Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Пролог
I
II
III
IV
V
VI
VII
VIII
IX
X
XI
XII
XIII
XIV
XV
XVI
XVII
XVIII
XIX
XX
XXI
XXII
XXIII
XXIV
XXV
XXVI
Про Тихого Вовка та Ранкову Зорю
XXVII
XVIII
XXIX
XXX
ХХХІ
XXXII
XXXIII
XXXIV
XXXV
XXXVI
XXXVII
XXXVIII
Горе, смуток, печаль
XXXIX
XL
XLI
XLII
XLIII
XLIV
XLV
XLVI
XLVII
XLVIII
XLIX
L
LI
LII
LIII
LIV
LV
LVI
LVII
LVIII
LIX
LX
Джон отримує новий меч, розкриває свою головну таємницю і роздає посади соратникам.
XXIX
Волантис. Червоний Храм
Джон навмисно наказав усім соратникам від Оберіна до Сема зібратися у Храмі, щоб ніхто не зміг підслухати їхні плани. Червоні Жерці ніколи не служили жодним політикам чи королям, тож ніхто нікого б не підслухав.
Та перед нарадою він вирішив поговорити з Кінварою про своє видіння. Рейгар Таргарієн, його батько, сказав про витягання меча з вогню, і що Кінвара знає що робити. Пхати руки у вогонь? Божевілля. Балеріон ще не вилупився, а вже обпік йому руку. Шрами від опіку в формі візерунку яйця, з якого вилупився Балеріон, досі вкривали його долоні, хоч і не так виразно, як це було рік тому. Якщо йому доведеться пхати руку у вогонь, щоб витягти звідти меч, то йому доведеться добре зіграти на публіку, що його не пече. Але усе покаже час і розмова з Кінварою. Раптом не доведеться лізти у вогонь.
— Леді Кінваро, тепер, коли і ви і я знаємо хто я, мабуть слід мені переказати вам слова батька.
— І що бажав мені сказати Срібний Принц?
— Що настав час обраному витягти меч Світлоносець із вогню. Точніше двом обраним. Мені й королеві Дейенеріс.
Кінвара таємничо усміхнулась і просто повела його і Дейенеріс кудись у зал за помаранчевими дверима. Джон уже заплутався, які двері куди ведуть, і просто йшов услід за архіжрицею. Невже Рейгар колись відвідував Червоний Храм і щось там залишив для нього чи його брата Ейгона? І як це пов’язано з пророцтвом?
А тим часом Кінвара привела їх до дивної споруди, що нагадувала величезну скриню, але з палаючим вогнем усередині. Жриця зупинила їх і почала пояснювати, що це за річ:
— Це Горнило Володаря Світла. Коли хтось колись покладе сюди будь-яку річ, ніхто крім того, кому це призначалося, не вийме цього звідси. Вогонь нищить, але захищає, і немає кращого захисту, ніж цей зачарований вогонь. Якщо сюди засуне руку недостойний, то його руку знищить вогонь, а якщо достойний, то вогонь його не зачепить, і здаватиметься ілюзією. Так працює наша магія, що є лише тихим відголоском магії вогню Валірії.
— Оце так, — захоплено мовив Джон. — А як той, кому призначено, зрозуміє, що це його?
— Те, що призначене комусь, завжди буде здобуте ним. Треба тільки іти йому назустріч і не опиратися цьому. А зараз, мій королю, підійдіть до Горнила і візьміть те, що вам призначене.
І Джон послухав жрицю. Він простягнув руку, і коли вона увійшла в вогонь, болю та жару не було. Лише приємне тепло, ніби від вогнища у каміні. Якусь мить нічого не відбувалося. А потім він відчув у своїй руці щось, що на дотик нагадувало руків’я меча. Здивований, Джон витяг із Горнила руку, і побачив у своїй правиці великий розкішний меч. Його руків’я було прикрашене моріоном і золотом, а навершя було виконане у вигляді голови дракона із обсидіану. І коли юнак вихопив його з піхов, його захопленню не було меж. Лезо було темним як ніч, а поверхню вкривали легкі брижі. Валірійська сталь! Тепер ясно, чому він попри п’ять футів довжини так легко відчувався в руках. Джон махнув ним, виписав «вісімку», після чого легко засунув назад до піхов. Баланс був ідеальним, ніби зброю кували спеціально для нього.
— Це Темне Полум’я. Меч, яким Ейгон Завойовник підкорив собі увесь Вестерос від Арбору до Останнього Вогнища, — почала розповідь Кінвара — Після загибелі Деймона Блекфайра його єдинокровний брат Ейгор, на прізвисько Гіркий Клинок, забрав меча з собою у Ессос і володів ним до своєї смерті. Більше ніж сто років цей меч вважався втраченим. Та насправді емісари від короля Ейгона Неймовірного віднайшли його на берегах Ройни і доставили сюди на зберігання. Ваш пра-прадід мав видіння, що цей меч повинен пройти очищення вогнем, перш ніж потрапить у достойні руки — все-таки занадто багато поганих людей тримали його. Коли його клали у Горнило, то під впливом Володаря Світла було виголошено умову: Нехай темрява породить світло, і осквернений меч стане чистим. Нехай у лиху годину Принц, що був Обіцяний, вийме Світлоносець із полум’я і пробудить драконів із каменю. А доти нехай вогонь змиє всю ганьбу, що вкриває його. Умови виконано. Довгого вам правління, Королю Джон із Домів Старк і Таргарієн.
— Звідки ви це знаєте? — ошелешено запитав Джон.
— Бо я і моя духовна посестра Мелісандра були тими, хто відкрив Горнило для цього меча сто років тому. З вигляду ми молоді, та насправді нам уже не одна сотня років. На двох нам майже тисячоліття. Сила Володаря Світла допомагає нам зберігати красу і молодість. Та на жаль, ця сила не вічна. Рано чи пізно Володар Світла забере наші душі у Своє Полум’я, що очистить їх від тягарів минулого і дозволить переродитися проживши інше життя.
Джон тільки здивувався словам жриці, і знову почав захоплено розглядати легендарний меч Таргарієнів. Один із двох, якщо точніше.
— Я також повинна підійти до Горнила, — приєдналась Дейенеріс. — Я відчуваю поклик. Там є щось, що кличе мене. Я повинна підійти і взяти те, що мені належить.
— Але якщо там немає нічого, що належало б вам?
— Вогонь не шкодить дракону. Я пережила спалення нашого замку і на мені жодного опіку. Мені нічого боятися.
— Але цей вогонь не такий, як будь-який інший. Він магічний, і шкодить навіть імунним до вогню.
— Все одно я повинна зробити це, — і з цими словами Дейенеріс підійшла до Горнила і просунула руку всередину.
Деякий час не відбувалось нічого. Дені не скривилась від болю, а отже вогонь їй не шкодив. І це означало одну з двох речей: або вона отримала щось для себе, або не було на світі такого вогню, щоб нашкодити їй. Та коли вона витягла руку звідти, Джон остовпів. Це був ще один меч. І коли Дені дістала його з піхов, лезо виявилося із такої ж темної валірійської сталі. Руків’я було зроблене із драконячої кістки і покрите золотом, а обсидіанове навершя мало форму кігтя. Невже це…
— Темна Сестра. Останнім його власником був Кривавий Ворон Бринден Ріверз. Він забрав його з собою за Стіну, і вважалося, що його також втрачено. Але один із місцевих жителів якимось дивом передав цей меч торговцям з Лісу, котрі передали його сюди через те, що на борту знаходився один із наших співбратів. Володар Світла показав жерцеві, що Темна Сестра не повинна опинитися не в тих руках знову, тому його і було забрано сюди на зберігання.
— Я навіть не смів мріяти, що колись триматиму меч із валірійської сталі, — прошепотів Джон. — А зараз ми з королевою Дейенеріс повернули нашому дому обидва родинні мечі.
— Це знак. Знак того, що дім Таргарієн починає спочатку, — твердо мовила Дейенеріс. — Як колись Ейгон та Вісенья підкорили собі Вестерос цими мечами і силою драконового вогню, так само і ми повернемо Вестерос під владу Драконових володарів. А зараз ходімо. Час нам складати план наших подальших дій….
___
У тихому залі зібралися всі, хто був найближчим до короля та королеви: Оберін Мартелл, Ертур Дейн, Семвел Тарлі, Тіріон Ланністер, Теон і Яра Ґрейджої та архімейстер Марвін. Дейенеріс хотіла закликати щей доньок Оберіна, та Джон заперечив, бо Оберін був його довіреною особою і вів усі важливі переговори, що стосувалися торгівлі з ближнім Ессосом та дальніми територіями, чого не скажеш про Піщаних Змійок. І взагалі Джон збирався сформувати у цій залі свою власну Малу Раду, яка мала розширитися після повернення у Вестерос. Тож коли усі запрошені зібралися, Джон вирішив розпочати.
— Дякую усім вам за те, що зібралися у цьому місці, де нас ніхто не підслухає. Почну мабуть із нагальних питань: Оберіне, як іде закупівля провізії?
— Усе йде досить гладко. Джендрі та мої дівчата зараз шукають в’ялені м’ясо та рибу, щоб вистачило на два тижні мандрів назад у Вестерос. Скоро трюми будуть наповнені настільки, на скільки буде треба, — відповів Мартелл.
— Доведеться брати запасів на довший термін. Плани змінилися. Архімейстере, скільки часу звідси до Бухти Работорговців?
— Приблизно чотири місяці, за умови що вітер буде попутним та відсутності зон мертвого штилю.
— Тоді слід закупитися провізією та водою для плавання тривалістю в півроку.
— А чому це ми повинні тримати курс на Бухту Работорговців? — поцікавився Оберін.
— Час розповісти вам, хто я такий насправді. Та спершу хай ті, хто знає, хто моя мати, піднімуть руки.
Руки підняли Оберін, Ертур, і, на повне здивування Джона, Тіріон. Всі решта відбулись мовчанням.
— Ясно. Половина присутніх тут знали моє справжнє походження, і мовчали як риба на цей факт. Як завжди, інструменту чийогось вивищення не обов’язково знати, хто він такий, і просто грати ту роль, яку йому відвели дорослі дядьки. Та я не звинувачую вас усіх в обмані. Для початку скажу: я не Джон Сноу. Навіть не Сноу, і навіть не Джон. Моє справжнє ім’я Ейгон Таргарієн, законний син Рейгара Таргарієна і Ліанни Старк.
Ті хто не знав просто заклякли на місці. Теон весь зблід, згадуючи, як жартував над ним в юні роки. Мелісандра загадково усміхнулась. Яра і Сем здивовано перезирались, а ті, хто знав цей факт, ствердно кивали головами.
— Як ти можеш бути законним сином принца Рейгара, якщо він зґвалтував леді Ліанну? — порушив мовчанку Сем.
— Ертуре, ти свідок. Розкажи їм, як усе було, — звернувся Джон до нього.
— Ертур? А чому ти звертаєшся до сера Рікарда ім’ям сера Ертура Дейна? — запитав Теон.
— Бо я і є сер Ертур Дейн. — І лицар зняв шолома, продемонструвавши всім свій шляхетний профіль.
Цього разу здивованих було значно більше.
— Якщо ви сер Ертур Дейн, то виходить, що лорд Старк усім брехав. Він не вбивав вас біля Вежі Радості, — здивовано мовив архімейстер.
— Так само малий пройдисвіт Бейліш обдурив лорда Рікарда Старка, коли повідомляв про викрадення леді Ліанни, — відповів той. — Мій друг ніколи б не вчинив так ганебно, бо він був втіленням ідеалів лицарської честі. Присягаюся Старими і Новими богами, Рейгар Таргарієн не вчиняв злочинів, у яких його звинувачував покійний Роберт Баратеон і продовжують звинувачувати королева Серсея і весь дім Ланністер.
— То виходить, що повстання Роберта Баратеона ґрунтувалося на брехні? — запитав Теон. — Рейгар не викрадав і не ґвалтував леді Ліанну, а ти не байстрюк взагалі. Ох щоб мене Штормовий Бог втопив, виходить, ти спадкоємець Залізного Трону! А що тоді із Дейенеріс?
— Ми правитимемо разом як рівні. Так, як це мало бути ще з часів Ейгона Завойовника, — відповів Джон. — А зараз, сер Ертур, розкажіть усім, що сталося двадцять років тому від моменту, коли на арену виїхав Лицар Усміхненого Дерева.
І Ертур розпочав довгу розповідь про те, як у Гаренголі на арену виїхав таємничий лицар, що викликав на поєдинок тільки трьох лицарів, і переміг усіх. А коли король Ейрис запитав, чого він хоче, відповідь чомусь змусила його вважати цього лицаря небезпечним і вимагати принести його голову. І тоді принц взяв із собою найвірніших лицарів Королівської Гвардії — Герольда Гайтавера, Ертура Дейна і Баристана Селмі — та вирушив на його перехоплення. Наздогнати лицаря вдалося тільки біля Божого Ока, де він зняв із себе шолом, і Рейгар дізнався, хто ховався під зібраним із різних частин обладунком.
— «Мене звуть Ліанна Старк. Леді Ліанна Старк для незнайомих мені людей», — процитував Дейн. — Минуло двадцять років, а я й досі пам’ятаю, з якою твердістю і сталлю в голосі леді Ліанна представилась нам чотирьом. Якби хтось тоді сказав, що заради неї Рейгар розірве шлюб з твоєю сестрою, Оберіне, то я б посміявся з того, хто це сказав.
— Я б теж посміявся з цього бовдура, та на жаль, це сталося, — відповів Оберін. — Я і справді був вражений листом від Елії, в якому йшлося про те, що їх шлюб буде розірвано з визнанням Рейніс та Ейгона законними спадкоємцями. Та потім прибув ти, Ертуре, а з тобою сер Герольд і сер Освел як супровід нової принцеси. Принцеси Ліанни із дому Старк, яка вже носила Третю Голову, що стала єдиною. Гаразд, новою першою головою дракона, без образ, моя королево. — Відсахнувся Червоний Змій, коли Дейенеріс насупила брови.
— Краще нехай сер Ертур продовжить свою оповідь. Я страшенно хочу почути деталі, які у Ріверрані опустив лорд Старк, — перервав розмову Тіріон.
— Слушна думка, лорде Бісе. З вашого дозволу я продовжу, — відповів Ертур, і продовжив розповідь далі.
І розповідав він уже не так розлого і довго. Спершу він коротко описав другий день турніру, де Рейгар увінчав Ліанну вінком із зимових троянд, і подальші події, що відбулись опісля. Про переписку між Рейгаром та Ліанною, в якій вони домовились про зустріч та їхню втечу до Зорепаду, де Верховний Септон та лорд Ертос Дейн одружили їх спершу перед Божим Ликом, а потім і у септі. Решту подій він волів не розповідати, а натомість вирішив розставити всі крапки у кінці оповіді.
— Я тисячу разів запитував себе: чому саме Брандон, а не Еддард Старк був старшим сином і спадкоємцем Вінтерфелу? Чому саме він, імпульсивний і майже такий самий розгульник як Роберт Баратеон був старшим сином Рікарда Старка? Якби він мав хоча б дрібку здорового глузду, як у молодшого брата, цілком можливо, усе б склалося значно краще. Леді Ліанна повідомила і його і лорда Рікарда, що з нею все гаразд, та чомусь вони щодуху помчали в Королівську Гавань вимагати суду над Рейгаром. Як мені потім розповіла Ешара, суду вимагав тільки Брандон. Лорд Рікард же стримував його і вимагав пояснень, чому кронпринц викрав його доньку. Та Ейрисове безумство вже тоді досягло піку. Він наказав вбити обох, чим і розпочав занепад свого дому. Тому винен у всьому, що трапилося тільки один — король Ейрис Безумець, що в темряві власного безуму вважав себе всемогутнім і гадав, що може робити усе, що заманеться. Я засуджую всі його діяння, і абсолютно схвалюю дії свого колишнього зброєносця Джеймі Ланністера у ніч розграбування.
— А дії Ґреґора Клігана ти також схвалюєш, Ертуре?! Чи схвалюєш ти вбивство Елії, Ейгона та Рейніс? — прошипів у відповідь Червоний Змій.
— Якби ти був хоч менш імпульсивним, Оберіне, то почув би усе, що я тільки що сказав. Я сам бажав вбити Клігана, і зробив би це із задоволенням, та я боявся, що мене виявлять. Гора довів, що він лише ручний розбишака Тайвіна Ланністера, який без задньої думки вбиватиме всіх, на кого його спустить старий шакал із Скелі Кастерлі! Я вдячний тобі, що ти відплатив за Елію та її дітей, і Еш також ледь не підстрибувала від щастя, коли почула це.
— Але ти схвалив дії Царевбивці!
— Ейрис заслужив на смерть після всіх злодіянь, які вчинив протягом свого життя. Я б сам заколов його, та марно сподівався, що Залізний Трон сам вб’є його. Безумець стільки разів різався об трон, що старий Пайсел тільки й замовляв необхідні для перев’язки матеріали. На жаль, трон його так і не вбив, тож Джеймі зробив те, що мусив, і в будь-якому випадку тільки він скаже нам правду.
— Досить сперечатися, — урвав їх Джон. — Ви усі — мої соратники, тож суперечки зараз не на часі. Зараз я поясню вам, що ми забули в Бухті Работорговців. Візерис, мій дядько і свояк, живий, попри те, що Варіс звітував уже мертвому Узурпатору, що сер Джора Мормонт вбив його. Ця смерть була інсценована. Візерис Таргарієн одружився із мієринською шляхтянкою і готує своє вторгнення у Вестерос. Для того, щоб Тайвін Ланністер поніс відповідальність за свої злочини, нам буде потрібна армія, і наявні у нього та його союзників війська саме те що треба. Усі згодні з цим?
— Я не згоден. — Нахмурився Ертур. — Я не хочу, щоб ви стали королем, що повернув свій трон за допомогою рабів.
— А я взагалі хочу знати походження цієї інформації, — приєднався Оберін.
— Принц Рейгар сказав мені це в сні, і я йому вірю. Як на мене, мерці знають чи приєднався до них хтось, хто був їм близьким, — відповів Джон.
— Це було лише видіння, хай би якою сильною не була магія червоних жерців та жриць, — різко відповів Мартелл.
— Тоді як ти поясниш це? — і Джон витяг з піхов Темне Полум’я, а Дені — Темну Сестру.
Усі заціпеніли.
— Звідки вони у вас? Їх же було втрачено сотню років тому! — ледь не прокричав Оберін.
— Рейгар сказав мені, що у Червоному Храмі є дещо, що призначалося мені та королеві. Темне Полум’я було віднайдено ще при Ейгоні Неймовірному, але віддано на зберігання сюди, щоб більше жоден недостойний не зміг ним володіти. У Темної Сестри історія приблизно така сама. Ейгон Негідник передав ці мечі байстрюкам, і цим самим навів тінь на дім Таргарієн. Але зараз ці мечі у правильних руках, тож вірте нам.
— Ніколи не думав, що побачу давні реліквії старої династії, — вражено прошепотів Дейн.
— Я теж вражений, — приєднався Червоний Змій. — Тоді я схильний вірити чоловіку своєї сестри. Але напевно є ще щось, що ми повинні зробити, так?
— Так. Перед тим, як повернути на Бухту Работорговців ми повинні висадитися у Валірії…
— У жодному разі! — спаленів Тіріон. — Ми не висадимося там навіть якщо зможемо проходити крізь підводне каміння. Я втратив у тому проклятому місці дядька Геріона, а дім Ланністер — наш родинний валірійський меч. Ми і наші союзники точно не хочемо втрачати вас, коли ви тільки почали свій шлях!
— Рейгар сказав мені, що Валірія, як і острів Наат чи Соторіос, не любить чужих. Ваш дядько Геріон не мав у собі й краплі валірійської крові, тому й загинув. Я і королева Дейенеріс — останні, в кому тече кров драконових володарів. Наша мета — дракони. Вони повинні пройти через Чотирнадцять Вогнів, щоб швидше вирости. Вогонь кріпне у вогні, а дракони це вогонь у плоті. Ось чому ми повинні тримати курс туди.
— Принц Рейгар і наш король мають рацію, — підтримав Джона архімейстер. — У Асшаї я знайшов давній валірійський манускрипт, де описувалися методи селекції та вирощування бойових драконів Валірії. Наші шестеро драконів ще малі, і користі з них небагато. А як вони виростуть… шість дорослих драконів будуть беззаперечним аргументом на нашу користь.
— Рейгар був по-своєму безумцем, — усміхнувся Ертур. — Я також підтримую цю затію. Наші король і королева навряд чи послухають думку старших, тож я захищатиму їх від тих небезпек, що чигають на них там.
— А хай вам грець, я з вами, — приєднався Оберін. — Я, найбільший авантюрист в усьому Вестеросі та Ессосі, ніколи не відмовлюсь від найграндіознішої авантюри століття. А ви всі що на це скажете?
Усі інші ствердно закивали головами.
— Тоді я зроблю ще дещо, для чого зібрав тут вас усіх, — продовжив Джон. — Ми з королевою Дейенеріс бажаємо змінити Сім Королівств докорінно. Так, щоб простолюд більше не був без’язиким стадом на побігеньках у лордів, а лорди робили те, що повинні робити — виконувати свій обов’язок перед королівством. Та ми не зробимо цього самі. Нам потрібні надійні порадники. Наша власна Мала Рада. І сьогодні, після довгих і ретельних роздумів та наради з королевою, я готовий оголосити, хто ввійде у її склад. Готові почути це?
Присутні зосередили свої погляди на королі та королеві. Відчуваючи їхнє хвилювання, Джон почав:
— Для початку мені потрібен надійний і вірний Рука. Такий, що служитиме і королівству і мені. Підведіться, лорде Семвеле Тарлі.
— Я? — здивувався Сем. — Але ч-чому с-саме я?
— Ти дуже розумний, і завжди знаходиш вихід з патової ситуації. Ти допомагав мені керувати моїми землями, тож ти найкраща кандидатура.
— Але є різниця між одним замком і цілим континентом!
— Принцип той самий. І ти будеш не сам. Усі тут присутні допомагатимуть тобі. І ти зможеш довести своєму батькові, що й боягуз може досягти висот, якщо робитиме те, що в нього виходить найкраще.
— Я згоден із королем. Ви чудово справлялися на Туманному острові, а моя учениця дивується тому, наскільки дурним виявився лорд Рендил, — приєднався архімейстер. — Ви найкраща кандидатура на цю роль, тож прийміть цю пропозицію.
— Д-д-дякую, Ваша Величносте, — затинаючись і шаріючись відповів Сем.
— Джон, друже, просто Джон. Ми усе ще друзі. Байдуже на те, які у нас титули. Ти будеш другою особою в королівстві, тож опусти формальності. — Поклав йому на плече руку Джон.
Сем на ці слова усміхнувся і сів на своє місце. Джон же вирішив продовжити.
— І для короля, і для його Руки необхідні цінні поради. І без Грандмейстера Малій Раді не обійтись. І я не бачу нікого кращого на цю посаду крім вас, архімейстере Марвін.
— Це для мене честь, мій королю, та Грандмейстера обирає конклав. Не король, — відповів Марвін.
— Коли ми повернемо Залізний Трон, я докорінно зміню Цитадель. Ви були одним із небагатьох, хто не бажав брати участі в змові проти Таргарієнів. Ви бажаєте реформ у Цитаделі, і я дозволю вам це зробити. Вірність повинна винагороджуватись, і я зроблю це.
— Ще раз дякую вам, Ваша Величносте. Я служитиму Дому Таргарієн з усією своєю вірністю. — Щасливо усміхнувся архімейстер.
— І Дім Таргарієн приймає вашу вірність, — відповів Джон. — А зараз я продовжу. Для усіх реформ та проектів королівству потрібні гроші. І хто краще, ніж представник найбагатшого дому у Вестеросі, зможе забезпечити стабільний дохід та наповненість скарбниці. Я кажу про вас, лорде Тіріоне Ланністер.
— Я? Найбільший гульвіса і пияк у всьому Вестеросі? — здивувався карлик.
— Так, ви, мілорде. Про ваш розум ходять такі ж легенди, як і про ваші походеньки. Я впевнений, що ви зможете ліквідувати борг корони перед Залізним Банком, який нам залишив король Роберт. Покладаюся на вас, лорде Тіріоне.
— Дякую вам, мій королю. Присягаюся, що зможу очистити Дім Ланністер від тієї ганьби, яку на нас обвалили діяння моїх батька і сестри. — Тіріон був розчулений. — Як сказав я подавальниці найкращого шинку в Ланіспорті, коли вона запитала скільки я візьму вина, дайте трішечки. Трішечки, але у відро. Саме стільки я збираюсь випити, святкуючи цю велику подію.
— Тоді я попрошу архімейстера приготувати для вас побільше напою від похмілля. — Усміхнувся Джон. — Тільки коли приступите до виконання своїх справ, щоб жодного алкоголю на робочому місці. Тільки ввечері за вечерею, і то розведеного.
— Не будьте моїм батьком, мій королю, — засумував карлик.
— Я ж не заборонив вам робити це після роботи. У позаробочий час пийте скільки влізе, але в міру.
— Тоді я задоволений. Хто ще буде у вашій раді?
— Принц Оберін допомагав мені організувати торгівлю, тож я введу його у Малу Раду як Майстра над торгівлею, — відповів на це Джон, а Оберін широко усміхнувся. — Новим Майстром над кораблями стане лорд Теон Ґрейджой. Ні, не відпирайся, друже. Ніхто краще від залізороджених не тямить у кораблях та бойовому флоті. Не хвилюйся, твоя сестра буде допомагати тобі безпосередньо на місцях — вона досвідченіша, і знає чим живуть матроси і капітани. — Теон від щастя почервонів, а Яра підбадьорливо поплескала його по плечу. — І щодо тебе, Ертуре. Ти був найсильнішим у Королівській Гвардії Безумця. Я призначаю тебе лордом-командиром нової Сімки Білих Плащів…
— Ні, мій королю. Поки що я не заслуговую цього, — відповів сер Ертур. — Із Сімки Ейриса залишився ще один, хто із радістю прийме білого плаща з ваших рук. Я кажу про сера Баристана Селмі, мого побратима, що разом зі мною та сером Герольдом зустрів вашу матір і благословив її шлюб з вашим батьком. Це він дав мені знак, що час виходити з тіні, хоч і не повністю. Скоро він приєднається до нас тут. Лорд Старк так і написав мені — Серсея звільнила його з посади і зробила командиром Джеймі.
— Упізнаю свою сестричку. Кажуть, сер Кристон Коул також порав королеву Алісенту, за що й отримав звання лорда-командира Білих Плащів. Історія повторюється, — усміхнувся на це Тіріон. — А як щодо посад Майстра над законами і Майстра над шептунами?
— Майстром над законами стане лорд Еддард Старк, — відповів Джон, на що усі зітхнули з полегшенням. — А посада Майстра над шептунами залишиться за лордом Варісом. Поки його з нами нема, передаю цю посаду вам, принце Оберін. Леді Обара та Німерія точно зможуть вивідати все, що захочуть.
— Покладаюсь на них, мій королю, — усміхнувся Червоний Змій.
— І крім цього я вводжу ще дві посади, — продовжив Джон. — Королівській армії потрібен головнокомандувач. Я довго радився з королевою, і вирішив, що хоч для Сема це буде трохи неприємно, та цю посаду отримає його батько, лорд Рендил Тарлі. Той, хто розгромив і поранив Роберта Баратеона при Ешфорді. Чи згодні з цим ви всі?
— Хочу побачити його обличчя, коли він дізнається, що його син-боягуз буде вищим за нього в рангу, — хихикнув Оберін, з чого посміялися всі, в тому числі й Сем.
— Якщо всі згодні, тоді я завершу. Остання посада — це Рука Королеви. Леді, що підійматиме питання прав жінок у королівстві. Ми з королевою довго думали, і вирішили, що кращої ніж леді Ешара Дейн на цю посаду нема. Чи згодні ви? — закінчив Джон.
Усі ствердно закивали головами.
— Тоді оголошую цю нараду завершеною. Можете займатися своїми справами. За три дні підіймаємо якір, і рушаємо в напрямку Валірії. Усім це підходить?
— Так! — відповіли всі в унісон.
— Тоді розходимось…
___
Коли Джон, Дені та їхні радники покинули залу, до них підійшла Мелісандра у компанії двох незнайомих Джону чоловіків. Один був старим з короткою білою бородою та у плащі з каптуром. Другому на вигляд було десь тридцять років, а у світлому волоссі виднілось одне темне пасмо. За спиною цей чоловік носив довгий згорток незрозумілого призначення. Хто це був, Джон не знав, та на його думку, було б значно краще, якби це були друзі.
— Мій королю, ці люди прибули сюди і сказали, що шукали вас, — почала Мелісандра. — Я не почула у їхніх словах брехні, і вирішила прийняти їх тут.
— Назвіться, шановні, — попросив їх Джон.
Білобородий відкинув каптур, і Джон заціпенів. Він уже бачив його на Туманному острові, коли Роберт завітав на весілля Оберіна.
— Сер Баристан, — Джон ковтнув слину.
— Ви дуже схожі на принцесу Ліанну, мій королю. — З очей старого лицаря потекла сльоза. — А ви, моя королево… мені здається, що Її Милість королева Рейла повернулася у вашому тілі. — Сер Баристан шанобливо став на коліно. — Дозвольте мені служити вам, як я служив вашим батькові, дідові та прадідові — у вашій Королівській Гвардії, пліч-о-пліч з сером Ертуром, Мечем Світанку.
— Підведіться, сер Баристан Селмі, лорде-командире Королівської Гвардії короля Джона з Домів Старк і Таргарієн, Короля Андалів, Ройнарів та Перших Людей, — відповів Джон. — Я приймаю ваш меч, і присягаюся, що ви завжди матимете м’ясо та мед за моїм столом, і тепло мого дому грітиме вас, як і мою родину.
— Дякую Вам. Ви будете найкращим королем за всю історію Вестеросу. — Сер Баристан стер зі щоки сльозу щастя.
— Я ж прибув сюди із завданням від вашого племінника, сер Ертур, — приєднався до розмови білявий. — Для тих, хто не знає, мене звати Герольд Дейн, лорд Гірського Притулку та відданий васал лорда Едріка Дейна. З жалем повідомляю, що лорд Ертос Дейн, твій брат, кузене, вирушив до праотців. І новий лорд, Едрік, сказав мені таке: Меч Світанку і його меч не повинні розлучатися. Я повертаю тобі те, що твоє по праву, кузене. — І сер Герольд зняв згорток із спини.
Ертур тремтячими руками розгорнув його, і злегка затемнений коридор раптом освітило біле світло. Біле світло, що йшло від леза великого меча з вигравіруваною зорею на ефесі.
— Привіт, друже. Ти навіть не уявляєш, як я сумував за тобою. — Ертур любовно провів великим пальцем по пласкому боку, після чого взяв його обіруч і виконав кілька складних, мовби танцювальних, рухів. — І бачу, ти також сумував. Така зброя не має лежати на камінній полиці чи висіти на стіні.
— Це те, про що я думаю? — поцікавився Джон.
— О так. Це Світанок, меч, яким може володіти тільки найкращий мечник Дому Дейн, і відповідно найкращий мечник у королівстві, — відповів сер Баристан.
— Погляньте на лезо. Світанок також радіє поверненню в гідні руки. — Посміхнувся сер Герольд. — Я ніколи не бачив, щоб він так світився.
— Чи не є це той самий Світлоносець із легенд? — спробував пожартувати Теон.
— Хто його зна. Ми знаємо про минуле з переказів та записів. І про такі давні часи, як заснування Дому Дейн та королівства на річці Торрентін, жодних записів не збереглось, — похмуро відповів архімейстер.
— Та одне я знаю напевне. Сьогодні темрява породила світло. І нехай це світло розжене темряву, що сходить на Вестерос, — по-філософськи відповів Джон, на що присутні лише кивнули головами.