Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
XV
XVI
XVII
XVIII
XIX
XX
XXI
XXII
XXIII
XXIV
XXV
XXVI
Про Тихого Вовка та Ранкову Зорю
XXVII
XVIII
XXIX
XXX
ХХХІ
XXXII
XXXIII
XXXIV
XXXV
XXXVI
XXXVII
XXXVIII
Горе, смуток, печаль
XXXIX
XL
XLI
XLII
XLIII
XLIV
XLV
XLVI
XLVII
XLVIII
XLIX
L
LI
LII
LIII
LIV
LV
LVI
LVII
LVIII
LIX
LX
У Чорному Замку - зустріч з Бендженом і лордом-командиром та знайомство з Еймоном.
LX
Чорний Замок
Подорож до Стіни була швидкою.
Джон та Дейенеріс лише зранку попрощалися із батьком та родиною, і ближче до першої години пополудні уже сходили із своїх сідел у Чорному Замку. У головній обителі Нічної Варти.
І місці, де жили їх родичі…
Побачивши драконів, купка новобранців та Чорних братів розбіглися, та коли Джон, Дені, сер Баристан і сер Артур зійшли, показавши всім, що візит дружній, усі мешканці повернулися до попередніх занять. Усі, крім одного.
— Небожі! — Бенджен радо розкрив обійми, у які зразу впали обоє. — Я знав, що той виплодок з островів нічого вам не зробить. Ви пережили Повстання Роберта, довгу подорож на схід, і ось зараз стоїте тут, змушуючи мене плакати, — а потім злегка крутнув Джона за вухо. — Це за те, що змусив своїх дядька і батька хвилюватися. Треба ж таке — у Валірію поперся. У мене й без тебе досить сивини у волоссі!
— Взагалі-то за подібні дії з королівською особою можна й руки позбутися, — сер Артур поклав долоню на меч.
— Я не з королем розмовляю, а повчаю небожа. І якщо вже на те пішло — я їх дядько, а отже титули частково передаються й мені, — огризнувся Бенджен із веселою усмішкою.
— Та, на жаль, ти сам відрікся свого титулу, коли взяв чорне, дядьку, — відповів йому Джон.
— Але ж ти король. Одне твоє слово, і я знову Бенджен Старк із дому Старків.
— А ти хочеш цього?
— Ні. Я вже пустив тут коріння, і без мене в цьому замку все згорить. І взагалі, я ж жартував.
— Я знаю, — усі шестеро весело розсміялися.
— Як він? — першою подала голос Дені. — Як дядько Еймон?
— Поки сидить у своїй келії й нудиться без діла, — відповів Бенджен. — Йому зараз важко, адже сто років життя уже беруть своє, а на додачу сліпота зробила його зовсім немічним. Він тільки й сидить біля вогню, і бідкається про те, що з нього жодної користі для Варти.
— Ми побачимося з ним, — відповів Джон. — Та спершу поговоримо із лордом-командиром. Є кілька речей, що потребують вирішення.
— Тоді не смію вас затримувати…
___
— Давно нашу замерзлу пустку не відвідували королі, — мовив після привітання лорд-командир Мормонт, тиснучи Джонову руку. — Навіть ваш пращур Старий Король не бував тут, тільки Добра Королева, з чиєї офіри було збудовано останній замок біля Стіни. А зараз і її немає з нами, і замок той покинутий. Така на жаль наша доля, ваша світлосте.
— Королі довго нехтували потребами Варти, але скоро це зміниться, — відповів Джон. — Мій батько, принц Рейгар, знав про загрозу з-за Стіни, і був готовий допомогти, але потім сталося Повстання…
— І ця важка ноша впала на ваші плечі, — закінчив Старий Ведмідь.
— Ми знаємо, з чим ви зіткнулися, коли востаннє виходили на землі Дикунів, — взяла слово Дейенеріс. — Ми знаємо їх силу, їх слабкості, і їх мету. І можемо допомогти вам як людьми, так і матеріалом, що необхідний Варті.
— Ми доставили вам трохи готових наконечників для стріл і списів з драконового скла, — продовжив Джон, — і є ще дещо для вас та офіцерів Варти, лорде-командире, — він взяв з рук сера Артура важкі торби, і витяг звідти кілька мечів.
Коли лорд-командир дістав один із них з-за піхов, його очі стали круглими, мов золоті монети.
— Ми не можемо прийняти такий щедрий дар, ваша світлосте, — вимовив він тремтячим голосом.
— Не можете — мусите. Чужих беруть тільки драконове скло і валірійська сталь. Нічна Варта заслуговує на такий дар чи не найбільше.
— Я… Навіть не знаю, як вам дякувати… Це чи не найбільший дар Варті з часів Доброї Королеви… Ви достойний син свого батька, мій королю. Я роздам їх офіцерам, бо мені такий не потрібен, — з цими словами лорд-командир оголив власний меч. — Довгий Кіготь, родовий меч дому Мормонт. Мейдж віддала його мені після того, як мій син зганьбився.
— Він тепер служить нам, — відповіла Дейенеріс. — Сер Джора покаявся у злочинах проти законів богів і людей, і на знак спокути присягнув нам на вірність. Відтепер він Третій меч нашої Королівської Гвардії, і носить майже такий самий меч, як у вас.
— Ви справді дивовижні правителі, — в очах старого зблиснули сльози. — При нагоді… перекажіть Джорі, що його старий батько все ще любить його попри всі помилки й невдачі.
— Ви ще зустрінетеся, коли білі блукачі підуть на південь, — відповів Джон. — Зараз я хотів би знати дві речі. Перша — як вам працюється із дикунами, і друга — чи можу я просити про послугу?
— Дикуни, чи то пак Вільний Народ, не такі вже й страшні, як нам описували. Спочатку між нами були відмінності, та авторитет Манса і справді беззаперечний. Ми передали їм декілька замків, надавши до кожної групи одного з братів для зв’язку з Вартою. Колись у Валірії існували такі собі допоміжні війська — загони із місцевих жителів, що билися разом із військом фригольду. Ми діємо подібним чином — вони обслуговують замки, але не дають клятви і не вдягають чорне. Лорд Старк чудово цьому посприяв, тож поки ніхто не скаржиться. Щодо послуги — можете просити в мене усе, що в моїх силах.
— Ми хочемо забрати звідси мейстера Еймона, — відповіла Дейенеріс. — Він уже старий і сліпий, тому користі з нього не так багато, як могло б бути з когось… молодшого.
— Гммм… мейстер Еймон попри неміч усе ще має гострий розум, і його поради чудово допомагають тримати Варту вкупі. Та якщо ви кажете, що потрібен хтось молодший, закладаюся, що ви вже знаєте ім’я.
— Пайсел, — відповів Джон. — Хай він і не набагато молодший, та на відміну від Еймона не сліпий, тож принаймні отримувати вашу кореспонденцію зможе. Щодо розуму — не скажу, але дурні Цитадель не закінчують. Побачимо, що з цього вийде.
— Як я зрозумів із ваших слів, старий точно вам не подобається. Чинний гранд-мейстер, і креатура Тайвіна Ланістера. Роберт його пощадив, а ви зашлете сюди. Навряд чи Еймон служитиме вам довго…
— Ми призначили на посаду гранд-мейстера архімейстера Марвіна, — відповіла Дейенеріс. — Він мислить нестандартно, і фактично є вигнанцем серед інших членів Цитаделі. Кращого вибору й бути не може.
— Тоді я згоден, але за умови, що Пайсел точно замінить Еймона. Бо у випадку його передчасної смерті…
— Сюди прибуде пів Цитаделі, — відповів Джон. — Вони плели інтриги проти Таргарієнів майже з того часу, коли Верховний Септон коронував Ейгона Завойовника у Старомісті. Думаю, дехто відхрещуватиметься, але принаймні весь конклав архімейстерів понесе заслужену кару. Оберете собі когось із них.
— Щедра пропозиція, Ваші Милості. Воістину, навіть Джейхерис Миротворець не шанував нас так. Вважайте, що ми домовилися. А зараз я відведу вас до нього…
___
Келія, у якій сидів мейстер Еймон, була темною, мов печера. Єдиним джерелом світла служив вогонь у каміні, біля якого скоцюрбившись сидів такий старий чоловік, що давнішим за нього виглядав тільки Майстер із Валірії. На його голові вже не залишилося волосся, шкіру вкривали темні плями, а темна мантія, у яку він закутався, місцями була обпалена і вже давно зношена.
— Еймоне, до тебе гості, — привітав його лорд-командир.
— Хто? — пролунав тихий слабкий голос.
— Lentōr (родина), — відповіла валірійською Дейенеріс.
— Sīr, ao glaēāssa, tala (Отже, ти вижила, донько), — в його голосі чулися нотки радості. — Проходьте, діти, сідайте. Певен, що ти прибула сюди не сама, бо як розповів мені Бенджен, ти з Ейгоном аж дуже близька.
— Я не Ейгон, дядьку, — відповів Джон. — Ейгоном звали мого старшого брата, якого жорстоко вбив Гора. Я Джон із дому Таргарієнів Перший Свого Імені. Ейгон мертвий, як і моя старша зведена сестра по крові. Якби не це, королем був би мій старший брат, але доля склалася інакше.
— Ох, я мав би здогадатися. Усі ми так звикаємо до чогось, що важко уявляємо собі своє життя без цього. Я вже багато років сиджу на Стіні, й не можу вже уявити себе деінде. Відколи я зрікся прав на престол, пропустивши перед собою свого брата Ейгона, Чорний Замок став мені другим домом. Хай тут і холодно, та холод ніби сповільнює наближення моєї смерті. Мені вже сто два роки, і я часто думаю, скількох достойних людей я пережив…
— Ви знали Рейгара, дядьку? — запитала після незручної мовчанка Дейенеріс.
— Так, авжеж. Не в очі, але з листування. Він був чудовим воїном, та віддавав перевагу книгам. Він був красенем і красномовним, але водночас меланхолійним. Він завжди просив моєї поради, і я радив йому там, де міг. Навіть перед тим, як втекти з леді Ліанною, Рейгар запитав моєї поради, і я сказав йому, що кохання — смерть обов’язку. Що він не зможе жити одночасно з двома жінками, бо люди не сприймуть цього, і мені дуже прикро, що я виявився правим…
— Та він не послухав вас, і можливо це навіть на краще, — відповів Джон. — Принаймні Дейенеріс не залишилася у вигнанні з Візерисом. Якби сталося щось подібне… навіть уявити моторошно.
— З того, що я знав про дитинство Візериса, навряд чи він був би хорошим братом. Дейенеріс почувался б з ним майже що самотньою, а самотній Таргарієн у світі — трагедія, — відповів Еймон. — Вам обом страшенно пощастило, що лорд Еддард відправив на Драґонстоун вірних людей, а Роберт не запідозрив нічого, коли його названий брат прибув до столиці з останками сестри і дитиною, яку назвав своїм сином-байстрюком. Довго я думав про те, чи був шлюб Рейгара й Ліанни плідним. А потім Бенджен розповів про заручини, і що ви двоє аж дуже близькі. А коли вперто відмовлявся казати ім’я Джонової матері, я почав здогадуватись, що все трохи не так, як він казав усьому королівству.
— Те, що мій чесний і шляхетний брат обдурив ціле королівство — свідчення, що дива трапляються, — мовив досі нечутний і невидимий Бенджен.
— Маєте рацію, лорде Бенджен, — мовив старий. — Таргарієни пережили багато всього: Фатум, Танок Драконів, Трагедію Самерголу, і зрештою втрату Залізного Трону і Розграбування. А зараз у нас є ви, Джоне й Дейенеріс, а ще ваш син. Сподіваюся, що ви не зупинитесь на одній дитині.
— На двох, — виправила його Дені. — Поки ми плавали морями, у нас народилася донечка, Ліанна. І окрім неї є ще одна гілка нашого роду: Візерис перед смертю встиг залишити сина Мейгора. Та й ми з Джоном завжди мріяли про велику родину, тому ваші побоювання марні, дядьку.
— То Візерис таки загинув, — сумно зітхнув Еймон. — Прикро чути про ще одну смерть у родині. Ніби ми й так недосить натерпілися, і ось ще один відійшов. Як це сталося?
— Він хотів заволодіти драконом, але Сонарес відмовив йому, і коли він почав нав’язуватися — спалив його. Мого брата, що багато в чому нагадував батька з усіх описів, — відповіла Дейенеріс.
— Прикро, що його згубила власна дурість. Скількох Таргарієнів це погубило? Мій брат Дейрон пив і блудив, поки не заразився віспою і не помер. Інший, Ейріон, випив пляшку дикого вогню, думаючи що це перетворить його на дракона. Ейгон… Еґґ хотів повернути драконів, а натомість вбив себе… і Дунка. А Рейгар… я довго не міг у це повірити, поки не отримав звістку про кінець Повстання. Що мої небожі билися між собою, і той, якого я не знав, вбив того, якого я знав і любив над усе, — важко говорив мейстер. — Та коли я дізнався, що той звір вбив його дружину.. і дітей… і навіть немовля… мене охопила жахлива лють… і жага помсти… поки я не згадав, що я лише старий чоловік, що навіть не втримає меча. Старий і кволий. Та ви молоді й сильні, тож у ваших силах буде сплатити ціну за смерть вашої родини.
— І це частково сплачено, — відповів Джон. — Ґреґора Клігана вбив принц Оберін, а Роберт Баратеон загинув на полюванні. Лишилися тільки двоє: Ейморі Лорч і Тайвін Ланістер. Вони понесуть законну кару за скоєне.
— Приємно це чути, — відповів старий. — Та повертаючись до Візериса… мої здогади справді підтвердилися?
— Якщо ви про драконів, то так, — відповіла Дені. — Ми прибули сюди верхи на них, і якщо ви бажаєте, то можете їх…
— Не уривайся, дитя моє, я не можу бачити їх очима, але я можу побачити їх і вас руками. Бенджене, допоможеш мені підвестися? Старість бере гору наді мною.
— Авжеж, мейстере, — Бенджен узяв старого під руку і підвів його з крісла. Мейстер Еймон повільними і обережними кроками підійшов спершу до Дейенеріс, і легенько торкнувся її голови, обличчя і руки. Те саме він зробив із Джоном, при цьому радо усміхаючись.
— Молодість. Дари молодості. Колись і я був молодим, та це було так давно, що більшість я вже й забув. Годі про минуле, ходімо й побачимо драконів. Я народився в часи без них, та помру в часи їх відродження. Ходімо.
Так само опираючись на Бенджена, Еймон повільно вийшов з келії, ще повільніше спустився сходами, і вже в самому дворі, коли гарчання драконів було чутним, попросив Бенджена відпустити його, після чого наблизився до них сам. Джон з Дейенеріс так само слідували за ним, заспокоюючи своїх супутників.
— Kelligon, raqirossa, kelligon (Спокійно, друже, спокійно), — заспокоював їх Еймон. — Emi keskydoso ānogar (Ми однієї крові). Діти, опишіть мені їх, як вони виглядають.
— Ти стоїш біля Балеріона, дядьку, — відповіла Дейенеріс. — Він великий, найбільший і найлютіший з усіх трьох. У нього чорна луска і червоні крила та гребені вздовж хребта. Він дихає чорно-червоним вогнем, і злітає на вдвічі більшу ніж Стіна висоту. На ньому літаю я. Поруч із ним — його брат Вермітор. У нього бронзово-зелена луска, смарагдове полум’я, і трохи менші ніж у Балеріона розміри. На ньому літає Джон, і він сумирніший від старшого брата. Це лише двоє з шести.
— Неймовірно, — зі словами на очах мовив Еймон. — Майже двісті років без драконів, і тут одразу шестеро. Ви справді дивовижні люди, діти мої. Еґґ хотів повернути драконів, та загинув. Ви змогли, а отже зможете й більше. Прийміть моє благословення на цю війну, і наступну, за майбутнє людства. Ваші дракони — наша надія на порятунок від того, що прийде разом із зимою. Мерці постають із могил під впливом темної сили, і одного разу ця сила рушить сюди, щоб дати останній бій. Ми будемо готові до цього, і станемо разом. Не знаю, чи доживу я до цього. Спокій мені потрібен…
— Доживете, — відповів Джон. — Чекайте звісток з півдня. Щойно ми візьмемо Королівську Гавань, вас буде звільнено від обітниць, і ви повернетесь додому. До родини.
— Дім… кожна людина шукає своє власне місце, що може назвати домом. Я знайшов його тут, на схилі років. Тут мені судилося спочити з миром, подалі від пліток та інтриг.
— Ні, ти спочинеш не тут, — втрутилась Дені. — Ти спочинеш на Драґонстоуні, в колі родини, з усією повагою, що тобі належить. Холод не місце для дракона.
— Мені лестять твої слова, небого, та на жаль, я цього не певен. Поки ви долатимете Ланістерів там, час добиватиме мене тут. Навряд чи я доживу до цього моменту…
— Тоді нам варто поквапитися, — відповів Джон. — Ми були дуже раді бачити тебе, дядьку Еймоне. І тебе, дядьку Бенджен. Бережіть себе. Зустрінемося після війни.
— Це ви бережіть себе, — обійняв їх Бенджен. — Знав я таких як ви зухів, що заносилися після того, як переживали сутичку з великим загоном дикунів, а потім ловили стрілу з кущів чи пазурі й ікла голодних хижаків. Завжди будьте готові до найгіршого. І слухайте в усьому Артура. Він може й набридливий, але дещо знає краще ніж ви.
— Я ж вам пораджу інше: ніколи не намагайтеся догодити всім, — приєднався Еймон. — Ви можете вчинити так, як воно буде найкраще для королівства, та більшість південців ставлять свої амбіції вище за потреби держави. Що б ви не робили, пам’ятайте: родина і союзники перш за все. А тепер прощавайте, і нехай вам щастить у всіх ваших звершеннях…
Довго ж я це писав. Знаю, емоцій не дуже й багато, але все на потім - мейстера ж треба ще зі Стіни забрати і з дітьми познайомити. Там емоцій буде побільше.
Щодо мечів з валірійської сталі і наконечників з обсидіану - поки вони пливли з Валірії до Астапору, Джендрі з нічого робити виготовляв зброю з драконового скла. Мечі ж 50/50 - половину переробив вже згаданий коваль, а половину зробив сам. За кадром. Мелеїс старалася))). Не забувайте, що в мене він отримав дракона.
Що буде далі? Так уже й бути: Робб, Джеймі, Брієнна і їх молода команда скидають Педро Бейльєнде з трону в Орлиному Гнізді.
Не забувайте про перегляди і коменти.
Geros ilas, друзі.