LXI

LXI

Рунстон

Цього разу щоб потрапити на прийом до лорда Ройса ні Джеймі, ні Брієнна не мусили перегукуватися із вартовими на мурах. 

Як тільки воротар К’яртан впізнав гостей, то одразу послав людину в донжон, а сам відчинив браму і привітав гостей. 

Перше, що Джеймі побачив у дворі Рунстону — солдати. Багато солдатів у амуніції завзято тренувалися по всьому двору. Хтось бився на мечах, хтось метав списи, хтось стріляв з лука, а декілька лицарів ходили довкола і роздавали поради. Сер Робар і сер Андар впізнали прибульців, але вітатися з ними не поспішали. Напевно, підготовка до битви була для них важливішою, ніж прийом гостей. 

— Новини нас випереджають, — оцінив ситуацію Робб. 

— Не знаю, що там відбувалося на північ та південь від нас, але схоже що час війни настав, — відповів Джеймі. — Я привів вас сюди, Старку, і тепер лишається тільки гадати, що буде далі. 

— Старк і Ланістер битимуться на одному боці. Востаннє таке братання закінчилося дуже погано, — іронічно кинув Старк. 

— І чи не прадід вашого дружка Ґрейджоя в цьому винен? — з докором відповів Джеймі, на що Робб сумно усміхнувся. 

Колись, ще як на троні сидів Ейрис І, лорд Даґон Ґрейджой підняв бунт і був досить успішним. Залізороджені кілька років грабували західне узбережжя, і довели всіх настільки, що лорди Берон Старк і Ґерольд Ланістер уклали союз, щоб зупинити піратів. Успіхів особливих не сталося — вічна недовіра один до одного звели союз нанівець, адже Даґон Ґрейджой «здолав Вовка і посмикав Лева за гриву». Тільки принц Мейкар Таргарієн, що згодом став королем Мейкаром, Першим Свого Імені, здолав піратів і поставив непокірного кракена на коліна. А Старки й Ланістери більше ніколи не домовлялися, як це було багато десятиліть до, і все ще триває після. 

У Великій залі прибульці зустріли значно ширшу авдиторію, ніж сподівалися. Лорд Ройс сидів на чолі круглого столу в своїх бронзових латах, а навколо засідали інші лорди і леді Долини. Робб впізнав Гарольда Гардинга, що поверх сюрко з білими і червоними раутами дому Гардингів одяг блакитний плащ із місяцем і соколом Аррінів; леді Аню Вейнвуд, чиї вузькі губи були тісно зімкнені, а очі докірливо позирали на вихованця; братів Ліна і Лайнела Корбреїв, що привітно кивали делегації, а решту юний Старк не знав в лице, хоча впізнавав за гербами приналежність до певних домів: срібні дзвони Белморів, червоний замок Редфортів, стріли Гантерів, зламані списи Вайдманів і ще декілька менших, чиї назви він не пам’ятав. 

І зібрання це явно не віщувало нічого доброго. 

— Мілорди, міледі, — шанобливо вклонився Джеймі Ланістер. — Як я й обіцяв вам, лорде Йон, Робб Старк повернувся з полону Фреїв цілий і неушкоджений. А тепер скажіть мені: що з моєю донькою? 

— Леді Мірселла благополучно дісталася Сонцеспису, а звідти — Водяних Садів, — відповів лорд Ройс. — Сер Девос Сіворт уже повернувся, і дізнавшись, що флот Таргарієнів готує висадку, рушив до них на з’єднання. Ми дотрималися своїх обіцянок, як ви — своїх, тож тепер я довіряю вам, сер Джеймі. Лорде Робб — з благополучним прибуттям. 

— Дякую, лорде Ройс, — відповів Робб. — Що тут діється? Невже Долина йде на війну? 

— Спірне питання, мілорде, — відповів замість лорда Ройса Гаррі Наступник. — Ми тут обдумуємо, як викурити з Гнізда ланістерських прихвоснів. Не знаю, чи ви знаєте (бо в темницях новини не розповідають), що Мізинець фактично узурпував владу над Гніздом. У Місячну Браму не пускають нікого, хто не підвозить провіант чи зброю, і так само нікого не випускають звідти. Нашого кузена Робіна вже давно ніхто не бачив, як і леді Лізу. Мізинець твердить, що він важко хворий, і потребує матері, але я впевнений, що цей виродок бреше як дихає.

— І що змушує вас бути певним цієї думки? — запитав Джеймі. 

— Лорда Робіна не бачив ніхто вже понад чотири повороти місяця, — відповів лорд Ройс. — І що найцікавіше: це ж уже минули його дев’яті іменини, і жодного святкування, запрошення на бенкет чи бал, та навіть маленького турніру — в Гнізді тихо. Бейліш просто сидить тихо, не кидається в очі, трощить хліб з вином і сміється з нас всіх. Штурм замку безглуздий: навіть сто тисяч воїнів не візьме його, навіть після місяців облоги. І саме це викликає наші підозри: якби лорд Робін був живий-здоровий, то Мізинець показував би його хоч раз на кілька днів, а не говорив, що хвороба погіршилась. Та й леді Ліза також виходила б на люди, а не так само таємничо зникла. Тому ми й розробляємо план, як схопити його і вивести з Гнізда через Місячні Двері. Ось вам і всі підозри. 

— Звучить переконливо, мілорде, — відповів після роздумів Робб. — Але що чути з Півночі? Чи з Розлогу? Якщо мій брат прибув до Вестеросу, то напевно мав би до чогось готуватися. 

— Ге, а тут маємо нарешті хороші новини, — на обличчі лорда Ройса розквітла усмішка. — Вінтерфел деблоковано. Король Джон і королева Дейенеріс разом із колишнім Королем за Стіною Мансом Рейдером розгромили бунтівників під проводом Русе Болтона, і тепер Старки йдуть на південь. Ваш лорд-батько прислав мені про це звістку з Рову Кейлін. Король і королева мають прибути сюди з дня на день, владнавши кілька справ із Нічною Вартою. А і ще… мої вітання, лорде Робб, ваша дружина знову з дитиною. 

Робб ледь не знепритомнів. Стільки всього сталося, поки він сидів у буцегарні. Він мав бути там. Мав боронити Вінтерфел пліч-о-пліч з батьком, тиснути руку Мансу й Тормунду після битви, обіймати брата, і вперто доводити йому, що хай Нед Старк і не його батько, та все ж він його брат. Але найголовніше: він пропустив третю вагітність Маргері. Він не підтримував її, коли вона вивертала сніданок, не бачив, як вона росте з їх дитиною, а на додачу — не допомагав їй із старшими дітьми. Лео вже мабуть занадто балакучий і веселий, а маленький Джон… скільки він всього пропустив.

А ще повернувся Джон. Джон, який тепер король і драконовершник. Одразу пригадалися їх дитячі ігри, де він уявляв себе Дейроном Юним Драконом чи Еймоном Лицарем-Драконом. Вони вже не малі хлопчаки, яких наставляє сер Родрік, але схоже, що він тоді щось відчував — зв’язок із предками-Таргарієнами. Колись Робб сказав йому, що він ніколи не буде лордом Вінтерфелу. Тоді він так думав, бо Джон — байстрюк, але тепер він знає, що Джону й не треба бути лордом Вінтерфелу. Джон — король, а нащо королю опускатися до лорда?

— Схоже, ти гарно надолужував майбутній час без дружини, Старку, — усміхнувся Джеймі Ланістер. 

— Ми все-таки тут не обговорювати родину лорда Робба зібралися, — урвала його Брієнна. — Мілорде, хай би що ви не вирішили, ми з вами. Усі без винятку, навіть лорд Робб і сер Джеймі. Які наші плани? Ми йдемо на Гніздо? Чи об’єднуємося з військами Їх Милостей у Ґалтауні? 

— Підозрюю, що другий варіант можливий, — відповів Бронзовий Йон. — Лорд Графтон дружить з Мізинцем, тож боюся що принц Оберін і лорд Теон не зможуть спокійно висадитися в порту Ґалтауна. Не виключаю можливості наземної облоги міста, поки флот Таргарієнів блокуватиме його з моря. Якщо здобути Ґалтаун, то плацдарм для завоювання Долини гарантовано. З іншого боку, Бейліш просто пошле ворона Ланістерам, а ті знову використають свого прирученого кальмара. Пташечки Варіса недавно донесли про заручини Юрона Ґрейджоя з Серсеєю Ланістер. Це дуже сумнівна карта, бо коли мова йде про Юрона Вороняче Око, можна очікувати всього завгодно. Як наприклад, раптового отруєння Тайвіна Ланістера і його найближчих соратників, що вмить зробить новоспеченого зятя новим претендентом на трон. Так чи інак — ми не знаємо нічого, а дії наосліп бажаного ефекту не справлять. 

— Хто підтримує нас, лорде Ройс? — запитав Робб. 

— Усі, хто зібрався в цьому залі, і трохи більше за його межами. Нас ледве набереться дванадцять тисяч, чого не вистачить ні для облоги, ні для штурму Гнізда, і навіть виступити з Долини ми не можемо — усі замки на шляхах звідси до Річкових земель чи моря тримають креатури Бейліша. Ми в патовій ситуації, і без зовнішньої допомоги не обійдемося. 

— То що робити? Сидіти склавши руки і чекати з моря погоди? — озвався Ланістер. 

У відповідь всі звернули погляди на нього. 

— Чому дивитеся на мене, мовби я диво заморське? — запитав Джеймі після мовчанки. 

— Ну знаєш, Царевбивце, ми могли б використати твоє життя як гарантію безпечного проходу через Криваву Браму, — відповів Гаррі Наступник. 

— Неперевершений план, Гардингу. Як ти це собі уявляєш? Кричатимеш: «Гей, вартові! Перекажіть своєму лорду, що у нас Джеймі Ланістер в полоні, і якщо він відчинить браму, то повернеться до батька цілим, а не розібраним, як заколота свиня»? Так поводиться людина честі, якою ти себе вважаєш? 

— Ми на війні, а на війні мета виправдовує засоби. 

— Ти всього лише зелений хлопчисько, а не верховний лорд Долини Аррін. Думаєш, що якийсь малий лорд хоч має уявлення, як виглядає Джеймі Ланістер? В такому разі ти ще наївніший, ніж моя сестра до того, як Рейгар Таргарієн одружився з Елією Мартелл. Лорд вдасть, що повірив, а сам пошле ворона у Гніздо, після чого на нас нападуть вночі, і переб’ють як вовки це роблять зі стадом овець. 

— Лорд Ройс — законний лорд-протектор Долини, а я — спадкоємець Робіна. Не мають права. 

— Гроші, сила та пишні обіцянки зводять законність нанівець, а в Мізинця є і те й інше. Візерис Таргарієн був законним спадкоємцем по смерті Безумця, та Залізний Трон здобув Роберт за правом переможця. Томена назвали королем, та править усім мій батько, бо корона винна дому Ланістерів величезну суму. Мізинець лише чоловік при леді-матері Аррінів, та править Орлиним Гніздом, бо наобіцяв меншим лордам золоті гори. Така наша реальність, Наступнику. 

— Годі суперечок — нам тут про звільнення Гнізда думати! — гаркнув лорд Ройс. — У нас жодних звісток з Ґалтауну, жодного слова від короля і королеви, тож діяти на власний розсуд те саме, що рухатися із зав’язаними очима. Пропоную голосувати: хто за взяття в облогу Ґалтауну підніміть руки!

Руки підняли сер Лайнел, лорд Белмор, леді Вейнвуд та лорд Редфорт. 

— Хто за блокування Гнізда? 

Не підняв руку ніхто. 

— Щось ми всі занадто боязкі. Де ваша бравада, сер Гарольд? — запитав Джеймі. 

— Якщо більшість утрималась, то так ми до кінця зими просидимо, — пробурчав лорд Ройс. — Час спливає, шановні. Мізинець точно знає, про перемогу на Півночі, тож напевно готує якийсь підступ. Без нас король і королева опиняться в пастці, і навіть їх спільної з Артуром Дейном і Баристаном Селмі майстерності не вистачить проти безчесних рубайл, яких той гад набрав до гарнізону Гнізда. Думайте! 

Над залом знову нависла тиша. 

І цю тишу порушили нервові кроки. 

Джеймі та всі інші повернулися на звук. До залу крокував сер Андар, а на його руках сидів птах. Був то не поштовий ворон, адже ворони менші, і не мають такої довгої шиї, широких крил, вигнутого дзьоба і великих золотих очей. 

І такого нетипового, майже багряного кольору пір’я. 

— Батьку, звістка від сера Артура, — представив птаха сер Андар. 

— Прекрасно. Давай листа, а птаха випусти на полювання, — відповів Бронзовий Йон. 

Звістка від сера Артура…

Сер Артур тут…

Що він скаже про нього?

— «Справи на Півночі вирішено, потребуємо підтримки в Долині. Згадайте короля Ронела і королеву Вісенью», — зачитав лорд Ройс. — «Згадайте короля Ронела і королеву Вісенью» — що це значить? 

— Мій брат добре запам’ятав уроки з історії Таргарієнів, — відповів Робб. — Флот Таргарієнів зазнав поразки на морі, тому королева Вісенья прилетіла до Орлиного Гнізда, де зустріла малого короля Ронела Арріна та його матір королеву Шарру. Хлопчик хотів політати на драконі, і Вісенья поставила умову: вона візьме його на Ваґар, але він має здати владу над Долиною Ейгону зі збереженням титулу Верховного Лорда Долини. Схоже, історія повторюється. 

— Та як ми їм допоможемо? — запитав Джеймі. — Якщо у них є дракони і два найкращих лицарі в усіх Сімох Королівствах, нащо їм ми?

— Це ж Вісенья висунула ідею Королівської Гвардії, — раптово озвався сер Лін. — Вони можуть мати при собі двох найкращих лицарів, та всього їх має бути семеро. Ми допоможемо їм, але як непомітно пробратися до Гнізда?

— Мати розповідала мені, як доставляють до Гнізда провіант та запаси, — відповів Робб. — Можемо сховатися у кошиках з їжею, тільки багато нас там не поміститься, і домовитися з брамою буде важко. 

— А це ідея, — похвалив лорд Ройс. — Треба відібрати сімох людей, сховати у ящиках з овочами, і підвезти до замку. Я сам це зроблю — в Місячній Брамі за каштеляна мій кузен Нестор. Я нагадаю йому, що кров не вода, і що вірність Долині не означає вірність узурпатору. Тим часом Андар та інші лорди-декларанти нехай ведуть війська на Ґалтаун, щоб відволікти Бейлішеву увагу. Хто за це?

Руки підняли всі. 

— Тоді визначимося з добровольцями. Хто піде до Гнізда? 

— Я піду, — відповів сер Гарольд. — Якщо Робіну погано, я його єдиний родич, що прийме на себе керування Гніздом. 

— Я також, — приєднався Робб. — Робін і Джон ближчі до мене, ніж до сера Гарольда, та й я вже давно мечем не махав. 

— Як і я, — озвався сер Лін Корбрей. — Моя Леді спрагла і бажає танцю, а коли вона виходить танцювати, її спрагу тамує крапля червоного. 

— Я теж іду, — приєдналась Брієнна. — Король і королева довірили мені боронити леді Сансу. Я готова довести свою вірність Таргарієнам ще раз.

— І я з нею, — глухо озвався Джеймі. — Це мій шанс спокутувати всі гріхи перед Їх Милостями, та головне — перед наставником. Хай знають, що син не відповідає за вчинки батька. 

— Тоді і я з вами. Треба прикрити вас, батьку, — приєднався сер Робар. 

— Не знаю, про що ви там змовляєтеся, та я з вами, — почувся голос якогось юнака. Він носив на сюрко червоний замок Редфортів, але виглядав десь на років вісімнадцять — молодшим за сера Джаспера Редфорта, сина лорда Гортона. 

— У жодному разі, Крейтоне. Ти потрібен мені під Ґалтауном, — насупив брови лорд Гортон. — І скільки разів я казав тобі не підслуховувати під дверима?

— Але батьку, це було випадково…

— Все одно не можна. Я не довірю командування нашою кавалерією Джону. 

— Мілорде, заспокойтеся, — підняв руки Робб. — Сер Крейтон ще юний, і бажає слави. Я не думаю, що станеться велика битва, тож нехай іде з нами. Я прикрию його. 

— Ловлю вас на слові, лорде Робб, — зміряв його злим поглядом лорд Редфорт. — То коли починаємо операцію?

— Завтра на світанку вирушаємо, — відповів лорд Ройс. — Андар вирушить із військом на день пізніше від нас. На цьому можемо завершити нараду…

___

Орлине Гніздо

Згори замок виглядав… неймовірно.
Джон бачив з висоти польоту дракона Вінтерфел, Вільні Міста і навіть Валірію, та Гніздо виглядало зовсім по-іншому. Наче великий спис, що пронизує хмари. Як його будували? І скільки років? І як воно було носити каміння й інші будівельні матеріали аж на таку висоту? Напевно спорудження Гаренголу просто меркне на тлі цих подій. Мабуть одного дня він зазирне в минуле і дізнається. 

А поки у нього на думці лише одна мета. 

Вигнання пересмішника з Орлиного Гнізда. 

— Як думаєш, Артуре, чи можливо взяти цей замок штурмом? — запитав він сидячого позаду в сідлі Артура. 

— Таке з ходу не береться, — відповів лицар. — Облогові вежі й драбини не матимуть багато користі, та й штовхати таке аж на вершину Велетового Списа буде якщо не важко, то просто неможливо. 

— А як би вчинив ти? 

— Відрізав від решти світу і чекав би, поки голодна челядь не вивісить білий прапор і труп лорда з вікна. Недолік: занадто довго чекати, а за той час до обложених і підкріплення підійде. 

— На щастя, нам чекати не треба, — Джон скерував Вермітора вниз, де виднівся виступ з балконом. — Тримайся міцніше, бо ще впадеш. 

Артур слухняно вхопився за луку сідла саме тоді, коли Вермітор різко пірнув вниз. Він навіть здивуватися не встиг, як дракон різко вхопився пазурами на крилах і лапах за вплетені в каміння корені малих сосен. Дорнієць мало не звалився в прірву, і ще раз подякував валірійським богам, що хоч трохи вбили його королю клепки в голову. Джон же без жодних змін в обличчі граціозно заліз по драконовому хребту на балюстраду, після чого кинув Артуру страхувальну мотузку. Лицар, проклинаючи все на світі, виліз на балкон, після чого присів віддихатись. 

— Більше ніколи… — важко хекав він, — більше ніколи не полечу з тобою на драконі в місце, де можна заввиграшки скрутити собі в’язи. 

— Зате потім досхочу розповідатимеш своїм небожам і учням, як по мотузці виліз на край прірви. 

— А ще краще — як твій невдячний королівський зад з неприємностей витягав, — огризнувся Артур. — Де Дейенеріс та Баристан?

— Позаду, — відповів Джон, і десь за мить перед ними з’явилась жахлива постать Балеріона, з якого граціозно зістрибнули Баристан і Дені. 

— Застарий я вже для цього, — прокректав старий лицар, розпрямляючи хребет. 

— Тому й злазите з дракона легшим шляхом, — відповіла з усмішкою Дейенеріс, відпустивши з обіймів Джона. 

— Хоч хтось із вас старших поважає, — насварив їх Артур. 

— А що вже зробив Джон? — невинно поцікавилась Дені. 

— Змусив мене висіти над прірвою. В моєму, холера ясна, віці. 

— Гей, ти ще міцний як дуб, — кинув Джон. — У сорок з гаком деякі вже слину пускають, а деякі ще в сто до дівчат руки простягають. 

— Я не старий. Я просто обережний, — відрізав Дейн, намагаючись зупинити розмову. — Давайте, ходімо шукати малого виродка. У мене руки сверблять скинути його крізь Місячні Двері…

___

Довго шукати нового господаря замку не довелося. 

Вони тільки зайшли всередину, як зустріли цілу купу глядачів. Слуги, вартові, придворні дами і якийсь приземкуватий лисий чоловік із лютим виразом обличчя та нагайкою в руках вийшли подивитися на незвичних гостей. 

Але новоприбулих цікавила тільки одна-єдина особа. 

Із глибини почулися кроки, і коли натовп розступився, Джон та Дені побачили його. 

Джон запам’ятав постать Пітира Бейліша ще з часів похорону леді Кейтлін. Невисокий, худорлявий, із сивиною в короткому темному волоссі і борідці. Поверх простого сірого камзолу й штанів Мізинець носив довгого плаща, що застібався на срібного пересмішника, і був оздоблений такими ж птахами та хутром куниці на комірі. Його гострі очі бігали туди-сюди, намагаючись зрозуміти, як у замок пройшли непрохані гості. «І добре, що боїться», — подумав Джон. — «Якщо він боїться, то вигадати хоч якусь пов’язану сенсами брехню не зможе». 

— Я вражений, — привітав їх улесливим голосом Мізинець. — Коли мені сказали, що Юрон Ґрейджой знищив ваш дім та вбив вас, я був засмучений. Та зараз я дуже тішуся бачити вас при доброму здоров’ї, королю Джоне та королево Дейенеріс. Орлине Гніздо ваше…

— Хто ви такий, щоб декларувати подібне, лорде Бейліш? Лорд Аррін, чи каштелян замку? — урвав його сер Баристан. 

— Я чоловік леді Аррін та лорд-протектор Долини. Гадаю, у мене є повноваження щодо управління цим замком. 

— Де леді Аррін, лорде Бейліш? — не звернув уваги Джон. — Де леді-регент Долини при малолітньому лорді Робіні? І власне, де він сам? 

— О… лорд Робін у своїх кімнатах. Хвороба дала ускладнення, і він не може ходити. Моя леді-дружина при ньому, адже без неї він марить і не може заспокоїтися. Тому зараз всі питання вирішую я. 

— Мейстер може це підтвердити? — запитала Дейенеріс. 

— Мейстер Колмон зараз зайнятий, тому лорда Робіна гледить мій особистий мейстер. Затверджений самим Грандмейстером Пайселом. 

— Тоді ми зможемо його навідати? — запитав Джон. — Думаю, він буде радий почути, що його кузена Робба звільнили з полону. 

— Я б не радив. Він дуже буйно реагує на чужинців. Давайте я спершу повідомлю йому про ваше прибуття, і він вирішить: впускати вас, чи ні. 

Джон і Дені перезирнулися. Це запрошення було дуже підозрілим, як і сам Бейліш. Хтозна що він утне: заманить у пастку, втече таємним тунелем, і те й інше… 

Але вони не можуть ось так взяти й відмовити. Вони при зброї й охороні, а сер Артур Дейн вартий десятьох, якщо не двадцятьох перекупних мечів чи найманих вбивць. Бій може відволікти їх від Мізинця, а він може завдати підступного удару. 

В будь-якому випадку їм доведеться йти. 

— Гаразд, лорде Бейліш, ведіть, — відповів Джон, кивнувши серу Артуру і серу Баристану, ніби кажучи бути напоготові. Обоє кивнули на знак розуміння, і поклавши руки на мечі рушили вслід. Мізинець зробив кілька жестів, і Джон сприйняв це як не дуже добрий знак, коли кілька служників відбігли в різні боки. Що може статися? Мабуть покличуть підкріплення, щоб полонити їх. Він міг би закінчити війну одним ударом — захопити їх з Дені у полон і видати на розправу Тайвіну Ланістеру, або ж виміняти їх життя на Залізний Трон для Томена. 

«Тільки б люди лорда Ройса прибули швидше», — подумав Джон. 

— Ви зробили мені приємну несподіванку, Ваші Світлості, — улесливо заговорив Мізинець. — Прибули верхи на драконах, висадилися поза полем зору варти. Одразу згадав, як Долина здалась королеві Вісеньї. 

— Відкладіть красиві слова вбік, лорде Бейліш, — відповів сер Баристан. — Ми все ще не довіряємо вам, бо досі не бачили леді Лізу та лорда Робіна. Краще скажіть мені, чому Тайвін Ланістер вигнав вас із Малої Ради?

— Бо хотів прилаштувати свого брата, — сухо кинув той. — Лорд Тайгет… що з нього взяти? Третій син, без великих володінь, із малолітніми дітьми. Скелю Кастерлі точно не отримає, бо йому передує сер Кеван і його син Лансель. Ланіспортом керує лорд Стафорд. А так, є хлібне місце для збагачення, а як називають Ланістера без золота? 

— Цікава теорія, та трохи вона шита білими нитками, — відповів Джон. — Скажіть мені, ви кохали леді Кейтлін? 

— Настільки сильно, наскільки вона любила вашого дядька Брандона, а потім батька, — відповів той із сумом в голосі. 

— Тоді чому ви не пробували звільнити її сина з полону? При ваших зв’язках і грошах? 

— Я не всесильний, Ваша Світлосте, і я не маю жодних обов’язків перед вашим братом. 

— А ви знаєте, хто моя мати? 

Запитання застало Мізинця зненацька. 

— Звідки мені знати, з якою повією Нед Старк одного разу зганьбив мою Кет, щоб потім ця ганьба постійно нагадувала їй про це?… — відповів він із отрутою в голосі. 

Та договорити не довелося. 

Потужний удар броньованої рукавички збив худорлявого чоловіка з ніг. Спершу Мізинець відчув біль, потім як тріскає щелепа, а пізніше — як разом із кров’ю з його рота вилітає кілька зубів. 

— Ти більше ніколи не говоритимеш такої облуди на адресу Принцеси Драґонстоуну, — прошипів сер Артур Дейн. 

— А ти ще хто такий, і про що взагалі мова? — важко вимовив Мізинець. 

— О, спершу пограємо в невеличку гру. Ти був на турнірі в Гаренголі? 

— Припустимо, що так. 

— Отже, ти був на бенкеті, та бачив принца Рейгара і його найвіддаленіших гвардійців. Вловлюєш суть? 

— Але ж… Дорн… Нед Старк вбив вас усіх…

— Я не схрещував мечі з Недом Старком. Він поклявся моїй сестрі, що не здійме руки з мечем на мене. А тепер глянь на мене, зраднику, та впізнавай, — з цими словами Артур зняв свій шолом. 

— Меч Світанку… — вирвалося в нього. — Ти стеріг її. Стеріг Вовчицю. Дурепу, що повелася на красиву облуду з вуст Таргарієна…

— Ще раз образиш її честь, і присягаюся, я вирву твій поганий язик разом з головою! Це ж ти знайшов того листа до Брандона Старка, чи не так? 

— Так! І це був чудовий шанс забрати Кет. Я знав, що Брандон — шаленець і бабій, і Кет не матиме з ним щастя. Я вкрав того листа і спалив, а потім згодував його батькові брехню, що буцімто Рейгар викрав Ліанну і тримає насильно. Авжеж, старий дурень повірив мені. Шкода, що Гостер Таллі та Джон Аррін все зіпсували. Та навіть так, я вивищився. І можливо потім я б зіштовхнув лобами Старків з Ланістерами, щоб залізти вище. Але ні, п’яний олень пощадив останнє поріддя Безумця, одружив із буцімто байстрюком, щоб одного дня вони двоє звели всі мої плани нанівець. 

— То ви знали, хто я? — спитав Джон. 

— Здогадувався. Нед Старк зникає в пошуках сестри, і повертається з її трупом і дитиною, яку називає своїм сином. Я вже тоді запідозрив неладне. А потім, коли дізнався про драконів і про битву при Вінтерфелі… мої підозри підтвердилися. Але я ще можу все закінчити тут і зараз, навіть неповносправний і без зброї. 

— Що? — насторожено запитала Дені, але раптом з перехресних коридорів залунали звуки кроків. 
 
І коли Джон підняв очі, то зрозумів, що вони в халепі. 

З кожного коридору на них дивилися озброєні люди. Без шоломів чи панцирів, але з мечами чи сокирами в руках. Трьома групами командували лицарі з чорним казаном на червоному тлі, а четвертою — із ведмежою лапою під серцевинами трьох різних яблук. Джон не знав цих гербів, та був певен, що це якісь молоді доми, яким Бейліш багато всього наобіцяв. Їх було четверо. Ворогів — значно більше. Вправність та викрутаси відходять на другий план, якщо під загрозою життя. 

— Артуре, бери тих, що справа, сер Баристан — тих що зліва. Дені, прикривай мені спину. Вірю у вас. 

— Пам’ятай, що я тебе вчив. Стеж за простором, будь як риба у воді. Давай, змусь мене пишатися, — відповів сер Артур, оголюючи Світанок і Сутінок. 

Мов за командою вони кинулися на своїх ворогів. Джон хотів одразу вивести з битви мускулистого лицаря з лопатоподібною борідкою, та він ухилився і сховався за спинами підлеглих. Джон зітхнув від досади, та все ж мусив битися з тими, хто був доступний. Перекупні мечі спробували навідати масою, але він одразу загнав їх у вузький коридор, де вони не мали б простору для маневру, і одразу почав безжально тнути. Одного в скроню, другого — під пахву. Третій спробував зробити випад і вколоти, але Джон розгадав цей маневр, перехопив удар, вибив меча з рук, і одним ударом Темного Полум’я розітнув ворога навпіл. Решта спробували йти купно, але хто міг зрівнятися у мистецтві битви з найкращим (після Меча Світанку) фехтувальником у Вестеросі? 

Коли із супротивників лишився тільки лицар із казаном на гербі, Джон ненадовго зупинився і запитав:

— Як звешся? 

— Сер Озмунд Кетлблек, байстрюче. 

— Не треба битися проти нас. Ставай на наш бік. 

— Ніколи. Ви не дасте малим домам того, що обіцяли Ланістери. 

Джон не відповів нічого, і вступив у бій. Озмунд Кетлблек виявився значно кращим від найманців. Він насідав з усією своєю силою та спритністю, та Джон бачив і кращих. Попри те, що перед цим він здолав іще з десяток ворогів, король лише розігрівся. В один момент він зайшов ворогу за спину і одним ударом заколов ворога в спину. Без шансів. 

Тим часом Артур та Баристан зійшлися в бою з іншими братами Кетлблеками. Дені ж билися з лицарем Ведмежої Лапи, і трималась досить непогано. Але з коридорів набігали все свіжі вороги, тому Джон мусив боронити тил союзників. Ось впав третій, сьомий, десятий… В бійці вже важко було розібрати хто є ким, та раптом звідкись із глибини залунав голос. Знайомий. 

— Джон! Джон, ти тут?! 

— Робб! — відповів Джон — Сюди!

Робб був не сам. Разом із ним бігли ще лицарі, а також — несподівано — група воїнів у кольорах Аррінів. Найманці, побачивши що втрачають перевагу, почали самі кидати зброю і здаватися. Серед них стояв і лицар Ведмежої Лапи. Битва закінчилася. Орлине Гніздо здалось остаточно. 

— Брате, — коротко мовив Робб, дивлячись на Джона. 

— Я сумував, брате, — Джон спершу потис йому руку, а потім радо обійняв його. В обох братів виступили сльози на очах. Сльози щастя. 

— Живеш, вовче? — мовив Робб, коли вони розірвали обійми. 

— Як і ти, вовче, — відповів Джон. 

— Радий це чути. Дені, — Старк поцілував протягнуту долоню, — сер Артур, сер Баристан… усе життя хотів зустріти вас обох. 

— Для мене честь бачити й вас, лорде Робб. Схоже, що повідомлення досягло адресата, мій королю, — відповів сер Баристан. 

— Дозвольте представити своїх супутників, королю та королево, — вів далі Робб. — Лорда Ройса та його сина Робара ви всі вже знаєте, — Бронзовий Йон і сер Робар поважно схилили голови, — як і сера Гарольда Гардинга, наступника мого кузена Робіна, — Гаррі Наступник зробив щось подібне до реверансу. — Разом з нами також прибули шляхетні лицарі Долини — сер Лін Корбрей та сер Крейтон Редфорт, — названі лицарі схилили коліна. — І на завершення — люди, без яких мене б тут не було. Брієнна Тарт, яку лорд Ренлі надав для захисту нашої сестри Санси, і сер Джеймі Ланістер, відомий як Царевбивця, клятвопорушник… і людина, що шукає спокути, якщо дім Таргарієнів готовий дати йому другий шанс. 

Джеймі та Брієнна стали на коліна, та якщо остання схилила тільки одне, то Джеймі — обидва. Він підповз на них до Джона й Дені, не сміючи підвести очей, і з сумом у голосі заговорив:

— Королю, королево, я знаю що моїх проступків не перелічити… та все ж вислухайте мене. Я вбив короля Ейриса не з примхи — я мусив обирати між ним, і рідним батьком. В ту ніч я спочатку вбив його Руку Россарта, а вже потім його. Якби вони вціліли… хоч один піромант… лорд Старк прибув би на згарище. Але найбільше я шкодую… що підвів принца Рейгара… і вас, вчителю, — його очі звернулись до Артура Дейна. — Рейгар казав мені, що під моєю опікою залишається половина його родини. Ваші мачуха, брат і сестра, королю Джоне — я не встиг їх врятувати. Люди Гори і Лорча вже захопили Мейгорову Твердиню, а звідти ходу в обхід обложників не було. Я врятував це невдячне місто, хоча мав рятувати лише трьох людей. Пробачте мені цей проступок, і проявіть милосердя до тих моїх дітей, що ще живі…

Він хотів було ще щось сказати, але сильна рука лягла на його плече, і голос Джона Таргарієна мовив йому: «Встань». 

І коли Джеймі підвівся й зазирнув у очі своїх правителів, дивний перманентний жах охопив його душу. Були то не прості очі. Дві пари фіолетових на фіолетовому очей мовби зазирали йому в душу, і коли він налякано відвів погляд, король заговорив:

— Я бачив твої діяння, сер Джеймі. Я знаю, навіщо ти так вчинив, і дарую тобі прощення. Дарую тобі другу нагоду показати себе як вірного слугу дому Таргарієнів. На коліна, сер Джеймі Ланістер. Сер Баристан, ви знаєте ваші обов’язки. 

— Чи присягаєш ти, сер Джеймі з дому Ланістерів, вірно служити своїм королю та королеві від сьогодні, і до кінця твоїх днів? — почав сер Баристан. 

— Присягаюся, — відповів тремтячим голосом Джеймі. 

— Чи присягаєш ти боронити життя своїх короля й королеви та їхньої родини, навіть якщо ціною буде твоє власне життя?

— Присягаюся. 

— Чи присягаєш ти не брати дружини, не ставати батьком дітей та не спадкувати землі, віддавши своє життя службі твоїм королю та королеві?

— Присягаюся. 

— Встань, сер Джеймі з дому Ланістерів, лицарю Королівської Гвардії Їх Милостей Короля Джона і Королеви Дейенеріс із Дому Таргарієнів, Перших Свого Імені. 

І вперше за цих довгих двадцять років сер Джеймі Ланістер відчув неймовірну легкість, наче з його плечей зсунулась ціла Скеля Кастерлі. 

— Шляхетні воїни, що билися сьогодні за нас, — звернувся до присутніх Джон. — Наша Королівська Гвардія все ще неповна, і потребує людей. Окрім присутніх тут сера Баристана, сера Артура (на ці слова усі здивовано підняли очі) та сера Джеймі, білого плаща отримав сер Джора Мормонт, але й разом з ним гвардія неповна. Ми вирішили зайняти місце П’ятого Меча для сера Лораса Тірела, тож залишаються ще два. Тому, сер Лін Корбрей, крок вперед, — сер Лін слухняно відгукнувся на поклик. — Чи готові ви приєднатися до Королівської Гвардії, як це робили сини вашого дому протягом століть?

— Матиму за Честь, Ваші Милості. Я і моя Леді готові боронити вас до останнього подиху, — відповів лицар. 

І коли сер Лін виголосив присягу, Джон кинув погляд на гурт, щоб обрати останнього члена. 

— Леді Брієнна Тарт, — мовив він. 

— Ваша Милість, я не лицар, і в Королівській Гвардії ніколи не служили жінки… — почала вона, та Джон урвав її жестом:

— Відтепер служать. Відвага й військова вправність не мають статі. Ви чудово виконали свій обов’язок, коли захищали мою леді-сестру в Королівській Гавані, тож заслуговуєте цього чи не найбільше. Сер Артур, ви знаєте що робити.

— Ні, мій королю, нехай краще сер Джеймі буде тим, хто висвятить цю шляхетну воїтельку в лицарі, — відповів Артур. 

На ці слова Джеймі сполотнів, та все ж поспішив виконати волю свого вчителя. 

— На коліна, Брієнно Тарт, — Брієнна із обожнюванням в очах схилила коліно. — Іменем Воїна закликаю тебе бути сміливою, — Джеймі оголив меча і поклав лезо на її плече, — Іменем Діви закликаю тебе захищати жінок, дітей і невинних. Іменем Батька закликаю тебе бути справедливою. Іменем Матері закликаю тебе бути милосердною. А тепер встань, сер Брієнна Тарт, лицарю Сімох Королівств. Нехай Коваль зміцнить твої меч і щит, нехай Стариця освітить твій шлях своїм ліхтарем, а Невідомий нехай забирає лише твоїх ворогів. 

Брієнна не могла повірити, що її давня мрія втілилась у життя. Вона підвелася із великим трепетом у серці, перш ніж сер Баристан підійшов прийняти і її клятви. 

І тільки після цього усі рушили на пошуки володарки замку…

___

Страшна знахідка звела увесь піднесений настрій нанівець. 

Коли звістка про прибуття короля й королеви дійшла до всіх у замку, мейстер Колмон сам вибіг їм назустріч, і одразу розповів про те, як лорду Робіну раптово погіршало, як його мати зголосилася лишатися поруч із сином, і як його — довірену особу ще самого Джона Арріна — не допускали до хворого хлопчика. 

Коли вони знайшли спальню, в якій весь час залишалися мати і син, страшна картина того, що там відбувалося, занурила всіх у жах. 

На великому ліжку лежало тільце хлопчика років восьми-дев’яти, а огрядна жінка, що сиділа поруч із ним, розчісувала гребінцем його волосся. Точніше ті клапті, що залишилися…

— Міледі, дозвольте… — почав було мейстер, та рух цей був неправильним. 

— Геть! — закричала леді Ліза. — Мій Славний Робін спить, і не бажає, щоб його турбували. Тихо, котику, спи-спи, погані тебе не заберуть у мене. Мама нікому тебе не віддасть. 

— Тітко, будь ласка, — заговорив Робб. — Ми не нашкодимо йому. Власне, йому вже гірше не зробиш…

— Хто ти такий?! Ланістерський душогуб? Я не підпущу тебе до сина. Нікого! Він мій, і тільки мій! Геть звідсіля! 

— Що робити, Артуре? — шепнув Джон. 

— Доведеться йти на крайнощі. Робб, відволічи свою тітку. 

Робб кивнув і продовжив щось говорити, поки сер Лін не підкрався ззаду, і одним ударом оголів’я меча не оглушив жінку, що колись була дружиною його лорда. 

Мейстер схилився над нерухомим тілом Робіна, після чого повернувся до гостей, і мовив:

— Час смерті — приблизно три місячні повороти тому. Про причину не скажу нічого — це може бути як хвороба, так і отрута, яку підливав той… пройдисвіт. Лорде Гарольде… матиму за честь служити вам, мілорде. 

— Що з леді Лізою? — запитала Дейенеріс. 

— Боюся, що їй уже не допомогти. Відколи лорд Джон помер, леді Аррін була… не при собі. Спершу всі вважали, що це через горе, але з кожним днем їй гіршало. Коли лорд Бейліш взяв її за дружину, я вважав, що це може стати початком до зцілення її розуму… і на жаль я помилився. Боюся, що єдиним добрим рішенням буде відправити її до Цитаделі… або удар милосердя, що припинить її страждання остаточно.

— Я не віддам наказу про вбивство тітки мого брата, — відповів Джон. — Поки що обмежте її власними кімнатами, поки ми не реформуємо Цитадель. Щодо лорда Робіна… віддайте його тіло Мовчазним Сестрам. Ми ж проведемо суд над Мізинцем. Виконуйте.

— Як накажете, Ваша Світлосте…

___

Двоє вартових у кольорах Аррінів ввели Мізинця до тронної зали. Гарольд Гардинг, тепер уже лорд Гарольд Аррін, зайняв трон із віродрева, очікуючи початку суду. Джон та Дейенеріс стояли обабіч трону, віддавши всі зобов’язання новому Верховному лорду Долини та Вартовому Сходу. Лицарі, дами та челядь дивилися на дійство з балконів та лав. Місячні Двері було відчинено. 

Усім було ясно, чим це все закінчиться. 

— Пітире Бейліш, лорде Пальців та самозваний протекторе Долини, тебе звинувачують в узурпації влади, самозванстві та вбивстві, — розпочав суд лорд Гарольд. — Чи заперечуєш ти причетність до смерті свого пасинка, лорда Робіна Арріна, законного сина лорда Джона Арріна та його законної дружини леді Лізи із дому Таллі?

— Заперечую. Хлопчик уже був хворий, — відповів Мізинець. 

— Свідки кажуть інше, — відповів сер Гарольд. — Привести першого. 

Свідком виступив мейстер, якого Бейліш особисто привів до замку. 

— Бероне, мейстере із Цитаделі, чи присягаєтеся ви казати правду, і тільки правду?

— Присягаюся, — відповів мейстер. 

— Чи знаєте ви цього чоловіка? — запитав Гарольд, вказуючи на Мізинця. 

— Так, мілорде. 

— Чи віддавав він вам якісь накази?

— Так, мілорде. 

— Що він наказував вам?

— Він… пробачте, мілорде, — мейстер повернув голову до Бейліша. — Він наказував мені готувати заспокійливе для лорда Робіна, та робити його більш… концентрованим, і збільшувати дозу після кожного нападу. Казав, що це вказівки мейстера Колмона, а я ніколи не питав його. 

— Лорде Бейліш, чи маєте щось сказати на свій захист?

— Я лише давав вказівки щодо приготування ліків для лорда Робіна, мілорде, — відповів Бейліш. 

— Вказівки щодо складу лікувального зілля може давати лише мейстер. Ви вважаєте себе мейстром, мілорде? — запитав мейстер Колмон. 

— Авжеж ні…

— То нащо ви робили це, якщо тільки не збиралися вбити свого пасинка? 

— А ким би він виріс? — у відчаї запитав Пітир. — Я лише зменшив страждання хворій дитині. Яке майбутнє мав би дім Аррін зі слабким спадкоємцем? 

— Це не вам вирішувати, — відповів сер Гарольд. — Ваші Світлості, чи маєте ви запитання до підсудного?

— Пітире з дому Бейліш, чи визнаєте ви свою вину у вбивстві Джона Арріна, Верховного Лорда Долини, Вартового Сходу та Руки Короля Роберта з дому Баратеон? — запитав Джон, слухаючи, як стогне натовп. 

— Ви що, хочете й це повісити на мене? — саркастично відповів той. — Який мені зиск із смерті того, хто дав мені посаду й забезпечив безбідне майбутнє для мого дому? 

— А такий, що ви чекали на посаді Руки Короля нашого із королевою названого батька, лорда Еддарда Старка. Ви знали, що він чесна людина, і в такому гадючому кублі як Королівська Гавань довго не протягне, що посвариться з Ланістерами, і з цього вибухне громадянська війна, за рахунок якої ви здобудете ще більший вплив. Як вам такий зиск, лорде Бейліш?

— Маячня. Не дарма кажуть, що всі без винятку Таргарієни божевільні. 

— У нас також є свідок. Прошу до слова сера Джеймі Ланістера, лицаря Королівської Гвардії. 

Мізинець зблід ще більше, ніж був до того. 

— Сер Джеймі, чи присягаєтеся ви казати правду і тільки правду, навіть якщо це загрожуватиме вашому життю? — запитав лорд Гарольд. 

— Присягаюся, мілорде і Ваші Світлості, — відповів той. 

— Сер Джеймі, що вам відомо про останню діяльність лорда Джона Арріна незадовго до смерті? 

— Він почав занадто пильно вдивлятися в обличчя королівських дітей. Позичив у мейстера Пайсела книгу з генеалогії Великих Домів Вестеросу, і довго вивчав описи всіх дітей від шлюбів Баратеонів з іншими домами. Навіть з Ланістерами, — відповів сер Джеймі. 

— Що було потім, сер? — запитав Джон. 

— Він взяв собі в союзники лорда Стенніса Баратеона, і разом з ним шукав королівських байстрюків. Знайшов таких чимало, і всі були як дві краплі води схожі на короля Роберта, тоді як принци Джоффрі й Томен та принцеса Мірселла… виглядали як чистокровні Ланістери. 

— Чи знаєте ви причину цього, сер Джеймі? 

— Авжеж знаю, Ваша Світлосте, адже батьком усіх трьох дітей королеви Серсеї був я. 

Натовп загудів. Усі проклинали сера Джеймі останніми словами, ганьбили за порушені клятви, і закликали скинути через Місячні Двері. Тільки втручання лицарів Королівської Гвардії заспокоїло громадський осуд. 

І коли всі замовкли, Джон знову взяв слово. 

— Сер Джеймі, чи ви отруїли лорда Джона Арріна рідкісною, але небезпечною отрутою, що зветься Сльози Лісу? 

— Отрута — зброя жінок, боягузів і євнухів. Я б ніколи не вчинив такого безчестя, — відповів Джеймі. 

— І це каже нам Царевбивця?! Про честь і боягузтво? — пролунало з натовпу. 

— Я вбив Ейриса Безумця мечем, не отрутою. Плямувати свій плащ кров’ю ще одного Руки я не збирався, і не збираюся, — огризнувся Джеймі. 

— Повертаючись до теми, чи підозрюєте ви вашу сестру (і коханку) королеву Серсею в замасі на лорда Арріна, сер Джеймі? — запитав Джон. 

— Ні, мій королю. Тобто, так, вона могла б, але використала б щось дешевше і доступніше. Щось із лабораторії мейстера Пайсела, а Сльози Лісу в нього були перераховані крапля до краплі. 

— Чи чули ви щось незвичайне перед смертю Руки, сер Джеймі?

— Якось, повертаючись із чергування, я випадково підслухав розмову леді Лізи та лорда Бейліша. Вони вже тоді були коханцями, і говорили про те, як прибрати старого лорда, щоб бути разом…

— Заперечую! Це наклеп! — заметушився Мізинець.

— Зараз не ваше слово, лорде Бейліш, — гримнув на нього Джон. — Сер Джеймі, будь ласка. 

— Дякую, Ваша Світлосте. Отже, я зупинився на розмові підсудного із майбутньою дружиною. Він згадував, що наживку закинуто. Що Рука не довіряє королеві, і готовий оскаржити права принців Джоффрі й Томена. За кілька днів після цього лорд Аррін помер буцімто від хвороби. 

— Чи було щось підозріле після цього, сер Джеймі? — запитав лорд Гарольд. 

— Я знову їх підслухав. Вони саме складали лист, у якому йшлося про те, що це я із королевою винні у смерті лорда Джона. Мізинець сам диктував Лізі Аррін слова, а вона все промовляла, що тепер вона буде щаслива зі своїм милим Пітиром. 

— Лорде Робб, чи згадував ваш батько про подібний лист? — запитав сер Гарольд у Робба. 

— Так, мілорде. Самого листа було знищено, але користі з нього не було, — відповів Робб. — Якби король Роберт зробив Рукою мого батька, усе б пішло за планами підсудного. Але сталося не так, як він хотів, що й веде нас до сьогоднішнього процесу. 

— Маєте що сказати на свій захист, лорде Бейліш? — звернувся суддя до підсудного. 

— Тільки те, що я мав рацію. Царевбивця став коханцем королеви і кровозмісником. Йому дали шанс, а він знову порушив свої клятви. Кара за таке смерть, або Стіна. Зважте на це, мій королю та моя королево. А сьогодні Пересмішник складає крила. 

— Підсудний, чи визнаєте ви свою провину? — запитав Гарольд. 

— Повністю, мілорде. 

— У такому разі, іменем Джона та Дейенеріс із Дому Таргарієнів, законних Короля та Королеви Андалів, Ройнарів та Перших Людей, я, Гарольд Гардинг із Дому Аррінів, лорд Орлиного Гнізда, Верховний лорд Долини і Вартовий Сходу, засуджую тебе, Пітире з дому Бейліш, до страти. Варто, вивести його через Місячні Двері. 

Пітир не опирався. Ні коли варта схопила його попід руки, ні коли відтягувала до Місячних Дверей, і не тоді, коли його зіштовхнули у прірву. 

« Я йду до тебе, Кет», — промайнуло в його думках, коли він падав вниз…