Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
XV
XVI
XVII
XVIII
XIX
XX
XXI
XXII
XXIII
XXIV
XXV
XXVI
Про Тихого Вовка та Ранкову Зорю
XXVII
XVIII
XXIX
XXX
ХХХІ
XXXII
XXXIII
XXXIV
XXXV
XXXVI
XXXVII
XXXVIII
Горе, смуток, печаль
XXXIX
XL
XLI
XLII
XLIII
XLIV
XLV
XLVI
XLVII
XLVIII
XLIX
L
LI
LII
LIII
LIV
LV
LVI
LVII
LVIII
LIX
LX
Прибуття короля і королеви в Пентос і новини з Вестеросу.
LIV
Timeskip 1 місяць. Пентос
Марш армії Таргарієнів потроху наближався до своєї кінцевої мети в Ессосі. Місто Пентос ніколи не славилося бойовою потугою — місцеві були торговцями, і ніколи не вступали в битви з недоброзичливцями. Коли до міських мурів підходив халасар дотракійців, міські магістри просто відкуповувалися від кочівників золотом і кіньми, а у випадку війн завжди платили перекупним компаніям, щоб ті билися за них. Так було споконвіку, відколи валірійці заснували це місто на узбережжі Вузького моря. Жоден торговець чи магістр не вкладав гроші в муштрування військ, вважаючи таку інвестицію неприбутковою. Та й саме місто мало достатньо високі мури і великі запаси продовольства, щоб витримати довготривалу облогу. А сьогодні воно повернеться в лоно Нової Валірійської імперії. Без бою й перемовин — завжди корисно мати надійних друзів у всіх куточках Ессосу.
Біля міської брами їх уже чекали. Товстун у багатому одязі, із розчесаною на два хвости бородою та довгим волоссям приязно усміхався новим володарям. Його супровід складався із слуг та охоронців-бездоганних, які обступили велику дерев’яну скриню. Товстуном міг бути тільки Іліріо Мопатис — давній друг короля Джона і королеви Дейенеріс, ще з часів, коли вони були нижчими лордами невеликого острова у Тремтливому морі. І окрім цього, він володів важливою для них інформацією, що могла змінити їх плани із завоювання Вестеросу.
— Коли я почув про той напад піратів, я ледь не схопив удар, — розпочав розмову Іліріо. — Та коли я дізнався, що двоє вестеросійців спалили рабовласників у Бухті Работорговців, а потім очолили армії, що належали моєму годованцю Візерису, я зрозумів, що це були ви, королю Джоне та королево Дейенеріс. Але інформація про долю вашого старшого брата була дещо… суперечливою. Що з ним сталося?
— Загинув, намагаючись зв’язатися з драконом, — відповів Джон.
— Прикро це чути. Я знав його небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, наскільки він син свого батька, — відповів Іліріо. — В будь-якому разі, Пентос ваш, королю й королево. Може нами й правитиме ваш малолітній небіж, та я певен, що більшість людей волітиме бачити своїми монархами вас двох — відроджених Ейгона й Вісенью, а не шестимісячне немовля, що під себе ходить.
— Якщо ви натякаєте на те, щоб забрати у мого небожа те, що обіцяв йому його батько, то ви схиляєте нас до зради, магістре Іліріо, — холодно відповіла Дейенеріс. — Може мій брат і був божевільним дурнем, та його дружина розповідала про нього тільки в найкращому світлі. Мейгор стане добрим імператором, а я і мій чоловік не Мейгор Лютий і не Деймон Блекфайр, щоб розпочати війну проти кровного родича. Ми лише виконували те, що мусили, після того як через нашу необережність мій брат загинув у драконовому вогні.
— Такі ж чесні й справедливі, як і названий батько, — усміхнувся магістр. — Годі вже стовбичити біля брами. Сьогодні ви почесні гості як у Пентосі, так і у моєму домі. Двері моєї вілли завжди відчинені для відроджених драконів чи їхніх друзів. Слідуйте за мною.
— Хто править Пентосом? — завдав незручне питання Джон.
— Сам біс ногу зламає, — відповів Іліріо. — Розумієте… коли до ради магістрів та Принца дійшли чутки про битву на озері Чингал та падіння Норвосу, Когору й Лісу, між нами стався роздор. Одні пропонували знайти хоча б якихось перекупних мечів і відсидіти важкі часи за мурами, та не здатись, тоді як інші, серед яких був і я, вирішили, що краще буде не випробовувати долю і не ставати харчем для драконів. Фактично, ми організували рокош — Принц і незалежники отримали гірку сталь в серце. У місті правлять залишки ради, хоча більшість чомусь вважає справжнім правителем мене.
— Бо це ви дали поштовх Візерису в його шляху до Бухти Работорговців, — відповів Джон. — І маєте моє слово: намісником у Пентосі будете ви, та спершу треба з’ясувати один конфлікт.
— Який конфлікт? — похолов Іліріо.
— Дізнаєтесь, як зайдемо до вашої вілли. Ходімо…
___
— Отже, Іліріо, — почав Джон, коли всі зібралися в гостьовій кімнаті маєтку магістра, — ще перед відплиттям у Волантис ми почули про такого собі Ейгона Таргарієна, що буцімто є вцілілим сином принца Рейгара від Елії Мартелл. І знаєте, що ще ми почули?
— Не маю уявлення, мій королю.
— Поганенька у вас пам’ять, магістре. Він згадував, що виріс у вашій віллі, після чого разом із другом Рейгара Джоном Конінгтоном вирушив на береги Ройни, де зростав як рибалка, і тренувався володіти мечем. Як ви могли не сказати моєму дядькові, що мій старший брат живий?
— Дядькові? Я не розумію вас.
— Ах, точно, я й забув. Схоже Варіс не настільки добрий друг, щоб розкрити вам правду про моє походження. Я не байстрюк Еддарда Старка, і взагалі не байстрюк. Я Ейгон із дому Таргарієнів, правдивий син принца Рейгара Таргарієна і його другої дружини, принцеси Ліанни Старк.
— Неможливо, — затряс жовнами Іліріо. — Я ж… мені казали…
— Що мій батько викрав і зґвалтував мою матір? Скільки людей попалися на цю брехню Роберта Баратеона, і скільки через це втратили життя. Та годі про це, нас цікавить дещо інше. Хто цей Ейгон? Хто він такий, і що це за статуя у дворі вашого маєтку?
— Гаразд… я розповім… Ейгон… він і справді Ейгон, але не ваш брат. Він мій син. Його мати… його мати була останньою з нащадків Блекфайрів. Вона була донькою Деймона Четвертого, якому Мейліс Жахливий відірвав голову голими руками. Її звали Серра. Принцеса Серра Блекфайр. Я зустрів її в лісенійському домі задоволень і викупив звідти, щоб одружитися. Вона хотіла, щоб її діти зайняли Залізний Трон, і я мав їй допомогти. Допомогти сестрі свого друга…
— Якого друга? — перебила його Дейенеріс.
— Ви знаєте його, а він знає про всіх більше, ніж вони самі. Ми разом працювали на вулицях у Мірі, Тайроші, Лісі й зрештою доля закинула мене сюди, у Пентос. Він служить уже третьому королю, але насправді — вже п’ятому. Він за всіма спостерігає, і всіх скеровує.
— Варіс? — здивовано підняв брови Джон. — Павук — Блекфайр.
— Був колись, поки його не позбавили того, чим він би міг продовжити династію. Та й ім’я його трохи перероблене, бо насправді його звуть Візерисом. Він і Серра — близнюки, які мали б одружитися після взяття трону, але його оскопили, тож плани довелося змінювати.
— Тепер усе стає на свої місця, — мовила після мовчанки Дені — Варіс дізнався про плани Рейгара щодо турніру в Гаренголі й повідомив нашого батька, бо якби бунт вдався, скинути короля, якого любить народ, було б важче. А Роберт… Роберт Баратеон любив пиячити і блудити — щось із цього звело б його в могилу. А потім розпустити чутки, ослабити суперників, і ось у знекровлене королівство прибуває новий король, який на фоні інших виглядає таким, що принесе мир і стабільність. Справді хитро продумано, та є одне але: а що мало бути з нами? Зі мною і Джоном?
— Він мав би одружитися з вами, а ваш шлюб із королем Джоном мали б оголосити недійсним. Мезальянсом. Можливо, вашому чоловікові залишили б титули, землі й дітей, і навіть дали їм право на успадкування Залізного Трону, якби у вас із Ейгоном не було б дітей…
— Та ви знущаєтесь? — розчаровано пролепетала Дені. — Візерис хотів взяти мене за дружину, всякі лорди співчутливо хитали головами, що королівську кров споганила байстрюча. Я. Ніколи. Не. Просила. Розлучати. Мене. З. Чоловіком! Я кохаю його, і кохатиму завжди, а все інше ваші проблеми…
— Заспокойся, Дені, — поклав їй руку на плече Джон. — Отже, ми знаємо правду про цього мого буцімто брата, і на додачу — про Варіса. Залишається одне питання: що нам тепер з вами робити? Ви не зрадили дім Таргарієн, бо не є нашим підданим. Але водночас ви співпрацювали із ворогом Таргарієнів і планували проти нас змову. Замкнуте коло, шановні.
— Та зараз я підданий Імперії, — відповів Іліріо. — Імперією правлять Таргарієни, а отже моя доля у ваших руках.
— Не в наших — регентської ради Мейгора. Ми б мали закували вас у кайдани і доправити в Мієрин під суд, але знову невдача — ви планували це, коли Пентос був незалежним. Фактично, війна відбулася тільки із режимом Тайвіна Ланістера, і до неї ви не причетний. Але ваш син… тут усе складніше.
— Тобто ви не стратите мене?
— Не маю ані прецедентів, ані повноважень. Ви відчинили нам міську браму і присягнули на вірність, а таке смертю не карається.
— Дякую вам, ваша світлосте. Ви мудрі не по роках і милосердні. Якби ж усі були такими…
— Ми вас пощадили і зберегли вам життя, та не можемо сказати цього про регентську раду, — перебила його Дейенеріс. — Наше слово має певну вагу, та ми не є частиною імперії. Ми лише союзники і довірені військові радники. А дід імператора і його оточення занадто злопам’ятні, особливо якщо йдеться про честь родини. Відповідальність ляже тільки на вашого сина, якщо він ще живий.
— Що означає «якщо»? — ще більше зблід Іліріо.
— Тайвін Ланістер має багато підступних способів здихатися перешкод на своєму шляху, — відповів Джон. — Він наслав на нас Юрона Ґрейджоя тільки за те, що принц Оберін вбив Гору і змусив його внука Джоффрі піти у вигнання. Ми навіть не думали зазіхати на трон, що по праву належить нам, і ледь не загинули. Уявіть собі, що він зробить із тим, хто відкрито кидає виклик його владі.
Магістр промовчав.
А потім почулися кроки, і всередину зайшла найхимерніша компанія, яку коли-небудь міг собі уявити Джон.
Перший був немолодим літнійцем, одягненим у плащ із золотого пір’я, і довгим луком за спиною. Другий був занадто фемінним як на чоловіка, адже мав пухкі фарбовані губи і вкриті лаком нігті. Довге світле волосся видавало в ньому лісенійця, а підозрілі рухи фіолетових очей — недовіру до всіх. Третього Джон впізнав — Оран Вотерс, брат-байстрюк лорда Монфорда Веларіона і капітан флоту Дрифтмарку. Замикали цю компанію його давні знайомі — Теон Ґрейджой і Німерія Сенд. Якщо вони двоє тут, отже Мір і Тайрош більше не чинять опору, та справи скоріше за все нагальні.
— Теоне, Нім, капітане Оран — радий вас тут бачити, — Джон шанобливо потис руки знайомим. — А ви хто? — звернувся вже до незнайомців.
— Усі з командування «Золотих Мечів», що залишилися, — відповів лісенієць. — Я Лісоно Маар, головний розвідник компанії. А це — Балак, командир лучників. Точніше, командир всіх із Драґонстоунського гарнізону, що встигли відпливти геть.
— Що трапилося? — занепокоєно запитав Іліріо.
— Катастрофа, що переслідує компанію кожен раз, коли ми звертаємо погляд на Вестерос, — відповів Балак. — «Золотих Мечів» більше не існує. Юрон Ґрейджой розбив нас, коли ми саме висадилися біля мурів Королівської Гавані. Конінгтон, Безпритульний Гаррі, Качур, принц Ейгон — нема їх більше. Усіх знищили посіпаки Тайвіна Ланістера.
— Ні… ні-ні-ні… мій син… — Іліріо раптом почав хапати ротом повітря і впав на софу без свідомості. Судячи з того, як він почав бліднути, справа була серйозна.
— Цілителів! Артуре, приведи архімейстера Марвіна, хутко! — заволав Джон, бризкаючи на бліде обличчя магістра воду з карафи. — Сер Балак, розкажіть усе докладніше. Як загинув… син Іліріо Мопатиса від принцеси Блекфайрів?
— Юрон Ґрейджой полонив його на Чорноводній. Після битви він прив’язав принца до сідла свого коня, і дозволяв містянам глузувати з нього, — відповів замість Балака Лісоно. — Коли він привів його в Тронну залу, Тайвін Ланістер наказав своєму кату відрубати йому голову за те, що він наказав вбити вигнаного принца Джоффрі й Стенніса Баратеона, а також за те, що проголосив себе королем. Увесь двір це бачив, тож сумнівів бути не може.
— Принаймні щось хороше цей Ейгон у своєму житті зробив, — сухо усміхнувся Джон, дивлячись як архімейстер намагається привести до тями товстого магістра. — Капітане Вотерс, що ви тут робите?
— Залізороджені отримали індульгенцію на грабіж всіх раніше підлеглих Стеннісу володінь у Вузькому морі. Дрифтмарк уже не такий багатий як колись, та ліпше втікати від гріха подалі. Перед смертю лорд Стенніс дав моєму брату інструкції: якщо істинні король і королева з’являться у Пентосі — вирушати їм назустріч із флотом. На жаль, Монфорд загинув у битві з флотом Самозванця, — він кинув звинувачувальний погляд на Балака й Лісоно, — тож при моєму малолітньому небожі Монтерисі я залишаюся його опікуном і лордом-регентом. Дім Веларіон стоятиме з домом Таргарієнів, як це було століттями після Руїни Валірії, — байстрюк із Дрифтмарку вийняв меча і схилив коліно. — Від імені Монтериса з дому Веларіон, Лорда Припливів, я, Оран Вотерс, лорд-капітан флоту Веларіонів та лорд-регент Дрифтмарку присягаю на вірність вам, Королю Джоне та Королево Дейенеріс із Дому Таргарієнів, Перші Вашого Імені, Королю та Королево Андалів, Ройнарів і Перших Людей. Мій меч — ваш, моє життя — ваше, моя вірність — ваша аж до мого останнього подиху.
— Ми приймаємо вашу клятву, лорде Вотерс і обіцяємо, що ви завжди матимете м’ясо та мед за нашим столом, і ми ніколи не віддамо вам такого наказу, що міг би принизити вашу честь, — відповів Джон. — Теоне, чи достатньо буде кораблів для підтримки нашого флоту?
— Наших сил і так більш ніж достатньо, щоб знищити наших ворогів у Вестеросі, — відповів Теон. — Наша армада вдвічі переважає Залізний Флот моїх дядьків, та у нас з’явилися нові проблеми.
— Які ще? — підняв брову Джон.
— Ну, по-перше, Ліс Мір і Тайрош тепер належать Імперії, та на цьому хороші новини закінчуються. У Вестеросі катастрофа. Святе Воїнство підняло бунт проти Тірелів, тож на допомогу з Розлогу доведеться зачекати, а вона потрібна нам тут і зараз. Робб і лорд Таллі у полоні в Близнюках, а на Півночі… Болтони зрадили лорда Старка і підняли бунт. Вінтерфел у стані облоги, Маргері з дітьми переховуються в Сіроводній Варті, а лорд Еддард чекає, коли дикуни прибудуть на допомогу. В Долині ж усе захопив Мізинець, тож лорд Ройс не може без його відома покинути Рунстон і вирушити на допомогу Таллі. Ми втратили свої переваги, Джон, і доведеться нам думати над новим планом висадки.
— Кляті Ланістери! — вилаявся Джон. — А що з Дорном? Із Ренлі Баратеоном? Звідти допомога буде?
— Хріносос із Стормс-Енду скоріше за все замкнеться в себе в замку, як колись Стенніс, і чекатиме слушного часу, — відповів Оран. — Дорн пошле загони на допомогу Тірелам, але… у вас є одна перевага у вигляді маленької золотоволосої байстрючки на ім’я Мірселла. Сер Девос Сіворт нещодавно перевіз її з Долини у Сонцеспис.
— Як це сталося? — здивувалися водночас Теон і Джон.
— А тут починається найцікавіше, — відповів світловолосий байстрюк. — Джеймі Ланістер відтепер не лише Царевбивця, а ще й перебіжчик. Батько наказав йому вивезти Мірселлу в Королівську Гавань, але він якимось чином зв’язався з Варісом, і той дав йому пораду — вивезти її не в Королівську Гавань чи Скелю Кастерлі, а саме у Сонцеспис, адже це ближче й безпечніше, ніж Вінтерфел чи Ріверран, і Тайвін Ланістер не має там жодних агентів чи симпатиків. До того ж, у Сонцесписі розважається Санса Старк, а вони обоє були добрими подругами, тож у випадку спроби вбивства ланістерської принцеси, подруга замовила б за неї слівце. Уявляю собі, як старий мерзотник лютує, дізнавшись про зраду сина.
— А де сам сер Джеймі? Чому не прибув разом з вами? — поцікавилась Дені.
— Вирушив у Близнюки рятувати вашого брата.
— І як він собі це уявляє? Та його ж там знає кожна собака, не те що діти і онуки Волдера Фрея! — спаленів Джон. — Ліпше мені сісти на Вермітора і пригрозити Покійному Лорду Фрею, що як не відпустить Робба і лорда Таллі — стане харчем для дракона.
— Не варто недооцінювати сера Джеймі, адже разом з ним подорожує така собі Брієнна Тарт, котрій і довірився лорд Ройс перед тим, як вислати Цибулевого лицаря з Мірселлою в Дорн. Але розповідав мені сер Девос, Царевбивцю важко впізнати. Його пиха і золоте волосся зникли геть, як і вірність батькові. Якщо він ось так без вагань зрадив свій рід, отже він переконаний у правильності своїх дій.
— Все-таки лорд Тіріон зробив правильно, передавши йому листа від себе, — радо усміхнувся сер Артур. — Джеймі може й не найрозумніший з усіх Ланістерів, але одне він вміє точно — битва це його стихія. Він був здібним учнем, і ніколи не підводив мене… принаймні до дня розграбування Королівської Гавані.
— Але Варіс… не дуже я йому довіряю після того, що нам розповів Іліріо Мопатис. Він останній з роду Блекфайрів і дядько Самозванця, — відповів Джон на питальні погляди новоприбулих.
— Холера, а це вже серйозно! — вилаявся Теон. — Він однією рукою попереджав нас про небезпеку, а другою зводив на трон небожа. Така потрійна лояльність вже не пробачається, Джон. Я б на його місці сподівався не на посаду при дворі, а на Стіну, і це в найкращому випадку.
— І хто керуватиме шпигунами, ти? — відповів Джон. — Коли лорд Варіс зустрінеться з нами, я задам йому одне питання: навіщо. І тільки тоді вирішу, гідний він нашої довіри, чи ні. Але це після мого відлучення у серйозних справах. Чекайте мене й лорда Старка у Гаренголі за два повороти місяця.
— Ти не полетиш туди сам! — спаленіла Дейенеріс.
— Полечу, бо так треба, Дені. Хто очолить перекидання військ у Ґалтаун та на Пальці?
— Я очолю, — відповів Теон. — Не забувай, що я твій Майстер над Кораблями…
— Я мав на увазі хтось із драконом, щоб було чим лякати лояльних Бейлішу лордів Долини.
— У тебе є ми з батьком, — гордовито відповіла Нім. — Ти знаєш, як йому набридло волам хвости крутити в тилу, поки Елларія відсиджується в Мієрині з твоїми дітьми? А так нехай всі побачать, що Караксес Кривавий Змій відродився. Ми разом з капітаном Вотерсом, Теоном, Ярою і Саладором Сааном перевеземо стільки солдатів, скільки буде треба для завоювання Долини, а закріпившись там рушимо в Гаренгол. Сподіваюся, всі лояльні нам лорди будуть там.
— Гаразд, вмовили, — похмуро відповів Джон. — Отже, Дені і я розберемося із Болтонами та Мансом Рейдером, і рушимо на південь до вас. Теоне, на тобі переправа через Вузьке море. Архімейстере, розішліть ворони в усі куточки Вестеросу. Нехай усі Великі Доми знають, що правдиві король та королева повертаються. Розпочнемо все завтра. Gōntan ao shifang усе? (Чи все зрозуміли?)
— Так, мій королю…