Повернутись до головної сторінки фанфіку: Полум’яні серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Анотація

У Чорному Замку - зустріч з Бендженом і лордом-командиром та знайомство з Еймоном. 

Повний текст

LX

Чорний Замок

Подорож до Стіни була швидкою. 

Джон та Дейенеріс лише зранку попрощалися із батьком та родиною, і ближче до першої години пополудні уже сходили із своїх сідел у Чорному Замку. У головній обителі Нічної Варти.

І місці, де жили їх родичі…

Побачивши драконів, купка новобранців та Чорних братів розбіглися, та коли Джон, Дені, сер Баристан і сер Артур зійшли, показавши всім, що візит дружній, усі мешканці повернулися до попередніх занять. Усі, крім одного. 

— Небожі! — Бенджен радо розкрив обійми, у які зразу впали обоє. — Я знав, що той виплодок з островів нічого вам не зробить. Ви пережили Повстання Роберта, довгу подорож на схід, і ось зараз стоїте тут, змушуючи мене плакати, — а потім злегка крутнув Джона за вухо. — Це за те, що змусив своїх дядька і батька хвилюватися. Треба ж таке — у Валірію поперся. У мене й без тебе досить сивини у волоссі!

— Взагалі-то за подібні дії з королівською особою можна й руки позбутися, — сер Артур поклав долоню на меч. 

— Я не з королем розмовляю, а повчаю небожа. І якщо вже на те пішло — я їх дядько, а отже титули частково передаються й мені, — огризнувся Бенджен із веселою усмішкою. 

— Та, на жаль, ти сам відрікся свого титулу, коли взяв чорне, дядьку, — відповів йому Джон. 

— Але ж ти король. Одне твоє слово, і я знову Бенджен Старк із дому Старків. 

— А ти хочеш цього?

— Ні. Я вже пустив тут коріння, і без мене в цьому замку все згорить. І взагалі, я ж жартував. 

— Я знаю, — усі шестеро весело розсміялися. 

— Як він? — першою подала голос Дені. — Як дядько Еймон?

— Поки сидить у своїй келії й нудиться без діла, — відповів Бенджен. — Йому зараз важко, адже сто років життя уже беруть своє, а на додачу сліпота зробила його зовсім немічним. Він тільки й сидить біля вогню, і бідкається про те, що з нього жодної користі для Варти. 

— Ми побачимося з ним, — відповів Джон. — Та спершу поговоримо із лордом-командиром. Є кілька речей, що потребують вирішення. 

— Тоді не смію вас затримувати…

___

— Давно нашу замерзлу пустку не відвідували королі, — мовив після привітання лорд-командир Мормонт, тиснучи Джонову руку. — Навіть ваш пращур Старий Король не бував тут, тільки Добра Королева, з чиєї офіри було збудовано останній замок біля Стіни. А зараз і її немає з нами, і замок той покинутий. Така на жаль наша доля, ваша світлосте. 

— Королі довго нехтували потребами Варти, але скоро це зміниться, — відповів Джон. — Мій батько, принц Рейгар, знав про загрозу з-за Стіни, і був готовий допомогти, але потім сталося Повстання…

— І ця важка ноша впала на ваші плечі, — закінчив Старий Ведмідь. 

— Ми знаємо, з чим ви зіткнулися, коли востаннє виходили на землі Дикунів, — взяла слово Дейенеріс. — Ми знаємо їх силу, їх слабкості, і їх мету. І можемо допомогти вам як людьми, так і матеріалом, що необхідний Варті. 

— Ми доставили вам трохи готових наконечників для стріл і списів з драконового скла, — продовжив Джон, — і є ще дещо для вас та офіцерів Варти, лорде-командире, — він взяв з рук сера Артура важкі торби, і витяг звідти кілька мечів. 

Коли лорд-командир дістав один із них з-за піхов, його очі стали круглими, мов золоті монети. 

— Ми не можемо прийняти такий щедрий дар, ваша світлосте, — вимовив він тремтячим голосом. 

— Не можете — мусите. Чужих беруть тільки драконове скло і валірійська сталь. Нічна Варта заслуговує на такий дар чи не найбільше.

— Я… Навіть не знаю, як вам дякувати… Це чи не найбільший дар Варті з часів Доброї Королеви… Ви достойний син свого батька, мій королю. Я роздам їх офіцерам, бо мені такий не потрібен, — з цими словами лорд-командир оголив власний меч. — Довгий Кіготь, родовий меч дому Мормонт. Мейдж віддала його мені після того, як мій син зганьбився.

— Він тепер служить нам, — відповіла Дейенеріс. — Сер Джора покаявся у злочинах проти законів богів і людей, і на знак спокути присягнув нам на вірність. Відтепер він Третій меч нашої Королівської Гвардії, і носить майже такий самий меч, як у вас. 

— Ви справді дивовижні правителі, — в очах старого зблиснули сльози. — При нагоді… перекажіть Джорі, що його старий батько все ще любить його попри всі помилки й невдачі. 

— Ви ще зустрінетеся, коли білі блукачі підуть на південь, — відповів Джон. — Зараз я хотів би знати дві речі. Перша — як вам працюється із дикунами, і друга — чи можу я просити про послугу?

— Дикуни, чи то пак Вільний Народ, не такі вже й страшні, як нам описували. Спочатку між нами були відмінності, та авторитет Манса і справді беззаперечний. Ми передали їм декілька замків, надавши до кожної групи одного з братів для зв’язку з Вартою. Колись у Валірії існували такі собі допоміжні війська — загони із місцевих жителів, що билися разом із військом фригольду. Ми діємо подібним чином — вони обслуговують замки, але не дають клятви і не вдягають чорне. Лорд Старк чудово цьому посприяв, тож поки ніхто не скаржиться. Щодо послуги — можете просити в мене усе, що в моїх силах. 

— Ми хочемо забрати звідси мейстера Еймона, — відповіла Дейенеріс. — Він уже старий і сліпий, тому користі з нього не так багато, як могло б бути з когось… молодшого. 

— Гммм… мейстер Еймон попри неміч усе ще має гострий розум, і його поради чудово допомагають тримати Варту вкупі. Та якщо ви кажете, що потрібен хтось молодший, закладаюся, що ви вже знаєте ім’я. 

— Пайсел, — відповів Джон. — Хай він і не набагато молодший, та на відміну від Еймона не сліпий, тож принаймні отримувати вашу кореспонденцію зможе. Щодо розуму — не скажу, але дурні Цитадель не закінчують. Побачимо, що з цього вийде. 

— Як я зрозумів із ваших слів, старий точно вам не подобається. Чинний гранд-мейстер, і креатура Тайвіна Ланістера. Роберт його пощадив, а ви зашлете сюди. Навряд чи Еймон служитиме вам довго…

— Ми призначили на посаду гранд-мейстера архімейстера Марвіна, — відповіла Дейенеріс. — Він мислить нестандартно, і фактично є вигнанцем серед інших членів Цитаделі. Кращого вибору й бути не може. 

— Тоді я згоден, але за умови, що Пайсел точно замінить Еймона. Бо у випадку його передчасної смерті…

— Сюди прибуде пів Цитаделі, — відповів Джон. — Вони плели інтриги проти Таргарієнів майже з того часу, коли Верховний Септон коронував Ейгона Завойовника у Старомісті. Думаю, дехто відхрещуватиметься, але принаймні весь конклав архімейстерів понесе заслужену кару. Оберете собі когось із них. 

— Щедра пропозиція, Ваші Милості. Воістину, навіть Джейхерис Миротворець не шанував нас так. Вважайте, що ми домовилися. А зараз я відведу вас до нього…

___

Келія, у якій сидів мейстер Еймон, була темною, мов печера. Єдиним джерелом світла служив вогонь у каміні, біля якого скоцюрбившись сидів такий старий чоловік, що давнішим за нього виглядав тільки Майстер із Валірії. На його голові вже не залишилося волосся, шкіру вкривали темні плями, а темна мантія, у яку він закутався, місцями була обпалена і вже давно зношена. 

— Еймоне, до тебе гості, — привітав його лорд-командир. 

— Хто? — пролунав тихий слабкий голос. 

— Lentōr (родина), — відповіла валірійською Дейенеріс. 

— Sīr, ao glaēāssa, tala (Отже, ти вижила, донько), — в його голосі чулися нотки радості. — Проходьте, діти, сідайте. Певен, що ти прибула сюди не сама, бо як розповів мені Бенджен, ти з Ейгоном аж дуже близька. 

— Я не Ейгон, дядьку, — відповів Джон. — Ейгоном звали мого старшого брата, якого жорстоко вбив Гора. Я Джон із дому Таргарієнів Перший Свого Імені. Ейгон мертвий, як і моя старша зведена сестра по крові. Якби не це, королем був би мій старший брат, але доля склалася інакше. 

— Ох, я мав би здогадатися. Усі ми так звикаємо до чогось, що важко уявляємо собі своє життя без цього. Я вже багато років сиджу на Стіні, й не можу вже уявити себе деінде. Відколи я зрікся прав на престол, пропустивши перед собою свого брата Ейгона, Чорний Замок став мені другим домом. Хай тут і холодно, та холод ніби сповільнює наближення моєї смерті. Мені вже сто два роки, і я часто думаю, скількох достойних людей я пережив…

— Ви знали Рейгара, дядьку? — запитала після незручної мовчанка Дейенеріс. 

— Так, авжеж. Не в очі, але з листування. Він був чудовим воїном, та віддавав перевагу книгам. Він був красенем і красномовним, але водночас меланхолійним. Він завжди просив моєї поради, і я радив йому там, де міг. Навіть перед тим, як втекти з леді Ліанною, Рейгар запитав моєї поради, і я сказав йому, що кохання — смерть обов’язку. Що він не зможе жити одночасно з двома жінками, бо люди не сприймуть цього, і мені дуже прикро, що я виявився правим… 

— Та він не послухав вас, і можливо це навіть на краще, — відповів Джон. — Принаймні Дейенеріс не залишилася у вигнанні з Візерисом. Якби сталося щось подібне… навіть уявити моторошно. 

— З того, що я знав про дитинство Візериса, навряд чи він був би хорошим братом. Дейенеріс почувался б з ним майже що самотньою, а самотній Таргарієн у світі — трагедія, — відповів Еймон. — Вам обом страшенно пощастило, що лорд Еддард відправив на Драґонстоун вірних людей, а Роберт не запідозрив нічого, коли його названий брат прибув до столиці з останками сестри і дитиною, яку назвав своїм сином-байстрюком. Довго я думав про те, чи був шлюб Рейгара й Ліанни плідним. А потім Бенджен розповів про заручини, і що ви двоє аж дуже близькі. А коли вперто відмовлявся казати ім’я Джонової матері, я почав здогадуватись, що все трохи не так, як він казав усьому королівству. 

— Те, що мій чесний і шляхетний брат обдурив ціле королівство — свідчення, що дива трапляються, — мовив досі нечутний і невидимий Бенджен.

— Маєте рацію, лорде Бенджен, — мовив старий. — Таргарієни пережили багато всього: Фатум, Танок Драконів, Трагедію Самерголу, і зрештою втрату Залізного Трону і Розграбування. А зараз у нас є ви, Джоне й Дейенеріс, а ще ваш син. Сподіваюся, що ви не зупинитесь на одній дитині. 

— На двох, — виправила його Дені. — Поки ми плавали морями, у нас народилася донечка, Ліанна. І окрім неї є ще одна гілка нашого роду: Візерис перед смертю встиг залишити сина Мейгора. Та й ми з Джоном завжди мріяли про велику родину, тому ваші побоювання марні, дядьку. 

— То Візерис таки загинув, — сумно зітхнув Еймон. — Прикро чути про ще одну смерть у родині. Ніби ми й так недосить натерпілися, і ось ще один відійшов. Як це сталося? 

— Він хотів заволодіти драконом, але Сонарес відмовив йому, і коли він почав нав’язуватися — спалив його. Мого брата, що багато в чому нагадував батька з усіх описів, — відповіла Дейенеріс. 

— Прикро, що його згубила власна дурість. Скількох Таргарієнів це погубило? Мій брат Дейрон пив і блудив, поки не заразився віспою і не помер. Інший, Ейріон, випив пляшку дикого вогню, думаючи що це перетворить його на дракона. Ейгон… Еґґ хотів повернути драконів, а натомість вбив себе… і Дунка. А Рейгар… я довго не міг у це повірити, поки не отримав звістку про кінець Повстання. Що мої небожі билися між собою, і той, якого я не знав, вбив того, якого я знав і любив над усе, — важко говорив мейстер. — Та коли я дізнався, що той звір вбив його дружину.. і дітей… і навіть немовля… мене охопила жахлива лють… і жага помсти… поки я не згадав, що я лише старий чоловік, що навіть не втримає меча. Старий і кволий. Та ви молоді й сильні, тож у ваших силах буде сплатити ціну за смерть вашої родини. 

— І це частково сплачено, — відповів Джон. — Ґреґора Клігана вбив принц Оберін, а Роберт Баратеон загинув на полюванні. Лишилися тільки двоє: Ейморі Лорч і Тайвін Ланістер. Вони понесуть законну кару за скоєне. 

— Приємно це чути, — відповів старий. — Та повертаючись до Візериса… мої здогади справді підтвердилися?

— Якщо ви про драконів, то так, — відповіла Дені. — Ми прибули сюди верхи на них, і якщо ви бажаєте, то можете їх… 

— Не уривайся, дитя моє, я не можу бачити їх очима, але я можу побачити їх і вас руками. Бенджене, допоможеш мені підвестися? Старість бере гору наді мною. 

— Авжеж, мейстере, — Бенджен узяв старого під руку і підвів його з крісла. Мейстер Еймон повільними і обережними кроками підійшов спершу до Дейенеріс, і легенько торкнувся її голови, обличчя і руки. Те саме він зробив із Джоном, при цьому радо усміхаючись. 

— Молодість. Дари молодості. Колись і я був молодим, та це було так давно, що більшість я вже й забув. Годі про минуле, ходімо й побачимо драконів. Я народився в часи без них, та помру в часи їх відродження. Ходімо. 

Так само опираючись на Бенджена, Еймон повільно вийшов з келії, ще повільніше спустився сходами, і вже в самому дворі, коли гарчання драконів було чутним, попросив Бенджена відпустити його, після чого наблизився до них сам. Джон з Дейенеріс так само слідували за ним, заспокоюючи своїх супутників. 

— Kelligon, raqirossa, kelligon (Спокійно, друже, спокійно), — заспокоював їх Еймон. — Emi keskydoso ānogar (Ми однієї крові). Діти, опишіть мені їх, як вони виглядають. 

— Ти стоїш біля Балеріона, дядьку, — відповіла Дейенеріс. — Він великий, найбільший і найлютіший з усіх трьох. У нього чорна луска і червоні крила та гребені вздовж хребта. Він дихає чорно-червоним вогнем, і злітає на вдвічі більшу ніж Стіна висоту. На ньому літаю я. Поруч із ним — його брат Вермітор. У нього бронзово-зелена луска, смарагдове полум’я, і трохи менші ніж у Балеріона розміри. На ньому літає Джон, і він сумирніший від старшого брата. Це лише двоє з шести. 

— Неймовірно, — зі словами на очах мовив Еймон. — Майже двісті років без драконів, і тут одразу шестеро. Ви справді дивовижні люди, діти мої. Еґґ хотів повернути драконів, та загинув. Ви змогли, а отже зможете й більше. Прийміть моє благословення на цю війну, і наступну, за майбутнє людства. Ваші дракони — наша надія на порятунок від того, що прийде разом із зимою. Мерці постають із могил під впливом темної сили, і одного разу ця сила рушить сюди, щоб дати останній бій. Ми будемо готові до цього, і станемо разом. Не знаю, чи доживу я до цього. Спокій мені потрібен…

— Доживете, — відповів Джон. — Чекайте звісток з півдня. Щойно ми візьмемо Королівську Гавань, вас буде звільнено від обітниць, і ви повернетесь додому. До родини. 

— Дім… кожна людина шукає своє власне місце, що може назвати домом. Я знайшов його тут, на схилі років. Тут мені судилося спочити з миром, подалі від пліток та інтриг. 

— Ні, ти спочинеш не тут, — втрутилась Дені. — Ти спочинеш на Драґонстоуні, в колі родини, з усією повагою, що тобі належить. Холод не місце для дракона. 

— Мені лестять твої слова, небого, та на жаль, я цього не певен. Поки ви долатимете Ланістерів там, час добиватиме мене тут. Навряд чи я доживу до цього моменту…

— Тоді нам варто поквапитися, — відповів Джон. — Ми були дуже раді бачити тебе, дядьку Еймоне. І тебе, дядьку Бенджен. Бережіть себе. Зустрінемося після війни. 

— Це ви бережіть себе, — обійняв їх Бенджен. — Знав я таких як ви зухів, що заносилися після того, як переживали сутичку з великим загоном дикунів, а потім ловили стрілу з кущів чи пазурі й ікла голодних хижаків. Завжди будьте готові до найгіршого. І слухайте в усьому Артура. Він може й набридливий, але дещо знає краще ніж ви. 

— Я ж вам пораджу інше: ніколи не намагайтеся догодити всім, — приєднався Еймон. — Ви можете вчинити так, як воно буде найкраще для королівства, та більшість південців ставлять свої амбіції вище за потреби держави. Що б ви не робили, пам’ятайте: родина і союзники перш за все. А тепер прощавайте, і нехай вам щастить у всіх ваших звершеннях…
 

Примітки до даного розділу

Довго ж я це писав. Знаю, емоцій не дуже й багато, але все на потім - мейстера ж треба ще зі Стіни забрати і з дітьми познайомити. Там емоцій буде побільше. 

Щодо мечів з валірійської сталі і наконечників з обсидіану - поки вони пливли з Валірії до Астапору, Джендрі з нічого робити виготовляв зброю з драконового скла. Мечі ж 50/50 - половину переробив вже згаданий коваль, а половину зробив сам. За кадром. Мелеїс старалася))). Не забувайте, що в мене він отримав дракона. 

Що буде далі? Так уже й бути: Робб, Джеймі, Брієнна і їх молода команда скидають Педро Бейльєнде з трону в Орлиному Гнізді. 

Не забувайте про перегляди і коменти. 

Geros ilas, друзі. 

    Ставлення автора до критики: Позитивне