Небо за вікном було темно-синім, густим, майже чорнильним. Воно здавалося живим — важким і глибоким, як море вночі. І кожна блискавка, що розривала його на мить, скидалася на тріщину — біла, різка, ніби хтось креслив світлом по шовку неба.
Світло від них кидало короткі тіні по стінах, вириваючи з темряви обриси стільця, тумбочки, постаті, що лежала на ліжку. Вікно здригалося від ударів вітру, а скло затремтіло, коли особливо гучний гуркіт грому прокотився десь прямо над дахом.
Техьон прокинувся від цього розкату — не зі страхом, а з тією інстинктивною тривогою, що приходить ще до повного пробудження. Він сів, ковдра зісковзнула з плеча, і погляд ковзнув до вікна, за яким небо горіло білими спалахами, що мерехтіли й гасли, наче хтось запалював свічки на секунду — і тут же здував.
Дощ гнався по склу, змішуючи небо й ліс в єдину акварельну пляму. Гроза дихала важко, її подих чувся в кожному розкаті грому, що змушував здригатися, втягуючи голову в плечі.
Юнак сидів нерухомо, притиснувши коліна до грудей, поки серце повільно вирівнювало ритм. Гроза не вщухала. Навпаки — розросталась, ніби небо роздратували й тепер воно не мало наміру заспокоїтись. Гуркіт прокотився дахом так гучно, що вікна задзвеніли, блискавка освітила палату, мов спалах фотоапарата просто в обличчя.
Те здригнувся. Серце різко застукало в грудях, і відчуття реальності раптово зникло. Світ ніби розчинився в шумі, гуркоті, спалахах світла, у тиску в скронях. Звуки стали занадто гучними, повітря — задушливим, а дихання уривчастим— уривчастим. Здавалося, він чув стукіт власного серця у вухах.
Він потягнувся до кисневої маски, панічно, різко смикнув її з обличчя. Гумка боляче ляснула хлопця по щоці, але він навіть не помітив. Страх накрив хвилею. Не від самої грози — а від того, що вона, як ніч, могла поглинути його. Безжальна, холодна, нестримна.
Техьон не хотів залишатися сам.
Зіскочив з ліжка, ноги тремтіли від напруги, але він не зупинився. Ривком відчинив двері й вийшов у коридор, що спалахував від блискавок, мов привид. Порожні вікна, шепіт дощу, поодинокі відблиски ламп приборів — усе це здавалося далеким, нерухомим. Босі ступні ковзали по холодній плитці, сорочка прилипла до спини, але блондин біг, не зупиняючись.
До однієї єдиної палати.
До однієї людини, чий голос був заколисуючою мелодією спокою. Чиї руки могли втримати його в реальності. Чиї очі змушували посміхатися тоді, коли весь світ ставав на горло.
До Намджуна.
Шоста палата. Двері зліва.
Те майже влетів туди — босий, зі збитим диханням, з переляканим поглядом, у якому, здавалося, ще жив відблиск блискавок .
Всередині кімнати все лишалося нерухомим. Спокійним, майже застиглим. Неначе не було ні дощу, ні блискавок, ні грому, неначе не здригалися шибки від сильного вітру.
Лампа над ліжком була вимкнена, і лише ледь жовтувате світло з коридору ковзало по підлозі. Юнак завмер в дверях, притримуючись за одвірок. Його очі одразу знайшли знайомий силует — Намджун лежав на спині, обличчя частково сховане в тінях.
«Він не ворушиться.»
Ця думка пронизала, мов холодна голка. Виникла різко, і виглядала такою абсурдною, що, здавалося, могла виявитися правдою. Що, як ніч забрала не його, Техьона, а єдину близьку йому людину? Хлопець зробив кілька обережних кроків, серце шалено калатало в скронях.
— Намджуне?.. — голос прозвучав майже пошепки, хрипло і надламано.
І тоді, дуже повільно, силует ворухнувся. Чоловік відкрив очі, перевів погляд у його бік. Посмішка — тьмяна, але справжня — торкнулася куточків його губ.
– Якщо я вже не можу встати, як добре що ти можеш прийти. Теж не спиться?
Голос був хрипкий, але м’який. І хоча в ньому жеврів жарт, він не міг приховати напруги — тонкої, мов дрібна тріщина в склі.
Те наблизився. Щелепи Джуна трохи зціплені, руки лежать напружено — особливо права, майже знерухомлена.
— У тебе болить? – тихо запитав юнак, обводячи поглядом друга.
— Ага, — видихнув Намджун. — Погода сьогодні… Як на мої кістки, занадто волога.
Він усміхнувся знову — крізь біль, крізь втому. Та ця посмішка була живою, теплою. Перевів погляд на блондина, тихо шепочучи:
— Але я радий, що ти тут. Інакше довелось би зустрічати бурю на самоті. А я — не фанат пафосу.
Техьон опустився поруч на край ліжка, все ще тремтячи.
— Можна я побуду тут?
– Звичайно. – кинув брюнет, торкаючись долоні юнака пальцями лівої руки, м’яко погладжуючи. – Лишайся скільки захочеш. Я буду радий компанії.
Те слабко посміхнувся, сідаючи зручніше. Дихання ще не зовсім вирівнялось після нічного бігу, серце досі билося десь у горлі, пальці тремтіли, мов після холоду. Та поруч — Намджун. Його присутність, нерухома і мовчазна, виявилась сильнішою за всі слова.
Від нього йшло те особливе тепло, не фізичне — значно глибше. Воно не огортало, як ковдра, а вкорінювалося всередині, розповзаючись м’якими колами — від грудей до плечей, до самих кінчиків пальців. Світло від коридору, що лягало на обличчя чоловіка, м’яко підкреслювало його риси: ледь помітну зморшку на чолі, напружену лінію губ — і водночас неосяжний спокій в темних очах.
І Техьон, сам не помітивши як, почав дихати глибше. Ритм його тіла став підлаштовуватись під дихання Джуна — мовби світ раптом згадав, як жити. Що хлопець – реальний. В безпеці. Темрява відступила. І враз гуркіт грому став тихішим, і блискавки не виглядали такими яскравими, свист вітру не змушував втягувати голову в плечі.
І в цій мовчазній тиші, в тьмяному світлі, блондин відчув: він захоплюється ним.
Намджун завжди тримається. Навіть коли йому болить.
Він ніколи не скаржився. Хоч Техьон бачив: бували дні, коли той не міг нормально підняти руку, коли обличчя стискалося від болю так, що важко було дивитись. Але попри це — він жартував. Підтримував. Співчував. Слухав. Завжди слухав.
«Як він це робить?» — думав юнак.
«Зберігає рівновагу, коли світ хитається під ногами. Дарує спокій, тишу, яка не лякає, а заколисує. Посміхається, знаючи що наступного дня може не встати з ліжка.»
Його спокій не був байдужістю — це була внутрішня фортеця, в якій було місце ще для когось особливого.
Те відчував: щоразу, коли він поруч із чоловіком, темрява, яка щоночі змагається забрати його, відступає. Наче Намджун був тим, хто випромінює світло. Світло, якого вистачить на їх двох.
– Хочеш, розкажу тобі щось? А ти відпочивай. – голос хлопця звучав все ще тихо, але вже не тремтів. Він посміхнувся, помітивши ствердний кивок від Джуна, за мить вже починаючи свою розповідь.– Ти знаєш, чому мою хворобу назвали саме синдромом Ундіни? На честь однієї легенди.
Колись, у глибокому лісі, де сріблясті тумани обіймали дерева, а джерела співали вічні пісні, було чарівне озеро. У його кришталевих водах жила Ундіна — водяна діва, прекрасна, мов саме небо у світанковій задумі. Волосся її спадало білосніжними хвилями, а темно-сині очі виблискували, наче зорі у нічному небі.
Одного разу вона побачила на березі чоловіка. Це був відважний лицар, що блукав лісовими стежками. Його постать була могутньою, а голос — лагідним, мов літній вітер. Він поглянув у бездонні очі Ундіни, і його серце, наче зачароване, застукало сильніше. З того дня він щодня приходив до озера, тільки щоб провести час з водяною дівою.
— Кохаю тебе, — мовив він, — присягаюсь бути з тобою довіку, поки ще дихаю.
Заради нього Ундіна залишила своє озеро. Вона прийняла людську подобу й жила в його будинку серед смертних. Спочатку чоловік обожнював її, але з часом його серце охололо. Чари води втрачали свою силу перед звабами світу людського.
Одного дня Ундіна дізналася страшну правду: її коханий полюбив іншу жінку. Вона прийшла на їхнє весілля, коли пісні ще дзвеніли у повітрі, а гості, сп’янілі від вина, не помічали темної фігури, що стояла в тіні. Її очі вже не світилися теплом — лише холодною глибиною озерного дна.
Вона підійшла до нього, коли він стояв у саду, насолоджуючись нічним повітрям.
— Ти клявся, що будеш любити мене, поки дихаєш, — прошепотіла вона. — Тож тепер кожен твій подих буде мукою.
Той хотів щось сказати, та відчув, як його горло стискає невидима сила. З тієї миті він уже не міг дихати уві сні. Щоразу, коли сон огортав його повіки, його тіло забувало, як вдихати повітря. Його життя стало боротьбою за кожен подих.
Так народилося страшне прокляття, яке пізніше люди назвали синдромом Ундіни — хворобою, при якій тіло не може саме дихати під час сну.
Кажуть, що в безмісячні ночі, коли вітер несе шепіт хвиль, можна почути голос, що пливе крізь темряву:
— Клятва, що дана серцем, повинна бути вічною..
Коли Техьон закінчив, у палаті запала тиша. Вона стояла між ними, тиха й поважна, мов спогад, що боїться бути порушеним. Намджун не відповів одразу. Лежав нерухомо, дивився у стелю, уважно слухав кожне слово.
Кілька секунд трималась ця м’яка пауза — чоловік зважував слова, обдумував почуте.
Нарешті, його голос прорізав тишу: глибокий, рівний, трохи приглушений.
— Це сумна легенда.— сказав він, перш ніж перевести погляд на юнака. В його очах не було жалю. Тільки щирість — тиха, зріла, пронизлива. — Але ти все одно дихаєш. Після кожної ночі. Попри страх. Ти — не частина легенди. Ти — її продовження. Те, що не завершується смертю.
Юнак мовчав, наче слова Джуна залишили в ньому ледь відчутний післясмак — як після теплого молока в дитинстві або далекого легенького вітру, що раптом торкається шиї. Його погляд впав на власні руки, що лежали на колінах — тонкі зап’ястя, бліді, ніби викресані зі світла долоні. Вони тремтіли не від холоду — від того, що нарешті хтось м’яко торкнувся його страху, його хвороби, його душі – і не відвернувся.
Він бачить мене… не лише тіло, не лише хворобу. Мене.
— Іноді мені здається, — почав Те, голос тихий, майже нечутний, — що я не живу, а просто… Завис між сном і реальністю. Між життям і смертю. Мов лист на воді — пливу, не торкаючись берега.
Чоловік не перебивав. Його мовчання було як глибоке озеро — те, в якому слова не тонули, а розчинялись, стаючи частиною чогось важливішого.
— Але тоді приходиш ти. І я… Здається, нарешті відчуваю ґрунт під ногами, — продовжив Техьон. — Ніби навіть у цій темряві можна жити, а не просто існувати.
Брюнет повільно, обережно, повернув голову до хлопця. Очі його були спокійні, як море в нічний штиль.
— Ти не пливеш, Те. Ти проростаєш. Схоже на квітку, що через асфальт пробивається до сонця. Кожна твоя ніч — боротьба, і кожен ранок — перемога. Ти не менше живий, ніж я. А, можливо, й більше.
Техьон повільно ковтнув, ніби хотів щось відповісти, але слова розтанули в горлі. Замість цього він лише прошепотів:
— Можна я залишусь тут до ранку?
Намджун посміхнувся. Та посмішка не мала такої сили, як раніше — біль все ще сковував його тіло, проростаючи корінням всередині, стискаючи колючим дротом. Але в очах світилась згода, тепло — ніби запалене світло в темному будинку. Чоловік, стискаючи зуби, повільно переклався до стіни, звільняючи місце поряд з собою, киваючи Те.
— Я вже не уявляю цю ніч без тебе.
Тихо, мов тінь, Техьон підсунувся ближче, за мить вже повільно лягаючи поряд з Джуном, вкрився до плечей, відчуваючи поруч дихання, яке давно стало ритмом його власного серця.
І коли одне з дерев, вирване вітром з корінням, зірвало дроти, лишаючи всю лікарню без світла, у шостій палаті світло не згасло.
Ніч не змусила їх мовчати. Лежачи пліч-о-пліч на вузькому лікарняному ліжку, вони говорили — тихо, майже шепотом, щоб не злякати тишу, що нарешті стала їх союзницею. Теми змінювались, як легкий вітер у вікні. І з кожним словом між ними народжувалось щось невловиме — ніби ніч, замість того щоб розділяти, зшивала дві душі тонкою ниткою довіри. Світ за вікном ще здригався від відлуння грози, але для них вона вже вщухла. Бо між блискавками і тишею тепер був простір, де не було страху.
І коли світанок обережно торкнувся країв вікна, у палаті ще не спали. Але й не були втомленими. Бо ніч, яку вони прожили разом, стала не тягарем, а притулком для двох.