Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
XV
XVI
XVII
XVIII
XIX
XX
XXI
XXII
XXIII
XXIV
XXV
XXVI
Про Тихого Вовка та Ранкову Зорю
XXVII
XVIII
XXIX
XXX
ХХХІ
XXXII
XXXIII
XXXIV
XXXV
XXXVI
XXXVII
XXXVIII
Горе, смуток, печаль
XXXIX
XL
XLI
XLII
XLIII
XLIV
XLV
XLVI
XLVII
XLVIII
XLIX
L
LI
LII
LIII
LIV
LV
LVI
LVII
LVIII
LIX
LX
Останні приготування до війни.
LVII
…And when we hear the call, we go to war
And leave it all now to bring it back again
Now, nothing else really matters
We’ll defy „til the end
Oh, when we hear the call, we go to war…
Within Temptation — “We go to war”
Вінтерфел
То не був час для вітальних бенкетів та радощів.
Не було це ані весілля, ані похорон, ані поминки, і навіть не Свято Врожаю.
Люди стікалися рікою до Вінтерфелу й Зимового Містечка. Кінні й піші, або ж на возах, озброєні й неозброєні, у латах чи просто в дубленій шкірі або шкурах тварин, зі списами й мечами, а то й з довбнями чи пращами люди сходилися на поклик свого сеньйора й сюзерена.
На спільний поклик Еддарда Старка, Вартового Півночі і лорда Вінтерфелу та Короля й Королеви Півночі. Короля Джона з Домів Старк і Таргарієн та королеви Дейенеріс із Дому Таргарієнів.
На поклик вовків і драконів…
І була то велика метушня, в якій переміщалися всі: пасовані й непасовані, служиві й добровольці, люди з південного боку Стіни і колишні дикуни, якими матері лякали неслухняних дітей.
Увесь тренувальний дворик і будь-яка вільна площа в замку перетворилися на кузні, де зібрані з замків та сіл ковалі ремонтували й точили зброю. Мікен, майстер-коваль Вінтерфелу тільки те й робив, що роздавав вказівки молодим ковалям як краще вправити зігнутий меч, полагодити надщерблене лезо, вирівняти бронепластину чи переплести кольчугу. Дикуни принесли з собою безліч трофейних мечів, сокир та кинджалів, та більше двох третин з цього всього виявилося непридатним до використання. Лише тенни могли похвалитися хорошою зброєю з бронзи, яку вони виробляли у рідних краях, чим магнар Сігорн аж дуже пишався.
Перемога над Болтонами при Вінтерфелі й повернення драконів спонукали безліч людей на всій Півночі брати в руки зброю і йти воювати проти колективного ворога. Новини про повернення драконів розліталися по всій Півночі зі швидкістю ударів блискавки, і дізнавшись, що на боці Старків тепер дракони, а також велетні, мамонти і безліч дикунських племен, що присягнулися більше не грабувати чесних північан, до замків лордів збігалося все більше й більше добровольців. Основними осередками мобілізації стали Вінтерфел, Біла Гавань та Барровтон. Трохи менш ніж за тиждень після суду над заколотниками до Зимового Містечка надійшли основні сили Вільного Народу на чолі з Плаксієм та Гериком Королевичем, що буцімто був чи то внуком, чи то правнуком самого Раймуна Рудобородого — Короля за Стіною, що перетнув Стіну, а потім бився і програв біля Довгого Озера, при цьому вбивши лорда Віллама Старка, та загинувши від руки його брата Артоса. Джон розпитував Манса про правдивість Герикового походження, на що інший дикун Тормунд розреготався, і сказав, що його справжнім предком був Раймунів брат на прізвисько Рудий Ворон, і навіть якщо так, то «Королевич» було лише прізвиськом. Вільний Народ йде не за ім’ям, а за силою. Коли Король за Стіною вмирає, його нащадки мусять довести, що мають хоч половину тієї сили, що мав батько, що зазвичай закінчувалося їх смертю від рук кращих і спритніших зухвальців. Почувши про це, Джон розповів, як сам здолав дотракійського хала Дроґо, та залишив йому життя, дозволивши командувати дотракійцями в битвах від свого імені. А коли Тормунд і Манс запитували про них більше, Джон розповів усе про їх звичаї — і про любов до коней, про коси як символ сили воїнів, і навіть про те, що вони полюбляють злягатися просто неба під зорями й місяцем.
— Ха! — широко усміхнувся тоді Тормунд. — Коли ми поб’ємо цих Лак… Лайні… коротше, тих хрінососів з левами на плащах, познайом мене із цими дотракійцями. Якщо вони хоч наполовину такі майстерні з мечами чи прутнями, то я готовий кинути їм виклик у цьому. Мій хоч і надкушений, та все одно більший, ніж у їхніх коней, ха!
Джон, хоч і стримав регіт, почувши слова Тормунда, та все-таки запевнив дикуна, що всі вони зустрінуться, коли об’єднані сили Півночі рушать на південь. А сили зібралися чималі. Окрім великих домів та дикунів, до Вінтерфелу прибуло й інше, не менш грізне військо. Дві з половиною тисячі лютих горян із Північних гір заявилися до замку десь через два-три дні після прибуття основного війська Вільного Народу. Їхні ватажки Гуго Вул, Оуен Норі, Донел Флінт, Морган Лідл та чільники сил Берлі, Гарклаїв та Нотів дуже високо відгукувалися про свого сюзерена лорда Старка, називаючи його «Великим Недом», і аж дуже по-панібратськи стискаючи його в обіймах. Гуго Вул згадував свого родича Тео, що наклав головою в Марках, і зустрівши того, від чиєї руки він упав, одразу викликав на поєдинок. Сер Артур Дейн прийняв цей виклик, і першим, що його здивувало, була зброя суперника. Великий Вул бився здоровенною сокирою, і володів нею дуже і дуже вміло. Артур одразу згадав, яким небезпечним був його родич Тео, проте витримав цей бій гідно, зловив вождя Вулів на протиході, вибивши йому сокиру з рук, і ще раз змусивши всіх затямити, що титул Меч Світанку позначає найкращого мечника в Сімох Королівствах. Гуго ж прийняв поразку як належить, і заявив що програш від такого як сер Артур Дейн не є чимось принизливим, після чого обоє герцівників потисли руки на знак примирення.
Та поки велися підрахунки війська та необхідних припасів, Джон весь час шукав можливості поговорити із названим батьком за неформальних обставин. Не як король із радником, а як син із батьком. Попри обман, який врятував його життя, Джон не міг називати чоловіка, що прийняв його в своєму домі, «дядьком Недом». Лише «батьком», і байдуже на кров, з якої він народився. “Що б там не було, пам’ятай — ти Старк. Ти не маєш мого імені, та в тобі тече моя кров, кров Старків…”. Так казав йому Нед перед відбуванням на Туманний острів, і ці слова засіли в його серці назавжди. Кожен день, кожну годину і кожну мить за межами Вінтерфелу Джон пам’ятав про це, і тільки воно не давало йому впасти в гнів на кровного родича. На батька, що зростив його.
На щастя, йому вдалося знайти Еддарда в крипті, коли він стояв, дивлячись на статую Ліанни. Він стояв непорушно, і тільки тремтіння плечей видавало, що він не в найкращому настрої. І Джон зрозумів, що попри двадцять років, що минули з того дня, батько все ще не може з цим змиритися. На мить він уявив на його місці себе, а на місці статуї Ліанни — статую Арії. Як би поводився він, якби його улюблена сестричка… ні, не можна про таке думати. Арія тут. Арія жива, здорова і ще буйніша, ніж його мати. Просто їй пощастило в цьому житті більше, ніж її тітці. І життя це виявилося вкрай іронічним. Роберт Баратеон хотів одружити свого сина із донькою свого друга, і це станеться, як тільки закінчиться війна. Тільки син цей незнаний і нелюблений батьком. Сирота, що добився такого становища при Джоновому дворі завдяки своєму розуму і своїм вмінням. Сем в останньому листі повідомляв, що робота над копіювальною машиною нарешті зрушила з мертвої точки. Вмілі руки одного вільновідпущеника разом із такими ж руками Джендрі й розумом Сема створили прототип. Лишилося тільки запустити його в дію, і скоро у всіх Сімох Королівствах буде достатньо книг, щоб просвітити народ і мати надію на світле майбутнє. Та зараз він потребує свого батька так само, як він потребує його.
— Вона прекрасна, тату, — прошепотів Джон, підходячи до нього і кладучи до підніжжя оберемок зимових троянд.
— Так, сину. Прекрасна, сильна, нестримна… і мертва. Передчасно мертва, — тремтячим голосом відповів Нед, стираючи з очей сльози. — Коли я казав, що вона б дуже любила тебе… і твоїх братів та сестер… я справді мав це на увазі… тебе б вона любила найбільше… і пишалася б тобою… навіть коли Рейгар… твій батько…
— Мій батько тут. Просто тут, побивається за сестрою, яку любив понад усе. Рейгар мій батько по крові, та ти мій батько в усьому іншому. Не Рейгар Таргарієн бачив мої перші кроки. Не Рейгар Таргарієн вчив мене тримати меча, стріляти з лука і триматися в сідлі. Не Рейгар Таргарієн чув мої перші слова. Еддард Старк виростив мене як сина, хай і нелегального.
— І цим самим прирік тебе на ганьбу…
— Неважливо. Як сказав сер Баристан, чи пожертвував би ще хтось своєю честю заради життя сина улюбленої сестри? Ти зробив це, і заслужив цим довічну вдячність дому Таргарієнів.
— Я мав сказати про це Кейтлін значно раніше, ніж коли вона лежала на смертному одрі. Може б тоді вона не ставилась до тебе трохи краще, ніж до приблудного пса чи кота. Вона мусила знати…
— І тоді в лордів виникли б підозри, а з підозрами почалися б незручні питання. А за незручними питаннями істина б виплила, і вилізла боком для дому Старків. Ти вчинив правильно, батьку. Мати… я бачив її уві сні. І її, і Рейгара. Вона сказала, що дуже вдячна за те, що ти зберіг майбутнє зграї. Хай і не ідеально, та нема в світі нічого, що було б ідеальним.
— Ліа… авжеж, вона була б вдячна. Може зацідила б мені стусана в потилицю, та потім обійняла б міцно, як вміла тільки вона. Так, як обіймала тебе. Вперше… і востаннє.
— Як це було? — спитав після мовчанки Джон. — Як пройшла ваша остання зустріч? Які були її останні слова? Останні відчуття? Емоції? Скажи мені, батьку.
— Це було радісно й трагічно, — шморгнув носом Нед. — Я був щасливий, що знайшов її… і сумний, що їй небагато лишилося. Навіть якби вона вижила… Роберт би її вбив. Роберт так ненавидів усе, пов’язане з Рейгаром, що забув би й про ті почуття, що він мав до неї. Ліа й до Повстання не була про нього високої думки, та коли він вбив Рейгара… вона проклинала його. Коли ти народився, а вона була на смертному одрі… вона проклинала ім’я й рід Роберта Баратеона. Вона бажала йому страшної смерті в невіданні, що й сталося. А коли їй дали тебе… вона обійняла тебе міцно-міцно, ніби ти був рятівною соломинкою, що дозволяла їй залишитися серед живих. А потім дала тобі ім’я. Ейгон із Дому Таргарієнів, Шостий Свого Імені. А потім благала мене захистити тебе за будь-яку ціну. Вона лише повторювала: «…Обіцяй мені, Нед… обіцяй, що захистиш його…”. А потім… потім…
— Вона відійшла, — завершив Джон, дивлячись як у батька знову тремтять губи.
— Вона відійшла, — повторив батько, втираючи сльозу. — Вона відійшла, даючи тобі життя. На постелі, заплямованій її кров’ю, і в кімнатці, заповненій духом зимових троянд. Її улюблених квітів. Квітів, що ростуть лише тут, на Півночі. І колись одна така виросла, рушила на Південь, і всі захопилися її красою й стійкістю. Та далеч від дому й коріння змусили її зів’яти, але стійкість до будь-яких важких випробувань змусила її переродитися…
— У мені?
— У тобі. А ще у Валаррі, і маленькій Ліанні. Так ви назвали мою першу онучку?
— Так. Із надією, що вона буде такою ж сміливою й прекрасною як бабуся, та водночас поступливою й поміркованою як дідусь. Як ти, батьку.
— Дякую, синку. Дякую за те, що пробачив мені все. А зараз, дозволь дещо тобі дати. Дещо, що належить тобі, і можливо належатиме твоїм дітям.
Нед нахилився до статуї свого брата Брандона і обережно відсунув нішу. Під нею лежала скриня, і коли він відкинув віко, у Джона заблищали на очах сльози.
— Це належало їй? — запитав він.
— Їм обом, — відповів Нед.
Першою річчю, яку дістав Джон, був плащ. Чорний плащ із наспіх пришитим триголовим драконом Таргарієнів та із застібкою у формі троянди. Під ним лежали срібнострунна ліра, два персні з печатками та два зошити. Печатки на перснях були виконані у формі дракона і троянди, а на одному з зошитів було витиснено такого ж дракона, як і на печатці. Всередині ж другого гарним і виразним почерком було виведено ім’я власника, а точніше — власниці. Перше, “Леді Ліанна з Дому Старк”, було закресленим, а нижче було виведено інше: “Ліанна із Дому Старків, Принцеса Самерголу”. Джон відчув, як у нього потепліло на душі — батько не збирався позбавляти спадку його старших брата й сестру, і водночас залишав землі йому — ще незнаній дитині. Гортаючи сторінки, він не просто читав слова — він відчував емоції жінки, що залишала їх на папері. Кожна літера, крапка, прочерк, і навіть відбиток забрудненого чорнилом пальця свідчив про те, що колись Ліанна Таргарієн жила, дихала і мала почуття, частина яких лишилася на папері.
— Ти зберігав це тут… як довго? І як леді Кейтлін не дізналась? — запитав тремтячим голосом Джон.
— Відколи повернувся з Марок. Ця скриня їхала у хвості колони, і одного вечора, коли Кейтлін заснула, гледячи Робба і Дені, я покликав Мікена, і разом з ним зробив цей сховок, після чого витяг із нього обіцянку нікому про це не розповідати. Тепер ці речі твої, тож обирай сам, що з ними робити.
— Дякую, тату. Дякую, що зберіг це для мене — хоч якусь частинку людей, що породили мене. Коли Вал і Ліа виростуть… я передам їм це, як спадок предків. Не знаю, чи вийде з мене такий самий вмілий музикант, як із Рейгара, та сподіваюсь, що хтось із моїх синів любитиме більше спів струн, а не мечів. А зараз ходімо. Треба порадитися родиною…
___
— А Робб схоже не мав чим зайнятися перед відходом на весілля лорда Едмура, — пожартував Джон, дивлячись на чималий животик у Маргері. — Отже, що ми маємо? Лео, Джон, Джоанна, Рікон, а також Лореза у Сіроводній Варті під пильним наглядом лорда Голенда Ріда. Робб… а неясно що з ним, бо говорячи про Царевбивцю неможливо бути певним у всьому. Він може й перевіз свою доньку і родину лорда Стенніса в Дорн, та неясно, чи досягнуть успіху його потуги з Роббом. Щодо Арії, то вона зараз у Мієрині під пильним наглядом Елларії та Ешари, а Санса і Бран не покидали Дорн уже майже два роки. Мартелли — наші союзники, а отже не заподіють їм нічого злого. Далі діло за нами. Батьку, що зараз чути зі Стіни?
— Двоє твоїх дядьків хотіли б зустрітися з тобою перед тим, як ми підемо на війну, — відповів Нед. — Бенджен довго сумував за тобою й Дені, та є ще дехто, про кого забули багато років тому. Мейстер Еймон, брат твого прадіда, Дені, і той, хто здогадувався про твоє походження, Джоне, відколи отримав новини про результати Повстання.
— Неможливо, — відповів Джон. — Як його ніхто не впізнав? Він же Таргарієн, хай і без титулів та земель.
— Уночі всі вовки сірі, Джоне, а старість — це, можна сказати, темна пора людського життя. Навіть Таргарієни у сторічному віці стають такими, як інші люди. Він дуже старий, а ще сліпий, тож побачити вас зможе тільки своїми руками. Та навіть так, він буде дуже радий вас бачити.
— Я можу зрозуміти його, — відповіла Дені. — Він пережив усі лиха, що звалилися на дім Таргарієнів за це століття… о, він буде дуже щасливий побачити нас із Джоном. А коли дізнається, що дракони повернулися…
— Вводьте його в курс справи поступово, бо ще помре від радощів, — усміхнулась Маргері. — Мій дідусь так радів, що має онуків, що аж розбився під час соколиного полювання. Не дуже вдале порівняння, та все-таки будьте обережними з цим.
— Тоді післязавтра ми відлітаємо на Стіну. Краще попередити їх заздалегідь, тож раджу послати ворона. Лорд-командир Мормонт буде радий нас бачити, адже розповісти про проблеми Варти нам напряму буде легше, ніж через посередників. Не чекайте нашого повернення, батьку. Як тільки завершите огляд військ, вирушайте на південь. Зустрінемось біля Близнюків разом із військами Долини і Річкових земель. Гаразд?
— Гаразд, Джоне. Бажаю вам обом успіхів у вашій затії. Хай допоможуть нам боги, — відповів Еддард.
— Хай допоможуть вони нам всім, — повторили за ним усі…
___
Гайґарден
Замок був переповнений. Після походу Святого Воїнства на південь усі лорди із всіма доступними їм силами поспішно покидали свої замки і відступали все далі й далі на південь, щоб сховатися за стрімкою течією ріки Мандер. З південного заходу насувалися сили Флорентів, Бісбері та Блекберів, а Редвинську протоку разом із островом Арбор заблокували Залізороджені.
Єдиними, хто зберіг вірність дому Тірелів були Тарлі, Фосовеї обох яблук, Ровани, Гайтавери, Крейни, Мерівезери, Малендери, Костейни і Окгарти. На бік заколотників перейшли Касвели, Піки, Інчфілди, Ешфорди та ще декілька менших домів, що бажали поживитися за рахунок більших. Як на одній із нарад зазначив лорд Тарлі, заколотники неформально розділилися на дві гілки: шляхетну, очолювану Імрі Флорентом, і простацьку, яку вели одразу двоє — Верховний Горобець (якого ніхто із прихильників Тірелів не визнавав як Верховного Септона) і сер Теодан Веллс, північанин, що прийняв Віру в Сімох і одним із перших вступив у ряди Святого Воїнства, за що й отримав від Верховного Горобця звання командира Синів Воїна — лицарської гілки цієї воєнної структури. Попри різницю в званнях, заколотники змогли об’єднатися довкола спільної мети — повалення дому Тірелів та ослаблення Таргарієнів. І на тлі інших сумних новин із північних королівств, це виглядало дуже і дуже закономірним.
Лорд Тірел уже слав погрозливі листи Волдеру Фрею з вимогами звільнити Робба Старка, та на жаль між Близнюками й Розлогом пролягали сотні миль, і відсутність санкції з боку Залізного Трону, а також присутність на західному узбережжі Залізороджених не дозволяли втілити ці погрози в реальність. Злука Тайвіна Ланістера із Юроном Ґрейджоєм оптимізму не додавала, як і вісті з Вінтерфелу про заколот з боку Болтонів. Як наслідок, сили Тірелів виявилися затиснутими з усіх боків: на півночі Святе Воїнство, на заході й півдні — Ґрейджої та заколотники, а на сході — Дорн, який ніколи не став би брататися з Тірелами, а також Ренлі Баратеон, який висловив нейтралітет і не бажав вступати у жодні чвари в королівстві. Щоправда, дорнійці може й допоможуть, та сил їхніх замало, і століття ворожнечі між Ґарднерами (а після них Тірелами) й Мартеллами оптимізму не додавали.
Тож і на цій військовій нараді Гарлан Тірел залишався в кепському настрої, як і всі лорди, що зібралися разом із ним.
— Я вам ще раз кажу, мілорди: дамо бій цим довбочестивцям зараз, і заколоту прийде кінець! Це лише збіговисько бідноти, що навіть не знає що таке стрій, дисципліна і стратегія. Усе, що в них є — це час і наша нерішучість, — люто гнув лінію лорд Рован.
— А ще чисельність і фанатизм, — втрутився лорд Тарлі. — У нас немає великої чисельності, лорде Рован, а вони зібрали під йоханими прапорами з Семикінцевою Зорею більше сорока тисяч осіб, і це тільки їхні сили. Є ж іще бунтівні лорди, що вирішили лягти під левів. Не забувайте, про Флорентів та їхніх холуїв, що відрізали від нас лорда Гайтавера та доми з крайнього півдня. Нам потрібна тактична перевага, а її в нас, холера, немає.
— У нас півтора десятка тисяч панцирних вершників… — відповів лорд Рован.
— А в них огорожі з возів та піки по вісім футів завдовжки, — огризнувся лорд Рендил.
— То набудуймо метальних машин, і розтрощімо вози, — парирував лорд Фосовей.
— Метальні машини і справді річ потужна, та малоефективна, — відповів на це Гарлан. — Катапульта може і б’є на півмилі, але дуже і дуже неточно. Та й віддача буде такою сильною, що або відкине машину назад, або взагалі її розтрощить. І я вже мовчу, що для них треба матеріали, каміння і людей, які тямлять в цій справі, а в нас ні того ні іншого, як і часу, щоб довести це все до пуття.
— То що ви пропонуєте, мілорде? Сидіти й чекати з моря погоди? — запитав лорд Мерівезер.
— І так і ні. Так, нам доведеться трохи почекати, поки це славне воїнство не поїсть більшу частину харчів, що їдуть за ними з обозом. Нема харчів і фуражу — ефективність та бойовий дух падатимуть так само швидко, наскільки сильно бурчатиме в їхніх животах. А коли вони розбредуться округою в пошуках харчів — знищувати групу за групою.
— Але ж наші запаси також не нескінченні, — втрутився сер Вортімер Крейн.
— Тож збільшімо їх, — усміхнувся Гарлан. — Накажіть вигребти всі надлишки у селян, із гарантією повернення або ж компенсації. Траву випалювати не треба, та все одно ліпше перестрахуватися про всяк випадок. Робіть усе, що вважатимете потрібним. Нехай розвідники повідомляють мені про кожен крок ворожих сил. Усе зрозуміли?
— Ви благословляєте грабіж, мілорде, — зазначив лорд Мерівезер.
— Скоріше позику. Не забувайте, що все вилучене ми повернемо, як тільки закінчаться бойові дії.
— «Як тільки» може затягнутися на роки, а з нашими темпами, це дуже і дуже вірогідно.
— Так само скажіть селянам. Може це й буде для них стимулом не підтримувати Святе Воїнство й заколотників…
___
За військовими справами Гарлан практично й забув за свою родину. Його дружина Ліонетта саме мала народжувати, і за словами мейстера Ломіса — десь у ці дні. Важко шукати щось приємне, коли в повітрі зависла важка завіса прийдешньої війни. За мурами замку і довкола нього зібралося десь під тридцять тисяч війська, та чи вистачить цього для перемоги над Святим Воїнством? Тим паче коли дядько Бейлор від імені дідуся Лейтона сповіщав про рух сил Флорентів землями Гайтаверів. І чи допоможуть у цій війні дорнійці?
— Мілорде! — до нього підбіг мейстер Ломіс. — Мілорде, гарні новини.
— Що може бути гарним у ці часи?
— По-перше, у вас здорова донька, мілорде. Леді Ліонетта у доброму здоров’ї, тож можете побачити її з дитиною. А по-друге, ворон із Вінтерфелу. Запечатаний вашою сестрою.
— Я батько… і звістка від Мардж…
У животі Гарлана раптом запурхали метелики. Дім Тірел живий, і житиме далі, тож єдиною проблемою залишаються заколотники. А звістка від сестри… невже Північ врятовано?
Не сказавши ні слова він рвонув до покоїв Ліонетти.
Вже там він зустрів Віласа, батька і матір та бабусю. Ліонетта спочивала вже на перебраному ліжку, а на її руках мирно лежав згорток пеленок і ковдрочок, у якому ворушилася їхня донечка.
— Як ти, кохана? — запитав він, схилившись над втомленою дружиною.
— Ледь горло не надірвала і двічі думала, що помру, — шепнула вона. — У нас донька, любий…
— І вся в батька, — закінчила леді Оленна. — Пригадую, ти також був чималим малюком, коли Алері привела тебе на світ. Твоя тітка Джанна була також немалою, та я не мала таких важких пологів як люба Ліонетта.
— Вітаю, синку, — мовив батько. — У тебе первісток. Маєш якесь ім’я на прикметі?
— Ми з Гарланом давно вирішили, як назвемо доньку, — відповіла замість нього Ліонетта. — Леді-бабусю, благословіть вашу правнучку… леді Оленну Тірел.
— На мою честь? — здивовано підняла брови вдова лорда Лютора. — Ви вирішили її назвати на мою честь?
— З надією, що з неї виросте така ж розумна леді, як ви, бабусю, — відповів щасливий Гарлан.
— Дивіться мені, щоб вона не виросла новою Королевою Шипів, — стерла щасливу сльозу старша жінка. — Усі кажуть, що в мене занадто прямий і паскудний характер…
— Мамо, — втрутився лорд Мейс. — Ти прожила стільки років, і заслуговуєш висловлювати свої невдоволення як ніхто інший. І ніде правди діти — я без тебе як без рук.
— Бо ти не менший дурень, ніж був твій батько. Щодо вас, мої любі онуки — дякую, що не забуваєте вшановувати таку стару шкапу як я.
— Нема за що бабусю. І до речі, Маргері прислала звістку. З Вінтерфелу.
— То читай якомога швидше, бо я зараз розплачуся від щастя.
Гарлан зламав печатку, розгорнув сувій і швидко пробіг очима по тексту. І прочитавши, він відчув, як його радість зростає ще більше, ніж було до того.
Батьку, мамо, бабусю і любі брати,
Заколот Болтонів придушено. Вінтерфел вільний від ворогів та має могутніх союзників. Законні король та королева повернулися, а разом з ними — дракони. Війська Півночі та Вільного Народу рушать на південь з тижня на тиждень — так швидко, як будуть готові. Маленькі Лео та Джон у безпеці під захистом давнього друга, а наш дім скоро матиме ще одного нащадка. У нас із Роббом буде ще одна дитина, і він сам вже мабуть вільний від полону Фреїв. Скоро до Ланістерів прийде зима із Вогнем та Кров’ю. Сподіваюся на скору зустріч з вами всіма.
Маргері Старк, уроджена Тірел.
— Вони живі й здорові… Джон та Дейенеріс повернулися… з драконами. Але що це за Вільний Народ? Хто вони? — важко вимовляв Гарлан.
— Ну, в працях деяких мейстерів термін «Вільний Народ» вказував на самоназву дикунів, — відповів Вілас. — Лорд Старк зумів знайти ще одного союзника в боротьбі проти Ланістерів… але вони занадто далеко. А дракони навряд чи будуть летіти сюди на допомогу. Доведеться нам робити це самотужки…
— Аж ніяк! — урвав його Гарлан. — Якщо дикуни і Нічна Варта примирилися, отже й нам час примиритися із тими, проти кого ми воювали століттями. Я попрошу мейстера Ломіса негайно послати ворона в Дорн.
— Але Гарлане, Дорн також має проблеми… — почав лорд Мейс.
— Не обов’язково всю потугу. Найближчі до нас дорнійські замки — Блекмонт, Королівська Гробниця і Зорепад. Кілька тисяч списників звідти та кавалерія Дейнів будуть достатньою підмогою.
— Але як це сприймуть лорди?
— Здається, головнокомандувачем сил Тірелів є я, тож хай замовкнуть і слухають, що я кажу. Зараз кожна хвилина і кожна зайва людина на вагу золота, тож нема чого крутити носом. Я негайно шлю заклик про допомогу.
— Оце правильно, — мовила Оленна. — Давай, покажи цим бовдурам, що означає йти на компроміси. Роби те, що мусиш і хай благословлять тебе боги.
— Дякую за підтримку, бабусю, — Гарлан підвівся з крісла. — Хай боги покажуть, чи правильним буде моє рішення. Війна з Ланістерами починається…