Повернутись до головної сторінки фанфіку: Полум’яні серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Анотація

Розгром основних сил Святого Воїнства

Повний текст

LІХ

Slyšte rytieři boži, připravte se
 již k boji,
Chválu boži ku pokoji statečnĕ 
zpievajte!
Antikristus již chodi, zapálenú 
péči vodi,
Kněžstvo hrdé již plodi, pro Buoh
 znamenajte

Гуситська бойова пісня

…Прокоп Голий у відповідності з традиційною гуситською тактикою віддав наказ зробити вилазку і розгромити супротивника, не даючи йому отямитися і обернути на втечу. Лінія таборитських возів була розімкнута, і натхненні початковим успіхом таборити і «сирітки» перейшли в контратаку, не підозрюючи, що удаваний відступ противника — це лише його військова хитрість…

Битва при Липанах

___

Береги Мандеру

Сутеніло. Червона заграва від заходу сонця забарвлювало русло ріки Мандер у криваво-червоне. Над деревами сновигали зграї чорних ворон, чиє крякання навіть найсміливіших вганяло у сумніви. Страх. Замішання. 

Навіть у тих, хто вважав себе такими, хто має благословення від Седмиці. 

Поки Бідолахи ставили табір з возів та виставляли чати, лицарське крило Святого Воїнства виходило у справах. Кілька груп розійшлися по селах в пошуках фуражу. Інші заганяли коней на мілини помити їм від дорожнього пилу і бруду бабки. А на вивідку зголосилися ті, хто мав вести ці всі сили у бій. Командири. 

Сер Теодан Веллс штовхав острогами в боки свого гарона, з яким він пройшов кінець Повстання Роберта і всю війну з Бейлоном Ґрейджоєм. Кінь був вже старим і підсліпуватим, але йти ступою і тримати худого півничанина в кірасі й кольчузі ще міг. Уже старий і сивий Боніфер Гасті на значно молодшому ступаку сумно вдивлявся у далечінь, мовби когось виглядаючи. Септон Теренс зовсім не вписувався в звичний образ мандрівного священика. Замість сірої поношеної мантії, сандалів, семигранного кристала і посоха на ньому були іржава кіраса з видряпаною Семикінцевою Зіркою на ринграфі, шкіряні штани, моряцькі чоботи і приторочений до луки сідла буздиган. Щоб не порушувати священицьких традицій ще більше, його верховою твариною був мул, явно вкрадений із якоїсь поспіхом залишеної стайні. Про те, що крадіжками септон сам іде проти власних богів, йому не казав ніхто, бо був то чоловік дещо запальний і близький до гніву, як і більшість його співвітчизників-дорнійців. 

— То що, так і мовчатимемо, панове? — порушив тишу сер Теодан. — Та годі, ми ж побратими. Конфратери. Товариші. А отже й побалакати матимемо про що. 

— Щоб нас почули ворожі роз’їзди? — іронічно відрубав сер Боніфер. 

— Нюхом чую, нікого тут нема. Лише трава, дерева і ріка. Як і кількадесят миль назад від табору, — відповів сер Теодан. 

— Ти б овече лайно не внюхав, навіть якби його тобі під носа всунули, що там ворога. Тож стули пельку, і йдемо далі. 

На якийсь час запанувала мовчанка. 

— Гляньте, — знову порушив тишу сер Теодан, — зібрались ми тут троє братів-вестеросійців: андал, ройнар і першолюдин. 

— Хто тут ройнар? — запитав сер Боніфер. 

— Септон Теренс — дорнієць, а отже ройнар. 

— Та який з нього ройнар, — махнув рукою Боніфер. — Ройнари вздовж Зеленокровної та Дорнійського моря живуть. А цей в пустелі все дитинство смажився, поки Віра не закликала. Тож не андал, ройнар і першолюдин тут зібралися, а андал, першолюдин і пісочний щур. 

— А ви ким себе вважаєте, септоне? — запитав Теодан. 

— А вам яке до того діло, сер? — уїдливо відповів дорнієць. 

— Ну як це яке? Діло символізму. Усі три народи Вестеросу стали проти таргарієнських невіруючих зайд. 

— Щось я не бачив у наших рядах інших північан, окрім вас, сер. Та й дорнійців також. Ламається ваш символізм, мов порожня очеретина під натиском вітру. 

— Північани зараз під стягами Русе Болтона Вінтерфел облягають, а дорнійці… ну полюбляють вони всілякі девіації замість нормального подружнього життя, та якби не різанина в Королівській Гавані, билися б разом з нами. 

— Болтони. Що Старк, що Болтон — одного поля бур’яни. Скоріше сер Боніфер зі своєю дівкою Таргарієнів зійдуться, ніж Русе Болтон своїх богів зречеться, — відмовив септон, поправляючи кірасу. 

— Це як так? Сер Боніфер і якась дівка Таргарієнів? Відколи казочки про принцес, що втікали з мандрівними лицарями, стали правдивими?

— А вони й ніколи такими не були, — сухо кинув старий лицар. 

— Ми про них і не говоримо. Ми про вас, сер. Ви справді мали любовні стосунки з дівкою Таргарієнів? 

— По-перше, дівка в борделі гріхом заробляє, і якщо не брав когось за гроші, то курвою не прозивай. А по-друге — не ваших умів це діло, — відповів той. 

— Ого, схоже на болюче натисли, — реготнув сер Теодан. — Раз так люто захищаєте її, отже точно щось було. 

— Ще одне слово, і клянусь Воїном, я своїм мечем відірву тобі від в’язів твою туполобу північну макітру. Оглядати закінчили? То гайда звідси в табір. 

— А вивідка? — запитав септон? 

— Якщо Тірели не дурні, то на наш берег навіть ногою не поткнуться. Тут взагалі нікого нема, села порожні, тож нічого коней томити. 

— Ваша правда, — відповів Теодан. — Поїхали. Без нас це славне воїнство й вози правильно не виставить…

Великий чорний ворон, що сидів на гілці старого дуба, під яким стояли вершники, тихо здійнявся в сутінкове небо, не видаючи ні писку, ні каркання.

Того вечора сер Боніфер не спав. Крутився на розстеленому плащі, соваючи в різні боки кульбаку, що заміняла йому подушку, а в думках проклинав свою юність і неземну красу принцеси, що потрапила в полон до лихого тирана. Про прекрасну Рейлу Таргарієн, яку через шаленого чоловіка усі вважали такою самою. 

“Мати Небесна, знищ в моєму розумі всі лихі думки, що віддаляють мене від Тебе…” — молився він у гарячці й шаленстві. 

Не знав, що від тої ночі усі боги відвернулися від Верховного Горобця та всіх, хто пішов за ним на війну проти співбратів. 

___

— Бачив, Аппелґате? Ледь не попалися, холера ясна. Ті троє буквально дивилися на нас, та не помічали. Як візьмемо того північанина в полон — життя дарувати попросимо, — важко дихав Донел після поспішної втечі. 

— Таки бачив, що святоші вже тут, — відповів Апелґатт, так само важко дихаючи, як і Донел. — І кого я бачив? Їхні очільники, офіцери. На холеру, невже в них аж настільки все погано з вершниками? 

— Біднота, селюки, жебраки — ось вам і славне Святе Воїнство. На таких і одної тактичної кінної хоругви досить, щоб вони тікати почали. 

— Я б сказав ще дещо: якщо на вивідку вийшли цілі командири, то шляхетні в похід або ще не вирушили, або йдуть слідом. А кавалерія тільки в них. Це ідеальний шанс для генеральної битви. 

— То скажемо про це мілорду?

— Обов’язково…

___

Над командним наметом розвивалися два прапори. На першому зеленому квітла золота троянда Тірелів, а на другому жовтогарячому сяяло пронизане списом червоне сонце Мартеллів. Усі інші лицарі та лорди не розвішували своїх прапорів, щоб довести цим самим спільну мету — знищити відроджене Святе Воїнство і відрізати Ланістерів від джерела припасів. Усе в ім’я правдивих короля й королеви з роду Таргарієнів. Двох відроджених драконів…

У таборі на лівому березі Мандера командували троє людей. Гарлан Тірел вів війська на правах головнокомандувача військ свого лорда-батька Мейса Тірела, лорда Гайґардену і Вартового Півдня. Рендил Тарлі був призначений головнокомандувачем військ Сімох Королівств при Малій Раді короля Джона і королеви Дейенеріс, і формально був вищим, ніж середній син лорда Тірела. Квентін Мартелл, лорд-консорт Піднебесся через шлюб із Джейн Фаулер, командував загонами легкої дорнійської кавалерії, що її надали лорди Дейн, Манвуді, Блекмонт і — несподівано — Фаулер. Попри те, що Піднебесся не був дуже близьким замком до кордону із Розлогом, лорд Франклін Фаулер надав підмогу колишнім ворогам. Ніхто не знав, звідки лорду відомо про цей заклик, та деякі вказували на зятевих зброєносців. Двоє таємничих північан, що звідкись знали про всі пересування ворогів та події в усьому Вестеросі. Один був рудоволосим хлопчаком років одинадцяти, і всюди ходив із величезним сіро-бурим вовком — лютововком, як стверджували досвідчені вояки Фаулерів. Другому було десь тринадцять-чотирнадцять, і на відміну від рудого цей хлопчина здавався не просто тихим, а відлюдькуватим. Ящірколев на його сюрко визначав приналежність до Рідів — таємничих лордів Сіроводної Варти і справжніх господарів непрохідних боліт Перешийку. Хлопчина з лютововком був не просто північанином, а майбутнім родичем декласованого принца. Його звали Брандон Старк, і був він молодшим братом Санси Старк — майбутньої дружини принца Тристана Мартелла, якого дуже сильно любили і поважали в Дорні на ряду зі старшою сестрою Аріанною та їхнім батьком принцом Дораном. Та й лорд Тірел аж дуже по-панібратськи зустрів несподіваного гостя у Гайґардені, на відміну від деяких його васалів. Думка про битву пліч-о-пліч з дорнійцями сильно бентежила солдатів Тірелів, та залізна воля лорда Рендила і надихаючі промови сера Гарлана змусили усіх незадоволених стулити роти й робити те, що накажуть. 

Прибуття розвідників лише підтвердило слова, сказані Браном, але тільки для посвячених у здібності хлопчини. Квентін знав про це тільки після того, як пристав до нього з розпитуваннями. А Гарлан довго не міг повірити, поки Квентін не підтвердив, а Бран не повідомив, що у Віласа народився син Танкред — майбутній лорд Гайґардену і Вартовий Півдня. Цього не знав ніхто — ні сам Гарлан, ні будь-хто інший, адже вони вже два дні були на марші, і воронів з замку ще не було. Відтоді молодий полководець вирішив просити свояка допомагати війську з розвідкою, на що Бран охоче погодився. 

З того дня лорд Гарлан знав усе про кожен крок супротивника. Про напівголодний натовп, що перебивається з сухарів на корінці. Про дриставку, що повільно косить Святе Воїнство, і про те, що шляхетне крило іде на три дні дороги пізніше через необхідність збирати їжу і фураж старим перевіреним методом — грабежем і убивствами. 

Якщо вступити в битву негайно, то перемога і демотивація ворогів покінчать із цим бунтом раз і назавжди. 

— Мілорде, — розпочав Апелґатт — Святе Воїнство стало у Гартовій Балці за три милі звідси. Як і передбачав лорд Бран, прийшли тільки “горобці”, без повсталих лордів. Ми навіть знаємо, хто їх веде. 

— І хто це, якщо не секрет? — поцікавився лорд Тарлі. 

— Сер Боніфер Гасті, сер Теодан Веллс і септон Теренс, — відповів замість напарника Донел. 

— Двох перших знаю, — відповів лорд Рендил. — Один аж надто релігійний, а другий трохи кращий. Про третього чув небагато. 

— Зате я його знаю, — відповів принц Квентін. — Колись гостював у Сонцесписі. Занадто повчав мою сестру щодо її дошлюбних захоплень і походеньок, і грозив їй смертю при пологах, якщо не покається в тому, що “накоїла”. Дуже неприємний тип, та проповідник непоганий. Такого в протилежному не переконаєш, хоч би як старався, але в бою навряд чи вмілий. 

— Принцеса Аріанна і справді мала б посоромитися своїх… плотських задоволень до шлюбу з лордом Еддардом, — скосив очі старший лорд. — Та при нагоді… чи в доброму вона здоров’ї?

— Її здоров’я і вчинки вас не обходять, мілорде, — єхидно відповів дорнієць. 

— І я підтримаю лорда Квентіна, — приєднався сер Гарлан. — Що ж ми маємо: у ворога неприкритий тил і розвідки майже нема. Гадаю, наш план із взяттям ворога в кліщі та розгромом може бути цілком і повністю реалізованим. 

— Це занадто по-дорнійськи. Підступний удар в спину… це проти честі та доблесті Лицарів Гайґардену, — почав заперечувати лорд Рован. 

— Але результат гарантовано, — парирував Квентін. — Вийдете проти них в полі, і вас перестріляють з луків, а тих хто досягне возів понаштрикують на піки.

— А що про це скажуть наші нащадки? Що скажуть діти дому Рован, дому Тірел та інших шляхетних домів на ці підступні дії?

— Ну, — таємничо усміхнувся Гарлан, — ми ж донедавна також вважали, що принц Рейгар викрав леді Ліанну і взяв проти волі. Щось та й вигадаємо…

___

Наступного дня, світанок

— Шикуйсь! Колоною, холерні ідіоти, колоною. Це, курва, колона?! Ану сформувати нормальну колону, йохані свинопаси! Доганяти втікачів так будете, а не виступати на фанатиків! 

По всьому табору Тірелів чулися роздратовані команди ротмістрів і командирів. Звуки сурм будили тих, хто ще не прокинувся цілком, а гуркіт барабанів змушував іти не хто як попало, а в ногу. Військо мало переправитися на інший берег, і якомога швидше зайняти панівні висоти. Ворог не мав про це дізнатися у жодному разі, та й не міг. 

Лорд Тарлі разом із кавалерією Тірелів, Рованів, Фосовеїв та інших лордів Розлогу вже виступив на північ. Дорнійці на чолі з Квентіном Мартеллом ще тільки збиралися. Знали, що їх піщані ступаки легко наздоженуть тих, хто виступив вперед. Сам Квентін саме вдягав обладунки, тоді як юний Едрік Дейн вже стояв біля його намету, перемовляючись про щось із Джодженом Рідом. Бран Старк, застібнувши на Квентіні кірасу, і подавши списа, простяг своєму пану і майбутньому свояку руку для потиску. Колишній принц відповів легким стисканням, стараючись не розчавити зброєносцеві пальці. Тільки після цього він стрибнув на коня, і махнув на прощання рукою всім, хто мав залишитися в таборі. 

— Пам’ятаєш, Квентіне? — запитав Джоджен. — Пам’ятаєш, що я казав тобі?

— Так-так, — відповів дорнієць, даючи коню шпор. — Не вбивати лицаря, що крикне ім’я “Рейла”. Скажеш чому?

— Якщо я скажу це зараз, то ти шукатимеш лише цього конкретного лицаря, і не стежитимеш за іншими.

— Та ну тебе, провидець знайшовся. Сподіваюся не занудишся в таборі, поки ми битимемо ворога?

— Ти ж знаєш, що ми з Браном і так все побачимо. 

— Ах так, забув. Ви ж варги. То скажеш мені після битви о котрій порі ми з лордом Тарлі вступили в бій щоб багато не свистів. Помилишся — і доведеться чатувати біля моїх з Джейн покоїв, а після місяців у битвах спати я точно не збираюся…

___

— Ану поясни мені, звідки тут взялися лордівські війська! Ми ж розвідку проводили! — люто гахнув по стовпу буздиганом септон.

— В-ваша С-с-вятосте, т-та-а-ак це ж в-ви з благородними лицарями її проводили, — пополотнів один з Бідолах, що першим побачив війська Тірелів на пагорбі за два поприща від табору. 

— Не дурій, клірику, хлопчина правий: ми їх протютюкали, тож нам і відповідати за це, — вступився сер Теодан. — Визначимо хто помилився, тільки ввечері, коли переб’ємо цих бузувірів. Ліпше ставати до бою, і показати за кого стоять боги. 

— То стаємо. Нехай воїни готуються. Впрягати коней в передні вози, а решту приєднати до них. Хай ці випанки відчують на собі всю нашу силу. 

Табором опанували ґвалт і метушня. Одні шикувалися в бойові порядки. Інші — ловили, розпутували і впрягати до возів коней. Не було ні сурм, ні барабанів — тільки септони співали гімни Воїну, надихаючи бійців до битви. Ні, це не було військо — то був натовп, що взяв до рук сільське знаряддя, і зробив його своєю зброєю. Ядро сил, ведених сером Теоданом і сером Боніфером, було озброєне переробленими ціпами, косами, мотиками, вилами чи серпами. Дехто познімав із вбитих справжні мечі, сокири чи буздигани, але битися цим не вмів. Основною надією були стрільці — сільські мисливці з луками або ж цеховики чи міщани з арбалетами. Боронити вози із дистанційної зброї значно легше, ніж стояти з пікою чи мечем у чистому полі. І саме на це розраховували бійці Святого Воїнства…

— Слухайте, Божі Воїни! — септон Теренс вискочив на передній віз, звертаючись до воїнів. — Сьогодні — день великої слави! Наш ворог, що замість шанувати послане богами дитя короля Роберта, надає перевагу поганам-Таргарієнам, що їх скинув богообраний Роберт Баратеон, нарешті став до бою з нами. Вони думають, що їх вірність цим дияволам у людській плоті надає їм силу, та ніщо не повнить силою бійця, як Воїнове благословення! Тож станьмо до молитви, браття, а опісля — поборімо їх силою, що посилає нам Седмиця! Нехай Воїн дасть нам силу, а Коваль — зміцнить нам зброю! Нехай Батько пошле нам свою мудрість, а Мати — милість. Хай Діва милує невинних, хай Стара скерує наші стріли і списи, а Невідомий хай косить наших ворогів, а нас із вами минає. До молитви! 

— До молитви! — вторували йому тисячі воїнів, схиливши голови коліна. 

Була то їх остання спільна молитва…

___

— Вперед!!! Ворог там! Бий-убивай!

Піхота йшла щільними шикуваннями, прикриваючи щитами один-одного. З-за возів у них летів град стріл, болтів, каміння, і навіть метальних списів. Дійти до возів було одним. А от вступити в бій…

— Рухливіше! Повзете мов сонні черепахи! Ану ширше крок! Раз-два! Раз-два! Раз-два! — кричали накриті щитами ротмістри. 

Час від часу з боку пагорба у бік ворога також вилітали стріли, але не так часто, як того хотілося б щитникам. Бо як дійде до бою, то вже ніякі щити побратимів не прикриють, шикування втратять будь-який сенс, а бій перетвориться на безладну суміш ударів, уколів, різанини та головне — криків болю. Тож чим більше лучники виведуть з бою ворогів, тим краще буде їм — простій піхоті. 

— Он вони! Бачу вози! Ану, хлопці, гир на них… — і ротмістр різко обірвався, раптово відчувши у горлі древко ворожої стріли. 

— Курва… — вилаявся інший солдат, перш ніж у нього вдарили інших дві…

А ті, хто дійшли до возів цілими і неушкодженими, вже починали перелазити через імпровізовані укріплення, а дехто уже бився на самих возах…

___

— Сер, авангард досяг ворожих укріплень. Потрібна підмога, щоб їх прорвати! — гукнув захеканий гонець від лорда Фосовея, що вів піхоту. 

Гарлан оглянув стоячі поруч сили і важко зітхнув. 

— Не буде підмоги, — важко відповів він. — Усі, хто тут стоїть, потрібні мені для виконання маневру. Тож поки що нехай лорд Фосовей продовжує бити ворога, поки не зрозуміє, що час настав. 

— Але мілорде…

— Жодних “але”, солдате! Повертайся і бийся разом з усіма. Час ще не настав. 

Коли гонець помчав назад до своїх, Гарлан глянув у далечінь, на бойовище. Підмога. Він би й сам повів її, та не може. План має бути реалізованим. План, що Бран назвав ефективним і тим, що принесе перемогу…

Він глянув на небо, і сумно опустив очі. Сонце ще не було на тому прузі, щоб сигналити відступ. Ще навіть не стало на середину неба. 

Ні, поки що підмоги не буде…

___

— Гир на них! — кричав ротмістр іншого загону. — Бий-убивай! За Тірелів! За Таргарієнів! 

Вот прошив своєю пікою ще одного голодранця з дубцем. Скільки їх тут ще? А скільки напоролися животами на їхні піки? А скільки їхніх пікінерів лежать під возами? Як довго ще триватиме битва? І чи треба було йому йти у військо? 

На віз заскочив ще один Бідолаха. Вот без жодних роздумів вдарив його пікою точно в груди. За брязкотом металу довкола не почув як хрупають ребра, як лопається легеня, і як ворог захлинається кров’ю. За вказівкою лорда Фосовея передня лінія мала стати на вози, і користуючись перевагою у висоті, тримати ворожих бійців на відстані. Чи виконували вони ці вказівки? Так. Чи працював план? Не зовсім. Залізти на воза це одне, а вистояти, не пускаючи ворога — зовсім інше. Згідно з задумом, пікінери мали прикриватися від стріл щитами, а піками відбиватися від нападників. Тільки-от ворог нападав майже що з усіх боків, а не строго з переду. Хай би якими фанатиками вони не були, та стрибати просто на піку дурних нема…

І так раз за разом. Щит. Випад. Укол. Повз. Ухиляння. Ще один укол. В ціль. Ворог сповзає. Тятиви луків тенькають. Арбалетні замки клацають. Снаряди свистять, перш ніж зі стуком встромитися у щит, або із чавканням — в тіло. Мечі дзвенять, молоти і сокири гупають, люди і тварини кричать у бойовому шалі чи агонії. 

Звичайна симфонія битви, яку ветеран штурму Пайка і дрібних сутичок між лордами звик чути… 

Вот таким був, і знав, що буде таким завжди…

___

— Ану, натисніть, браття! Вперед! За Седмицю! — волав один із командирів. 

Сер Боніфер не бився. Він зі своїм загоном стояв у тилу, готуючись до того, що Святе Воїнство звикло робити після того, як ворог починав відступати. Переслідування. Авангард виснажував жертву, і змушував тікати, а задні, мов мисливські хорти, кидалися на переслідування. Так було при Старому Дубі, так було на узбережжі, і так буде тут. Тільки втікатимуть вже не залізороджені, і не розбійники. 

Втікатимуть їх єдиновірці. Співвітчизники, яких Верховний Горобець і Тайвін Ланістер назвали зрадниками. Солдати лордів, що обрали не зрадити ленну клятву сеньйору. Ті, хто не дає присягу двічі. Ті, для кого слова не вітер, а кров — не вода.

А хто став до Божих Воїнів? Селяни з аби-чим, що пускає ворогу кров і ображені на Тірелів Флоренти, Піки, Касвели і ще декілька не надто чесних лордів. Справжні поборники віри, для яких вірність богам вище всяких клятв. 

“Чи правильно я обрав бік?” — задумався сер Боніфер, перш ніж над табором почулись радісні крики. 

— Відходять! Вони відходять! Перемога! За ними! Гир на них! 

Старий лицар витяг з піхов меча, і зайняв позицію. Ваганти поспіхом взялися розсувати вози, формуючи для нього і його людей прохід. Час настав. Час вирішального удару.

Переможного удару. 

— Уперед, Божі Воїни! 

І натовп Бідолах з запалом погнав вслід за провідником, волаючи гасла і прокльони на адресу відступаючих. 

Старий лицар мчав попереду, цілячись мечем у карк чи потилицю втікачам. Так, як робив це вже багато років. Позначав шлях трупами. Відбирав життя в ім’я ідеї. А якої? Божого опікунства? Над ким? Над сиротами, вдовами і дівчатами, чию честь заберуть переможці? Ось він втяв довговолосого пікінера із золотим деревом Рованів на щиті. Хто він? Чи знає він. що значить знак на його щиті? Чи лишилась в нього родина? Батьки? Жінка? Діти? 

Не про те зараз він думає. Не про те. 

Не люди з родинами йдуть проти них. Це ті, хто свідомо обрав прокляття з боку релігії, ставши на бік зрадників. Що вони знають про Віру? Що вони знають про богів? Що вони розуміють у виборі? 

І поки він думав, з-за кущів біля підніжжя пагорба раптом сипонула злива стріл, викошуючи переслідувачів десятками. Засідка. Це був не відступ. Це була обманка. Пастка. Ворог заховав за кущами лучників, і тепер без прикриття його загін приречений. Адже лучники стоять на підвищенні, тоді як Бідолахи мусять на нього вилазити. 

А як ти візьмеш пагорб під зливою стріл? 

— Назад! Назад! Хто має щити — прикрийте товаришів! Пастка! — віддав накази старий лицар. 

Та не всі почули його…

___

— Сер, почати атаку? — до Гарлана підійшов юний Дікон Тарлі. Його загін із семиста легких вершників уже чекав вступу в бій. 

— Терпіння, Діконе. Спершу треба знесилити тих піхотинців, і тільки коли вони роззосередяться — атакувати. А поки вони лізуть сюди — лорде Фосовей, нехай резерв із ваших пікінерів влаштує ворогам несподіванку. Прикривайте лучників. На позиції! 

Коли лорд Фосовей виступив із пікінерами до позицій стрільців, Гарлан знову глянув на небо. Сонце вже було високо, але не так, як хотілося б йому. Адже все одно він чекав союзників десь за годину по полудні. Битва поки складалася не на їхню користь, та поки ситуація була контрольованою. В будь-який момент легка кавалерія під проводом Дікона Тарлі мала завдати удару по ворогах. 

Та не зараз. 

— Квентіне, лорде Тарлі, маєте ще годину часу. Потім буде пізно… — пробубонів собі під ніс юний полководець. 

Якби він був варгом, і вирішив увійти в розум будь-якого ворона, що кружляв над полем битви, усі його надії стали б аж занадто реальними. 

Та був у таборі Тірелів такий хлопець, що міг роздивитися усе поле воронячими очима…

Власне саме зараз цим він і займався…

 ___

Чорний ворон кружляв над бойовищем, роздивляючись ще одну сутичку нелетючих. За що вони б’ються? За самок? За гнізда? Чи за їжу? Часто йому доводилося бачити, як нелетючі після таких-ось бійок нападають на великі скупчення їхніх гнізд, і роблять щось таке, що притаманне їх роду. Беруть самок без згоди, виносять із гнізд майно, а ще садять у розкрадених гніздах червону квітку, що поглинає усе, до чого торкається. Жодна істота на землі, повітрі чи морі не робить нічого подібного. 

На мить його розум помутнів.

А потім він заснув. Втратив тіло, але все одно завис у повітрі. 

Новий власник тіла роззирнувся довкола, перш ніж опустити погляд вниз. Люди все ще билися. Одні у лахмітті та з чим попало в руках наступали на вишикувану до бою піхоту з довгими піками, з-за чиїх спин вилітали стріли. Усе підніжжя було завалене трупом нападників, та вони не припиняли наступу. Йшли, кричали бойові гасла, співали гімни богам і падали. 

Падали і вмирали…

Єдиний вершник серед одягнених у лахміття атакувати не поспішав. Він лише віддавав накази, і вказував мечем куди йти. І підлеглі йшли. Йшли вперед, на підготовлений редут, взяти який було практично неможливо. Ті, хто не падав від випущеної стріли, знаходив свою смерть на вістрі ворожої піки. І очільник це розумів. Розумів, що їх шанси на перемогу стають все більше й більше примарними…

Ворон розвернувся, і полетів у протилежний бік. Туди, де стояли ворожі вози. За ними вцілілі Бідолахи перегруповувалися, готуючи нову хвилю наступу. Цього разу в бій вступали всі — як ратники, так і стрільці. А сили Тірелів уже й так виснажені, і якщо ворог отримає вогневу підтримку, ситуація схилиться точно на користь ворога. 

Тільки одна-єдина атака має їх врятувати… 

Ворон полетів далі, пильно вдивляючись у далечінь. Він летів так ще зо три ліги, поки не побачив їх. Вершників, що йшли ступою у напрямку ворожого табору…

Вони врятовані…

Бранові очі знову стали нормальними блакитними, а не блідими без зіниць. Він важко дихав, адже довгий час здійснював над зусилля, тримаючись у повітрі на воронячих крилах. Та байдуже на це. Допомога вже близько. Час послати звістку. 

— Що таке? Усе гаразд, Бран? — підбіг до нього Джоджен. 

— Вони вже йдуть. Квентін, лорд Тарлі, Нед — уже за три ліги від поля битви. 

— Тоді треба послати звістку Гарлану. Знаєш як? 

— Ми вже тренували це багато разів, — Бран схопив шматок свинцю і пергаменту, швидко написав на ньому повідомлення, і знову покинув своє тіло. Коли великий сіро-бурий лютововк підбіг до них із Джодженом, Старк знову повернувся у своє тіло, витяг з кишені купку реп’яхів, сховав у них послання, і погладив вовка по голові, кажучи:

— До Гарлана, Літо. Чимдуж. Час настав. 

І коли Літо зник за обрієм, Бран і Джоджен знову закотили очі, вселяючись у найближчих до табору круків…

___

— Сер, це вовк лорда Брана. Я не знаю, чому він тут, — ледве опанував себе Апелґатт, побачивши здоровенного вовка, що підбігав до Гарлана. 

— Лютововки не просто звірі, друже, — Гарлан спішився, і присів до несподіваного гостя. — Знаючи Брана і його вміння… а це що? Де ти наловив цього добра, приятелю? А це що в них… ага, то он про що казав Квентін. Цікавий спосіб, треба б і нам так хортів надресирувати. Що ж там пише? 

Гарлан витяг із жмутка стрічку, і швидко пробіг очима по тексту. 

А потім широка усмішка осяяла його обличчя. 

— Діконе! Готуй кавалерію. Я поведу вас! Зараз ми їх знищимо. 

— Щось трапилося? — Дікон Тарлі ловко застрибнув у сідло, і дав коню шпор в боки. 

— Друзі вже йдуть…

___

“І тоді ми сіли на коней, а сер Гарлан сказав, що настає новий час. Час, коли лев уколеться об троянду, і так запустить свою загибель. Що вовча зграя вже йде на полювання, а дракони знову здобули крила. І що ми — це той шип, об який уколеться лев, тож не відкладаймо цієї миті, а встромімося у його лапу якомога глибше…”

Старий і полисілий Дікон Тарлі відірвав перо від пергаменту, і ще раз перечитав написаний абзац. Ех, старість. Сім десятків йому вже минуло, і з кожним новим у його голові залишається все менше і менше спогадів про ту битву. Про свою першу битву, в якій він бився як командир, хай і під крилом лорда Гарлана Тірела. Гарлана Галантного, що не став його сюзереном, але став другом. 

Хай між ними і було чи не десять років різниці. 

“Спочивай з миром, друже…”, — подумав він. 

Гарлан Тірел помер десь місяці зо два тому тихо і мирно уві сні на вісімдесят третьому році життя в оточенні дітей, онуків і правнуків у Ясноводній Твердині — замку, що колись належав Флорентам. Небагато вже залишилося людей, що пам’ятали ту битву… 

Тільки він. 

І Нед Дейн…

— Дідусю! — в світлицю вбіг хлопчик. Онук від старшого сина Ґвейна, якому він передав титул після святкування свого шістдесятого дня іменин. Так як зробили король і королева за кілька років до цього, і зараз сидять на почесній пенсії в Мієрині, віддавши всю владу сину й невістці. Королю Валарру, Першому Свого Імені та королеві Шадії із дому Мартелл. Держава при них процвітає, а народ зве їх відродженими Дейроном Добрим і королевою Мірією. Іноді Сем має рацію — історія любить повторюватися…

— Дідусю, бабця Елінора вечеряти кличе! — знову повторив онук. 

— Іду, Семе, іду, — важко відповів Дікон, відкладаючи перо і встаючи зі столу…

___

— Кавалерія! Відходимо в табір! — волав сер Боніфер, розвертаючи своїх людей. 

Та Бідолахам і вказувати не треба було. Усі, хто встиг побачити ворожих вершників, одразу кинулись навтьоки, а ті, хто не встиг, гинули або під копитами коней, або від ворожої зброї. 

“Відійдемо до табору, і вже звідти відстрілюватимемо ворогів”, — думав сер Боніфер, розвертаючи коня. 

Та коли вони досягли пологого горбка, за яким стояв табір, старий лицар зрозумів, що вони програли. 

Бо за возами уже порядкували вороги. 

Важко озброєні вершники. Просто заганяли людей за вози, притискали до бортів, і там топтали кіньми, або ж заколювали списами. Десь далеко було видно сера Теодана із його вовчим хутром на плащі, який пробував стати на герць із якимось вершником із… Дорну? Дорнійці, що століттями ворогували із Розлогом, тепер б’ються пліч-о-пліч з Тірелами? 

Невже такий кінець чекає відроджене Святе Воїнство? 

Невже благословенні богами воїни гинутимуть, загнані в кут під копитами ворожих коней? 

Ні, не так. 

— Воїни! — сер Боніфер підвівся у стременах і звернувся до зневірених. — Уже нам нікуди діватися. Ворог там і тут, тож хочемо ми чи не хочемо, та станемо на герць. Вони здолали нас підступом, та ми билися чесно. Тож поляжемо, але не осоромимо честі поборників Віри, бо мертві сорому не мають. Ви зі мною?

ТАК! — Відповіли воїни. 

— Тоді вперед! За Славу Божу! 

І воїни кинулися вперед, назустріч своїй долі. 

На зустріч смерті…
___

Квентін пробивався крізь ряди Бідолах мов ніж крізь масло. Він і лорд Тарлі майже що без зусиль прорвалися до ворожого табору, перш ніж фанатики встигли знову перекрити вихід. Без довгих пік, обладунків і годящої зброї у ворога, битва переросла в різанину. Воїни Віри вже не кричали свої фанатичні гасла — тепер вони просили пощади. Ось що стається, коли важка панцирна кавалерія знищує одягнених у лахміття бунтівників. 

І коли лорд Тарлі своїм валірійським мечем Серцезгубом зніс голову Теодану Веллсу, бій у таборі майже що закінчився. Дорнійська і тірелівська кавалерія розвернулися і атакували тих, хто втікав від інших вершників. Від Гарлана Тірела і Дікона Тарлі. Квентін чи не першим кинувся на перехоплення. Він рубав, сік і різав кожного, хто попадався під його меч. А таких було чимало, і як на зло — усі піші. Хоч би один вершник…

Аж раптом на нього налетів ворожий лицар. Дорнієць не встиг ухилитися, чи вкритись щитом, та ворога підвела влучність, тож замість удару в незахищений правий бік, вершник влучив у коня. Квентін впав разом із твариною, але швидко підвівся на ноги, і щоб зрівняти шанси, метнув вслід вершнику ножа. Інший кінь також впав, але вершник, що сидів на ньому, заплутався в стременах. Квентін із переможним блиском в очах рушив до ворога, і вже було заніс меча для останнього удару, як раптом почув слово, що вмить вивело його з колії. 

— Рейла, — прохрипів з-під шолома старечий голос. 

— Хто це? — нахилився над ним дорнієць. 

— Королева. Добра королева, що породила гідну доньку, — відповів старий. — Ми колись… та що там казати, я колись знав її. І кохав, хай вона моє кохання і не прийняла. Тепер ми знову будемо разом. 

— Не поспішайте, сер, — дорнієць простягнув лежачому руку, і вивільнив його із стремен. — Як зоветесь? 

— Сер Боніфер Гасті, Лицар Віри. А ти, юначе? 

— Квентін Мартелл, майбутній лорд Піднебесся. 

— Мартелл. Твій двоюрідний дід Льюїн був чудовим воїном. Колись я виїздив проти нього на турнірах. Достойний був чоловік, хоч і дорнієць. 

— Від сьогодні ви мій полонений, сер Боніфер. Поки доведеться вам побути під вартою, а там король і королева вирішать вашу долю. 

— Я вже знаю, чого в них проситиму, тож роби, що мусиш. Я не опиратимусь.

— А я й не змушуватиму вас ні до чого…
___

— Перемога! Вікторія! Святкуймо! 

Над табором Тірелів стояв радісний гомін. Солдати співали, танцювали і просто заливалися елем, сидром, або ж просто водою. Скрізь яскраво палахкотіли багаття, запах смаженого на рожнах м’яса наповнював нічне повітря. Свято. Перемога. Таргарієни здолали ще одного ворога. 

— Сер Гарлан, чому ви такий сумний? Випийте чарочку, м’ясця з’їжте. Ми ж перемогли, — веселий Дікон Тарлі припрошував свого командира до столу. 

— Та яка там перемога, — махнув рукою запрошений. — Кого ми подолали? Фанатиків-повстанців? Такий ворог не є серйозним. Це лише один камінчик з лавини, що запустили Ланістери, а ми повважали його важкою брилою. Найважчі битви ще попереду. 

— То тим паче радіти треба, — приєднався Квентін. — Знаєте, скільки надій покладали Ланістери на цих святош?

— Небагато, — сухо відповів Гарлан. 

— І я згоден із сером Гарланом, — підійшов лорд Тарлі. — Запам’ятай, сину: натовп нагадує армію так само, як купа каміння — будинок. Ми в одній такій битві допустили завеликі для нас втрати. Три тисячі вбитими і ще стільки ж пораненими — занадто багато як на потугу в трохи більше, ніж двадцять тисяч. Так, сили лояльних нам лордів з крайнього півдня відрізані Флорентами і їх спільниками, але Імрі Флорент навіть не подумає виходити із Ясноводної, коли почує про нашу перемогу. І не забувай про Юрона Ґрейджоя, чиї кораблі ошиваються десь неподалік. 

— То що нам робити? — похнюпив голову Дікон. 

— А це вже справа днів прийдешніх, — лорд Рендил скуйовдив сину волосся. — Вище носа, сьогодні ти виграв свою першу битву. Іди, святкуй. А усі плани на майбутнє залиш нам, старим…

Примітки до даного розділу

З Новим 2025 роком, еврібаді.

    Ставлення автора до критики: Позитивне