Повернутись до головної сторінки фанфіку: Полум’яні серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Анотація

Прибуття короля і королеви в Пентос і новини з Вестеросу.

Повний текст

LIV

Timeskip 1 місяць. Пентос

Марш армії Таргарієнів потроху наближався до своєї кінцевої мети в Ессосі. Місто Пентос ніколи не славилося бойовою потугою — місцеві були торговцями, і ніколи не вступали в битви з недоброзичливцями. Коли до міських мурів підходив халасар дотракійців, міські магістри просто відкуповувалися від кочівників золотом і кіньми, а у випадку війн завжди платили перекупним компаніям, щоб ті билися за них. Так було споконвіку, відколи валірійці заснували це місто на узбережжі Вузького моря. Жоден торговець чи магістр не вкладав гроші в муштрування військ, вважаючи таку інвестицію неприбутковою. Та й саме місто мало достатньо високі мури і великі запаси продовольства, щоб витримати довготривалу облогу. А сьогодні воно повернеться в лоно Нової Валірійської імперії. Без бою й перемовин — завжди корисно мати надійних друзів у всіх куточках Ессосу. 

Біля міської брами їх уже чекали. Товстун у багатому одязі, із розчесаною на два хвости бородою та довгим волоссям приязно усміхався новим володарям. Його супровід складався із слуг та охоронців-бездоганних, які обступили велику дерев’яну скриню. Товстуном міг бути тільки Іліріо Мопатис — давній друг короля Джона і королеви Дейенеріс, ще з часів, коли вони були нижчими лордами невеликого острова у Тремтливому морі. І окрім цього, він володів важливою для них інформацією, що могла змінити їх плани із завоювання Вестеросу. 

— Коли я почув про той напад піратів, я ледь не схопив удар, — розпочав розмову Іліріо. — Та коли я дізнався, що двоє вестеросійців спалили рабовласників у Бухті Работорговців, а потім очолили армії, що належали моєму годованцю Візерису, я зрозумів, що це були ви, королю Джоне та королево Дейенеріс. Але інформація про долю вашого старшого брата була дещо… суперечливою. Що з ним сталося? 

— Загинув, намагаючись зв’язатися з драконом, — відповів Джон. 

— Прикро це чути. Я знав його небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, наскільки він син свого батька, — відповів Іліріо. — В будь-якому разі, Пентос ваш, королю й королево. Може нами й правитиме ваш малолітній небіж, та я певен, що більшість людей волітиме бачити своїми монархами вас двох — відроджених Ейгона й Вісенью, а не шестимісячне немовля, що під себе ходить. 

— Якщо ви натякаєте на те, щоб забрати у мого небожа те, що обіцяв йому його батько, то ви схиляєте нас до зради, магістре Іліріо, — холодно відповіла Дейенеріс. — Може мій брат і був божевільним дурнем, та його дружина розповідала про нього тільки в найкращому світлі. Мейгор стане добрим імператором, а я і мій чоловік не Мейгор Лютий і не Деймон Блекфайр, щоб розпочати війну проти кровного родича. Ми лише виконували те, що мусили, після того як через нашу необережність мій брат загинув у драконовому вогні. 

— Такі ж чесні й справедливі, як і названий батько, — усміхнувся магістр. — Годі вже стовбичити біля брами. Сьогодні ви почесні гості як у Пентосі, так і у моєму домі. Двері моєї вілли завжди відчинені для відроджених драконів чи їхніх друзів. Слідуйте за мною. 

— Хто править Пентосом? — завдав незручне питання Джон. 

— Сам біс ногу зламає, — відповів Іліріо. — Розумієте… коли до ради магістрів та Принца дійшли чутки про битву на озері Чингал та падіння Норвосу, Когору й Лісу, між нами стався роздор. Одні пропонували знайти хоча б якихось перекупних мечів і відсидіти важкі часи за мурами, та не здатись, тоді як інші, серед яких був і я, вирішили, що краще буде не випробовувати долю і не ставати харчем для драконів. Фактично, ми організували рокош — Принц і незалежники отримали гірку сталь в серце. У місті правлять залишки ради, хоча більшість чомусь вважає справжнім правителем мене. 

— Бо це ви дали поштовх Візерису в його шляху до Бухти Работорговців, — відповів Джон. — І маєте моє слово: намісником у Пентосі будете ви, та спершу треба з’ясувати один конфлікт.

— Який конфлікт? — похолов Іліріо. 

— Дізнаєтесь, як зайдемо до вашої вілли. Ходімо…
___

— Отже, Іліріо, — почав Джон, коли всі зібралися в гостьовій кімнаті маєтку магістра, — ще перед відплиттям у Волантис ми почули про такого собі Ейгона Таргарієна, що буцімто є вцілілим сином принца Рейгара від Елії Мартелл. І знаєте, що ще ми почули?

— Не маю уявлення, мій королю.

— Поганенька у вас пам’ять, магістре. Він згадував, що виріс у вашій віллі, після чого разом із другом Рейгара Джоном Конінгтоном вирушив на береги Ройни, де зростав як рибалка, і тренувався володіти мечем. Як ви могли не сказати моєму дядькові, що мій старший брат живий? 

— Дядькові? Я не розумію вас. 

— Ах, точно, я й забув. Схоже Варіс не настільки добрий друг, щоб розкрити вам правду про моє походження. Я не байстрюк Еддарда Старка, і взагалі не байстрюк. Я Ейгон із дому Таргарієнів, правдивий син принца Рейгара Таргарієна і його другої дружини, принцеси Ліанни Старк.

— Неможливо, — затряс жовнами Іліріо. — Я ж… мені казали…

— Що мій батько викрав і зґвалтував мою матір? Скільки людей попалися на цю брехню Роберта Баратеона, і скільки через це втратили життя. Та годі про це, нас цікавить дещо інше. Хто цей Ейгон? Хто він такий, і що це за статуя у дворі вашого маєтку?

— Гаразд… я розповім… Ейгон… він і справді Ейгон, але не ваш брат. Він мій син. Його мати… його мати була останньою з нащадків Блекфайрів. Вона була донькою Деймона Четвертого, якому Мейліс Жахливий відірвав голову голими руками. Її звали Серра. Принцеса Серра Блекфайр. Я зустрів її в лісенійському домі задоволень і викупив звідти, щоб одружитися. Вона хотіла, щоб її діти зайняли Залізний Трон, і я мав їй допомогти. Допомогти сестрі свого друга…

— Якого друга? — перебила його Дейенеріс. 
 
— Ви знаєте його, а він знає про всіх більше, ніж вони самі. Ми разом працювали на вулицях у Мірі, Тайроші, Лісі й зрештою доля закинула мене сюди, у Пентос. Він служить уже третьому королю, але насправді — вже п’ятому. Він за всіма спостерігає, і всіх скеровує. 

— Варіс? — здивовано підняв брови Джон. — Павук — Блекфайр. 

— Був колись, поки його не позбавили того, чим він би міг продовжити династію. Та й ім’я його трохи перероблене, бо насправді його звуть Візерисом. Він і Серра — близнюки, які мали б одружитися після взяття трону, але його оскопили, тож плани довелося змінювати. 

— Тепер усе стає на свої місця, — мовила після мовчанки Дені — Варіс дізнався про плани Рейгара щодо турніру в Гаренголі й повідомив нашого батька, бо якби бунт вдався, скинути короля, якого любить народ, було б важче. А Роберт… Роберт Баратеон любив пиячити і блудити — щось із цього звело б його в могилу. А потім розпустити чутки, ослабити суперників, і ось у знекровлене королівство прибуває новий король, який на фоні інших виглядає таким, що принесе мир і стабільність. Справді хитро продумано, та є одне але: а що мало бути з нами? Зі мною і Джоном?

— Він мав би одружитися з вами, а ваш шлюб із королем Джоном мали б оголосити недійсним. Мезальянсом. Можливо, вашому чоловікові залишили б титули, землі й дітей, і навіть дали їм право на успадкування Залізного Трону, якби у вас із Ейгоном не було б дітей…

— Та ви знущаєтесь? — розчаровано пролепетала Дені. — Візерис хотів взяти мене за дружину, всякі лорди співчутливо хитали головами, що королівську кров споганила байстрюча. Я. Ніколи. Не. Просила. Розлучати. Мене. З. Чоловіком! Я кохаю його, і кохатиму завжди, а все інше ваші проблеми…

— Заспокойся, Дені, — поклав їй руку на плече Джон. — Отже, ми знаємо правду про цього мого буцімто брата, і на додачу — про Варіса. Залишається одне питання: що нам тепер з вами робити? Ви не зрадили дім Таргарієн, бо не є нашим підданим. Але водночас ви співпрацювали із ворогом Таргарієнів і планували проти нас змову. Замкнуте коло, шановні. 

— Та зараз я підданий Імперії, — відповів Іліріо. — Імперією правлять Таргарієни, а отже моя доля у ваших руках. 

— Не в наших — регентської ради Мейгора. Ми б мали закували вас у кайдани і доправити в Мієрин під суд, але знову невдача — ви планували це, коли Пентос був незалежним. Фактично, війна відбулася тільки із режимом Тайвіна Ланістера, і до неї ви не причетний. Але ваш син… тут усе складніше. 

— Тобто ви не стратите мене? 

— Не маю ані прецедентів, ані повноважень. Ви відчинили нам міську браму і присягнули на вірність, а таке смертю не карається. 

— Дякую вам, ваша світлосте. Ви мудрі не по роках і милосердні. Якби ж усі були такими…

— Ми вас пощадили і зберегли вам життя, та не можемо сказати цього про регентську раду, — перебила його Дейенеріс. — Наше слово має певну вагу, та ми не є частиною імперії. Ми лише союзники і довірені військові радники. А дід імператора і його оточення занадто злопам’ятні, особливо якщо йдеться про честь родини. Відповідальність ляже тільки на вашого сина, якщо він ще живий. 

— Що означає «якщо»? — ще більше зблід Іліріо. 

— Тайвін Ланістер має багато підступних способів здихатися перешкод на своєму шляху, — відповів Джон. — Він наслав на нас Юрона Ґрейджоя тільки за те, що принц Оберін вбив Гору і змусив його внука Джоффрі піти у вигнання. Ми навіть не думали зазіхати на трон, що по праву належить нам, і ледь не загинули. Уявіть собі, що він зробить із тим, хто відкрито кидає виклик його владі. 

Магістр промовчав. 

А потім почулися кроки, і всередину зайшла найхимерніша компанія, яку коли-небудь міг собі уявити Джон. 

Перший був немолодим літнійцем, одягненим у плащ із золотого пір’я, і довгим луком за спиною. Другий був занадто фемінним як на чоловіка, адже мав пухкі фарбовані губи і вкриті лаком нігті. Довге світле волосся видавало в ньому лісенійця, а підозрілі рухи фіолетових очей — недовіру до всіх. Третього Джон впізнав — Оран Вотерс, брат-байстрюк лорда Монфорда Веларіона і капітан флоту Дрифтмарку. Замикали цю компанію його давні знайомі — Теон Ґрейджой і Німерія Сенд. Якщо вони двоє тут, отже Мір і Тайрош більше не чинять опору, та справи скоріше за все нагальні. 

— Теоне, Нім, капітане Оран — радий вас тут бачити, — Джон шанобливо потис руки знайомим. — А ви хто? — звернувся вже до незнайомців. 

— Усі з командування «Золотих Мечів», що залишилися, — відповів лісенієць. — Я Лісоно Маар, головний розвідник компанії. А це — Балак, командир лучників. Точніше, командир всіх із Драґонстоунського гарнізону, що встигли відпливти геть. 

— Що трапилося? — занепокоєно запитав Іліріо. 

— Катастрофа, що переслідує компанію кожен раз, коли ми звертаємо погляд на Вестерос, — відповів Балак. — «Золотих Мечів» більше не існує. Юрон Ґрейджой розбив нас, коли ми саме висадилися біля мурів Королівської Гавані. Конінгтон, Безпритульний Гаррі, Качур, принц Ейгон — нема їх більше. Усіх знищили посіпаки Тайвіна Ланістера. 

— Ні… ні-ні-ні… мій син… — Іліріо раптом почав хапати ротом повітря і впав на софу без свідомості. Судячи з того, як він почав бліднути, справа була серйозна. 

— Цілителів! Артуре, приведи архімейстера Марвіна, хутко! — заволав Джон, бризкаючи на бліде обличчя магістра воду з карафи. — Сер Балак, розкажіть усе докладніше. Як загинув… син Іліріо Мопатиса від принцеси Блекфайрів? 

— Юрон Ґрейджой полонив його на Чорноводній. Після битви він прив’язав принца до сідла свого коня, і дозволяв містянам глузувати з нього, — відповів замість Балака Лісоно. — Коли він привів його в Тронну залу, Тайвін Ланістер наказав своєму кату відрубати йому голову за те, що він наказав вбити вигнаного принца Джоффрі й Стенніса Баратеона, а також за те, що проголосив себе королем. Увесь двір це бачив, тож сумнівів бути не може. 

— Принаймні щось хороше цей Ейгон у своєму житті зробив, — сухо усміхнувся Джон, дивлячись як архімейстер намагається привести до тями товстого магістра. — Капітане Вотерс, що ви тут робите? 

— Залізороджені отримали індульгенцію на грабіж всіх раніше підлеглих Стеннісу володінь у Вузькому морі. Дрифтмарк уже не такий багатий як колись, та ліпше втікати від гріха подалі. Перед смертю лорд Стенніс дав моєму брату інструкції: якщо істинні король і королева з’являться у Пентосі — вирушати їм назустріч із флотом. На жаль, Монфорд загинув у битві з флотом Самозванця, — він кинув звинувачувальний погляд на Балака й Лісоно, — тож при моєму малолітньому небожі Монтерисі я залишаюся його опікуном і лордом-регентом. Дім Веларіон стоятиме з домом Таргарієнів, як це було століттями після Руїни Валірії, — байстрюк із Дрифтмарку вийняв меча і схилив коліно. — Від імені Монтериса з дому Веларіон, Лорда Припливів, я, Оран Вотерс, лорд-капітан флоту Веларіонів та лорд-регент Дрифтмарку присягаю на вірність вам, Королю Джоне та Королево Дейенеріс із Дому Таргарієнів, Перші Вашого Імені, Королю та Королево Андалів, Ройнарів і Перших Людей. Мій меч — ваш, моє життя — ваше, моя вірність — ваша аж до мого останнього подиху. 

— Ми приймаємо вашу клятву, лорде Вотерс і обіцяємо, що ви завжди матимете м’ясо та мед за нашим столом, і ми ніколи не віддамо вам такого наказу, що міг би принизити вашу честь, — відповів Джон. — Теоне, чи достатньо буде кораблів для підтримки нашого флоту? 

— Наших сил і так більш ніж достатньо, щоб знищити наших ворогів у Вестеросі, — відповів Теон. — Наша армада вдвічі переважає Залізний Флот моїх дядьків, та у нас з’явилися нові проблеми. 

— Які ще? — підняв брову Джон. 

— Ну, по-перше, Ліс Мір і Тайрош тепер належать Імперії, та на цьому хороші новини закінчуються. У Вестеросі катастрофа. Святе Воїнство підняло бунт проти Тірелів, тож на допомогу з Розлогу доведеться зачекати, а вона потрібна нам тут і зараз. Робб і лорд Таллі у полоні в Близнюках, а на Півночі… Болтони зрадили лорда Старка і підняли бунт. Вінтерфел у стані облоги, Маргері з дітьми переховуються в Сіроводній Варті, а лорд Еддард чекає, коли дикуни прибудуть на допомогу. В Долині ж усе захопив Мізинець, тож лорд Ройс не може без його відома покинути Рунстон і вирушити на допомогу Таллі. Ми втратили свої переваги, Джон, і доведеться нам думати над новим планом висадки. 

— Кляті Ланістери! — вилаявся Джон. — А що з Дорном? Із Ренлі Баратеоном? Звідти допомога буде? 

— Хріносос із Стормс-Енду скоріше за все замкнеться в себе в замку, як колись Стенніс, і чекатиме слушного часу, — відповів Оран. — Дорн пошле загони на допомогу Тірелам, але… у вас є одна перевага у вигляді маленької золотоволосої байстрючки на ім’я Мірселла. Сер Девос Сіворт нещодавно перевіз її з Долини у Сонцеспис. 

— Як це сталося? — здивувалися водночас Теон і Джон. 
    
— А тут починається найцікавіше, — відповів світловолосий байстрюк. — Джеймі Ланістер відтепер не лише Царевбивця, а ще й перебіжчик. Батько наказав йому вивезти Мірселлу в Королівську Гавань, але він якимось чином зв’язався з Варісом, і той дав йому пораду — вивезти її не в Королівську Гавань чи Скелю Кастерлі, а саме у Сонцеспис, адже це ближче й безпечніше, ніж Вінтерфел чи Ріверран, і Тайвін Ланістер не має там жодних агентів чи симпатиків. До того ж, у Сонцесписі розважається Санса Старк, а вони обоє були добрими подругами, тож у випадку спроби вбивства ланістерської принцеси, подруга замовила б за неї слівце. Уявляю собі, як старий мерзотник лютує, дізнавшись про зраду сина. 

— А де сам сер Джеймі? Чому не прибув разом з вами? — поцікавилась Дені. 

— Вирушив у Близнюки рятувати вашого брата. 

— І як він собі це уявляє? Та його ж там знає кожна собака, не те що діти і онуки Волдера Фрея! — спаленів Джон. — Ліпше мені сісти на Вермітора і пригрозити Покійному Лорду Фрею, що як не відпустить Робба і лорда Таллі — стане харчем для дракона. 

— Не варто недооцінювати сера Джеймі, адже разом з ним подорожує така собі Брієнна Тарт, котрій і довірився лорд Ройс перед тим, як вислати Цибулевого лицаря з Мірселлою в Дорн. Але розповідав мені сер Девос, Царевбивцю важко впізнати. Його пиха і золоте волосся зникли геть, як і вірність батькові. Якщо він ось так без вагань зрадив свій рід, отже він переконаний у правильності своїх дій. 

— Все-таки лорд Тіріон зробив правильно, передавши йому листа від себе, — радо усміхнувся сер Артур. — Джеймі може й не найрозумніший з усіх Ланістерів, але одне він вміє точно — битва це його стихія. Він був здібним учнем, і ніколи не підводив мене… принаймні до дня розграбування Королівської Гавані.

— Але Варіс… не дуже я йому довіряю після того, що нам розповів Іліріо Мопатис. Він останній з роду Блекфайрів і дядько Самозванця, — відповів Джон на питальні погляди новоприбулих. 

— Холера, а це вже серйозно! — вилаявся Теон. — Він однією рукою попереджав нас про небезпеку, а другою зводив на трон небожа. Така потрійна лояльність вже не пробачається, Джон. Я б на його місці сподівався не на посаду при дворі, а на Стіну, і це в найкращому випадку. 

— І хто керуватиме шпигунами, ти? — відповів Джон. — Коли лорд Варіс зустрінеться з нами, я задам йому одне питання: навіщо. І тільки тоді вирішу, гідний він нашої довіри, чи ні. Але це після мого відлучення у серйозних справах. Чекайте мене й лорда Старка у Гаренголі за два повороти місяця. 

— Ти не полетиш туди сам! — спаленіла Дейенеріс. 

— Полечу, бо так треба, Дені. Хто очолить перекидання військ у Ґалтаун та на Пальці? 

— Я очолю, — відповів Теон. — Не забувай, що я твій Майстер над Кораблями…

— Я мав на увазі хтось із драконом, щоб було чим лякати лояльних Бейлішу лордів Долини. 

— У тебе є ми з батьком, — гордовито відповіла Нім. — Ти знаєш, як йому набридло волам хвости крутити в тилу, поки Елларія відсиджується в Мієрині з твоїми дітьми? А так нехай всі побачать, що Караксес Кривавий Змій відродився. Ми разом з капітаном Вотерсом, Теоном, Ярою і Саладором Сааном перевеземо стільки солдатів, скільки буде треба для завоювання Долини, а закріпившись там рушимо в Гаренгол. Сподіваюся, всі лояльні нам лорди будуть там. 

— Гаразд, вмовили, — похмуро відповів Джон. — Отже, Дені і я розберемося із Болтонами та Мансом Рейдером, і рушимо на південь до вас. Теоне, на тобі переправа через Вузьке море. Архімейстере, розішліть ворони в усі куточки Вестеросу. Нехай усі Великі Доми знають, що правдиві король та королева повертаються. Розпочнемо все завтра. Gōntan ao shifang усе? (Чи все зрозуміли?)

— Так, мій королю…

    Ставлення автора до критики: Позитивне