У палаті було тепло — не тільки через сонце, що розливалось по підлозі, а й через унісон серцебиття присутніх там. Два голоси, що час від часу лунали між стінами, не порушували тишу — вони були частиною її. Сміх, півшепіт, паузи. Спокій, комфорт, звичність.
Техьон лежав, обперши голову на подушку, загорнутий у м’яку ковдру, волосся трохи розтріпане, погляд — спокійний, але з тією особливою іскоркою, яка світилась лише тоді, коли в кімнаті був Намджун.
— Джуне, — покликав він ледь чутно. — Там, у сумці, здається, лишився мій зігріваючий крем. Можеш подивитися?
Чоловік кивнув, не озвучуючи «так» — просто встав з ліжка й підійшов до стільця, де стояла невелика текстильна сумка з речами Те. Почав порпатись у ній повільно, обережно, час від часу дістаючи щось з речей, викладаючи на тумбочку поряд. Його пальці ковзали між тканинами, пляшечками, книжкою з загнутим куточком…
І раптом — щось легке. Аркуш. Акуратно складений у квадрат, затиснутий між обкладинкою блокнота й м’якою футболкою. Він випав, плавно, мов пір’їна, й упав на ліжко.
Юнак одразу зблід. Здавалося, його і так бліде обличчя тепер набуло неначе голубуватого відтінку.
— Не читай.— тихо, швидко, майже перелякано.
Намджун вже тримав аркуш у пальцях, не розгортаючи. Помітив власне ім’я на ньому. Поглянув на блондина — не з запитанням, а з турботою. В його очах було щось дуже тепле, дуже делікатне.
— Можна? — спитав так, ніби просив не про лист, а про дотик до чийогось серця.
Техьон не відповів. Лише на мить опустив погляд і трохи зніяковіло кивнув.
Його щоки вже залив рум’янець — той самий, що з’являвся щоразу, коли він наважувався бути справжнім. Руки сховались під ковдру, пальці зчепились, мов намагаючись утримати хвилю зсередини.
А Джун повільно розгорнув аркуш.
***
Лист до тебе, якщо я раптом не прокинусь.
Намджуне.
Я не знаю, чи прочитаєш ти це колись. Чи заховаю я цей лист на дні сумки і більше ніколи не згадаю. Можливо, навіть забуду, що написав.
Але в мені щось тисне зсередини — як ніч, яка не хоче закінчуватись. І я мушу сказати це десь. Комусь. Тобі.
Я боюсь не того, що не прокинуся. Я звик до цього страху. Він — мій супутник, тінь у кутку.
Я боюсь іншого.
Що не встигну сказати, як сильно я тебе люблю.
Так тихо, по-справжньому. Не за те, що ти завжди поруч. Не за те, що тримаєш мої руки, коли вони не слухаються. Не за те, що ти смієшся так, що мені хочеться жити ще один день, аби знову це почути.
А просто за те, що ти є.
Знаєш, ти — мій ранок. Не сонячний, яскравий, а той самий — теплий, напівсонний, у пледі. Де хочеться мовчати, просто бути поруч, відчувати, як світ не поспішає.
Ти — дотик, що не лякає.
Погляд, у якому я не почуваюся «не таким».
Сон, у якому хочеться лишатись довше.
І я не знаю, чи є у нас «потім».
Можливо, це все — коротка мить. Кілька днів. Один танець.
Але якщо це і є кохання, то я його таки пізнав. І мені вистачить.
Якщо ти колись знайдеш цей лист — знай: я щоразу прокидався завдяки тобі.
І цього достатньо.
Дякую за все.
Твій, Т.
***
Намджун читав повільно. Аркуш трохи тремтів у його неслухняних пальцях, але не через хворобу. Просто літери — ці прості чорні лінії — раптом стали надто важкими. Кожне слово опускалося в нього, важким каменем летячи прямо на дно океану всередині. От-от почнеться шторм.
Чоловік прочитував рядок за рядком, мов ковтав теплу воду, яка в грудях ставала льодом.
«Я боюсь не того, що не прокинуся. Я боюсь, що не встигну сказати, як сильно я тебе люблю.»
Ця фраза зламала щось. Не гучно. Не різко. Як коли тріснула тонка стіна, яку будував роками, аби не думати. Аби не боятись.
Брюнету раптом стало важко дихати. Страх, який він зазвичай ховав під спокоєм, цього разу стиснув горло крижаними пальцями. Бо в цю мить він усвідомив: він не хоче йти першим. Але знає, що піде.
Я маю менше часу. І я знаю це. І я маю бути сильним, для нього, завжди. Але.. як? Як залишити когось, кого любиш так тихо і так сильно, щоб він став твоїм повітрям?
Його очі зволожились. Він не плакав — ще ні. Але в куточках збирався дощ. Відчайдушно стриманий, тихий, майже благальний.
Він підвів очі на блондина. Той сидів, трохи знітившись, як винна дитина. Вуха почервонілі, пальці нервово стискали край ковдри.
І Намджун зробив крок. Один, мов у танці. Потім ще.
Він сів на ліжко поруч. Поклав лист на тумбочку, наче не хотів, щоб той ще хоч раз болів комусь із них, і просто обійняв Техьона. Повністю, з усією глибиною, що жила в ньому, притискаючи тендітний силует до грудей.
— Не кажи так… — прошепотів у шию Те. Голос хрипів, наче ламався зсередини. — Ти не маєш боятись. Не ти.
Блондин мовчав, але серце билося швидко, тривожно.
— Я боюсь тебе втратити, Техьоне. — чоловік говорив тихо, майже невиразно. — А це безглуздо. Бо я піду першим. Я це знаю. Але… Чомусь все одно боюсь. Бо люблю.
Притиснув хлопця до грудей, як найдорожче, що в нього було. Пальці Джуна м’яко гладили волосся, ковзали по спині, мовби просили вибачення за все те, що жоден із них не міг змінити.
Тиша між ними була щільна. Але в ній більше не було самотності.
Бо хтось озвучив те, чого інший боявся. Але засудження не зустрів – лише глибоке, всеосяжне прийняття.