День був тихим, наче лікарня втомилась від самої себе. Крізь густу крону навколишніх дерев пробивалися промені теплого серпневого сонця, що вже помалу спускалося до горизонту.
Техьон сидів біля вікна, загорнувшись у плед, ноги підібгані, голова сперта на долоню. Незважаючи на те, що надворі було літо, його постійно морозило. Погляд ковзав по мокрому ґрунту, що в тіні дерев ще не встиг просохнути від недавньої зливи. В невеликих калюжах лежало небо — спокійне, ясне, без жодної хмарки. Він не думав про щось конкретне — просто дозволяв дню пройти повз нього, не чіпляючись.
Двері тихо рипнули. Намджун увійшов, як завжди — без поспіху, тихо, але юнак почав впізнавати його ще до того, як побачить обличчя чоловіка. По кроках, по спокою, який він приносив з собою. В руках у Джуна був маленький блокнот і зв’язка старих, злегка потертих олівців.
— Що це? — запитав Те, злегка повертаючи голову до чоловіка, голос його був трохи хрипкий після тривалої тиші.
— Це? Натхнення. — відповів Намджун, хитро посміхаючись, за мить вже сідаючи навпроти, і, клацнувши замком на обкладинці блокнота, взяв до рук олівець.
Техьон насупився, підозріло глянув на нього, кутаючись в складки пледу.
— Тільки не кажи, що ти зібрався мене малювати.
Намджун повільно підняв очі. Посміхнувся спокійно, м’яко.
– Я вже давно хотів.
Перегорнув сторінку і легко торкнувся олівцем паперу.
— Одного дня я вже ніколи не візьму олівця до рук. Тому зараз – просто не рухайся. Дозволь мені спіймати, як світ торкається тебе.
Олівець у пальцях брюнета, здається, дихав разом із ним. Лінії лягали на папір неспішно, з тим теплим трепетом і старанням, яке виникає коли по-справжньому захоплюєшся тим, що робиш. Він не просто малював. Він торкався — не пальцями, не поглядом, душею. Стискав в дещо неслухняних пальцях правиці олівець, ретельно переносячи риси на лист.
Очі Джура повільно ковзали по Техьону, ретельно вихоплюючи кожну деталь: вигин плечей, які іноді здавались надто крихкими для тієї ноші, що несли; по тонкій блідій шиї, по руках, спокійно складених на колінах, у яких жила незламна, тиха рішучість.
Блондин сидів біля вікна, мов лишена кимось в майстерні мармурова скульптура. Здавалося, що навіть сонце доторкається до нього обережніше, ніж зазвичай, погладжуючи промінчиками пасма золотавого волосся. Юнак нічого не питав, не ворушився, лише час від часу кидав погляди на Намджуна — короткі, непомітні. Чекав.
Його ніхто ніколи не малював.
Коли остання лінія лягла на папір, чоловік не одразу подав блокнот. Він провів пальцем по краю, ніби хотів увібрати цей образ остаточно, вдосталь намилуватися результатом своєї роботи. Потім, мов щось дорогоцінне, простягнув Техьону.
Той узяв малюнок обережно, наче тримав у руках крихкий шматочок самого себе, який хтось уперше не зламав, а зберіг. На аркуші були його руки — живі, тремтливі, і водночас сильні. Тонкі пальці, витончені зап’ястя. Погляд, опущений трохи вниз. Ледь помітно підняті кутики губ. На кілька секунд юнак завмер, не в змозі вимовити і слова.
— Я не думав, що можу бути.. Таким.— прошепотів він, не піднімаючи очей.
Джун усміхнувся– тепло, м’яко, ніжно накриваючи долоню Те своєю, ледь відчутно погладжуючи.
Кілька секунд мовчав, тримаючи блокнот на колінах. Блондин сидів навпроти, трішки зніяковіло, ковзаючи поглядом від малюнка до очей чоловіка, чекаючи пояснення.
І Намджун заговорив. Тихо, розмірено, проводячи кінчиками пальців вільної руки по краю листа блокнота.
— Руки, — почав він, погляд ковзнув на свої власні долоні, а потім — на Техьона. — Ті, що тримають світ, навіть коли тремтять. У них є щось від гілок плюща: ніжні, гнучкі, але всупереч усьому — живі.
Посміхнувся кутиками губ. Підняв погляд на юнака.
— Очі.— його голос став ще м’якшим. — Великі, глибокі, одне неначе стежка посеред соснового лісу, друге – озеро після зливи. Блискучі, жваві. Все ж бачать світ кольоровим, навіть тоді коли застелені сірою пеленою сліз. Я не міг не намалювати їх.
Його погляд ковзнув до волосся Те — воно лежало на лобі м’якими хвилями, відблискучи золотом на сонячному світлі.
— А волосся… Недомальована лінія сонцем на світанку. Неслухняне, трохи грайливе. Пасма – неначе снопи достиглої пшениці.
Чоловік на мить відвів погляд, оглядаючи малюнок.
— І вії. М’які, мов тінь від крил. Коли ти закриваєш очі — здається, що навіть тиша затримує подих. Бо все в тобі — про ніжність, яку світ звик не помічати.
Техьон не ворушився. Лише повільно, майже непомітно втягнув повітря — так, ніби вперше в житті хтось не просто дивився на нього, а бачив. І не боявся сказати вголос те, що зазвичай ховають у мовчанні.
Намджун мовчав. Літо за вікном дихало глибоко, повільно, кидаючи золоті плями на підлогу, ніби граючись.
— Знаєш… — почав він, голос його був спокійний, як вітер, що шелестить травою.— Я довго вчився не просити нічого. Жити мовчки. Приймати біль, тишу, як єдиних супутників, що завжди поряд.
Він глянув на блондина, і в тому погляді було все — ніжність, страх, глибина і тиха радість, яка з’являється лише тоді, коли більше не треба ховатись. Але голос все ще спокійний і розмірений.
— Але з тобою все змінилось. Ти — як світло, яке не сліпить. Твоя присутність — як сонце, що торкається промінчиками навіть крізь віконне скло: ти просто є, і в кімнаті стає тепліше. Я люблю тебе.
Просто, без пафосу. Як факт.
Усередині Техьона щось зрушилось, як весняна вода, що прокидається під тонкою кіркою льоду. Слова Намджуна — прості, спокійні, вимовлені без тиску — проникли в нього не через слух, а глибше, мов крізь шкіру, просто в серце.
Я тебе люблю.
Ці слова зависли в повітрі між ними, мов пелюстки вишні, що ось-ось торкнуться землі. Легкі. Беззахисні.
А всередині юнака страх. Не гострий, а той старий, знайомий, врослий у нього зсередини колючим корінням.
Як можна любити того, хто щовечора боїться заплющити очі? Як можна полюбити того, хто не сміється голосно, хто живе тишею, хто більше тремтить, ніж дихає?
Може, він сказав це просто так?
Може, йому здається, що це любов, бо я поруч, бо я слабкий, бо він сильніший…
Зніяковіння підступило так, як підступає рум’янець до щік — неочікувано, швидко, не вчасно. Не запитуючи дозволу. Техьон відвів погляд, відчуваючи, як щось у грудях стискається. Йому хотілося сховатись, як завжди. Згорнутись у себе.
Але…
Він побачив, що Намджун не чекає відповіді. Не вимагає. Просто є поряд. Як сонце, яке не питає, чи ти гідний його світла — воно просто гріє.
І тоді блондин зважився. Зробив те, що ніколи б не зробив би до цього за інших умов.
Він просто нахилився.
М’яко. Несміливо. Його губи торкнулись вуст Джуна тихо, неначе подих. Як прохання бути поряд. Як подяка за все.
Те був лагідним, обережним, як перший літній вітер, що торкається щоки, коли ти тільки виходиш на вулицю. У цьому по-дитячому щирому дотику була вся відповідь. Найчесніша з усіх. Як промінь, що впав на долоню і більше не пішов.
Його губи були трохи холодні, нерішучі, але саме тому — справжні. Але в цій нерішучості не було страху. Лише відвертість. Чиста, як літній дощик. Перші кілька секунд чоловік не зрушив з місця — він дозволив цьому поцілунку жити своїм диханням. Прийняв його з тією самою спокійною гідністю, з якою приймав і мовчання Техьона, і його нічні страхи. І лише гучний стукіт серця, і погано стримувана щаслива усмішка могли видати в ньому той вир емоцій, що бушував всередині.
За мить Намджун вже злегка подався вперед, торкаючись пальцями щічок блондина, м’яко погладжуючи їх, повільно і ніжно цілуючи його губи, повільно опускаючи руки до його талії, пригортаючи хлопця до себе, обережно погладжуючи по спині. На секунду він задумався. Це сон?
Справді? Він… Він не відштовхнув мене?
Серце чоловіка забилось із силою, якої він не очікував. Не від страху — від подиву. Від того, що це відбувається насправді. Що цей ніжний, тендітний, як пелюстка троянди, хлопець — його Техьон — зараз торкається його з такою щирістю, з якою ніхто і ніколи не торкався.
Він не тікає.
Він цілує мене. Той, хто доторкнувся до мене глибше, ніж я сам коли-небудь наважувався.
Намджун раптом зрозумів, що вперше за довгий час — не відчуває болю. Не фізичного. В глибині себе.
І він дозволив собі усміхнутись. Ледь-ледь.
Дякую тобі, Техьоне. За те, що залишився. За те, що обрав не страх. І за цей поцілунок, який я пам’ятатиму, навіть якщо забуду все інше.
А хлопець… він не думав. Він відчував. Що це правильно. Що це мить, яку він просто не може втратити. Його груди повільно піднімались і опускались, і серце стукало так близько до губ, що здавалося — його пульс передається просто в поцілунок. Пальці так сильно стискали сорочку брюнета, що, здавалося, ніщо не змусить його відпустити. Відпустити того, хто нарешті став йому притулком. Хто перетворив тишу з гнітючої на безпечну. Хто зігрів собою навіть тоді, коли сам був розбитий.
Ні один, ні інший не поспішав. Їхні губи зустрілись кілька разів, коротко, нерівно, але щоразу — трішки глибше, трішки довше.
А потім, коли поцілунок обірвався, ніхто не заговорив.
Те відвів погляд, щоки його палали, мовби на них опустилося вечірнє сонце. Очі блищали. Не соромом — радістю.
Джун лише посміхнувся — повільно, дуже м’яко, ніби підсумував: це було красиво.
У цю мить усе стало дуже простим. Дощі минулого, шепіт страхів, тривоги ночей — усе, що раніше розділяло — зникло. Лишились двоє, простір між ними, і цей перший, невпевнений, але справжній дотик любові.
І в тій миті, коли світ перестав бути небезпечним — бодай на кілька секунд — Техьон вперше зрозумів, що прийняття — це не коли тебе ховають від світу, щоб не поранив. А коли хтось лишається поруч, навіть знаючи всі твої тріщини. Коли не питають, чому ти боїшся. Не вимагають стати сильнішим. А просто тримаються біля тебе, поки ти вчишся не тремтіти.
Вперше зрозумів, що кохання — це не щось велике й драматичне, а навпаки — дуже маленьке. Воно ховається в усмішці крізь біль. У теплій долоні, що ніколи не відпускає. У погляді, в якому ти нарешті можеш лишатися собою.
Вперше повірив, що він — не тягар. Не порожнеча. Не лише хвороба. А людина, яку можна любити. Тонко, безшумно, як доторк сонця до щоки.
Це відкриття не стало феєрверком. Воно просто… розцвіло всередині. Теплим світлом. Літнім. Ніжним. Живим.
І вперше в житті, у стінах лікарні, в серці, що так довго боялось зупинитись, у тілі, що
боролось за кожен подих, — проросло щось нове, тепле і світле.