Серед стерильних стін, де тиша звучить голосніше за слова, зустрічаються двоє: юнак, який боїться заснути, і чоловік, який навчився ховати біль у посмішці.
Їхнє літо — коротке. Їхні ночі — наповнені страхами, мовчанням і ніжними обіймами. Але навіть там, де все здається приреченим на кінець, знаходиться місце для світла. Для тепла. Для кохання, яке любить не тому, що буде «завжди», а тому що є зараз.
Десь серед густого лісу, де дерева тримають небо на своїх плечах, стояла стара лікарня. Її білі стіни потемніли від часу й дощів, але серед цієї втомленої кам’яної тиші ще жевріло життя.
Лікарня зустрічала тишею. Не тією, що дарує спокій. Тією, що огортає все навкруги, забираючись важким повітрям до легень, лягаючи вночі на груди чорною кішкою, змушуючи серце битися швидше, мурахами відображаючи несвідомий страх не шкірі.
Небо за вікном було темно-синім, густим, майже чорнильним. Воно здавалося живим — важким і глибоким, як море вночі. І кожна блискавка, що розривала його на мить, скидалася на тріщину — біла, різка, ніби хтось креслив світлом по шовку неба.
Сонце просочувалось у палату, минаючи білосніжні фіранки. Воно не просто світило — воно торкалось, лягало на плечі, гріло підборіддя, проникало в згини пальців. Повітря було густим від світла — майже медовим.
Ніч огортала лікарню тихим, густим серпанком. За вікнами світло давно згасло, і лише самотні вогники зірок на небі миготіли, нагадуючи: світ продовжує дихати.
