Ранок повільно розгортався у світлій імлі, ніби хтось дбайливо розливав золото по краях неба. Повітря ще не встигло прогрітися, напоєне свіжістю нічної роси, а вітерець, легкий і майже невідчутний, колихав фіранку біля ліжка, що частково прикривала край відчиненого вчора дбайливими руками вікна.
За вікном співали птахи. Їхні голоси були чистими, як дзвінкі краплі води, що падають у тиху річку. Вони перегукувалися між собою, заповнюючи простір перед світанком — той особливий простір, коли ніч уже відійшла, але день ще не настав повністю.
Лікарняний світ тут, у палаті, здавався окремим від всього: рівні сірі стіни, приглушене світло, стерильний спокій. Але крізь відчинене вікно лилося життя — аромат літнього ранку, подих легкого вітру, невидима мелодія нового дня.
Пробудження було м’яким, ніби саме літо торкнулося шкіри теплим подихом. Техьон повільно відкрив очі, обережним рухом стягуючи з обличчя кисневу маску, дозволяючи цьому світлу й свіжості наповнити його зсередини. На мить у його голові залишалася лише порожнеча — тиха, легка, безтурботна. Але вже за мить спогади м’яко вплелися в реальність.
Минулої ночі Намджун сидів поряд.
Його голос, рівний і спокійний, лунав поруч, розчиняючись у нічній темряві, змішуючись із ритмічним звуком дихального апарата. Його присутність не тиснула, не порушувала меж — вона просто була, наче світло далекого ліхтаря у вікні, наче вітер, що колише гілки за лікарняним склом.
***
Ніч стискала лікарняні стіни, роблячи їх ще вищими, ще холоднішими. Лампа на тумбі світила приглушеним жовтим світлом, яке не розганяло темряву, а лише відгороджувало від неї маленький острівець спокою.
Юнак сидів на ліжку, підтягнувши коліна до грудей, і мовчав. Очі у нього були напружені, губи стиснуті. Втома тяжко осіла в тілі, але Те не рухався, ніби кожен порух наближав його до неминучого.
— Ти повинен лягти, — тихо сказав Намджун.
Хлопець не відповів, тільки ще міцніше обхопив руками себе.
— Ти ж тут, — майже шепочучи додав Техьон, ніби сам для себе.
Чоловік кивнув.
— Я тут.
— Ти ж знаєш. Якщо засну, — юнак стиснув пальці на рукаві своєї піжами. — я можу не прокинутись.
— Але ти прокинешся. — м’яко відповів Джун.
Хлопець різко вдихнув, але погляду не підняв.
— А якщо ні?
— Я буду тут. І він теж.— чоловік вказав на апарат штучної вентиляції легень.
Ця відповідь була спокійною, без жодного натяку на сумнів.
Техьон повільно перевів на нього погляд. Намджун сидів на стільці поруч, спокійний, незворушний. Його темні очі були наповнені тією особливою тишею, що не лякала, а огортала.
— Ти можеш заснути, — повторив він. — Я залишуся тут. Я прослідкую.
Юнак ще мить дивився на нього, потім повільно ліг, але залишався напруженим, як натягнута струна.
Джун мовчки нахилився вперед, легко поклав долоню на його передпліччя. Шумно видихнув.
— Все добре. Просто дихай.
Те слухняно заплющив очі. Дихання чоловіка було спокійне, розмірене. Юнак відчував його присутність поруч, відчував тепло його руки, і ця стабільність поволі розчиняла страх.
Тиша між ними вже не була холодною. Вона була живою, сповненою довіри.
І коли сон, нарешті, підкрався, хлопець дозволив собі заснути, знаючи, що обов’язково прокинеться завтра.
***
Техьон зітхнув і роздивився кімнату — усе те саме, знайоме до найменших деталей. Але цього ранку щось змінилося.
Літо за вікном здавалося теплішим. Спів птахів — ближчим. І самотність більше не була такою глибокою.
Цієї ночі він вперше спокійно спав.
— Прокинувся?
Техьон ледь повів плечем, перш ніж повільно повернув голову і побачив у дверях Намджуна.
Той стояв спокійно, як і завжди, але цього разу в його руках був невеликий букетик. Маленькі, майже крихітні, лісові суниці, ще з краплями ранкової роси, зібрані разом тонкою ниткою.
— Це що? — Те підняв брови, мружачись від сонячного світла.
— Подарунок, — спокійно відповів чоловік, підходячи ближче. — За те, що ти вчора спокійно заснув.
Техьон кілька секунд дивився на нього, а потім тихо засміявся — майже нечутно, але щиро. Сів на ліжку, простягнув руку й обережно взяв букетик, відчуваючи легкий аромат стиглих ягід.
Він підняв погляд на Намджуна, все ще посміхаючись.
— Коли ти встиг? І як ти взагалі вийшов? Нас же не випускають.
Намджун хитро всміхнувся, ніби очікував цього питання.
– Ну на дах же теж заборонено виходити.
Те тихо хикнув, відправляючи до рота кілька солодких запашних ягід, відсуваючись вбік, плескаючи по ліжку поряд з собою, запрошуючи чоловіка сісти.
Джун обережно сів поряд, сковзнувши поглядом по юнаку, непомітно, щоб не засоромити, вперше уважно розглядаючи його, помічаючи кожну рису. Те здавався створеним із тиші й легкого серпанку світанку — юнак з блідою, майже прозорою шкірою, що ніби поглинала світло, а не відбивала його. Волосся кольору стиглого пшеничного поля спадало на чоло м’якими хвилями, іноді затінюючи очі, в яких жила ціла повість мовчання. Одне — глибоке, каре, з відтінком застояної печалі, інше — яскраво-синє, мов озерце крижаної води під весняним небом.
Його обличчя мало ніжні, витончені риси. Високі вилиці, бліді ледь пухкі губи, тендітний ніс – усе в хлопці було створене ніби не для життя, а для споглядання. Кожен рух Техьона був обережним, ледь відчутним, ніби він боявся випадково порушити рівновагу повітря довкола себе. У фігурі відчувалась крихкість порцелянової статуетки.
І хоч Те мовчав, щось у його погляді кричало. Про втрати. Про тишу ночей. Про світ, у якому місця для нього було надто мало — але він усе ще стояв у ньому, витончений, але неймовірно сильний.
— Знаєш, — заговорив Техьон після довгої паузи, — я майже не пам’ятаю, коли востаннє їв щось, що не принесла медсестра з лікарняної їдальні.
Чоловік усміхнувся кутиками губ.
— І як враження?
— Як дотик до чогось справжнього. Ніби я ще не зовсім відрізаний від світу.
— Ти ніколи не був відрізаний. Просто… Заглибився в себе. А це — не одне й те саме.
Юнак на мить замовк. Він обережно провів пальцями по тендітних стебельцях суничок, ніби перевіряючи, чи вони дійсно справжні.
— А ти не боїшся? — раптом спитав Те. — Що з твоїм діагнозом… Що ти втратиш усе? Можливість рухатися, свободу, себе?
Намджун не здивувався. Він зітхнув, на мить опускаючи погляд, за мить вже знову дивлячись на юнака, киваючи йому.
— Бояться — це нормально. Але я колись вирішив. Якщо мені судилося застигнути, я маю встигнути запам’ятати тепло. Людей, моменти. Дотики. Смак суниць. Твою посмішку, наприклад.
Техьон здивовано зиркнув на нього.
— Чому саме мою?
— Бо ти – живий. Ти лягаєш спати, хоча це страшно. Прокидаєшся — попри все. І навіть якщо боїшся, ти лишаєшся тут, ти — борешся.
Хлопець тихо видихнув.
— Іноді я думаю, що живу лише тому, що хтось ще не дозволяє мені зникнути. Як ти вчора.
Намджун легенько торкнувся його руки, ненав’язливо. Нічого не сказав. Але в цьому дотику було все. Всі слова, все сказане і не сказане. Підтримка. Довіра. Обіцянка бути поряд.
Техьон довго мовчав, його погляд став глибшим, задумливим. Він обережно відклав букетик вбік, повернувся до Намджуна й несміливо, з трепетом, притулився до нього, торкаючись плечем.
— Можна я просто посиджу так?
Брюнет відповів не словами. Його рука м’яко лягла на спину юнака, тепла й сильна.
Щока Те торкнулася тканини лікарняного одягу, грубої, трохи шорсткої, але ця фактура лише підкреслювала реальність моменту. Не сон. Не уява. Людина поряд — справжня.
Його руки несміливо охопили Намджуна за плечі, майже насторожено, в глибині душі боячись відчути спротив. Та у відповідь – навпаки, чоловік лише глибше втягнув повітря, відповідаючи на ці по-дитячому щирі обійми, посміхнувшись.
У тілі Техьона щось розтануло, розливаючись давно забутим теплом до кінчиків пальців. Той постійний клубок у грудях, що стискав дихання ночами, ніби розпустився на м’які нитки. Він відчув, як його плечі повільно опускаються, як серце, що досі билося в глухому ритмі тривоги, починає вирівнюватись, немов повторюючи пульс когось іншого.
У цих обіймах не було жодної пристрасті— лише тихий, майже священний спокій. Як тепла ковдра після бурі. Як перше слово після довгого мовчання. Як відповідь на питання, яке ти боявся задати вголос.
Блондин закрив очі. І в ту мить, коли світ навколо затих, він зрозумів: іноді одного дотику достатньо, щоби повірити, що жити — це не так страшно.
І в тій тиші, що знову заповнила простір між ними, вже не було самотності.