєднались до бунту, а не планували його. Схиліть коліна, покайтеся в злочинах, і матимете шанс спокутувати свої гріхи в рядах Нічної Варти. Зробіть правильний вибір.
— Який сенс у Нічній Варті, якщо ті, від кого нас боронила Стіна, тепер на іншому її боці? Щоб злочинців та незручних лордів засилати? — озвався Хвойдозгуб Амбер. — Ви залякали мого небожа, і його син одружився з дикункою замість порядної північної леді. Дім Амбер спаплюжено мезальянсом, і я скоріше помру, ніж терпітиму спадкоємця із дикунською, ще гіршою, ніж простолюдинською кров’ю. Хай ваш король-байстрюк забере мою голову, та я вже не побачу як впаде мій дім. Робіть свою справу!
— Старки і Карстарки були родиною, та зараз ви спаплюжили всю Північ своєю зрадою і братанням з ворогом. Я обираю смерть, — хрипко відповів Арнольф Карстарк, схиливши голову до землі.
— І я залишусь вірним своєму батькові та свому роду. Всього вам найкращого, мілорде, — вторував йому Артор.
— Нехай буде так, — із важким серцем відповів Еддард. — Галісе, подай мені Лід. Сер Артур, сер Баристан… я не знаю, чи можу вам вказувати…
— Це честь виконувати накази батька короля, — відповів сер Баристан. — Накажіть, і ми знімемо голови зрадників просто тут і зараз.
— Ні, немає потреби. На Півночі ми робимо все тим шляхом, що робили й наші предки. Той хто виносить вирок, сам мусить здійняти меч. Виведіть в’язнів у двір.
— Слухаємось, мілорде, — відповів сер Артур, піднімаючи з колін приречених на смерть і виводячи їх із зали.
— Перш ніж зрадники пізнають правосуддя, я мушу зробити ще дещо, — вів далі Еддард. — Я присягнув своєму небожу, якого виховав як сина і невістці, що зростив як рідну доньку як своїм королю та королеві, але не можу зробити цього замість вас. Чи підете ви за ними?
На деякий час запала нервова мовчанка.
— Семеро Бісів, я зроблю це, — озвався лорд Мандерлі. — Джон і Дейенеріс Таргарієни справно платили належні податки Білій Гавані, мій онук загинув захищаючи їх від Юрона Ґрейджоя. Вороняче Око служить Ланістерам, і якщо кровна помста за Озріка означає війну з Тайвіном Ланістером, то нехай буде війна. Час дітям Півночі сісти на те огидне крісло з мечів, — лорд Вайман став на коліна, оголивши меча. — Дім Мандерлі битиметься разом із домом Старків за короля Джона і королеву Дейенеріс із дому Таргарієнів. Короля та Королеву Півночі!
— Дім Ґловер стоятиме з вами, Королю та Королево Півночі! — зробив те саме Галбарт Ґловер.
— Дім Кервін за Короля та Королеву Півночі!
— Дім Мормонт за Короля та Королеву Півночі!
— Дім Амбер з вами!
— Дім Карстарк з вами!
— Король Півночі! Королева Півночі! ХАЙ ЖИВУТЬ КОРОЛЬ І КОРОЛЕВА ПІВНОЧІ! — усі присутні лорди голосно кричали, здіймаючи в повітря руки з мечами.
— Дім Таргарієнів приймає вашу присягу, — Джон і Дейенеріс підвелися з місць, знявши сховані в піхвах мечі. — Тайвін Ланістер руками свого холуя Волдера Фрея полонив Робба Старка, сина вашого сеньйора і мого брата. Він убив достойних синів Півночі, і навіть сина Вільного Народу. Старий тхір вчинив необачно, і тепер поплатиться за це. Мансе Рейдер, — Джон обернувся до колишнього Короля за Стіною, — чи підете ви разом з нами на південь по справедливість для Дормунда, сина Тормунда?
— Ніхто не сміє перечити Дракону, Королю Півночі, — Манс також вихопив з-за піхов меча. — Вільний Народ з вами!
— Ми йдемо на війну. Уся Північ йде на війну, — Джон кинув свій меч на стіл. — Присягаюся вам на Темному Полум’ї, мечі мого предка Ейгона Дракона, що не вкладу його назад до піхов, поки Тризубець і Чорноводна не спливуть кров’ю Ланістерів.
— Оце правильно! — ревнув Великий Джон Амбер. — Північ жадає лев’ячого м’яса, засмаженого в драконовому вогні! Час дізнатися, чи справді Тайвін Ланістер сере золотом!
— Скличте всіх, хто може тримати в руках зброю, і рушайте до Рову Кейлін. Звідти — на Близнюки. Ми з королевою маємо деякі справи в Чорному Замку, а опісля в Гнізді. Побачимось на Тризубці, коли армія Долини і Річкових земель підійде до вас. А зараз час винести правосуддя…
___
— Іменем Джона із домів Старк і Таргарієн, та Дейенеріс Народженої Бурею з Дому Таргарієнів Перших у Своїх Іменах, законних Короля та Королеви Андалів, Ройнарів і Перших Людей, я Еддард Старк, лорд Вінтерфела і Вартовий Півночі, страчую вас, Готере Амбер, Арнольфе і Арторе Карстарк. Ваші останні слова?
Засуджені не видавали ні звуку. Хвойдозгуб Амбер лише щільніше притулив шию до плахи, мовби підштовхуючи Неда закінчувати з цим швидше. В його очах читались приреченість та зневага. Карстарки ж стояли відсторонено і не виявляли жодних емоцій.
Усі троє змирилися із своєю долею.
Тричі повітря розсікло лезо величезного валірійського меча, і три голови впали до ніг чоловіка, якого зрадили їх носії.
Так починалась нова війна за Залізний Трон.