Повернутись до головної сторінки фанфіку: Полум’яні серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Анотація

Робб і Джеймі рухаються в Долину і прорив облоги Вінтерфелу. 

Повний текст

LV

Річкові землі

— Ну, і що нам робити тепер, Царевбивце? — запитав Робб Старк, коли Близнюки залишилися вже далеко позаду.

— Гнати щодуху в Рунстон, а там слухати останні новини з Ессосу, — відповів Джеймі. — Хоча ви мабуть хочете у Вінтерфел, до батька, або у Ріверран дядька рятувати. 

— Занадто очікувано, — відповів Старк. — І якщо мова зайшла про батька… що з ним? Що з моєю дружиною й синами?

— Важко сказати… я слухав плітки солдатів Фреїв, і говорили вони багато. Болтони підняли бунт і або вже взяли в облогу Вінтерфел, або ще тільки йдуть туди. Про леді Маргері чи ваших дітей я не чув нічого. 

— Маргері… попереджала мене, благала не йти… а я пішов на свою голову. 

— Не плачте над розлитим молоком, бо назад його вже не зберете. Краще нам знову гнати щодуху, бо Фреї вже напевне вислали за нами хвіст. 

— Ми вже майже загнали коней, сер Джеймі. Я не певен, що вони до Міднодрева дотягнуть, не те що до Долини. 

— То змінимо їх на найближчому заїжджому дворі, якщо не розпізнають. Гайда! 

Робб мусив зціпити зуби і знову пришпорити коня, щоб не відставати від своїх рятівників. Два чи три місяці він просидів у казематі в Близнюках, поки одного дня його не витяг звідти сер Джеймі. Якби не Брієнна Тарт, про яку йому достатньо розповіла Санса, то скоріше за все він би не повірив жодному слову, сказаному з вуст Царевбивці. Жодному слову з вуст клятвопорушника…

Flashback 

Камера була зручною. Принаймні в ній не було стільки щурів, як у інших, солом’яник час від часу міняли, а горщик виливали. Кілька тижнів на арештантській саламасі й воді змусили Робба розуміти, що відчувають в’язні в камерах Вінтерфелу. Він вже три місяці не мився, тож мабуть страшенно смердів, і судячи з того, яким липким стало його волосся і як відросла борода, скоріше за все воші стануть звичною справою, як і клопи. Води давали рівно стільки, щоб помити руки й випити, але ні цирульника ні хоча б мідниці з водою, щоб помити лице й тіло не давали. «Батька звуть Тихим Вовком, дядька Брандона — Шаленим, а я буду Вовком, якого з’їли воші», — думав він із нотками сарказму. Колись він читав про одного лорда, що не дуже любив митися, і в результаті закінчив як харч для вошей та бліх. У нього поки не завелося чогось подібного, але хтозна що буде через місяць-другий. У деяких нащадків лорда Фрея чи когось із охоронців точно є якщо не перше, то друге, і заразитися цим не так вже й тяжко. А навіть якщо його відпустять… рідний батько гидуватиме ним, не те що Маргері. Його мила дружина, що ніби передчувала біду. Що проклятий Волдер Фрей влаштує пастку всім, хто не бажає робити так, як велить Тайвін Ланістер. Треба було послухатись її, і тоді б він був вільний, а Джорі, Гарвін, Дормунд, Алін та Сірий Вітер живі…

Смерть останнього вдарила по ньому найбільше. Ніби з ним померла якась частинка його самого. Перші кілька днів він просто лежав, втупивши погляд у одну точку. Зовсім не бажаючи змиритися зі смертю чотирилапого друга, Робб пробував знайти його і вселитися, але нічого не відбувалося, і він ще більше замикався в собі. Орелл попереджав його, що смерть тварини, з чиїм розумом пов’язаний варг, призведе до того, що він сам відчуватиме щось схоже на смерть. І можливо, переживатиме деякі моменти, що вже сталися після смерті. Справді, однієї ночі йому снилося, як з нього здирають шкуру і відрубують голову. А іншої — що шкуру носить на плечах блазень і завиває на потіху всім синам і онукам старого мерзотника. Після побаченого він все більше відчував бажання вирватися звідси, і провчити дідугана за порушення законів богів і людей. Бажання було, а можливості вийти назовні — жодної. 

Тож увесь довгий вільний час він роздумував про родину та друзів. Чи знає дядько Едмур про те, що сталося після того, як його і Рослін повели в ліжко? І якщо так, то де він? У вежі під замком? Чи десь неподалік від нього? І чи знає сер Бринден про долю небожа? Чи не підійшов із військом Таллі під замок? Хоча це навряд, адже Чорнориба не схильний йти на битву, в якій перемога майже що неможлива. Тільки наявність драконів та підтримки з північного боку могли б гарантувати потрібний результат. І якщо про драконів та Північ… як там Джон і Дені? Чи все в них гаразд? Чи порозумілися вони із Візерисом? Чи здорові його племінник і племінниця Валарр і Ліанна? А Теон? Чи має він дитину від доньки принца Оберіна? А чи великі дракони? І чи політала разом з улюбленим братом Арія? Скільки разів він уявляв собі видовище, коли у небо здіймаються щонайменше двоє драконів, на яких сидять його названі брат і сестра. Відроджені Джейхерис і Алісанна або ж Деймон і Рейніра. Ланістери тремтіли б від страху, кидали зброю і тікали геть, не слухаючи наказів своїх командирів. Друга битва на Полум’яному полі, тільки у його мріях. А чи знає про це Джон? Напевно ще ні, адже поки що рев дракона не лунає над цим замком, а отже він поки що в Ессосі. Плекати якусь надію на порятунок марно. 

А що з батьком? Чи скликав він прапороносців, щоб із військовою силою вимагати звільнення сина? І чи все спокійно на Півночі, адже Болтони не дуже радо сприйняли той факт, що в Дарі тепер живуть дикуни. Чи не повважав Русе Болтон такий розвиток подій як привід для повстання? І чи матиме він багато однодумців у цьому питанні? Якщо так, тоді Вінтерфел у небезпеці. Батько своїми планами зі скидання Ланістерів з трону наразив на небезпеку всю їхню родину. А що як замок впаде? Що буде з його синами? А з Маргері? Невже його кошмари про її смерть справдяться? Який він тоді чоловік, якщо не зміг захистити її?…

З цих роздумів його викинув раптовий звук відмикання замка і скрип відчинених дверей у камеру. 

— Давай, скурвий сину пранцюватої хвойди, витягай мене звідси і веди на муки. Однаково я нічого не скажу, що задумав мій брат, бо й так не знаю, — прошипів чужинцеві в обличчя Робб. 

— Не знав, що моя леді-мати була такою, як ти її описав, — голос з-під шолома був із нотками презирства, і звучав досить знайомо. — Почув би мій батько, ким ти вважаєш його кохану дружину, Старку, Ілін Пейн знущався б із тебе днями, не те що годинами. 

— Ваш батько? — здивувався Робб. — І хто ви? 

— Найбільший клятвопорушник у всьому Вестеросі, що прийшов спокутувати свої гріхи. Лорд Варіс переказує вам свої найкращі побажання. 

— Царевбивця! — виплюнув ці слова Старк. — Навіть якби знав, не впізнав би. І від Варіса? Євнух перебіг на бік Ланістерів?

— Після звільнення з Малої Ради за зраду у вигляді Ейгона Самозванця? — хихикнув Джеймі. — Аж ніяк. Варіс все ще вірний вашому двоюрідному брату і названій сестрі, тому послав мене сюди. Йдіть за мною, якщо хочете жити і побачити ще раз дружину й дітей. 

— Ти брешеш. У мене немає двоюрідних братів, окрім Робіна Арріна. Тебе прислав Тайвін Ланістер по мою голову. 

— Я все знаю: і про те, що «Джон Сноу» насправді Ейгон Таргарієн, син Рейгара від твоєї тітки Ліанни, і про те, що він з донькою доброї королеви живий, і навіть про те, що їх захищає сер Артур Дейн Меч Світанку, що був для мене кращим батьком, ніж мій рідний. Я не зміг виконати останній наказ Рейгара, та зараз маю нагоду спокутувати свій гріх. 

— І чому я маю тобі вірити? — після невеликих роздумів запитав Робб. 

— Якщо не віриш мені, повір Брієнні Тарт. Чи Торосу з Міру. Чи моєму кузену Клеосу, що допоміг приспати всю варту. Даю тобі вибір: корчити шляхетного дурня і гнити тут до приходу Джона Таргарієна, або ж піти зі мною і зустріти його раніше. Вирішуй. 

— Якщо з вами Брієнна, то я йду, — відповів Старк. — Але де вона?

— Прикриває мене разом із іншими, кого твої батько і брат слали в Червоний Замок стерегти леді Сансу. Поквапся, бо якщо ми залишимо тут труп чи два — плакали наші потуги. Зрозумів?

— Уже біжу, — прохрипів Старк підводячись…

End of flashback

Озираючись назад, Робб розумів, наскільки йому пощастило. Наприклад із тим, що Варіс через лорда Тіріона зміг перетягти сера Джеймі на їхній бік. Попри всю його пиху, Ланістер в усьому іншому був майже таким самим як його батько чи дядько. Лише те, що він зробив у тронній залі Червоного Замку якихось двадцять років тому зазвичай виставлялося як доказ його ненадійності й безчестя. Та якщо те, що батько розповів йому й Маргері десь із рік тому — про те, що Джоффрі, Мірселла й Томен не є дітьми Роберта Баратеона, а Джеймі — може перекреслити загальну думку про нього в усьому королівстві. А там вже навіть авторитет Джона й Дені не допоможуть відбілити його репутацію…

— Скажіть мені, сер Джеймі, чому ви стали на бік мого батька і Таргарієнів? — запитав Робб, під’їхавши ближче. 

— Бо вони будуть кращими правителями, ніж Томен, і я не дуже хочу схрещувати мечі зі своїм вчителем, — огризнувся Ланістер. 

— А чи не боїтеся ви за життя ваших… небожів? — обережно запитав Старк. 

— Бо ваш кузен не такий кровожер, як мій батько. Навіть якщо вирішать вчинити щось подібне, то слова вашої сестри та принцеси Аріанни точно зупинять їх, — відмахнувся Ланістер, пришпорюючи коня. 

— Ви дещо недоговорюєте. Одну вашу таємницю я знаю, та деяку іншу — ні. Що змушує вас думати, що Мартелли і моя сестра заступляться за ваших дітей? — Робб легко наздогнав співрозмовника, і вирішив піти в пряму атаку. 

— У Старків має бути на гербі рій мух, а не вовк — такі ж надокучливі, — огризнувся той. — Що ти хочеш почути? Що я каюсь за вбивство Безумця? За вбивство жорстокої людини, що мучила добру королеву і боялась цирульника? Чи за те, що не виконав наказу Рейгара стерегти його першу дружину й дітей? За це я страшенно ненавиджу себе, та я мусив зупинити останній наказ Безумця, через який твій дорогоцінний батько і його дружок прийшли б якщо не на купу попелу, то в пастку, в якій згоріли б заживо!

— Що ви маєте на увазі? — похолов Робб.

— Дикий вогонь під Червоним Замком, Великою Септою Бейлора, Драконовим Лігвом і боги знають де ще. Безумець замінував місто, щоб у випадку поразки загинути і забрати з собою на той світ усіх, байдуже своїх чи чужих. Я зрозуміло висловився?

— То ось чому… а кого ви вбили першим? 

— Россарта. Потім Ейриса. А вже після нього кількох інших піромантів, що знали чи могли знати про плани Безумця. Ліпше б я рятував дітей Рейгара від Гори і Лорча, і чхати на батька, короля і цих засраних по вуха невдячних міщан…

— Ви врятували безліч невинних життів…

— …бідноти, що кидається козячими бібками чи коров’ячими купами в тих, хто на їх думку, винен у їхніх злиднях, і радіють страті навіть невинно засудженого? Он недавно Юрон Ґрейджой тріумфально пройшовся від порту до Червоного Замку після того, як полонив Самозванця. Народ вітав його як героя, хоча якби мій батько не наобіцяв йому купу всього, він би просто розграбував те прокляте місто за першої ж нагоди. Що б ти сказав їм? А що б вони відповіли на твій аргумент про вбивство ним твого брата й небожа? 

Робб замовк і опустив голову. 

— Отож бо й воно. Біднота любить тільки хліб і видовища. Забери в них хліб, і вони збунтуються після кількохсот голодних смертей. А забери в них видовища — почнуть слухати всяких фанатиків як той Верховний Горобець. А народний бунт безглуздий і нещадний, бо після нього іноді стає ще гірше. Затямив? 

— Трохи. 

— Тоді давай зробимо невеликий привал біля того озера. Тобі б скупатись не завадило — смердиш як Чорний Волдерр у спеку. 

— Ваша проникливість вражає. Дякую. 

Коли невеликий загін розклав табір і частина розійшлася по хмиз, Робб недовго думаючи роздягся і пірнув у озеро. Було приємно нарешті зануритися в воду, хай вона була прохолодною через осінь. Купаючись, він відчував, що разом із брудом та смородом з нього змиваються всі тривоги й депресія, що наповнювали його серце й душу, коли він сидів у камері під Близнюками. Холодно не було — справжній син Півночі не боїться осінньої прохолоди. 

— Сер Джеймі, чи не знайдеться у вас леза з милом?! — гукнув він Ланістеру. 

— Трохи мила знайдеться, та боюся, що голитися доведеться цим, — Джеймі витяг з торби мильницю і дістав з піхов кинджал. — Лезо з валірійської сталі й руків’я з драконячої кістки. Тіріон виграв його в Мізинця, а потім дав мені. Казав, що така зброя безглузда в руках карлика, а для мене — те що треба. 

— Дякую, — Робб прийняв необхідні речі від супутника, і взявся за відрослі волосся і бороду. 

Колись юний Старк дуже пишався своїм довгим рудим волоссям. Він любив, коли Маргері гралася ним після палкого акту кохання, і не дуже охоче підстригав його коли приходив час. А зараз він просто збирав його в пучки і стинав гострим кинджалом аж до коренів. І коли на голові його майже не лишилося, він добре намилив коротку руду щетину і тим самим кинджалом зголив її. Бороду він запускав не дуже охоче, тож коли настала її черга, особливих емоцій він не відчував. Коли він змив рештки мила і волосся з голови й обличчя, то не впізнав себе у водному плесі. На нього дивився якийсь простак із темними колами під очима та безліччю порізів на голеному обличчі. Навряд чи Фреї або їхні підданці впізнають його. Та що там — батько з дружиною поженуть його з Вінтерфелу тільки побачивши. 

Тепер йому нічого боятися, а отже час продовжувати свою подорож на схід…

___

Вінтерфел 

— Я ще раз повторюю вам свої вимоги, лорде Старк: ви складаєте зброю, покидаєте Вінтерфел, зрікаєтеся всіх титулів та володінь на користь дому Болтон, і король Томен дає вам помилування і можливість взяти чорне! Що може бути незрозумілим?! — вже вкотре прокричав Русе Болтон стоячому на мурах лорду Старку. 

— Хочете мою зброю, замок і титули, лорде Болтон? Тоді прийдіть і візьміть їх! — зухвало відповів Старк, на що стоячі з ним вартові зареготали. 

— Якщо я прийду, то зрівняю з землею ваші мури, вб’ю кожну жінку, дитину чи стару людину, а з вас накажу здерти шкіру і пошити з неї плащ! — нервово відкрикнувся Болтон. 

— Відповім вам одним словом: якщо! — пролунало у відповідь. 

— Знаєте що, лорде Старк? Мої люди скрізь, і навіть за мурами вашого замку! Один мій наказ, і вас схоплять, візьмуть в заручники, і змусять відчинити браму цього проклятого лігва змов, порушених присяг та інтриг! Цього ви не боїтеся?! 

— А я думаю, що я забув вам передати. Гей, Томе, а дай-но мені пакунок для лорда Болтона, — Товстун Том подав Еддарду мішок, який лорд Вінтерфелу просто скинув вниз під ноги лорду Дредфорту. Розв’язавши його, Болтон люто стис зуби: йому передали голови підісланих ним агентів. Як їх розкрили? Та байдуже. Тільки б до Старків не прийшли підкріплення з південних феодів, бо тоді буде йому непереливки. З півночі це навряд чи трапиться — Карголд і Останнє Вогнище під контролем лояльних йому людей, тож дикунам доведеться затриматися там надовго. Але що робити зараз? Обстрілювати мури з требушетів? Довго і не факт що успішно. Вежі й тарани ще не готові, та й Вінтерфел не дарма вважається найнеприступнішим після Рову Кейлін замком на всій Півночі. Залишається тільки тупцяти на місці, а час іде. І Старки це розуміють. 

У голові ж Еддарда Старка коїлося дещо інше. Лорд Кервін зміг прибути із тими силами, що вдалося зібрати й тихцем провести до Вінтерфелу. Разом із залогою та ополченням за мурами замку стояли дві тисячі списників, триста лучників та ще десь стільки ж мечників. Лорд Ґловер закрився в Пущанському Насипі з надією перечекати бурю. Від Лоренса і леді Дастін не було звісток. Можливо, вони вже йдуть. А можливо й ні. Хай леді Барбрі й недолюблює Русе Болтона, та все-таки її сестра була заміжня з ним. Домерік був її небожем, та Ремсі Сноу вбив його, після чого сам наклав головою в Замку Крастера. Особливих причин йти на допомогу Вінтерфелу крім клятви у неї нема, як і в Ризвелів. Хіба що посвячений у всі плани лорд Мандерлі приведе хоч якусь потугу, але тільки Мандерлі недостатньо…

— Орелле, чи є хоч якісь новини від Манса? — нервово запитав Нед у дикуна. 

— Вони вже недалеко, лорде Старк, — відповів той. — І скоро зрадники дізнаються що таке помста Вільного Народу. Усі побачать це. 

— Що побачать? 

— Найбільше вогнище, яке коли-небудь бачила Північ. А ще почують бойовий клич, що востаннє чули на південь від Стіни коли Беїл Бард ішов на Вінтерфел. 

— Коли? Коли це буде? Скажіть, бо вже нема ніякого терпіння чекати порятунку. 

— Терпіння. Ви ж самі вчили цьому своїх дітей — чом не проявити це самому? 

Нед більше нічого не питав. Він просто спустився з мурів та рушив до Божого Гаю помолитися за становище своєї господи.

На землю саме сходили сутінки…

___

Коли сонце вже схилилося на вечірній пруг, Нед таки вийшов із Божого Гаю, щоб востаннє поглянути на ворожий табір. Минав ще один день облоги, і з кожним таким днем його надії танули як сніг на сонці. Довгих три місяці Болтони, Локи, Флінти, бунтівні Амбери і Карстарки тримали облогу і навіть не думали відходити геть. Штурмувати замок не поспішали — потрібно було засипати рів, збудувати і підвести механізми, і зрештою вишикувати бійців у бойові порядки, щоб організовано наступати, а не бігти напролом, ловлячи з мурів стріли. Коли в давні часи Болтони брали Вінтерфел приступом, на облогу йшли довгі місяці. А іноді й роки. Зараз вони точно не атакують. 

Точно не сьогодні. 

Але колись цей день настане. 

«Боги, бережіть мій дім», — думав він, ступаючи на слизькі сходи, як і всі попередні рази. 

Та цей відчувався якось інакше. 

Повітря не ставало свіжішим. Відчувався якийсь дим. А диму без вогню не буває. 

«Найбільше вогнище, яке коли-небудь бачила Північ…»

Що? 

Піднявшись на мур, Нед кинув погляд на північ і остовпів. 

Вогнище було і справді чимале. Ніби палав Вовчий ліс. А з лісу лунали трубні звуки. Дуже знайомі, які він чув подорожуючи з Вільним Народом. 

Мамонти?

З табору Болтонів доносилися крики. Солдати бігали туди-сюди, намагаючись вишикуватися у хоч якусь подобу шеренги. Лучники пускали стріли у напрямку лісу. А до трубіння мамонтів додавалися інші звуки. Ріжки, сурми, волинки, барабани…

Дикуни вже тут.

Першими на позиції Болтонів вилетіли запряжки. Безліч кістяних саней, які тягли десятки собак, порушували стрій ворога, а стоячі на них люди засипали ворога стрілами або закидали дротиками. Вслід за ними мчали вершники зі списами в руках, які проштрикали ворога наскрізь. Передній ніс щось схоже на штандарт — тичку із причепленими до неї головами собак. Нед впізнав цей знак — Собакоголова Гарма, одна з найкращих нальотчиць Манса Рейдера, колись великий клопіт братів Нічної Варти, а зараз — очільник авангарду союзників Старків. 

Потім затріщали дерева, і на позір ворога постали велетні. Четверо жахливих істот із величезними довбнями в довжелезних руках лякали неприятеля ще дужче, ніж нальотчики. Жоден із ворожих стрільців не наважився випустити хоч одну стрілу — такий тваринний жах огорнув їх. Одним ударом велетні підкидали в повітря десятки ворожих солдатів, чим спричинили серед обложників страх і сум’яття. Хто піде проти такої сили, знаючи, що це може бути його останній бій? 

Нед відчув неймовірну легкість, ніби зараз злетить до небес. Він сам схопив в руки молоток і взявся щодуху бити в било, що висіло неподалік. До нього приєднався сигнальний ріжок, а разом із ним почалась метушня. Списники шикувалися в шеренги, лучники піднімалися на стіни, хапали луки і готувалися стріляти у ворога як тільки їм накажуть. Еддард залишався на мурі, не поспішаючи йти в бій. Ще могло багато чого статися, тож краще йому вичекати слушного моменту і вдарити Болтонам в спину. Може й вийде полонити когось із очільників заколоту, а може й ні. 

Та раптом серед шуму й гаму битви залунали нові звуки. Страшні, нечувані вже мабуть двісті років. Гучний і жахливий рев, що лунав звідкись згори. 

— Мілорде… це?… — запитав несміливо один з лучників. 

— Не можу повірити… це вони… — прошепотів Нед. 

Раптову тишу порушив тільки один крик. Одне слово, і один дуже знайомий голос. 

Голос, якого він не чув вже два роки. 

«Дракарис!»

«Джон, Дені…» — промайнуло в його думках. 

Два стовпи вогню вмить впали на табір Болтонів, спалюючи солдатів і відрізаючи вцілілим шлях до відступу. 

— Дракони за Старків! — радо закричав стоячий поруч лорд Кервін. 

— Дракони за Старків! — вторували йому стоячі внизу воїни. 

Нед мовчав. Його розпирало зсередини від гордості, що він відчував за своїх небожа й невістку, яких він ростив як власних дітей. 

Він розвернувся і рушив до сходів, що вели донизу. Солдати, що зустрічалися йому на шляху, радо плескали його по плечу, тисли руки, говорили якісь похвали, та він мовчав. 

Бо з першого сказаного слова з його очей грозились потекти сльози. Сльози гордості та сльози радості. 

Коли він дійшов до брами, сонце вже зайшло за Вовчий ліс, а єдиними джерелами світла залишилися тільки запалене Мансом вогнище і догораючий табір Болтонів. 

— Відчинити браму для законних короля і королеви, — наказав Нед воротарям. 

— Відчинити браму! — повторили його наказ вартові, і тишу порушили скрип ланцюгів та рипіння двох стулок, що розходилися в різні боки.

За брамою його чекали п’ятеро людей, що тримали ще чотирьох зв’язаних по руках полонених. Високий воїн у шоломі з воронячими крилами був Мансом Рейдером, колишнім Королем за Стіною. Двоє лицарів у білих плащах і обладунках могли бути тільки Королівською Гвардією Джона й Дейенеріс. Постарілим в оздобленому колосками обладунку був сер Баристан Селмі, а молодшим і вищим із великим мечем за спиною — сер Артур Дейн, Меч Світанку. А по центру стояли вони — його діти. Джон одягнув вугільно-чорні пластинчасті обладунки із криваво-червоним триголовим драконом Таргарієнів на грудях, довгий білий плащ із коронованим лютововком кріпився до плечей застібками у вигляді вовчих лап, а на поясі висів великий меч із руків’ям у формі дракона. Дейенеріс носила лускату кольчугу, корону у вигляді трьох драконів, а за її спиною також висів великий меч. Їхні королівські гвардійці тримали на ланцюгу полонених — Русе Болтона, Готера Амбера, Арнольфа Карстарка і його сина Атора. Усі четверо опустили очі, чекаючи своєї долі. 

— Мій королю, моя королево, — Еддард шанобливо схилив коліно перед ними, а весь двір повторив цю дію за ним. 

— Встаньте. Негоже батьку короля й королеви стояти на колінах, — відповів Джон, подаючи йому руку. Нед підвівся, і тоді Джон, відкинувши всі формальності просто захопив його в обійми, до яких приєдналася Дені. 

— Я сумував, батьку, — прошепотів крізь сльози Джон. 

— Я також, синку, — відповів Еддард, тулячи його ближче. — Вінтерфел твій, мій королю… і мій сину… так було і так буде. Завжди.

— Назавжди, keppa, назавжди…
 

Примітки до даного розділу

Тааааааааак! Родина возз’єдналась! А Болтонам тепер пиндець — як ми караємо за зраду? Отож. А ще Робб скоро також возз’єднається з братом і родиною, але поки що в нього є справи в Долині. Треба ж вивести нового дядечка Бейліша на чисту воду. Але не самому — з компанією. Коротше, буде повторення сюжету про Вісенью Таргарієн і шпиндика Ронелла Арріна. Не знаєте? Фендом і антологія Мартіна в поміч. Очікуйте нових частин незабаром. 

    Ставлення автора до критики: Позитивне